Розділ 29

Обережно тягну за стрічку й відкриваю коробку. Завмираю. Усередині — метелик у прозорій скляній рамці. Точнісінько такий самий, як той, що ми з Соколовським бачили на виставці. Справжній засушений morpho peleides із неймовірно яскравими синіми крилами. Він просто зачаровує. 

На дні коробки лежить записка. І хоча я вже знаю, від кого цей подарунок, все ж беру її в руки. 

"Хочу, щоб у тебе залишилася згадка про наше перше побачення." 

Усміхаюся. І хочеться не просто посміхатися, а стрибати від щастя. 

Що зі мною відбувається? 

Телефон вібрує, сповіщаючи про нове повідомлення. 

Влад: "Сподіваюся, тобі сподобався подарунок?" 

Катя: "Так, метелик просто неймовірний. Дякую!" — швидко відповідаю, і вже за секунду приходить ще одне смс. 

Влад: "Шкода, що не вдалося віддати його особисто. У мене з’явилися невідкладні справи, і, на жаль, до кінця тижня мене не буде в універі." 

Катя: "Зрозуміло! Ще раз дякую за подарунок." 

Відкладаю телефон і знову переводжу погляд на метелика. Посмішка не сходить із мого обличчя. Чорт… Чому я така щаслива? Чому кожне його повідомлення змушує серце битися швидше? Це неправильно. Я знаю, що не повинна цього відчувати. Але нічого не можу з собою вдіяти. 

А ще… Мене чомусь засмутила новина, що Соколовського не буде в універі. Хоча ми навіть не вітаємося, мені достатньо просто бачити його. 

Прокручуючи в голові все, що зі мною відбувається, не хочу, але мушу визнати: здається, я закохуюся в Соколовського. І нічого хорошого для мене в цьому немає. Саме тому вирішую припинити з ним спілкування. 

Наступні дні мені хотілося або зупинити час, або хоча б сповільнити його. Думки про весілля, яке мало відбутися в суботу, не давали мені спокою. Я навіть почала бачити кошмари, що неабияк мене напружувало. 

У четвер ми з Анею, як і домовлялися, ходили в гості до Паші. Хлопцеві на декілька тижнів наклали гіпс, але почувався він добре. Що ж, ще одна ідея провалилася — Паша не зможе піти зі мною на весілля. А шкода. Це був хороший план. 

Я знову дзвонила бабусі, мало не благала її піти на весілля разом зі мною. Все прорахувала: ми б посиділи годину-дві, а потім я, як турботлива внучка, провела б її додому. Але бабуся на відріз відмовилася, посилаючись на вік і здоров'я. 

Звісно, не обійшлося без допитів щодо Соколовського. І тут я майже не збрехала — у нього й справді з’явилися невідкладні справи. А те, що він навіть не знав, що мав іти на весілля, — то вже деталі. 

Чесно кажучи, був момент, коли я справді думала запросити його. Але все вирішилося само собою. 

А бабуся… Треба ж було їй ляпнути, що в мене є хлопець! Тепер доведеться вигадувати, чому він не прийшов зі мною. Хоча що б я не сказала, мої родичі все одно подумають по-своєму. Але мені байдуже. Цей день просто треба пережити. 

Леся теж нарешті змирилася з тим, що я піду сама. Щоправда, встигла запропонувати кількох своїх знайомих, які могли б зіграти роль мого хлопця, але я навіть слухати цього не хотіла. 

Врешті-решт, у неї з’явилася нова ідея-фікс: я повинна вразити всіх своєю появою. 

Цю думку я, звісно, не підтримала. Для розкішного образу потрібні гроші, яких у мене немає, та й сенсу в цьому я не бачила. 

У п’ятницю мені прийшло повідомлення: на мене чекає посилка на Новій пошті. 

Це здивувало, адже я нічого не замовляла. 

Невже знову сюрприз від Соколовського? 

Після пар прямую на пошту. Коробка квадратна, зовсім легка. Я не маю жодного уявлення, що всередині. Але коли дивлюся на відправника… 

Не Соколовський. 

Леся. 

Швидко набираю її номер. 

— Привіт. Ти нічого мені не хочеш сказати? — питаю, як тільки вона бере слухавку. 

— Не розумію! — розгублено каже вона, а потім раптом вигукує: — О, невже посилка вже прийшла? 

— Не хочеш розповісти, що там? 

— Ні, хочу, щоб ти побачила все сама! — загадково відповідає подруга. — Обов’язково набери мене, коли будеш вдома. Хочу бути на зв’язку, коли ти відкриєш посилку! 

— Але ж… — намагаюся заперечити, та Леся вже скидає дзвінок. 

Що ж, доведеться чекати. 

Як тільки переступаю поріг квартири, швидко роздягаюся й одразу набираю її знову. 

— Ти вже вдома? — питає вона.

— Так! 

— Увімкни відеозв’язок! 

Ставлю телефон так, щоб добре її бачити. 

— А тепер відкривай! — збуджено наказує вона. 

Розгортаю пакувальний папір і завмираю. 

Атласна тканина насиченого кольору електрик. 

— Це що, плаття? — здивовано питаю, витягаючи тканину з коробки. 

— Так! Це просто бомба! Побачила її в одному з київських ТЦ — і закохалася! Думаю, на тобі вона буде виглядати ще краще! 

— Це… дуже красиво, але ти не повинна була… 

— Давай без цього, просто приміряй! — командує Леся. 

Уже за хвилину я підходжу до дзеркала й завмираю від здивування. 

Сукня-футляр міді з об'ємними рукавами та неймовірним декольте ідеально сіла по фігурі. 

— Вай! А вона ще краще на тобі, ніж я собі уявляла! — задоволено вигукує Леся. — Ти тільки глянь на цю відкриту спину! 

— Так, сукня просто неймовірна! — я обертаюся, розглядаючи себе з усіх боків. Особливу увагу привертає глибокий розріз, що відкриває оголену ногу. — І тканина дуже приємна! 

— Це королівський щільний атлас-манго! — гордо повідомляє подруга. 

— Вперше чую! 

— Я теж! Але так мені сказали в магазині! 

Я посміхаюся, але раптом згадую важливий момент. 

— До речі, скільки коштує сукня? — запитую, адже, хоча я й не просила її купувати, гроші все ж треба повернути. 

— Про це навіть не думай! Нічого не треба віддавати! — впевнено відповідає Леся. 

— О ні, так не піде! Кажи, скільки я тобі винна? — серйозно наполягаю, відчуваючи внутрішній острах почути суму. 

— Це тобі подарунок на день народження!