Розділ 28

— І яке буде твоє наступне бажання? — запитую з цікавістю, затамувавши подих.
Влад злегка нахиляє голову й хижо, з ледве помітною бісичинкою в очах, посміхається. 

— Чому ти завжди в універі заплітаєш волосся — то у тугий хвіст, то в пучок? — раптом запитує він. 

Я не одразу розумію, до чого тут взагалі це запитання. 

— Не знаю… так зручніше! — трохи спантеличено відповідаю, здивовано звівши брови. 

— У тебе дуже красиве волосся, Кучерява. Тобі треба частіше його розпускати. 

Я завмираю. Що?.. Я чую його слова, але мій мозок просто відмовляється їх обробляти. Влад тільки-но зробив мені комплімент? І до чого тут, взагалі моє волосся? 

— Не розумію… — видавлюю я з себе. 

— Це і є моє наступне бажання, — пояснює він спокійно й неквапливо. — Хочу, щоб в універ ти ходила з розпущеним волоссям. 

Я спантеличено кліпаю очима, намагаючись збагнути, що щойно сталося. 

— Навіщо це тобі? 

— Таке моє бажання, — відповідає Влад, дивлячись на мене так природно, ніби це найочевидніша річ у світі. 

Я вражено вдихаю повітря. Це прохання… дивне. Що йому до моєї зачіски? Навіщо йому це? Він хоче зробити мене більш помітною? Змінити щось у мені? Але врешті-решт це неважливо. Це просте й абсолютно безпечне бажання, яке я легко можу виконати. 

— Гаразд, — бурмочу я, хоча все ще почуваюся трохи розгубленою. 

Удома, стоячи під гарячими струменями води, я мию голову й знову та знову згадую цю розмову. Чомусь Владові слова міцно застрягли в моїй голові. «У тебе дуже красиве волосся». Він це серйозно? Чи це чергова його витончена гра? 

Вийшовши з ванної, я беру телефон і бачу  пропущений виклик від Лесі. Дивно, що вона телефонує так пізно. Передчуття чогось не дуже приємного змушує мене швидко передзвонити їй. 

— Привіт! Чому слухавку не береш? — одразу запитує Леся, як тільки піднімає трубку. 

— Була в душі, тому й не чула. Щось сталося? Чому телефонуєш у такий час? 

— Глобально — нічого, — затягує вона, і я чітко чую в її голосі нотку невпевненості та вагання. — Але боюся, тобі не дуже сподобається те, що я зараз розкажу. 

Я важко видихаю, відкладаю мокрий рушник і вмощуюся на ліжку. 

— Розповідай вже. 

— Говорила сьогодні з Ігорем… Він випадково обмовився, що Андрій у суботу йде на весілля… 

Я одразу перебиваю її: 

— Лесь, якщо чесно, мені абсолютно не цікаве життя Андрія. 

— Повір, цю інформацію тобі варто почути, — наполягає вона. 

Я зітхаю, розуміючи, що уникнути цієї розмови не вдасться. 

— Добре. Кажи. 

— Отже… Андрія разом із батьками запросили на весілля сина одного з бізнес-партнерів його батька. 

— Ну і що тут такого? 

— А те, що бенкет буде в ресторані «Золотий Лев». 

Моє серце робить божевільний кульбіт і падає кудись у прірву. 

— Ні… — тихо протягую я, відмовляючись вірити власним вухам. 

«Золотий Лев» — це саме те місце, де в суботу має відбутися весілля Наді. 

— Так-так, — зітхає Леся. — Підозрюю, що ви з Андрієм опинитеся на одному й тому ж весіллі. 

У грудях усе боляче стискається. Яка зла іронія! Я думала, що це буде спокійна подія, можливість хоч трохи відволіктися, а тепер… 

— О, і ще одне, — додає Леся майже винувато. — Разом із Андрієм буде ще й його нова дівчина. 

Мене наче з головою обливають крижаною водою. 

— Чорт… — виривається в мене глухий вигук. 

— От до чого я веду, — швидко продовжує подруга. — Думаю, тобі варто послухати бабусю й попросити Влада піти з тобою. Алло? Ти мене чуєш? 

— Так… — ледь витискаю я з себе. 

— Якщо ти з’явишся з таким хлопцем, як Соколовський, то просто розмажеш усіх! І твого дядька, і тітку, і… Андрія з його гоноровими батьками. 

Я зціплюю зуби. Леся має рацію. Це був би нищівний, ідеальний хід. Але… 

— Я не проситиму Соколовського, — твердо заявляю я. 

— Що? Але чому?! 

Я зітхаю, розуміючи, що зараз на мене виллється порція щирого нерозуміння. 

— Сьогодні я особисто попросила Влада, щоб в університеті ми вдавали, наче не знайомі. Як після цього я можу, попросити його зіграти мого хлопця на весіллі? 

— Стоп! — Леся різко змінює тон, і її голос злітає на октаву вище. — Ти сьогодні бачилася зі Соколовським? 

— Так, він заходив до нас у кафе. 

Я свідомо не вдаюся в деталі. Якщо розповім, що у нас було справжнє побачення, Леся просто не відчепиться до ранку. 

— Чекай, давай підсумуємо. Цих вихідних ти ночувала в Соколовського, потім він у тебе, а сьогодні він прийшов до тебе на роботу. І ти просила, щоб в універі ви робили вигляд, ніби бачите одне одного вперше?! 

— Угу… 

— Подруго, тобі що, за ці вихідні крижаний вітер залишки мозку відморозив?! — роздратовано вигукує Леся. 

— Лесь, я дійсно так вирішила й ні краплі не шкодую. Мені вистачило однієї навіженої Сніжани, через яку я поплатилася перемогою на змаганнях і травмувала коліно. Проблеми й плітки в універі мені не потрібні. 

Подруга кілька секунд мовчить, перетравлюючи почуте. 

— Погоджуюся, — зрештою мовить вона вже спокійніше. — Але ж Соколовський міг би тебе захистити від будь-кого. 

— Мені не потрібен його захист! І нові проблеми теж! Давай закриємо цю тему. 

— Добре… Тоді що ти робитимеш? Родичі ж чекають, що ти прийдеш із кавалером. 

Я притуляю долоню до чола: 

— Не знаю… Можливо, попрошу Пашу зіграти цю роль. У крайньому разі скажу, що мій хлопець раптово занедужав. 

Леся зітхає, але більше не наполягає. Ми ще трохи теревенимо про дрібниці, а потім я відкладаю телефон і беруся за терміновий переклад, намагаючись силою думки витіснити майбутню суботу зі своєї голови. Але всередині вже тривожно завирувала буря. 

Зосередитися на роботі ніяк не вдавалося. Думки плуталися, створюючи суцільний хаос. Я й так не була в захваті від ідеї йти на це сімейне свято, а тепер, коли дізналася про Андрія та його дівчину, бажання йти в ресторан зникло остаточно. 

Леся мала рацію. Якби я з’явилася туди під руку з Владом, то змогла б утерти носа абсолютно всім. Він не просто вміє вражати — він із тих чоловіків, які миттєво приковують до себе всі погляди. Навіть якби ніхто не знав про статки його родини, одна лише його харизма й упевненість зробили б усе самі. 

Соромно зізнатися, але мені так хотілося показати цим пихатим родичам, що в мене теж усе чудово. Я ж знаю, як вони поводитимуться: хвалитимуться своєю «ідеальною» донькою, яка знайшла заможного нареченого й святкує весілля в найдорожчому закладі міста. Я рада за Надю, правда рада. Але цинізм і зверхність її матері дратують мене до зубного скреготу. 

І перед Андрієм мені теж хотілося постати в найкращій формі. Довести йому — ні, перш за все собі! — що я можу бути щасливою без нього. Що світ не зупинився на його зраді. Але… Що, якщо я побачу його — і давній біль спалахне з новою силою? Що, якщо всі мої зусилля забути його виявляться марними?
Чорт, що за дурниці я собі вигадую? Як же я заплуталася!
Годі. Час спати. З усім іншим розберуся завтра. 

Наступного дня, як і обіцяла, я прийшла на пари з розпущеним волоссям, що м’якими хвилями спадало на плечі. 

І реакція оточуючих не забарилася.
За весь ранок я отримала купу компліментів. Одногрупники казали, що мені так значно краще, що це робить мене жіночнішою. 

Здається, я ніколи не привертала стільки уваги за весь час навчання в університеті.
Напевно, і справді варто ходити так частіше.
На великій перерві я вмостилася на своєму улюбленому місці — на широкому підвіконні в холі. Повторювала матеріал до наступної пари й чекала на Аню, яка мала підійти з хвилини на хвилину. 

Раптом екран телефону спалахує від нового повідомлення. 

Влад:«Тобі так дуже личить, Кучерява. Радий, що ти виконала моє прохання.» 

Я мимоволі посміхаюся й швидко набираю коротку відповідь: 

Катя:«Дякую.» 

Після цього підводжу погляд, оглядаючи людей у гамірному холі, і вже за кілька секунд наштовхуюся на знайомі темні очі.
Глибокі, мов вир, очі Влада уважно вивчають мене здалеку. Він сидить у компанії своїх друзів, які щось гучно й весело обговорюють, але сам не бере участі в загальній розмові. Його увага цілком і повністю прикута до мене. 

Я намагаюся не поступатися й вступаю з ним у мовчазний зоровий двобій, та врешті-решт здаюся й першою відводжу погляд, вдаючи, що дуже зацікавлена конспектом у зошиті. Але всі мої думки заполонив Влад. Я відчайдушно борюся з бажанням знову скосити очі в його бік. 

— Кхе-кхе! 

Поруч лунає награний, штучний кашель. Я відриваю погляд від зошита й завмираю від несподіванки. 

Біля мого підвіконня стоїть Сніжана.
Вона уважно оглядає мене з голови до ніг, а потім, зовсім неприродно для себе, промовляє: 

— Привіт. 

Я навіть озираюся через плече, щоб переконатися, що за мною більше нікого немає. 

— Кажу, привіт, — повторює вона. 

— Чого тобі? — холодно запитую я, знову переводячи байдужий погляд на зошит.
Сніжана помітно нервує. Вона оглядається по боках, запинається. Така поведінка на неї зовсім не схожа. 

— Якщо ти раптом вирішила знову поцілити мені в ногу пилочкою, то давай вже по лівій. Права ще не до кінця зажила, — іронічно зауважую я, відкладаючи зошит убік. 

— Що? О ні, ні! — заперечує вона, активно хитаючи головою. — Я хотіла… цей… попросити вибачення. 

Я підозріло мружуся, розглядаючи її. 

— Чого це раптом? 

— Я була неправа. Вибач, — видавлює з себе Сніжана, і її голос звучить напрочуд напружено. Вона знову кидає швидкий нервовий погляд кудись за спину, а потім додає: — Це все, що я хотіла сказати. Побачимося. 

Вона різко розвертається й стрімко віддаляється, залишаючи мене в повному ошелешенні. 

— Що ця стерва від тебе хотіла? — питає Аня, яка якраз підійшла й провела Сніжану спантеличеним поглядом. 

— Не повіриш. Вона просила вибачення. 

— Сніжана? Вибачення?! — Аня виглядає так само шокованою, як і я. 

— Я сама в шоці, — сміюся я. — Але… Гаразд, проїхали. Ходімо в їдальню? 

У їдальні було нелюдно, тож ми швидко взяли обід і зайняли вільний столик біля вікна. 

— До речі, ти не знаєш, де Паша? — питаю я між іншим. — Його сьогодні не було на парах, і на мої дзвінки він не відповідає. 

— У лікарні, — несподівано приглушеним голосом каже Аня. 

— Що сталося?! — здивовано запитую. 

— Порвав зв’язки на нозі. Катався на лижах на вихідних і дуже невдало приземлився. 

— Ого… Як він зараз? 

— Вже краще. Сьогодні його якраз мають виписати. 

— Можливо, відвідаємо його на тижні? — пропоную я. 

— Давай у четвер? 

— Домовилися. 

Після останньої пари я одразу поїхала на зміну в кафе. Роботи було чимало, тож час пролетів непомітно. 

Проте я не раз ловила себе на тому, що несвідомо шукаю поглядом серед відвідувачів Влада. 

Оля, звісно ж, не втратила нагоди мене підколоти. Та й не тільки вона — увесь колектив вимагав подробиць про загадкового красеня. Скільки б я не повторювала, що Влад — просто знайомий, вірити мені ніхто не збирався. 

— Катю, тут тебе кличуть, — раптом визирає з-за ширми Оля й вказує на хлопця у формі кур’єра. 

— Мене? 

Я здивовано підходжу до барної стійки. 

— Ви Катерина Стрілецька? — уточнює кур'єр. 

— Так, це я. 

— Для вас посилка. 

Він простягає мені невелику, але дуже елегантну червону коробку, перев’язану оксамитовою чорною стрічкою. 

— Ви впевнені, що це саме для мене? 

— Якщо ви Катерина Стрілецька, то на сто відсотків. 

Мені нічого не залишається, окрім як розписатися в бланку й забрати пакунок.
Цікавість буквально розривала мене зсередини.
Але відкрити коробку на роботі я не встигаю — зміна закінчується, і мені треба бігти на останню маршрутку. 

Усю дорогу додому мене непокидає думка про те, що ж всередині та від кого цей сюрприз. І як тільки я опиняюся у своїй квартирі, першим ділом беруся розпаковувати її. Красива яскраво-червона коробка з чорною стрічкою виглядає дуже інтригуючо. Обережно тягну за кінчик стрічки, знімаю кришку… і просто завмирав від подиву.