Розділ 28

— І яке буде твоє наступне бажання? — запитую з цікавістю, затамувавши подих. 

Влад злегка нахиляє голову і хижо посміхається. 

— Чому ти завжди в універ заплітаєш волосся — то у хвіст, то в пучок? — раптом запитує він. 

Я не одразу розумію, до чого це питання. 

— Не знаю… так зручніше! — трохи спантеличено відповідаю, звівши брови. 

— У тебе дуже красиве волосся. Тобі треба частіше його розпускати. 

Я завмираю. Що?.. Я чую його слова, але мій мозок відмовляється їх обробляти. Влад тільки-но зробив мені комплімент? Соколовський? 

— Не розумію… — видавлюю я. 

— Це і є моє наступне бажання, — пояснює він спокійно. — Хочу, щоб в універ ти ходила з розпущеним волоссям. 

Я моргаю, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося. 

— Для чого це тобі? 

— Таке моє бажання, — відповідає Влад, дивлячись на мене так, ніби це очевидно. 

Я вражено вдихаю. Це прохання… дивне. Що йому до мого волосся? Навіщо йому це? Він хоче зробити мене більш помітною? Змінити щось у мені? Але врешті-решт це неважливо. Це просте бажання, яке я можу виконати. 

— Гаразд, — бурмочу, хоча досі почуваюся трохи розгубленою. 

Удома, стоячи під гарячою водою, я мию голову, згадуючи цю розмову. Чомусь Владові слова застрягли в моїй голові. "У тебе дуже красиве волосся". Він це серйозно? Чи просто грається? 

Вийшовши з ванної, я беру телефон і бачу пропущений виклик від Лесі. Дивно, що вона телефонує так пізно. Передчуття чогось не дуже хорошого змушує мене швидко перенабрати її номер. 

— Привіт! Чому трубки не береш? — одразу запитує Леся, як тільки бере слухавку. 

— Була в душі, тому не чула. Щось сталося? Чому телефонуєш так пізно? 

— Глобально — нічого, — затягує вона, і я чую в її голосі нотку невпевненості. — Але боюся, тобі не сподобається те, що зараз розкажу. 

Я важко видихаю, відкладаю рушник і вмощуюся на ліжку. 

— Розповідай. 

— Говорила сьогодні з Ігорем… Він випадково обмовився, що Андрій у суботу йде на весілля… 

Я одразу перебиваю її: 

— Лесь, якщо чесно, мені абсолютно не цікаве життя Андрія. 

— Повір, цю інформацію тобі варто почути, — наполягає вона. 

Я зітхаю, розуміючи, що уникнути цього не вийде. 

— Добре. Кажи. 

— Отже… Андрія разом із батьками запросили на весілля сина одного з бізнес-партнерів його батька. 

— Ну і що тут такого? 

— А те, що весілля буде в ресторані "Золотий Лев". 

Моє серце робить кульбіт. 

— Ні… — тихо протягую, не вірячи власним вухам. 

"Золотий Лев" — це місце, де в суботу має відбутися весілля Наді. 

— Так-так, — зітхає Леся. — Підозрюю, що ви з Андрієм будете на одному весіллі. 

У грудях все стискається. Як іронічно! Я думала, що це буде спокійна подія, можливість відволіктися, а тепер… 

— О, і ще одне, — додає Леся майже винувато. — Разом із батьками Андрія буде ще й його дівчина. 

Мене наче обливають холодною водою. 

— Чорт… — виривається в мене. 

— От до чого я веду, — швидко продовжує подруга. — Думаю, тобі варто послухати бабусю й попросити Соколовського піти з тобою. Алло? Ти мене слухаєш? 

— Так… — ледь видавлюю я. 

— Якщо ти прийдеш із таким хлопцем, як Влад, то здивуєш всіх. І твого дядька, і тітку, і… Андрія з його батьками. 

Я зціплюю губи. Леся має рацію. Це був би сильний хід. Але… 

— Я не буду просити Соколовського, — твердо заявляю. 

— Що? Але чому?! 

Я зітхаю, розуміючи, що зараз отримаю порцію нерозуміння. 

— Сьогодні я попросила Влада, щоб в університеті ми робили вигляд, ніби не знайомі. Як після цього я можу попросити його піти зі мною на весілля? 

— Стоп! — Леся різко змінює тон. — Ти сьогодні бачилася зі Соколовським? 

— Так, він заходив до нас у кафе. 

Я свідомо не кажу більше. Якщо розповім, що у нас було побачення, Леся просто так не відчепиться. 

— Чекай, давай підсумуємо. Цих вихідних ти ночувала в Соколовського, потім він у тебе, а сьогодні ще й прийшов у кафе. І ти просила, щоб в універі ви вдавали вигляд, що не знайомі? 

— Угу… 

— Подруго, тобі там що, за ці вихідні холодний вітер голову відморозив?! — нервово вигукує Леся.

— Лесь, я дійсно так вирішила, і не шкодую. Мені вистачило однієї навіженої Сніжани, через яку я поплатилася перемогою в змаганнях. Проблеми в універі мені не потрібні. 

Подруга кілька секунд мовчить. 

— Погоджуюся, — зрештою каже вона спокійніше. — Але ж Соколовський міг би тебе захистити. 

— Мені не потрібен його захист! І проблеми теж! Давай закінчимо цю тему. 

— Добре… Тоді що ти робитимеш? Родичі очікують, що ти прийдеш із хлопцем. 

Я притуляю долоню до чола. 

— Не знаю… Можливо, попрошу Пашу. В крайньому разі, скажу, що мій хлопець захворів. 

Леся зітхає, але більше нічого не каже. Ми ще трохи спілкуємося, а потім я відкладаю телефон і берусь за переклад, намагаючись не думати про майбутню суботу. Але всередині мене вже завирувала буря. 

Та, як на зло, зосередитися мені ніяк не вдавалося. Думки плуталися, створюючи хаос у голові. Я й так не була в захваті від ідеї йти на весілля, а тепер, коли дізналася, що там буде Андрій зі своєю дівчиною, бажання відвідати цю подію зникло остаточно. 

Леся має рацію. Якби я прийшла туди з Владом, то змогла б втерти носа всім. Він не просто вміє справити враження — він той, хто запам’ятовується. Навіть якби ніхто не знав про його багатство, його харизма зробила б усе сама. 

Соромно зізнатися, але мені хотілося показати родичам, що у мене теж усе добре. Я чудово знаю, як вони вестимуть себе на весіллі: хвалитимуться своєю "ідеальною" донькою, яка знайшла багатого чоловіка і тепер святкує весілля у найдорожчому ресторані міста. Я рада за Надю, справді рада. Але цинізм її матері дратує мене до зубного скреготу.