Розділ 30

Спочатку я подумала, що це всього лише моя бурхлива фантазія. Розумного пояснення, що тут може робити цей хлопець, у мене не було. 

Проте ні, це й справді він – Влад Соколовський. Стоїть зараз на моєму порозі. 

Я машинально проковтую слину. 

Також про себе відмічаю, що хлопець має чудовий вигляд. Ні, він, звичайно, завжди гарно виглядає, проте зараз – по-особливому. Кроси він змінив на коричневі черевики, джинси – на класичні штани, а куртку – на стильне сіре пальто. 

І зачіска… Вона якась інша. Волосся красиво вкладене, і, здається, він постригся. 

Словом, хоч на обкладинку модного журналу. Таких чоловіків я бачила лише там. 

Соколовський також уважно розглядає мене, його погляд чомусь затримується на мені довше, ніж зазвичай. Дивиться так, наче побачив уперше. 

Невже я змінилася? Чи просто він ніколи не розглядав мене так уважно? 

Від цього всередині піднімається хвиля задоволення. Щось мені підказує, що мій образ йому подобається. 

— Влад, що ти тут робиш? — вирішую запитати першою, бо пауза між нами й так затягнулася. 

— Привіт! Я?.. — хлопець нарешті ніби прокидається, відводить погляд убік на кілька секунд, а потім знову дивиться прямо на мене. — Я приїхав за тобою! 

Він серйозний. Його голос впевнений. 

Я здивовано кліпаю. 

— Навіщо? — машинально питаю, хоча десь усередині вже знаю відповідь. 

— Можна? — він вказує на двері моєї квартири. 

І лише зараз я усвідомлюю, що ми досі стоїмо на порозі. 

— Так, звичайно, проходь! — відступаю вбік, пропускаючи його всередину. 

Влад повільно заходить у квартиру, оглядається, а потім зосереджує на мені свій проникливий погляд. 

— Бачиш, яка цікава ситуація склалася, — серйозно починає він, проходячи в кімнату. — Виявляється, мене сьогодні запросили на весілля, а я навіть не в курсі цього. 

Я завмираю. 

— Що? 

— Так, — він спокійно киває. — І знаєш, хто мене про це повідомив? 

Мені стає не по собі. 

— Хто? 

— Валентина Кирилівна, — рівним тоном відповідає Влад. 

Я здригаюся. 

— Бабуся?! 

Він лише киває. 

— Але як? Звідки вона взяла твій номер? 

— У неділю я залишив його їй. На всякий випадок. 

Я заплющую очі й повільно видихаю. 

От чорт. 

Ну, я ж казала… 

— Бачиш? Я ж попереджала, що вона все зрозуміє неправильно, — пробую виправдатися, але це звучить безглуздо. 

— Взагалі не бачу проблеми, — байдуже знизує плечима Влад. — Я з радістю сходжу з тобою на це весілля. 

— Дякую, — я ледь посміхаюся й відчуваю, як усередині все поступово розслабляється. 

— І так, нам здається, час виїжджати! — додає він, глянувши на годинник. — Ти вже готова? 

— Так, звичайно! Я тільки пальто одягну! 

Швидко йду до шафи, дістаю верхній одяг, але раптом… 

— Катя? 

Я повертаюся. 

Влад дивиться на мене якось інакше. 

— Ти виглядатимеш просто неймовірно, — каже він тихо, майже пошепки. 

Його погляд пронизує наскрізь, по тілу проходить хвиля тепла. 

Мені здається, що мене наче вдарило струмом. 

— Дякую… — тихо кажу, опускаючи очі в підлогу. Чомусь здається, що зараз я червонію до кінчиків пальців. 

Дорогою в ресторан мені кілька разів телефонувала Леся. Звичайно, їй цікаво, що відбувається. 

Але біля Влада я не хочу говорити телефоном. 

Тому швидко скидаю виклик і пишу подрузі смс: 

Катя: Їду на весілля з Соколовським. Все поясню пізніше. Цілую! 

Леся: Зараз я стрибаю по кімнаті! Обов'язково подзвони, як буде можливість! 

Я усміхаюся, уявляючи, як Леся справді підстрибує в своїй кімнаті, але швидко кладу телефон у сумочку. 

— І так, про твоїх дядька та тітку я вже чув, — раптом каже Влад. — А що щодо твоєї сестри? 

Я трохи задумуюся. 

— Надя дуже хороша. В дитинстві ми були нерозлучні, кожне літо батьки привозили нас до бабусі, — усміхаюся, згадуючи ті дні. — Але потім все змінилося… 

На секунду западає тиша. 

— Зрозуміло, — киває Влад і, напевно, відчуваючи, що ця тема для мене неприємна, швидко змінює її. — До речі, ресторан, у якому весілля, доволі хороший! 

— Ти бував там? 

— Так. Я знаю власників. 

Я закочую очі. 

— Хто б сумнівався…

В'їжджаємо на територію ресторану, і я сама вражено розглядаю все навкруги. Це просто цілий ресторанний комплекс з величезною територією. І там дуже гарно, великі та малі альтанки в оточенні звичайних та декоративних дерев та кущиків, впевнена що літом тут ще гарніше.  

— Влад? — звертаюся до хлопця, коли він паркується. 

— Що? 

— Ти ж розумієш, що мої родичі будуть думати, що ми… 

Я запинаюся, не знаючи, як закінчити фразу. 

— Що ми пара? — легко продовжує Влад. 

Я мовчки киваю. 

— Все буде добре, — він усміхається й виходить з машини. 

Я слідую його прикладу, але раптом завмираю. 

Влад дістає з авто величезний букет білих троянд. 

Я ошелешено дивлюся на нього. 

— Що? — помічає мій вираз обличчя. 

— Він дуже гарний… - кажу не приховуючи посмішки, на декілька секунд я навіть почала заздрити сестрі. Мені таких красивих букетів ніколи не дарували, мені взагалі ніколи не дарували квітів.  

— Не знаю, звичайний! - якось буденно відповідає хлопець оглядаючи букет - Подобається? Можу тобі сто таких купити!  

— Що ти, не варто, — швидко відповідаю. — І взагалі, нам уже пора йти. 

Усередині закладу панувала велична атмосфера. Грецький стиль простежувався в усьому: від мармурових колон із золотистими завитками до статуй античних богів, що розташувалися в нішах уздовж стін. Висока стеля прикрашена розписами, які зображали сцени з міфів, а на кришталевих люстрах мерехтіли сотні вогників, віддзеркалюючись у великих дзеркалах. 

Я відчула, як щось у грудях завмирає від хвилювання. Глибоко вдихнула, намагаючись узяти себе в руки. Здавши речі в гардероб, ми з Соколовським рушили до широких мармурових сходів, які вели на другий поверх. Їхні перила з різьбленого дерева виглядали так, ніби належали палацу.