Розділ 27

Повірити не можу що Соколовський прийшов в моє кафе. Від цієї думки, тепло розплилось по моєму тілу, та я стараюся тримати себе в руках. Влад, просив зробити замовлення, на свій вибір, тож я обрала слойку з кленовим сиропом та горішками, та нашу знамениту каву по-віденськи. Сподіваюся, хлопцю сподобається. І наче я уже сотню раз робила цю каву, та саме зараз руки трусяться наче вперше. 

Соколовський відмовився займати один зі столиків, а вирішив посидіти за барною стійкою, де я працювала. Саме тому у нас була можливість трохи поспілкуватися. 

- Безперечно, це найсмачніше що я коли-небудь куштував - нахвалює хлопець нашу випічку, смачно жуючи - Ум, а цей сироп! Що це? 

- Це кленовий сироп! - швидко відповідаю, не приховуючи посмішки. Я була неймовірно щасливою, що змогла догодити хлопцю. 

- Ніколи раніше, не пробував нічого подібного! Мені ще два таких, будь ласка! - голосно каже хлопець, доїдаючи залишки. Я лише коротко киваю, та передаю замовлення на кухню. 

- Кава до речі, теж смачна! Сьогодні ви отримали, ще одного постійного клієнта! - серйозно заявляє Соколовський. 

- Ми завжди раді новим клієнтам! - кажу не приховуючи посмішки. 

- Тобі треба частіше посміхатися! У тебе дуже красива посмішка! - уже серйозніше каже хлопець, не зводячи з мене свій погляд. В цей момент, наче ураган пройшов моїм тілом, заливаючи мої щоки краскою. 

Від цих слів я навіть розгубилася, адже не часто чую компліменти у свою адресу, і поки роздумую що відповісти, кухня повідомляє про готове замовлення, і я просто прямую туди. 

- Боже, Катя! Що це за красунчик прийшов до тебе? Це твій хлопець? - нападає із запитаннями Оля, як тільки я заходжу на кухню. 

- Що ти? Ні! Це просто знайомий! - спішу погасити запал в очах дівчини. 

- А ось дивиться він на тебе, не як "просто знайомий" - каже подруга підморгуючи мені. 

Хочу заперечити проте, не встигаю нічого сказати, оскільки на кухню заходить адміністратор. 

- Дівчата, за роботу! Клієнти не чекатимуть! - голосно каже чоловік, хлопаючи в долоні. 

Відвідувачів сьогодні було доволі багато, тому можливості поспілкуватися з Владом практично не було. Проте, я практично весь час відчувала на собі його погляд і від цього, не могла зосередитися на роботі. Це починало злити мене, і я вже не могла дочекатися до поки хлопець піде. Проте, Соколовський вперто сидів, допиваючи вже третю чашку кави. 

- У вас і справді, доволі багато відвідувачів! - заявляє хлопець, як тільки я заходжу за стійку. 

- Я ж казала, що в нас найкраща кава! - кажу посміхаючись, заодно вказуючи на його третю чашку. 

- Це точно! - хмикаючи відповідає Влад - Так скільки чашок ще потрібно випити, щоб дочекатися, закінчення твоєї зміни? - серйозно запитує Соколовський, не зводячи з мене погляду. 

- А ти чекаєш закінчення мого робочого дня? - здивовано запитую. 

- Так! У нас сьогодні побачення, ти забула? 

- Я взагалі то, ще не погодилася! - намагаюся зробити серйозний вираз обличчя, проте в середині ледь не стрибаю від щастя. 

- Мовчання - знак згоди! Тож вирішено, сьогодні у нас побачення! 

- У мене робочий день до десятої! - досадно кажу, розуміючи, що хлопець стільки чекати не буде. 

- Я тебе підміню! - не зрозуміло звідки появляється Оля - Тож, можеш іти на своє побачення! - додає дівчина мило посміхаючись. 

- Юна леді, це дуже мило з вашого боку! - весело каже Влад, повертаючись до моєї співробітниці - Ви нас, дуже виручите! 

- Без проблем! 

- Що ти, не варто! Ти сьогодні цілий день на ногах! - намагаюся заперечити. 

- Йди перевдягайся! - серйозно каже Оля, завертаючи очима - І не заставляй більше чекати цього красунчика! - останнє шепоче вже мені на вухо, виводячи з-за барної стійки. 

До поки я перевдягалася, все ніяк не могла вгамувати свої емоції. Серце стрибало від радості, що я вперше в житті іду на побачення, ти ще й з найпопулярнішим хлопцем університету. А розум впевнено кричав що це не правильно, ми не пара і такі побачення не приведуть до нічого хорошого. Проте, відступати уже пізно, думаю якщо ми один раз прогуляємось разом, нічого страшного не трапиться. 

- Куди ми йдемо? - запитую у хлопця як тільки ми вийшли з кафе. 

- Скоро побачиш! - загадково відповідає Влад. 

- Та годі тобі! Скажи! 

- Ще п'ять хвилин і сама все побачиш! 

За цей час перебирала в голові всі можливі варіанти, куди ми б могли направлятися. Напевно, це буде якийсь крутий та пафосний ресторан, а інакше куди і ще, мене може повести мажор. Хоча чесно признатись, така ідея мені не дуже подобається. Я б, краще сходила в якесь затишне та просте місце. Проте, всі заклади які мені спадали на думку, ми проходили мимо. А потім хлопець почав звертати в невеличкі вулиці, і наче центр міста, проте, раніше я тут не бувала. 

- І так ми на місці! - заявляє Соколовський, відчиняючи переді мною двері в один зі старовинних будинків, та підіймаємось сходами в гору. В невеликому коридорчику ми здаємо речі в гардероб, і навіть зараз у мене немає жодного уявлення, що тут може знаходимось. 

- Куди ми прийшли? - таки не стримуюсь і знову запитую я. 

- Так би мовити, вирішив подарувати тобі шматочок літа, серед зими! - посміхаючись каже хлопець, зупиняючись біля великих дверей з надписом "Виставка екзотичних метеликів". 

Соколовський відчиняє двері та пропускає мене в середину. І тільки переступивши поріг, я наче потрапила у тропічний ліс. Навкруги було безліч рослин та зелених декорацій на яких сиділи справжні метелики. Їх було дуже багато, і всі вони були дуже різні, від дуже маленьких до просто велетенських, а ще вони просто літали по залу, махаючи своїми кольоровими крильцями і це було просто неймовірно. 

- Тут знаходиться близько 50 видів метеликів з тропічних країн: з Південної Америки, Філіпін, Індонезії, Індії - розповідає Соколовський, до поки я, наче мала дитина вертіла головою в різні сторони - Подобається? 

- Так, тут просто неймовірно! - таке видовище й справді перехоплює подих. 

Також від жіночки-екскурсовода я дізналася, що для цих метеликів були створили спеціальні умови: у приміщенні підтримують температуру та вологість повітря, як у тропіках. А підгодовують метеликів сиропами та фруктами. Усі відвідувачі мають унікальну можливість, поспостерігати процес народження комахи із кокона. Серед метеликів найбільшим розміром може похизуватися аттакус атлас. Розмах його крил сягає до 25 сантиметрів. Також всі відвідувачі можуть не лише подивитися на цих красенів, а й взяти до рук. 

Жовті, зелені, червоні та навіть кольори які мені важко назвати, літали навкруги у вигляді метеликів. Та з усієї цієї красоти, мою увагу привернув метелик, крила якого мали яскраво-синій колір з однієї сторони, а з іншої - коричневі візерунки. Метелик сам сів мені на плече, тим самим привертаючи мою увагу. Ніколи б, не подумала, що ці комахи можуть викликати стільки посмішок та позитивних емоцій. 

- Сподіваюся тобі сподобалося? - запитує хлопець, коли ми уже покидали приміщення. Вулиця нас знову зустріла холодом, тому довелося добре закутуватись, щоб не замерзнути. 

- Так, звичайно! В житті ще не бачила стільки краси! - кажу, не приховуючи посмішки. 

- Так і знав, що ти не залишишся байдужою! - задоволено видає хлопець - Що далі? Куди ти б, хотіла піти? - запитує хлопець, повільно прямуючи вулицею. 

- Не знаю! - чесно признатись, я думала, що після виставки ми роз'їдемось по домах. Проте, Влад здається ще не планує завершувати наше побачення. Що не може не радувати. 

- Як щодо катання на ковзанах? - пропонує хлопець, вказуючи на ковзанку яку облаштували в центрі міста на зимовий період. 

- Сто років не стояла на льоду! - чесно признаюсь, оскільки каталась востаннє ще в дитинстві. 

- Зараз ми це виправимо! - жваво каже Соколовський тягнучи мене в сторону ковзанки. 

- Ти бачив яка тут черга? Ми стоятимемо тут, що найменше дві години! - зупиняю хлопця, вказуючи на велику кількість людей. 

- Ображаєш! Ти напевно забула що на побаченні з ватажком Прайдів! - гордо каже Влад, тягнучи мене прямо до входу на ковзанку, мимо черги. 

На моє велике здивування, хлопець лише привітався з охороною і нас без проблем пропустили в середину. Хоча, чого я дивуюся це ж Влад Соколовський! Мажори в чергах не стоять. Не зрозуміло тільки, що я поруч з ним роблю. 

- Попереджаю, я й справді погано катаюся! - тихо кажу, натягаючи ковзати. 

- А я тобі навіщо! Давай допоможу! - відповідає хлопець та несподівано для мене, сідає на вшпиньки та починає допомагати мені зі шнурівками. Я ж, завмираю від таких дій хлопця, і наче заворожена слідкую за його руками. Повірити не можу, що сам Соколовський зав'язує мені ковзани. 

- Все готово! Ну що, пішли? - задоволено каже Влад простягаючи свою руку. Я декілька секунд вагаюся, а тоді простягаю свою руку хлопцеві. 

Чесно признатись, спершу мені було дуже страшно ставати на лід, рухалась я незграбно і дуже боялася впасти. Проте, Влад міцно тримав мою руку, та по всякому намагався підбадьорити мене. Хлопець на відмінно від мене, тримався на льоду добре, я б навіть сказала ідеально. З часом я все ж, розслабилася, ноги згадали що таке ковзани і я навіть отримала задоволення від катання. 

Час на ковзанці промайнув дуже швидко і хоча ми не були обмежені в часі, накатавшись вдосталь ми пішли пити гарячий чай з пампушками. Який продавався на ярмарку поблизу ковзанки. Звичайно з випічкою в нашому кафе вони не зрівняються, проте, теж було дуже смачно. А можливо я просто вже зголодніла. 

- Дякую, за сьогоднішній вечір! - несподівано каже Влад, коли ми вже під'їжджали до мого будинку. 

- Це я повинна дякувати! Чесно кажучи, я уже давно так гарно не проводила час! - у цьому признаватися трохи соромно, не хочеться, щоб хлопець зазнавався. Та все ж, вирішую подякувати за сьогодні, насправді я вже давно не почувала себе такою щасливою. 

- Я дуже радий що тобі сподобалося! - щиро посміхаючись каже Соколовський - Треба буде якось повторити! - така пропозиція хлопця, мене збила з пантелику і заставила червоніти. Насправді приємно чути, що він хотів би зі мною ще раз сходити на побачення. І я б залюбки сказала так, проте розум впевнено кричить, що цього робити не варто. 

- Мені вже час. Дякую що підвіз! - вирішую проігнорувати слова хлопця. 

- Ти завтра будеш в універі? - запитує Соколовський, коли я вже збираюся виходити. 

- Так! - коротко кидаю і трохи подумавши додаю - До речі, про це. Я б хотіла тебе дещо попросити. 

- Звичайно, все що завгодно! 

- Ти, не будеш проти, якщо... - думки плутаються, і я ніяк не можу підібрати правильних слів, так щоб не образити хлопця, хоча можливо він і сам буде не проти - Якщо в університеті, ми удамо наче не знайомі! - ну ось, сказала, а тепер уважно слідкую за реакцією хлопця. 

- Ти не хочеш, щоб хтось знав що ми спілкуємось? - криво посміхаючись уточняє Влад - Чесно кажучи не думав, що хтось коли-небудь буде соромитися мене - і додає запускаючи п'ятірню у волосся - Стрілецька, ти продовжуєш мене дивувати. 

- Зрозумій правильно, мені не потрібні лишні проблеми - кажу, опустивши голову вниз. Мені не приємно про це просити, та так буде краще. 

- Ти думаєш, що спілкування зі мною принесе тобі проблем? - ніяк не заспокоюється хлопець, він старається бути спокійним, та я бачу що його зачепили мої слова. 

- Так! Думаю, ти здогадуєшся, що з тобою мріють зустрічатися всі дівчата нашого університету. І боюсь вони можуть не правильно зрозуміти, наше спілкування. 

- Всі, але не ти? - уточняє Соколовський, пронизливо дивлячись на мене. 

- Ми з тобою занадто різні, можна сказати з різних світів! - ці слова даються мені дуже важко, я чудово розумію, що цими словами, позбавляю себе шансу на стосунки з цим хлопцем. І хоча я розумію, що це правильно, на душі все одно паршиво. 

- Вибач, та що за дурні стереотипи? - хмикаючи запитує хлопець. 

- Це правда! - кажу натягаючи посмішку на обличчя. Хлопець уважно дивиться на мене, наче щось обдумуючи, а тоді прочистивши горло додає. 

- Добре, хай буде по твоєму! Тільки ти не забудь, що винна мені ще два бажання. 

- Щось не пригадую, щоб ми домовлялись на три бажання? - кажу трохи розслабившись, я чомусь думала, що після мого прохання хлопець не захоче зі мною спілкувалися. 

- Так! Так і було - три бажання! - впевнено заявляє Влад, ледь посміхаючись. 

- І яке буде твоє наступне бажання? - запитую з цікавістю, затамувавши подих.