Розділ 30

Спочатку я подумала, що це всього лише моя бурхлива фантазія. Жодного розумного пояснення, що тут робить цей хлопець, у моїй голові просто не існувало.
Проте ні, це й справді був він — Влад Соколовський. Стояв зараз прямо на порозі моєї квартири. 

Я машинально проковтнула клубок у горлі, відчуваючи, як прискорюється пульс.
І мимоволі відзначила про себе, що хлопець мав просто приголомшливий вигляд. Ні, він, звісно, завжди вдягався гарно, проте зараз — якось по-особливому святково й вишукано. Звичні кросівки він змінив на коричневі черевики, джинси — на ідеально пошиті класичні штани, а куртку — на стильне сіре пальто з цупкої вовни.
І зачіска… Вона теж була іншою. Волосся красиво вкладене, і, здається, він зовсім нещодавно підстригся. 

Словом, хоч зараз на обкладинку модного глянцю. Таких чоловіків я бачила хіба що там. 

Соколовський так само уважно розглядав мене. Його погляд чомусь затримався на мені набагато довше, ніж зазвичай. Він дивився так, наче бачив мене вперше в житті.
Невже я настільки змінилася? 

Від цього всередині піднялася солодка хвиля задоволення. Щось підказувало мені: мій новий образ йому неодмінно сподобався. 

— Владе, що ти тут робиш? — вирішила запитати першою, бо пауза між нами й так затягнулася, стаючи надто напруженою. 

— Привіт! Я?.. — хлопець нарешті ніби прокинувся від ошелешення, відвів погляд убік на кілька секунд, а потім знову подивився прямо мені в очі. — Я приїхав за тобою. 

Він був абсолютно серйозним. Його голос звучав впевнено й низько.
Я здивовано кліпала повіками, намагаючись опанувати думки. 

— Навіщо? — машинально спитала, хоча десь глибоко всередині вже здогадувалася про відповідь. 

— Можна? — він ледь помітно вказав на двері моєї квартири. 

І лише зараз я усвідомила, що ми досі стоїмо на порозі, а двері відчинені навстіж. 

— Ой, так, звісно, проходь! — я відступила вбік, пропускаючи його всередину.
Влад повільно зайшов до квартири, озирнувся, а потім знову зосередив на мені свій проникливий погляд. 

— Бачиш, яка цікава ситуація склалася, — серйозно почав він, роблячи крок до кімнати. — Виявляється, мене сьогодні запросили на весілля, а я навіть не був у курсі цього. 

Я завмерла, від здивування витягнувши обличчя.
— Що? 

— Так, — він спокійно кивнув. — І знаєш, хто мене про це повідомив? 

У грудях усе тривожно стислося. Мені стало не по собі.
— Хто? 

— Валентина Кирилівна, — абсолютно рівним тоном відповів Влад. 

Я аж здригнулася від несподіванки.
— Бабуся?! 

Він лише усміхнувся кутиками губ і кивнув.
— Але як? Звідки вона взагалі взяла твій номер? 

— У неділю я залишив його їй. Про всяк випадок. 

Я заплющила очі й повільно, важко видихнула.
От чорт. 

— Бачиш? Я ж попереджала, що вона все зрозуміє неправильно! — спробувала виправдатися, але це прозвучало безглуздо й беззахисно. 

— Узагалі не бачу в цьому проблеми, — легковажно знизав плечима Влад. — Я із задоволенням піду з тобою на це весілля. 

— Дякую… — я ледь усміхнулася й відчула, як запеклий клубок напруги всередині поступово розслабляється. 

— І так, здається, нам уже час виїжджати, — додав він, глянувши на годинник. — Ти вже готова? 

— Так, звичайно! Я тільки пальто вдягну.
Швидко підійшла до шафи, дістала верхній одяг, але раптом почула: 

— Катя? 

Я повернулася.
Влад дивився на мене якось зовсім інакше — важко, тепло й дуже щиро. 

— Ти матимеш просто неймовірний вигляд, — сказав він тихо, майже пошепки. 

Його погляд пронизав мене наскрізь. По тілу пройшла потужна хвиля тепла, ніби від легкого удару струмом. 

— Дякую… — тихо мовила я, опускаючи очі в підлогу. Чомусь здавалося, що зараз я червонію до кінчиків пальців.
Дорогою в ресторан мені кілька разів телефонувала Леся. Звісно, їй кортіло дізнатися, що відбувається.
Але при Владові я не хотіла говорити по телефону. Тому швидко скинула виклик і написала подрузі повідомлення: 

Катя:Їду на весілля з Соколовським. Усе поясню пізніше. Цілую! 

Леся:Зараз я стрибаю по кімнаті від щастя! Обов'язково передзвони, як буде можливість! 

Я усміхнулася, уявляючи, як Леся справді підстрибує в своїй кімнаті, й швидко сховала телефон у сумочку. 

— І так, про твоїх дядька та тітку я вже чув, — раптом сказав Влад, не відриваючи очей від дороги. — А що щодо твоєї сестри? 

Я трохи замислилася, занурюючись у спогади.
— Надя дуже хороша. У дитинстві ми були нерозлучні, кожне літо батьки привозили нас до бабусі, — я усміхнулася, згадуючи ті безтурботні дні. — Але потім усе змінилося… 

На секунду в салоні запанувала тиша. 

— Зрозуміло, — кивнув Влад і, напевно відчувши, що ця тема для мене неприємна, швидко перевів розмову: — До речі, ресторан, у якому влаштували весілля, доволі хороший. 

— Ти бував там? 

— Так. Я чудово знаю власників. 

Я закотила очі, стримуючи усмішку. 

— Хто б сумнівався… 

Коли ми в'їхали на територію закладу, я сама вражено розглядала все довкола. Це виявився цілий ресторанний комплекс із величезною, доглянутою територією. Там було неймовірно гарно: великі та малі альтанки в оточенні звичайних і декоративних дерев та кущів. Упевнена, улітку тут ще гарніше. 

— Владе? — звернулася я до хлопця, коли він запаркував авто. 

— Що, Кучерява? 

— Ти ж розумієш, що мої родичі будуть думати, ніби ми… 

Я запинилася, не знаючи, як точніше закінчити фразу. 

— Що ми пара? — легко продовжив Влад. 

Я мовчки кивнула, затамувавши подих.
— Усе буде добре, — він впевнено усміхнувся й вийшов із машини. 

Я послідувала його прикладу, але раптом завмерла на місці.
Влад дістав із заднього сидіння авто величезний, розкішний букет білих троянд.
Я ошелешено дивилася на ці квіти. 

— Що? — помітив він мій застиглий вираз обличчя. 

— Він дуже гарний… — мовила я, не приховуючи щирої посмішки. На кілька секунд я навіть позаздрила сестрі. Мені таких красивих букетів ніколи не дарували. Мені взагалі ніколи не дарували квітів. 

— Та ну, звичайний! — якось буденно відповів хлопець, оглядаючи букет. — Подобається? Можу тобі сто таких купити! 

— Що ти, не варто, — швидко відповіла я, зніяковівши. — І взагалі, нам уже пора йти. 

Усередині закладу панувала велична, розкішна атмосфера. Грецький стиль простежувався в усьому: від мармурових колон із золотистими завитками до статуй античних богів, що розташувалися в нішах уздовж стін. Висока стеля була прикрашена розписами із зображенням сцен із міфів, а на кришталевих люстрах мерехтіли сотні вогників, віддзеркалюючись у великих дзеркалах. 

Я відчула, як щось у грудях завмирає від хвилювання. Глибоко вдихнула, намагаючись узяти себе в руки. Здавши речі в гардероб, ми з Соколовським рушили до широких мармурових сходів, які вели на другий поверх. Їхні перила з різьбленого дерева виглядали так, ніби належали королівському палацу. 

Мій погляд ковзнув по Владу. Зараз, у променях золотавого освітлення, він виглядав ще привабливішим. Його білосніжна сорочка була розстібнута на два верхніх ґудзики, відкриваючи засмаглу шию, а чорний класичний костюм сидів бездоганно, наче шитий спеціально на нього. Його впевнена постава, повільні, розмірені кроки — усе вказувало на те, що він звик до таких заходів і почувається абсолютно вільно.
А я? Я з усіх сил намагалася не видати своє хвилювання. 

— Мені здається, чи ти нервуєш? — несподівано запитав Влад, поглянувши на мене з легкою усмішкою. 

Я здригнулася від його голосу.
— Невже це так помітно? — спробувала відповісти спокійно, хоча всередині все стискалося у вузол. 

— Я вже не раз помічав: коли ти хвилюєшся, то починаєш сильно стискати пальці в кулак, травмуючи руку нігтями, — Соколовський лагідно взяв мою долоню та м'яко розтиснув пальці. Я опустила погляд і помітила червоні сліди від власних нігтів. 

Його уважність мене просто вразила. Про цю звичку не знали навіть деякі дуже близькі мені люди. 

— Ти дуже спостережливий, — пробурмотіла я, ловлячи його погляд. 

— Не хвилюйся, усе буде добре. Я поруч, — посміхнувся Влад і, не відпускаючи моєї руки, повів мене далі. 

Коли ми піднялися, перед нами відкрився просторий зал, залитий теплим світлом. Повітря було насичене змішаними ароматами дорогих парфумів та живих квітів. У центрі залу, під великою аркою, прикрашеною білосніжними трояндами, стояла пара молодят. Наречена в елегантній сукні кольору слонової кістки тримала в руках ніжний букет, її обличчя просто сяяло від щастя. 

Мені чомусь згадався момент із дитинства, коли ми з Надею сперечалися, хто першою вийде заміж. Проте, ми були впевнені, що хто б це не був, обов’язково запросить іншу на роль подружки нареченої.
Як же все змінилося… 

В цей момент, я несвідомо почала шукати поглядом Андрія. Очі ковзали по незнайомих обличчях, і що ближче ми підходили до центру зали, то сильніше билося серце. Востаннє ми бачилися на новорічній вечірці, і з того часу змінилося багато чого. Я теж змінилася. На мені гарна сукня, поруч зі мною Влад, але це все одно не рятувало від тривоги. 

Коли ведучий оголосив, що можна підходити та вітати молодят, у залі утворилася велетенська черга. Нам із Владом не було куди поспішати, тож ми залишилися в самому хвості натовпу. 

Я думками готувала себе до зустрічі з родичами, намагалася дихати рівно, але всередині все стискалося в напружений клубок. Дякувала долі, що поруч Соколовський. 

Але раптом його телефон завібрував. Влад збив виклик, але через кілька секунд знову задзвонило, а потім ще раз. Він втретє проігнорував дзвінок, проте, отримавши повідомлення, зітхнув і повернувся до мене. 

— Мені треба терміново відповісти. Я скоро повернуся, — сказав він, стиснувши мою руку перед тим, як відійти. 

Я лишилася сама.
Мої пальці знову несвідомо стиснулися в кулак. Я намагалася сповільнюватися, пропускати інших вперед, аби затримати момент зустрічі з Надею та її сім’єю, але черга невблаганно рухалася вперед.
І ось він. Андрій. 

Високий, у стильному костюмі, поруч із ним — його дівчина, а слідом батьки. Вони щойно привітали молодят і проходили повз. Андрій помітив мене. Його погляд затримався на мені на кілька секунд, але я змусила себе зробити вигляд, ніби не бачу його.
Мої щоки горіли, серце калатало в грудях, але я тримала спокійну маску.
Переді мною залишилося лише двоє людей. А Соколовського досі не було. 

— Катя, привіт! — раптом почула я.
Надя першою мене помітила. Вона посміхалася щиро, без жодної фальші. 

— Привіт! Вітаю вас! — я обняла сестру й відчула, як вона обережно стискає мене у відповідь. 

— Я дуже рада тебе бачити, — прошепотіла вона. 

Потім Надя представила мене своєму чоловікові, і, коли я подивилася на них разом, то зрозуміла, що вони справді пасують одне одному. 

— Катюша, дуже радий тебе бачити! — несподівано підійшов дядько Тарас і міцно мене обійняв. — Яка красуня виросла, тебе просто не впізнати! 

Я розгублено стояла, не знаючи, як реагувати на такий щирий прояв любові в мій бік. Відчувала, що чоловік справді радий мене бачити. Узагалі він непогана людина, єдиний його мінус — це його дружина. Яка, до речі, вже поспішала до нас. 

— Катю, ти сама? — тітка була у своєму репертуарі: без жодних привітань відразу завалила питаннями, оглядаючи мене з ніг до голови. — А ми чекали на тебе з хлопцем! Навіть місця для двох забронювали! 

Я знала, що якщо прийду сама, то почую схожі слова. Цій жінці подобалося ставити мене в незручне становище. 

— Мамо! — тихо прошепотіла Надя, якій стало ніяково за безтактність матері. 

— Та це, напевно, твоя бабуся знову щось наплутала! — гидко посміхаючись, видала жінка, наче сказала щось дуже смішне. 

Я старалася виглядати байдужою, проте слова тітки про бабусю мене сильно зачепили. Я ледь стримувала себе, щоб не висловити цій жінці все, що про неї думаю. Проте не могла дозволити собі зіпсувати настрій Наді у такий важливий для неї день. Саме тому просто мовчала, ще сильніше стискаючи кулаки. 

І раптом я відчула, як чиясь сильна рука розтискає мою напружену долоню й впевнено бере у свою, переплітаючи наші пальці. Я швидко повернула голову й натикнулася на погляд Соколовського. Він кілька секунд уважно дивився на мене, а потім широко посміхнувся: 

— Вибачте за запізнення, виникли термінові справи! 

— А це хто? — здивовано запитала тітка Світлана. 

— Перепрошую, не представився, — Влад усміхнувся ще ширше. — Я Влад, хлопець Каті. 

— Надя! Руслан! — поспішно представила я молодят. 

— Що ж, приємно познайомитися! — Соколовський потиснув руку Русланові. — Вітаю вас! І це тобі! — він простягнув Наді великий розкішний букет. 

Дівчина була явно в захваті, та й не тільки вона. 

— Ой, який розкішний букет! — защебетала тітка, з неприхованою заздрістю розглядаючи квіти. — До речі, я Світлана, мати нареченої й, відповідно, тітка нашої Катюші! 

Катюші? Вона в житті так мене не називала! Я здивовано переварювала почуте, але промовчала. 

— Приємно познайомитися, — стримано відповів Влад, і я зрозуміла: він прекрасно пам'ятає всі мої розповіді. 

Раптом до нас підійшов статний сивуватий чоловік у супроводі вишуканої жінки. Скоріш за все, подружжя. 

— Владе? — звернувся чоловік, щиро дивуючись. — Оце несподіванка! Не очікував тебе тут побачити. 

— Валерію Петровичу?! І справді несподівано! — здивовано відгукнув Соколовський, потискаючи йому руку. 

І я навіть не уявляла, що він може зустріти тут когось зі своїх знайомих. 

— Я ось синове весілля гуляю сьогодні! — з гордістю повідомив Валерій Петрович і дружньо поклав долоню на плече Руслана. 

— Справді? Вітаю вас! — щиро сказав Влад. 

— Дякую, дякую! А ти..? — чоловік пильно оглянув нашу компанію, напевно намагаючись зрозуміти, що тут робить Влад. 

— А я тут із дівчиною, — Соколовський відповів легко, але при цьому міцніше притиснув мене до себе. Від його несподіваного жесту я нервово посміхнулася. — Вона, до речі, сестра нареченої. Знайомтесь — це Катя. 

— Дуже приємно, юна леді! — Валерій Петрович доброзичливо мені посміхнувся, а потім додав: — Владе, у тебе дуже красива дівчина! 

— Я знаю, — з очевидним задоволенням відповів Соколовський і, нахилившись, легенько поцілував мене в скроню.
Я миттєво залилася рум’янцем — і від компліменту, і від його дій. 

— Ви знайомі? — нарешті оговталася тітка Світлана, яка до цього мовчки, але явно вражено спостерігала за всім. 

— Так! — охоче відповів Валерій Петрович. — Влад — мій новий бізнес-партнер. Ми цього тижня уклали чудову угоду. 

Я ошелешено перевела погляд із одного на іншого. Оскільки подумала, що цей чоловік знайомий із батьком Влада, а виявляється… 

— Бізнес-партнер? У такому молодому віці? — не вгамовувалася тітка. 

— Саме так! — із явним захопленням кивнув Валерій Петрович. — І скажу вам, це дуже перспективний молодий чоловік! Голова в нього працює як треба. Свахо, вашій племінниці дуже пощастило! 

Від такої похвали обличчя тітки Світлани набуло просто неоціненного виразу. Чесно кажучи, кращої реакції я й уявити не могла. Ледве стримувала посмішку, яка так і просилася на обличчя. 

— Олеже! — раптом гукнув Валерій Петрович, обертаючись до гостей. — Іди-но сюди, подивися, кого я зустрів! 

За кілька секунд до нас підійшла ще одна пара. Я перевела на них погляд і... всередині все стислося в крижаний клубок.
Переді мною стояли батьки Андрія.