Розділ 27

Не можу повірити, що Соколовський прийшов у моє кафе. Від цієї думки по тілу розливається приємне тепло, але я намагаюся тримати себе в руках. Влад попросив щось на мій смак, тож я вибрала для нього слойку з кленовим сиропом і горішками та нашу знамениту віденську каву. Сподіваюся, йому сподобається. 

Хоч я й робила цю каву вже сотню разів, зараз руки тремтять, ніби вперше. 

Соколовський не став займати столик, натомість влаштувався за барною стійкою, прямо навпроти мене. Це дало нам можливість трохи поспілкуватися. 

— Безперечно, це найсмачніше, що я коли-небудь куштував, — хвалить він випічку, смакуючи кожен шматочок. — Ум, а цей сироп... Що це? 

— Кленовий, — відповідаю, не приховуючи посмішки. Відчуваю, як всередині розливається радість від того, що я змогла догодити йому. 

— Ніколи раніше не пробував нічого подібного. Дайте мені ще два таких! 

Я киваю та передаю замовлення на кухню. 

— До речі, кава теж чудова. Відсьогодні у вас з’явився ще один постійний клієнт! — серйозно додає він. 

— Ми завжди раді новим гостям, — кажу з усмішкою. 

Влад дивиться прямо на мене, і голос його стає трохи нижчим: 

— Тобі треба частіше посміхатися. У тебе дуже гарна усмішка. 

Його слова вибивають мене з рівноваги. По тілу пробігає хвиля тепла, а щоки запалюються рум’янцем. Я навіть не знаю, що відповісти, але мене рятує сигнал із кухні — замовлення готове. 

— Боже, Катя! Що це за красунчик прийшов до тебе? Це твій хлопець? — одразу ж накидається з питаннями Оля, коли я забігаю на кухню. 

— Що ти! Ні! Просто знайомий! — намагаюся швидко згасити вогник зацікавленості в її очах. 

— А дивиться він на тебе не як на "просто знайому", — хитро усміхається подруга. 

Я хочу заперечити, але в цей момент на кухню заходить адміністратор. 

— Дівчата, до роботи! Клієнти не будуть чекати! 

Зал був забитий, тому можливості поговорити з Владом майже не було. Але я постійно відчувала на собі його погляд, і це починало мене дратувати. Через це я не могла нормально зосередитися на роботі й уже чекала, коли він піде. 

Але він не йшов. 

— У вас і справді чимало відвідувачів, — каже Соколовський, коли я знову підходжу до стійки. 

— Я ж казала, що у нас найкраща кава, — з посмішкою відповідаю, киваючи на його третю чашку. 

— Це точно! — хмикає він. — І скільки ще чашок потрібно випити, щоб дочекатися закінчення твоєї зміни? 

— Ти чекаєш мого закінчення роботи? — здивовано піднімаю на нього очі. 

— Ага. У нас сьогодні побачення, ти забула? 

— Я взагалі-то ще не погодилася! — намагаюся зробити серйозний вигляд, але в душі стрибаю від радості. 

— Мовчання — знак згоди. Тож вирішено: сьогодні в нас побачення! 

— У мене зміна до десятої, — зітхаю, розуміючи, що він навряд чи буде чекати так довго. 

— Я тебе підміню! — зненацька втручається Оля. — Можеш йти! 

— Ти серйозно? — здивовано дивлюся на неї. 

— Юна леді, ви нас дуже виручите! — весело каже Влад, повертаючись до Олі. 

— Без проблем! 

— Але ж ти цілий день на ногах! — намагаюся заперечити. 

— Іди перевдягайся! — категорично заявляє подруга. — І не змушуй цього красеня чекати! — додає тихіше, нахиляючись до мене. 

У роздягальні я нервово застібаю гудзики, відчуваючи змішані емоції. Серце вискакує від радості — це буде моє перше побачення! Та ще й із Владом Соколовським, найпопулярнішим хлопцем університету. 

Але розум голосно протестує: "Це неправильно! Ми не пара! Це нічим хорошим не закінчиться!" 

Проте відступати вже пізно. Одне побачення ще нікому не зашкодило… Правда ж? 

— Куди ми йдемо? — запитую в нього, щойно ми виходимо з кафе. 

— Скоро побачиш, — загадково відповідає Влад. 

— Та годі тобі! Скажи! 

— Ще п’ять хвилин, і сама все зрозумієш. 

За цей час у голові я перебирала всі можливі варіанти. Куди ж він мене веде? Напевно, якийсь крутий і пафосний ресторан. А куди ще може повести мене мажор? Хоча, чесно кажучи, така ідея мені не дуже подобається. Я б краще сходила в затишне й просте місце. 

Проте всі заклади, які спали мені на думку, ми просто проходили повз. А потім Влад звернув у невеликі вулички. Це був центр міста, але тут я раніше не бувала.

— І ось ми на місці! — заявляє Соколовський, відчиняючи переді мною двері одного зі старовинних будинків. 

Ми піднімаємося сходами нагору. У невеликому коридорчику здаємо речі в гардероб. Я оглядаюся, але й досі не маю жодного уявлення, що це за місце. 

— Куди ми прийшли? — зрештою не стримуюсь і знову питаю. 

— Вирішив подарувати тобі шматочок літа серед зими, — посміхається хлопець, зупиняючись перед великими дверима з написом: «Виставка екзотичних метеликів». 

Влад відчиняє двері та пропускає мене всередину. І щойно я переступаю поріг, наче потрапляю у справжні тропіки. 

Навколо — безліч зелені, рослин і декорацій, а на них — справжні метелики. Вони всюди. Від крихітних до просто величезних, і всі різні. А ще — вони літають по залу, махаючи своїми кольоровими крильцями. Видовище просто зачаровує. 

— Тут зібрано близько п’ятдесяти видів метеликів із тропічних країн: Південної Америки, Філіппін, Індонезії, Індії, — розповідає Влад, поки я, мов зачарована, кручу головою в різні боки. — Подобається? 

— Тут неймовірно, — видихаю я. 

Жінка-екскурсовод розповідає, що для цих метеликів створили особливі умови: у приміщенні підтримується температура й вологість, як у тропіках. А ще їх підгодовують сиропами та фруктами. Відвідувачі можуть навіть побачити, як комаха вилуплюється з кокона. 

Серед метеликів найбільший — Аттакус Атлас. Його розмах крил сягає 25 сантиметрів! 

Я роздивляюся барвистих красенів: жовті, зелені, червоні, а є й такі відтінки, яких я навіть не можу назвати. І тут один метелик сідає мені на плече. Яскраво-сині крила з одного боку, коричневі візерунки — з іншого. Це так дивно. І водночас так захопливо.