Розділ 29

Обережно тягну за кінчик стрічки й знімаю кришку. На мить просто завмираю боячись навіть дихнути. Усередині, на оксамитовій підкладці, лежить прозора скляна рамка, а в ній — метелик. Точнісінько такий самий, якого ми із Соколовським розглядали на виставці. Справжній засушений Morpho peleides із неймовірно яскравими, майже неоновими синіми крилами. Він здається настільки живим, що, здається, от-от здригнеться й злетиться на світло.
На дні коробки помічаю невелику записку. І хоча серце вже підказує, від кого цей сюрприз, я все одно з тремтінням у пальцях беру її до рук. 

«Хочу, щоб у тебе залишилася згадка про наше перше побачення». 

Усмішка сама собою розпливається на моєму обличчі. І хочеться не просто посміхатися, а як у дитинстві — стрибати від щастя по всій кімнаті. 

Що зі мною відбувається? Звідки цей дикий, неконтрольований сплеск емоцій?
Телефон у долоні коротко вібрує. 

Влад:«Сподіваюся, тобі сподобався подарунок?» 

Катя:«Так, метелик просто дивовижний! Дякую тобі величезне!» — швидко набираю відповідь, відчуваючи, як щоки починають горіти. І вже за секунду екран знову спалахує. 

Влад:«Шкода, що не вдалося віддати його особисто. У мене з’явилися термінові  справи, тому до кінця тижня мене не буде в універі». 

Катя:«Зрозуміло! Ще раз дякую за подарунок». 

Відкладаю телефон на стіл і знову переводжу погляд на сині крила в рамці. Посмішка просто відмовляється зникати з мого обличчя. Чорт… Чому я почуваюся такою безпідставно щасливою? Чому кожне його сповіщення змушує серце битися десь у самому горлі? Це неправильно. Я ж чітко дала собі обіцянку не підпускати його близько. Але, схоже, моє власне тіло відмовляється слухатися розуму. 

А ще… мене неприємно шпигнула новина про те, що Соколовського не буде в університеті. Хоча ми й так домовилися вдавати, ніби не знайомі, мені було б цілком достатньо просто бачити його у коридорах.
Прокручуючи в голові все, що зі мною відбувається останніми днями, я з гіркотою мушу зізнатися собі: здається, я закохуюся в Соколовського. І нічого доброго мене в цьому фіналі не чекає. Влад — з іншого світу, і ця казка швидко скінчиться. Саме тому я мушу взяти себе в руки й остаточно припинити з ним будь-яке спілкування. 

Наступні дні я мріяла лише про одне — зупинити час або хоча б трохи його сповільнити. Думки про кляте весілля, яке мало відбутися в суботу, не давали мені спокійно дихати. Я навіть почала бачити кошмари про те, як ганьблюся перед усім залом, що неабияк вимотувало й змушувало ходити смиканою. 

У четвер ми з Анею, як і планували, провідали Пашу. Хлопцеві на кілька тижнів наклали гіпс, але тримався він бадьоро. Що ж, мій запасний план провалився — Паша фізично не зможе піти зі мною на весілля. А шкода, це була б непогана підстраховка.
Я знову телефонувала бабусі, мало не благала її піти на святкування разом зі мною. Все точно розрахувала: ми б посиділи якусь годину-дві, привітали молодят, а потім я, як турботлива онука, зі спокійною совістю провела б її додому. Але бабуся навідріз відмовилася, посилаючись на слабкість і тиск. 

Звісно, не обійшлося без її допитів щодо Влада. І тут я майже не збрехала — у нього й справді з’явилися невідкладні справи за містом. А те, що він навіть не здогадувався про своє існування в ролі моєї «пари» на родинному святі — то вже деталі. 

Чесно кажучи, у якийсь момент я справді слабшала й думала ризикнути та запросити його. Але все вирішилося само собою.
Ех, бабусю… Треба ж було їй ляпнути родичам, що в мене є хлопець! Тепер доведеться на ходу вигадувати переконливу казку, чому він не зміг прийти. Хоча, що б я не сказала, тітка все одно перекрутять усе по-своєму й вирішать, що я все вигадала. Та мені вже байдуже. Цей день треба просто пережити. 

Леся теж нарешті змирилася з тим, що я йду сама. Щоправда, вона встигла запропонувати кількох своїх знайомих хлопців на роль «орендованого кавалера», але я навіть слухати цього не хотіла. 

Врешті-решт у подруги з’явилася нова ідея-фікс: я повинна вразити всіх присутніх своєю появою. 

Цю ідею я, звісно, теж сприйняла скептично. Для карколомного образу потрібні чималі гроші, яких у мене зараз немає, та й сенсу вислужуватися перед тими, хто відвернувся від нас у скруту, я не бачила. 

У п’ятницю пообіді мені на телефон прийшло сповіщення: на моє ім'я чекає посилка на пошті.
Це щиро здивувало, адже я нічого не замовляла. 

Невже знову якийсь жест від Соколовського?
Після пар одразу прямую до відділення. Коробка виявляється квадратною й зовсім невагомою. Дивлюся на наліпку відправника…
Не Соколовський.
Леся. 

Набираю її номер прямо біля виходу з пошти. 

— Привіт. Ти нічого не хочеш мені пояснити? — питаю, як тільки вона відповідає. 

— Не розумію, про що ти! — вдавано розгублено белькоче вона, а потім вищажає: — О, невже посилка вже в тебе?! 

— Не хочеш розказати, що ти туди запакувала? 

— Ні за що! Хочу, щоб ти побачила все сама! — загадково хвалиться подруга. — Обов’язково набери мене по відео, коли будеш удома. Я мушу бачити твоє обличчя! 

— Лесю, але ж… — намагаюся заперечити, та подруга вже скидає виклик. 

Що ж, доведеться терпіти до дому.
Як тільки переступаю поріг квартири, швидко скидаю взуття й одразу передзвонюю їй. 

— Ти вже вдома? — вимагає звіту Леся. 

— Так, розпаковую! 

— Увімкни відеозв’язок! 

Ставлю телефон на полицю так, щоб їй було добре мене видно. 

— А тепер відкривай! — збуджено командує вона. 

Розрізаю пакувальний скотч, розгортаю захисний папір — і просто завмираю. 

З коробки виблискує важка атласна тканина глибокого, божевільного кольору електрик. 

— Це що… сукня? — здивовано питаю, обережно витягаючи вбрання. 

— Так! Це просто розрив аорти! Побачила її в одному з київських шоурумів — і зрозуміла, що вона мусить бути твоєю! На тобі вона виглядатиме просто космічно! 

— Вона… неймовірно красива, але Лесю, ти не повинна була витрачатися… 

— Так, без цих своїх «не повинна», просто йди і приміряй! — командує подруга. 

Уже за хвилину я підходжу до дзеркала у повний зріст і в німому захваті роздивляюся своє відображення. 

Сукня-футляр довжини міді з елегантними об’ємними рукавами та вишуканим вирізом ідеально підкреслила кожну лінію моєї фігури. 

— Вау! Вона на тобі виглядає навіть краще, ніж на манекені! — задоволено верещить у динаміку Леся. — Ти тільки подивися на цю відкриту спину! 

— Так, сукня справді дивовижна… — я повертаюся перед дзеркалом, роздивляючись себе з усіх боків. Особливо вражає високий, але дуже витончений розріз уздовж стегна. — І тканина така приємна до тіла… 

— Це королівський щільний атлас! — гордо уточнює подруга. 

Я усміхаюся, але раптом до мене доходить один суттєвий деталь. 

— До речі, скільки вона коштує? — запитую, адже, хоча це й подарунок, сума явно чимала, і я маю її повернути. 

— Навіть не думай! Нічого ти мені не винна! — твердо відрізає Леся. 

— О ні, так не піде. Кажи суму! — наполягаю я, відчуваючи лихе передчуття. 

— Вважай, що це мій подарунок тобі на день народження! 

— Лесю, мій день народження в березні, — мружуся я, дивлячись на неї через екран. 

— Значить, це подарунок наперед! — заявляє вона й додає тоном, що не терпить заперечень: — І більше жодного слова! 

Я зітхаю, розуміючи, що сперечатися з Лесею в такому стані — марна справа. 

— Добре… Дякую тобі величезне. Ти найкраща. 

— Користуйся! Все, цілую, мені час бігти! 

Леся вимикає зв’язок, а я ще довгий час стою перед дзеркалом, не в змозі відвести очей від дівчини у відображенні. 

Наступного ранку я прокинулася з відчуттям, ніби по мені проїхався вантажівка.
Усю ніч мене катували кошмари про це кляте весілля: у снах я то рвала сукню на очах у всіх, то ламала підбори прямо перед нареченими, а гості разом із моїми родичами й Андрієм голосно з мене сміялися. Суцільний психологічний жах. 

Від цього дня я не чекала нічого доброго, тож моє головне завдання було простим — просто витримати його й забути як страшний сон. 

До ресторану потрібно було прибути о 16:00, а часу попереду було ще достатньо. Тому я повільно підхопилася з ліжка й вирішила провітрити голову на пробіжці. 

Погода на вулиці стояла чудова: свіжий морозець і чисте сонце. Повернувшись додому, я трохи розслабилася, смачно поснідала й прийняла душ. 

Але виникла нова проблема — така розкішна сукня вимагала відповідного макіяжу й зачіски. Як же мені бракувало Лесі! Вона завжди вміла створити мені ідеальний образ буквально з нічого. 

Проте здаватися я не збиралася.
Знайшла на YouTube детальний відеоурок із вечірнього самомакіяжу, що мені сподобався, і вирішила ризикнути. Волосся вирішила залишити кучерявим — на вирівнювання й вкладання пішло б забагато часу. 

Вийшовши з ванної з рушником на голові, я помітила на екрані кілька пропущених викликів. Один від Соколовського і три від Лесі.
Що ще за терміновість?
Поки я здивовано роздивлялася екран, телефон знову заходився гучним дзвоником. Відповідаю миттєво. 

— Подруго, ти де зникла?! — замість вітання волає в слухавку Леся. 

— У душі була! Що за паніка? 

— Душ — це чудово! А тепер швидко біжи відчиняти двері! 

Я спантеличено кліпаю очима, стоячи посеред коридору: 

— Що? Навіщо? 

— Усі питання потім! Просто зроби, як я кажу! 

— Прямо зараз? 

— Так, бігом! 

Леся практично кричить, тож я, нічого не розуміючи, іду до дверей. Обережно повертаю замок, відчиняю — і шоковано завмирав. На порозі стоїть незнайома дівчина. 

— Ну нарешті! — полегшено зітхає брюнетка невисокого зросту з величезною квадратною валізою через плече. 

— Ви до мене? — насторожено питаю я, міцніше стискаючи край халата. 

— Якщо ти Катя, то точно до тебе! 

— Це я... 

— От і чудово! Пропустиш? 

— Е-е... так, проходьте, — я машинально відступаю вбік, упускаючи її до прихожої, хоча в голові досі повний туман. 

— До речі, я Віка! — усміхається дівчина, діловито оглядаючи квартиру. 

— Катя... Хоча ти й так знаєш, — бурмочу я. 

— Нам краще розташуватися ось тут, у цій кімнаті, тут чудове денне світло! — каже вона, упевнено крокуючи вперед і ставлячи свою валізу на стіл. 

Я знову кліпаю очима:
— Розташуватися для чого? 

— Для створення краси, звісно! — щиро дивується Віка, а потім додає: — Тобі що, Леся нічого не пояснила? 

Тільки зараз я згадую, що телефон у моїй долоні все ще на зв'язку. 

— Лесю, ти тут? 

— Ну нарешті! Ви вже познайомилися? 

— Лесю, я нічого не розумію! — голосно кажу я, а тоді виходжу на кухню й тихіше запитую: — Хто ця дівчина й що вона робить у моїй квартирі? 

— Це Віка! І сьогодні вона твій особистий перукар і візажист! 

— Що?! 

— Вона дівчина мого брата, вчиться на стиліста. Їй терміново потрібна модель для дипломного вечірнього образу, а тобі — професійний макіяж і зачіска. Тож я вирішила поєднати приємне з корисним! І платити їй нічого не треба, вона сама радіє такій нагоді! 

Я глибоко видихаю, перетравлюючи інформацію. Якщо це справді так, то Леся — просто геніальна подруга. 

Повертаюся до кімнати й пропоную Віці чаю, але вона відмовляється, боючись не вкластися в таймінг. 

Під час роботи ми швидко знайшли спільну мову. Віка виявилася дуже милою, балакучою дівчиною. Вона справді готувала випускне портфоліо й паралельно знімала деталі процесу на камеру. 

Зачіску вирішили зробити з м’якими, об’ємними локонами, а з одного боку акуратно підібрали пасма, закріпивши їх срібною прикрасою у вигляді витонченої гілочки. 

Коли я нарешті одягнула сукню й подивилася в дзеркало, то просто не впізнала власного відображення. Звідти на мене дивилася впевнена, приголомшливо красива дівчина.
Попрощавшись із Вікою та щиро її подякувавши, я знову набираю Лесю по відеозв’язку, щоб показати остаточний результат. 

Але саме в цей момент у коридорі гучно лунає дверний дзвоник. 

— На цьому твої сюрпризи ще не закінчилися? — жартую я в слухавку, посміхаючись. 

— Не зрозуміла? Які сюрпризи? 

— До мене хтось подзвонив у двері. Це не твоя робота? 

— Ні, присягаюся, цього разу я ні до чого! 

Я підходжу до дверей, клацаю замком, відчиняю — і серце просто зупиняється, а по спині пробігає табун гарячих мурашок.
На моєму порозі стоїть Влад Соколовський.