Розділ 27

Не можу повірити, що Соколовський дійсно прийшов у моє кафе. Від цієї думки по тілу розливається приємне тепло, але я щосили намагаюся тримати себе в руках. Влад попросив вибрати щось на мій смак, тож я зупинила вибір на духмяній слойці з кленовим сиропом і горішками та нашій знаменитій віденській каві. Дуже сподіваюся, що йому сподобається.
Хоч я й робила цю каву вже сотню разів, зараз мої пальці зрадницьки тремтять, ніби я за барною стійкою вперше. 

Соколовський не став займати столик у залі, натомість влаштувався за барною стійкою — прямо навпроти мене. Це давало нам можливість трохи поспілкуватися між замовленнями. 

— Безперечно, це найсмачніша випічка, яку я коли-небудь коштував, — хвалить він, із видимим задоволенням смакуючи кожен шматочок. — Ум, а цей сироп... Що це? 

— Кленовий, — відповідаю, не в силах приховати щирої посмішки. Відчуваю, як усередині розливається дитяча радість від того, що мені вдалося йому догодити. 

— Ніколи раніше не пробував нічого подібного. Дайте мені ще дві такі! 

Я усміхнено киваю та передаю замовлення на кухню. 

— До речі, кава теж просто дивовижна. Відсьогодні у вас з’явився ще один постійний клієнт! — цілком серйозно додає він. 

— Ми завжди раді новим гостям, — відповідаю з легким реверансом. 

Влад дивиться просто мені в очі, і його оксамитовий голос стає трохи нижчим: 

— Тобі треба частіше посміхатися. У тебе дуже гарна усмішка. 

Його слова миттєво вибивають мене з рівноваги. По тілу пробігає гаряча хвиля, а щоки спалахують яскравим рум’янцем. Я навіть не знаю, що відповісти, але мене рятує дзвінок із кухні — замовлення готове. 

— Боже, Катю! Що це за красунчик до тебе прийшов? Це твій хлопець? — одразу ж накидається з розпитуваннями Оля, варто мені тільки забігти на кухню. 

— Що ти! Ні! Це просто знайомий! — намагаюся швидко згасити вогник зацікавленості в її очах. 

— А дивиться він на тебе зовсім не як на «просто знайому», — хитро усміхається подруга. 

Я хочу заперечити, але в цей момент на кухню заходить наша адміністраторка. 

— Дівчата, до роботи! Клієнти не будуть чекати! 

Зал був ущерб забитий, тому можливості повноцінно поговорити з Владом майже не було. Але я постійно відчувала на собі його пристальний погляд, і це починало мене трохи бентежити й навіть дратувати. Через це я ніяк не могла нормально зосередитися на роботі й уже з нетерпінням чекала, коли він нарешті піде. 

Але він не йшов. 

— У вас і справді чимало відвідувачів, — каже Соколовський, коли я знову підходжу до стійки. 

— Я ж казала, що в нас найкраща кава, — з посмішкою відповідаю, киваючи на його вже третю порожню чашку. 

— Це точно! — хмикає він. — І скільки ще чашок мені потрібно випити, щоб дочекатися закінчення твоєї зміни? 

— Ти чекаєш на закінчення моєї роботи? — здивовано піднімаю на нього очі. 

— Ага. У нас взагалі-то сьогодні побачення, ти забула? 

— Я, між іншим, ще не погодилася! — намагаюся зробити якнайсерйозніший вигляд, хоча всередині все тріпоче від радості. 

— Мовчання — знак згоди. Тож вирішено: сьогодні в нас побачення! 

— У мене зміна до десятої вечора, — зітхаю, розуміючи, що він навряд чи чекатиме так довго. 

— Я тебе підміню! — зненацька втручається Оля, виринаючи з-за моєї спини. — Можеш спокійно йти! 

— Ти серйозно? — здивовано дивлюся на неї. 

— Дівчино, ви нас просто неймовірно виручите! — весело каже Влад, повертаючись до Олі. 

— Без проблем! 

— Але ж ти й так цілий день на ногах! — намагаюся заперечити. 

— Іди перевдягайся! — категорично заявляє подруга. — І не змушуй цього красеня чекати! — додає вона вже тихіше, нахиляючись до мого вуха. 

У роздягальні я нервово застібаю ґудзики, відчуваючи дикий калейдоскоп емоцій. Серце вискакує з грудей від солодощів моменту — це ж буде моє перше справжнє побачення! Та ще й із Владом Соколовським, найбажанішим хлопцем університету.
Але холодний розум голосно протестує: «Це неправильно! Ми з зовсім різних світів! Це нічим хорошим для тебе не закінчиться!»
Проте відступати вже пізно. Одне побачення ще нікому не завадило… Правда ж? 

— Куди ми йдемо? — запитую у Влада, щойно ми виходимо з затишного приміщення кафе на морозяне повітря. 

— Скоро сама все побачиш, — загадково відповідає Влад. 

— Та годі тобі! Скажи хоч натякни! 

— Ще п’ять хвилин, і ти все зрозумієш. 

За цей час у голові я встигла перебрати всі можливі варіанти. Куди ж він може мене вести? Напевно, у якийсь розкішний і пафосний ресторан. А куди ще може запросити дівчину мажор? Хоча, чесно кажучи, така ідея мене зовсім не тішила. Я б краще посиділа в якомусь затишному й простому місці. 

Проте всі заклади, які спадали мені на думку, ми просто проходили повз. А потім Влад звернув у вузькі старовинні вулички. Це був самий центр міста, але сюди я раніше чомусь ніколи не заходила. 

— І ось ми на місці! — заявляє Соколовський, відчиняючи переді мною масивні двері одного зі старовинних будинків. 

Ми піднімаємося мармуровими сходами нагору. У невеликому коридорчику здаємо верхній одяг до гардероба. Я озираюся довкола, але досі не маю жодного уявлення, що це за місце. 

— Куди ми все ж таки прийшли? — зрештою не стримуюсь і знову питаю. 

— Вирішив подарувати тобі трохи літа посеред цієї холодної зими, — посміхається хлопець, зупиняючись перед високими дверима з табличкою: «Виставка екзотичних метеликів». 

Влад відчиняє двері й дбайливо пропускає мене вперед. І щойно я переступаю поріг, наче переношуся в справжнісінькі тропіки.
Навколо — буйство зелені, дивовижні рослини, а на них — неймовірна кількість метеликів. Вони всюди! Від крихітних, майже невагомих, до просто величезних, і всі вражають своїми візерунками. А головне — вони вільно літають по всьому залу, мерехтячи кольоровими крильцями. Це видовище просто зачаровує. 

— Тут зібрано близько п’ятдесяти видів метеликів із тропічних країн: Південної Америки, Філіппін, Індонезії, Індії, — розповідає Влад, поки я, мов заворожена дитина, кручу головою в різні боки. — Подобається? 

— Тут просто неймовірно… — тихо видихаю я.
Жінка-екскурсовод розповідає, що для цих метеликів створили особливий мікроклімат: у приміщенні підтримується висока температура й вологість, як у справжніх джунглях. А ще їх підгодовують солодкими сиропами й соковитими фруктами. Відвідувачі можуть навіть побачити диво — як комаха вилуплюється з кокона.
Серед усіх метеликів найбільший — Аттакус Атлас. Його розмах крил сягає фантастичних 25 сантиметрів! 

Я роздивляюся цих барвистих красенів: яскраво-жовті, смарагдово-зелені, вогняно-червоні, а є й такі дивовижні відтінки, назви яким я навіть не можу підібрати. І раптом один із метеликів плавно сідає мені просто на плече. Яскраво-сині крила з одного боку і глибокі коричневі візерунки — з іншого. Це так дивно. І водночас так безмежно захопливо.
Ніколи не думала, що звичайні метелики можуть викликати такий шквал дитячого захоплення. 

Коли ми нарешті виходимо на вулицю, свіже морозне повітря змушує сильніше закутатися в теплий шарф. 

— Сподіваюся, тобі сподобалося? — тихо запитує Влад, ідучи поруч. 

— Ще й як! Я в житті не бачила стільки краси в одному місці! 

— Я так і знав, що ти не залишишся байдужою, — задоволено посміхається він. — Що робимо далі? Куди б ти хотіла піти? 

Я розгублено знизую плечима. Чесно кажучи, я була впевнена, що після виставки ми просто роз’їдемося по домівках. Але Влад явно не поспішає завершувати наш вечір. І це… дивовижно приємно. 

— Як щодо катання на ковзанах? — пропонує він, киваючи в бік відкритої ковзанки в центрі міста. 

— Якщо чесно,  то я років сто, не стояла на льоду! — зізнаюся, адже востаннє каталася ще в дитинстві. 

— Зараз ми це швидко виправимо! — жваво заявляє Соколовський і впевнено тягне мене в бік ковзанки. 

Я легенько зупиняю його, показуючи на величезну чергу з людей: 

— Ти бачив, яка там черга? Ми ж простоїмо мінімум дві години! 

— Ого, ти мене просто ображаєш! Ти, мабуть, забула, що прийшла на побачення з ватажком Прайдів! 

Він впевнено веде мене прямо до самого входу, спокійно минаючи весь натовп.
Охоронець приязно вітається з Владом і без жодних запитань чи квитків пропускає нас усередину. 

Ну і чому я взагалі дивуюся? Це ж Влад Соколовський. Мажори в чергах не стоять за визначенням.
Незрозуміло тільки, що поруч із ним роблю я, звичайна студентка. 

— Попереджаю одразу: я справді жахливо катаюся, — тихо кажу я, натягаючи ковзани. 

— А я тобі на що? Давай допоможу.
Влад несподівано опускається на одне коліно й починає вправно зав’язувати тугі шнурівки на моїх ковзанах. 

Я буквально завмираю від несподіванки. Дивлюся зверху вниз, як його сильні пальці швидко пораються з вузлами. І мені все ще важко повірити в те, що це відбувається зі мною насправді. 

— Готово! Ну що, ходімо? — хлопець підводиться й простягає мені свою широку долоню. 

Я секунду вагаюся, а тоді все ж кладу свої пальці в його. 

Спочатку мені моторошно навіть ступити на слизький лід. Я рухаюся незграбно, смертельно боючись впасти. Але Влад міцно тримає мене за руку й постійно підбадьорює. Він, на відміну від мене, тримається на ковзанах просто ідеально. 

Згодом я трохи розслабляюся, тіло згадує давні навички, і я починаю отримувати від швидкості й холодного вітру справжнє задоволення. 

Коли ми вже накаталися досхочу, ми вирішили піти на святковий ярмарок — випити запашний гарячий чай і поласувати пухкими пампушками. 

— Дякую тобі за цей вечір, — несподівано каже Влад, коли його позашляховик під’їжджає до мого будинку. 

— Це я повинна дякувати! Я вже давненько так чудово не проводила час, — щиро зізнаюся я. 

— Тоді це неодмінно треба буде повторити, — невимушено й м'яко каже хлопець.
Його слова змушують мене на мить розгубитися. Мені безумно приємно це чути, але... 

— Мені вже час. Дякую, що підвіз, — тихо кажу, уникаючи його прямого погляду. 

— Ти завтра будеш в універі? 

— Так, — коротко кидаю й, трохи подумавши, зважуюся додати: — До речі, про це... Я б хотіла тебе про дещо попросити. 

— Звісно, про що завгодно! 

— Ти не будеш проти, якщо... — думки плутаються, і я ніяк не можу підібрати правильних слів, щоб не образити хлопця, хоча, можливо, він і сам буде не проти. — Якщо в університеті ми вдамо, наче взагалі не знайомі? 

Ну ось, випалила. А тепер уважно стежу за його реакцією. 

— Ти не хочеш, щоб хтось знав, що ми спілкуємося? — криво посміхаючись, уточнює Влад. — Чесно кажучи, не думав, що хтось коли-небудь соромитиметься показуватися зі мною. — Він запускає п’ятірню в своє густе волосся й зітхає: — Стрілецька, ти продовжуєш мене дивувати. 

— Зрозумій мене правильно, мені просто не потрібні зайві проблеми, — кажу, опустивши голову. Мені невимовно прикро про це просити, але я переконана, що так буде краще для нас обох. 

— Ти справді вважаєш, що спілкування зі мною принесе тобі проблеми? — ніяк не заспокоюється хлопець. Він намагається триматися спокійно, але я виразно бачу, як мої слова зачепили його. 

— Так! Думаю, ти й сам чудово здогадуєшся, що з тобою мріють зустрічатися практично всі дівчата нашого університету. І я боюся, що вони можуть неправильно витлумачити наше спілкування. 

— Усі, крім тебе? — уточнює Соколовський, пронизливо дивлячись мені просто в очі. 

— Ми з тобою занадто різні. Можна сказати, з зовсім різних світів! — ці слова даються мені з величезними зусиллями. Я чудово розумію, що власноруч позбавляю себе найменшого шансу на стосунки з цим хлопцем. І хоча свідомість підказує, що це єдино правильне рішення, на душі все одно стає гидко й паршиво. 

— Вибач, але що це за дурні стереотипи? — хмикає хлопець. 

— Це сувора правда життя! — кажу, натягаючи на обличчя удавану усмішку.
Хлопець уважно дивиться на мене, ніби щось напружено обдумуючи, а тоді, прочистивши горло, додає: 

— Добре, хай буде по-твоєму! Тільки ти не забудь, що все ще винна мені два бажання. 

— Щось я не пригадую, що ми домовлялися аж про три бажання? — кажу, трохи розслабившись. Я чомусь була впевнена, що після мого прохання хлопець просто розвернеться й більше не схоче зі мною розмовляти. 

— Так! Саме так і було — три бажання! — впевнено заявляє Влад, ледь помітно посміхаючись. 

— Гаразд. І яким же буде твоє наступне бажання? — запитую з затамованим подихом і щирою цікавістю.