Розділ 31

— Олеже Миколайовичу, радий вас бачити! — привітно мовив Соколовський, першим простягаючи руку чоловікові. 

— Владе, яка приємна зустріч! — щиро усміхнувся той, міцно потискаючи його долоню. 

Його погляд ненадовго затримався на мені — діловий, оцінювальний, наче він намагався згадати, де ми могли бачитися раніше. Зате пані Анна впізнала мене миттєво. Її прискіпливі, холодні очі повільно ковзнули по моєму силуету з голови до ніг, зупиняючись на кожній деталі. 

Андрій стояв трохи позаду матері. Судячи з його застиглого виразу обличчя, поява Соколовського поряд зі мною стала для нього важким ударом. Його погляд особливо довго й важко застряг на руці Влада, яка владно й впевнено лежала на моїй талії, притягуючи мене до свого боку. 

Така пильна увага з боку сім’ї Калинюків змушувала мене ніяковіти. Я зовсім не планувала ставати центром загальних обговорень, але поруч із Соколовським залишитися непоміченою було просто неможливо. 

— Я теж був приємно здивований цією зустріччю! — додав Валерій Петрович, задоволено всміхаючись. — Уявіть собі, дівчина Влада — рідна сестра нашої Надюші! Який же світ тісний, чи не так? 

— До речі, знайомтесь — Катя, моя дівчина, — заявляє Влад, не випускаючи мене зі своїх обіймів. 

Хоча присутнім це знайомство було геть ні до чого — ці люди й так прекрасно мене знали. 

— Цю юну леді я знаю, — помірковано кивнув Олег Миколайович. — Вірніше, добре знав її батька. А ось про те, що ви разом, не був у курсі. 

Після цих слів він з легким докором перевів погляд на свого сина. 

— А це моя дружина Анна та син Андрій. 

— Приємно, — коротко кивнув Соколовський, обмінявшись коротким рукостисканням із приголомшеним Андрієм. 

Знайомити Влада з Андрієм точно не входило до моїх планів. Проте спостерігати за цим було доволі цікаво. 

— Я неодноразово ставив тебе за приклад своєму сину, Владе! — із щирим захопленням вигукнув Олег Миколайович. 

Андрій майже непомітно стиснув щелепи так, що на вилицях виступили жовна. Він прагнув тримати спокій, але після стількох років знайомства я навчилася читати найменші відтінки його міміки. Ця розмова давалася йому з величезними зусиллями. 

— Що ви, я нічого особливого не зробив, — несподівано скромно відмахнувся Соколовський. 

«Ого, хто б міг подумати, що наш гордий мажор вміє грати у скромність!» — промайнуло в моїй голові. 

— Ну що ти, не варто прибіднятися! — заперечив Калинюк-старший. — Не кожен у такому віці здатен з нуля побудувати такий масштабний бізнес! 

Я краєм ока помітила, як брови пані Анни здивовано здійнялися вгору. Вона гарячково намагалася збагнути, що я роблю поруч із хлопцем такого рівня. «Пані Анно, повірте, я й сама до кінця цього не розумію», — подумки всміхнулася я. 

— Цілком погоджуюся з Олегом Миколайовичем! — підтримав розмову Валерій Петрович. — А тепер, шановні гості, прошу всіх до столу! 

Він весело запросив усіх до бенкетного залу.
А, я й мріяти не могла про такий тріумф. Сьогодні мені вдалося втерти носа абсолютно всім, хто колись сумнівався в мені. Та головне — я побачила Соколовського з зовсім іншого боку. Досі я була переконана, що він просто вдає, ніби працює в компанії свого багатого батька, успішно тринькаючи сімейний бюджет. Але ці поважні чоловіки хвалили особисто Влада, його розум та хватку, не згадавши його батька жодним словом. Це означало лише одне — цього він досяг сам.
Насправді, мені навіть подобалося слухати ці похвали. І хоча між нами не було нічого справжнього, я відчувала за нього щиру гордість. 

— Тобі не смачно? — тихо запитав Влад, похилившись до мого вуха, коли ми сіли за стіл. 

— Ні, чому ж! Усе дуже смачно! — швидко відповіла я, здригнувшись від відчуття його теплого подиху на шкірі. 

— Ти майже нічого не з’їла, — зауважив він, киваючи на мою недоторкану тарілку. 

Насправді проблема була не в стравах, а в Андрієві. Він сидів за сусіднім столом, прямо навпроти мене, і це давало йому можливість буквально свердлити мене важким поглядом. Я помічала, як він про щось сухо розмовляє з батьком, а потім знову повертається до мене — і вираз його обличчя був темним та похмурим. Цікаво, це на нього так вплинули слова батька чи присутність Влада? Чи я просто шукаю підтекст там, де його немає? 

Звучала ніжна мелодія, молодята кружляли у першому танці. Я ж могла думати лише про те, як Влад стояв позаду, обіймаючи мене за талію. Збоку це виглядало дуже романтично, але всередині мене все кипіло. 

До того ж мене моторошно дратувало, як інші дівчата поглядали на Соколовського. Особливо одна довгонога брюнетка в обтислій червоній сукні з відвертим декольте та гіалуроновими губами. Вона буквально поїдала його хижим поглядом. 

Коли ведучий запросив пари до участі в розважальному конкурсі, я вирішила непомітно втекти, але Влад міцніше стиснув мої пальці. 

— Ми ж беремо участь? — запитав він із хитрою посмішкою, яка не віщувала нічого хорошого. 

Я кинула швидкий погляд на Андрія. Його обличчя було напруженим, а погляд — гострим і прискіпливим. Йому явно не подобалося те, що відбувалося. 

— Ну гаразд, — погодилася я, намагаючись удавати повну байдужість. 

— О, у нас зібралася чудова компанія! — зрадів ведучий. — Завдання перше: кожна пара має утримати серветку між губами. У кого серветка впаде — пара вибуває! 

І тут, я відразу жалію що погодилася. Та відмовлятися уже пізно. Ми встали один навпроти одного. Влад бере серветку зубами й нахиляється ближче. Я автоматично притискаюся до тонкого паперу губами, уникаючи прямого контакту. Він лукаво посміхається очима, не відводячи погляду ані на мить. 

Дихання збивається. Я відчуваю кожен його рух, кожну мілісекунду нашого зближення. Тонкий папірець здається єдиною перепоною, яка ось-ось спопеліє від напруги. 

— І-і-і... час! — вигукує ведучий.
Дві пари вибули одразу. Зал аплодує, а я ледь встигаю перевести подих, як ведучий оголошує наступний етап. 

— А тепер завдання ускладнюється! Ви повинні не лише утримати серветку, але й виконати пристрасний танець! 

Андрій зі своєю дівчиною Мариною напружено переглядаються. Вони діють скуто й нервово. 

Влад бере серветку й знову нахиляється до мене: 

— Не бійся, я тебе поведу, — шепоче він прямо мені в губи. 

Заграла повільна, чуттєва музика. Влад впевнено кладе руки на мою талію. Його рухи плавні, гнучкі, наче він знає кожен вигин мого тіла. Він навмисно притягує мене ближче, майже розчиняючи у своїх обіймах. Я знаю, що для нього це просто гра. Але чому тоді від його доторків мені стає так спекотно?
Навпроти Андрій намагається вести Марину, але його рухи різкі, а дівчина плутається в ногах, що викликає в нього роздратування. 

— Влад і Катя, а також Андрій і Марина проходять до фіналу! — вигукує ведучий. 

— І останній етап! — продовжує він. — Чоловік має підняти свою партнерку на руки, не впустивши серветку!
Андрій першим піднімає Марину, але я бачу, як здуваються вени на його шиї. Дівчина сіпається, заважаючи йому тримати рівновагу. 

Влад нахиляється зовсім близько до мого обличчя: 

— Готова, принцесо? 

Його голос низький, із легкою хрипкістю. Влад бере серветку, а в наступну секунду легко, ніби я важу не більше пір'їнки, підхоплює мене на руки. 

Я інстинктивно хапаюся за його міцні плечі. Серце калатає десь у горлі. Він неймовірно сильний — стоїть впевнено, наче не відчуває моєї ваги взагалі. А найгірше те, що він відчуває свій тріумф і відверто глузує, ледь розгойдуючи мене, перевіряючи мою витримку. 

— П’ятнадцять секунд! — рахує зал.
Андрій невдало переступає з ноги на ногу, Марина втрачає рівновагу — і їхня серветка падає на паркет. 

— І в нас є переможці! 

Зал вибухає оваціями! Влад різко, майже несподівано, опускає мене на ноги, залишаючи між нашими обличчями лічені міліметри. Серветка пападає додолу, і в останню секунду мої губи обпікає дотик його губ. На мить я взагалі забуваю, як дихати.
Я швидко відсторонюся від Влада й зустрічаюся поглядом із Андрієм. Його щелепи зціплені, а кулаки стиснуті так, що біліють кісточки. Він дивиться не на свою дівчину, а прямо на мене. І вперше за довгий час я бачу в ньому не просто колишнього хлопця, а людину, яка не здатна змиритися зі своєю поразкою. 

Згодом гості розійшлися залом, а ми з Владом підійшли до фуршетного столу. 

— Сьогодні тебе дуже хвалили... — мовила я. 

— Якщо чесно, то вони трохи перебільшили, — сміючись, відповів він. 

— Та невже? До речі, ти так і не розповів, чим саме займаєшся. 

— А тобі справді цікаво? — його погляд миттєво став серйозним. 

— Так! 

— Окей, якось влаштую тобі персональний майстер-клас. А зараз… — він простягнув мені долоню. — Дозволь запросити тебе на танець? 

У залі лунали урочисті звуки віденського вальсу. 

— А ти вмієш? — здивувалася я. 

— Я старатимуся, — підморгнув він і вивів мене на середину майданчика. 

Влад обережно взяв мене за талію, притягнув ближче й плавно повів у танку. У дитинстві я займалася бальними танцями й одразу зрозуміла: він володіє технікою досконало. Ми рухалися так легко, ніби парили над землею. 

Коли вальс змінився повільною мелодією, Влад притягнув мене ще ближче, і я відчула його гарячий подих на своїй шиї. 

— Ти чудово танцюєш, — шепоче він. 

— Можу сказати те саме про тебе, — тихо відповідаю. — Де ти навчився? 

— Це темна історія з мого минулого, — усміхнувся він. 

Його очі стали темними, глибокими. Я перевела погляд на його губи й зрозуміла, що втрачаю глузд: я понад усе на світі хотіла, щоб він мене поцілував прямо зараз.
І Влад наче прочитав мої думки й почав схилятися ближче. Ще секунда — і наші губи зіллються...
Але в цей момент хтось із силою штовхає мене в плече. 

— Ой, перепрошую, я випадково, — сухо мовив Андрій, проходячи повз із кам'яним обличчям. 

Магічна хімія миттєво розвіялася. Опам'ятавшись від того, що ледь не сталося, я злякалася власних думок. 

— Мені треба відійти! — випалила я й швидко побігла до вбиральні. 

У туалеті я спираюся на раковину й дивлюся на своє відображення: очі блищать, щоки палають, серце шалено калатає.
Телефон у сумочці завібрував. 

— Алло? 

— Ну нарешті! — видихнула Леся. — Ти де пропала? Скажи швидше, як там Андрій? Він розлючений? 

— Не знаю... У нього є дівчина, їм байдуже, — збрехала я. 

— А от і ні! — перебила Леся. — Андрій щойно телефонував Ігорю й дізнавався, чи це правда, що в тебе з'явився хлопець! І голос у нього був просто лютий! 

Моє серце зробило дивний кульбіт. Значить, зачепило? Це тішило моє самолюбство, але раптом я усвідомила жахливу річ: мені байдуже на Андрія. Уся моя голова до відчаю забита лише Соколовським. 

Попрощавшись із подругою, я вийшла з вбиральні в доволі хорошому настрої. Але він миттєво згас, щойно я побачила Влада, який танцював. З тією самою брюнеткою в червоній сукні. 

Вона тримала руки на його шиї, щось грайливо шепочучи йому на вухо, а він... він не відсторонювався. Він спокійно дозволяв їй торкатися себе й посміхався у відповідь.
Дихання перехопило. Чому це так боляче? Ми ж ніхто одне одному... Але в очах запекло від сліз, які я не мала жодного права проливати.