Розділ 26

Привітавши бабусю, ми пішли пити чай та пробувати наш зі Соколовським торт. Перед цим Влад розлив у наші з бабусею келихи домашнього вина, а собі соку, оскільки йому ще сьогодні сідати за кермо. А тоді виголосив гарний тост з нагоди дня народження, після чого бабуся навіть впустила сльозу та міцно обняла хлопця. І я подумки поставила плюс, ще одному вмінню хлопця, це красиво говорити. 

- Торт вийшов дуже смачний! - хвалить бабуся, попиваючи його з чаєм. 

- Справді, дуже смачно! - каже Соколовський, звертаючись до мене. 

- В цьому є і твоя заслуга! 

- Це правда, як би не я, торт 100% не був би таким смачним! 

- Від скромності ти точно не помреш! - весело кажу, відпиваючи чай. 

В бабусі знову задзвонив телефон і вона побігла відповідати, ми ж, з Соколовським залишилися на кухні у двох. Після чаювання, хлопець збирався уже їхати в місто, і я цього наче й чекала, проте чомусь не хотіла, щоб він їхав. За цих два дні, все дуже сильно змінилося, і я пізнала хлопця зовсім з іншого боку, в моїх очах уже немає цього самозакоханого мажора. 

- Катюша! - голосно кричить бабуся, забігаючи на кухню - Який сьогодні чудовий день! Вгадай хто сьогодні приїде до нас в гості? 

- Не знаю! Хто? - запитую не розуміючи, хто б міг викликати таку бурю позитивних емоцій. 

- Тільки що дзвонив дядько Тарас і вони з тіткою Світланою, Надюшею та її нареченим їдуть до нас в гості! - весело розповідає жінка, та я такої радості бабусі не поділяла - Правда ж, чудово? Ми так давно уже разом не збиралися! 

- Угу! - ледь чутно кидаю, а в цей час в голові прокручую усі варіанти, як би не зустрічатися з тими людьми. 

Для мене такі зустрічі, були наче у минулому житті, тоді все було по іншому, і прихід родичів викликав у мене також позитивні емоції. Та після смерті батьків, ці люди показали свої справжні обличчя. Тому сподіваюся, й надалі уникати з ними зустрічі. 

- Дуже шкода бабусю, та я змушена сьогодні поїхати з Владом у місто! - швидко випалюю, як на мене, найкращий варіант. 

- Що? Але чому? Ти ж казала, що поїдеш завтра? - засмучено запитує бабуся, на обличчі Влада теж помічаю здивування. Це й зрозуміло, ще годину тому я казала, що залишаюся тут. 

- На жаль, завтра терміново потрібно з'явитися в університеті. Тому потрібно їхати сьогодні! 

- Що ж, дуже шкода! А можливо ви поїдете пізніше? - з надією запитує бабуся - Ми трохи посидимо разом, і Влада за одно познайомимо з дядьком та тіткою! - ще чого? Кричала я у себе в голові. 

- Бабусю, у Влада плани на сьогоднішній вечір. Правда ж? - уже звертаюся до хлопця, на що він коротко киває, проте з не надто задоволеним обличчям. 

Мені дуже сильно не хотілося засмучувати бабусю, та ще більше, мені не хотілося зустрічатися з цими людьми. Звичайно бабуся не могла відпустити нас з пустими руками, і користуючись моментом, що ми машиною, завантажила Соколовському половину багажника своїми закрутками. І більша частина банок, назначалися саме Владові, оскільки я на відріз відмовилась їх брати, а хлопець пообіцяв забрати собі, та все це з'їсти. 

- Розкажеш чому твої родичі впали в таку не милість? - цікавиться хлопець, коли ми уже їхали машиною в місто. 

- З чого ти взяв? - запитую, хоча чудово розумію звідки такий висновок. 

- Та годі тобі, як тільки ти почула, що родичі їдуть в гості, то за хвилину змінила усі свої плани. 

- Ти правий, мені не дуже сильно хотілося бачити цих людей! - коротко кидаю, оскільки відпиратися немає сенсу. 

- Це рідний брат, твого батька? Я правильно зрозумів? - Все ніяк не відстає Соколовський. 

- Так! 

- Я чомусь думав, що спільне горе, зближує людей! - каже хлопець, не відводячи погляд від дороги. Я чудово розумію, що він намагається зробити - розкрутити мене на розмову. Щось його ця ситуація, дуже зацікавила. 

- Можливо! - швидко погоджуюсь - Ось тільки, мої родичі не пройшли випробування під назвою "..... пізнаються в біді" 

- Розкажеш? - запитує хлопець та на декілька секунд переводить погляд на мене. Мені знадобилось декілька хвилин, щоб подумати, а тоді сама не розумію чому, я почала говорити. Можливо мені зараз просто необхідно комусь виговоритися 

- Коли бабуся дізналася про смерть батьків, у неї стався інфаркт. Їй терміново була необхідна дорога операція, гроші на неї в мене були, з батьківських збережень, тоді я віддала практично усі кошти що в нас були. Проте, довга реабілітація та перебування у приватній клініці були не менш затратними. Тоді допомагали усі, дальні родичі, сусіди, друзі, усі крім власного сина - переводжу подих важко видихаючи, мені не приємно згадувати ці часи 

- Пам'ятаю коли вже були дуже потрібні кошти, яких у мене не було, я наплювавши на свою гордість, пішла до дядька з проханням, хоча б, позичити їх. Те що гроші в них були, сумнівів не виникало. І знаєш що він мені відповів? - повертаюся до хлопця гірко посміхаючись - Дядько сказав, що фінансами у їх сім'ї, завідує дружина! А тітка Світлана, відповіла, що лишніх грошей у них зараз немає і на останок шепнула на вухо "що бабуся вже стара, і своє життя вже прожила, а їм ще жити й жити, й доньку на ноги ставити..." - під кінець мій голос здригає, а на очі навернулися сльози, проте я швидко взяла себе в руки. 

- Повірити не можу! - здивовано видає хлопець - Не дати грошей на лікування власної матері! Вибач, та твій дядько просто безхребетна істота... 

- За що, просиш вибачення? - запитую весело хмикаючи - Я ще й не такими словами називала цю сім'ю, коли виходила з їх будинку - роблю глибокий вдих і продовжую - Ось так, до поки я шукала гроші на лікування бабусі, вони розвивали свій бізнес. І доволі успішно, зараз вони є власниками декількох магазинів у нашому районі, й вважаються доволі поважними людьми. 

- Я гадаю, бабуся не в курсі, цієї історії?! - швидше констатує хлопець. 

- Ні звичайно! Вона б, такого точно не пережила. Вдавати вигляд наче все в порядку, я не можу, саме тому стараюся з цими людьми не спілкуватися. 

- Це зрозуміло! - розуміючи протягнув хлопець. 

Раптом, у мене ожив телефон, це був не знайомий номер. Довго не роздумуючи беру трубку, приємний чоловічий голос, хотів домовитися стосовно перекладу тексту. Я швидко все узгодила та попросила скинути на електронну пошту. 

- Я правильно розумію, ти ще й перекладами займаєшся? - здивовано запитує Соколовський, як тільки я завершую розмову. 

- Все вірно! Такий собі невеликий підробіток. 

- Навчання, дві роботи, переклад, ти хоча б, колись відпочиваєш? 

- Так, але це буває вкрай рідко! - кажу гірко посміхаючись. 

- Але ж, так не можна! Ти молода дівчина, коли гуляти та насолоджуватися життям, як не зараз! 

- У мене немає на це часу! На мені хвора бабуся, яка потребує дорогого лікування! А як ти знаєш, багатеньких батьків у мене немає! - вийшло можливо трохи грубо, проте, уже як є - Вибач! - таки додаю через декілька секунд, адже розумію, що хлопець не винен в моїх проблемах. 

- Це ти вибач! Я сказав не подумавши! - тихо каже хлопець, якраз під'їжджаючи до мого будинку. 

- Ось тримай! - дістаю з гаманця гроші та передаю їх хлопцеві. 

- Це що? 

- Гроші! 

- Я бачу! Для чого ти мені їх даєш? 

- Це за продукти що ти розплатився в магазині, та за дорогу! - швидко пояснюю - А, ще скажи, скільки ти заплатив за моє перебування в клініці, тільки я тобі їх уже скину на картку. 

- Кучерява заспокойся, будь ласка, мені не потрібно нічого повертати! - впевнено заявляє хлопець. 

- Ні, я так не можу. Не люблю коли комусь винна! 

- Горда та принципова! - протягнув хлопець, на що я лише, ледь посміхнулася - Давай так, ти виконуєш три мої бажання і ми будемо в розрахунку. 

- Боюсь припустити, що ти там попросиш. Мені все ж, простіше віддати тобі гроші. 

- Ти ж знаєш що грошей у мене достатньо, і якщо справді хочеш віддячити, то погоджуйся. Обіцяю, нічого такого не проситиму, лише без обідні бажання. 

- Ну, не знаю! 

- Грошей я від тебе в будь-якому випадку не візьму - впевнено каже хлопець, відсуваючи гроші в сторону - Ну то як, домовилися? 

- Ну, припустимо я погоджуся! Яке буде твоє перше бажання? - запитую швидше з цікавості, не впевнена, що готова на це погодитися. 

- Підеш зі мною на побачення? - запитує хлопець, пропалюючи мене своїм поглядом. Від такої пропозиції, в середині починають літати метелики. Повірити не можу, що Влад Соколовський, тільки що запросив мене на побачення!!! 

- Я подумаю! - коротко кидаю та виходжу з машини - І дякую за те що відвіз! - заходжу в будинок і ловлю себе на думці, що не перестаю посміхатися. 

Здається я з'їхала з глузду, якщо й справді роздумую над тим щоб піди з мажором на побачення. Та про це, подумаю завтра, зараз швидко приймаю душ і берусь за замовлення по перекладу. 

Зранку прокидаюся повна сил та енергії, вперше за довгий час відчуваю себе щасливою. Оскільки розумію, що з бабусею все гаразд, з навчанням теж, мені нікуди не потрібно бігти, й вирішувати якісь важливі справи. 

Як добре, що сьогодні я ще можу прогуляти навчання, і спішити нікуди не треба. Погода до речі, сьогодні теж чудова, невеликий морозець, проте, сонячно. Я б із великим задоволенням пішла на пробіжку, проте, вирішую ще цей тиждень навантажень на ногу не давати. Саме тому берусь за приготування сніданку, включаю улюблену музику та насолоджуюся приготуванням їжі. Раптом помічаю нове сповіщення на пошті, відкриваю та не вірю власним очам. Ще одне велике замовлення на переклад, за яке замовник готовий не погано заплатити. Від щастя починаю стрибати по кухні, голосно наспівуючи пісні. 

За сніданком вирішую набрати бабусю та поцікавитись як у неї справи. Жінка уже в лікарні, і навіть встигла прийняти крапельницю. Ну і звичайно не обійшлося без розповіді про вчорашніх гостей. Бабуся не могла наговоритися який хороший у Наді наречений. І чесно кажучи я слухала, цю дуже цікаву розповідь крізь вуха, смачно наминаючи свій сніданок. До того моменту поки бабуся не сказала, що весілля відбудеться на наступний тиждень і я обов'язково повинна на нього піти. 

Та найгірше було в тому, що бабуся вирішила похвастатися родичам, що у мене теж є хлопець і вони дали запрошення для двох! Від такої інформації я мало не подавилася, проте, на бабусю кричати було марно. Все виклавши, вона просто відключилася, зсилаючись на те, що прийшов лікар. І як би я сильно не любила її, зараз я готова була вбити цю жінку. 

- А твоя бабуся молодець! - весело каже Леся, як тільки я їй поскаржилась на родичку. 

- Повірити не можу, що вона це зробила! - стогну в трубку, намотуючи круги по кімнаті. 

- Впевнена, що твоя тітка вирішила під стібнути, стосовно тебе, ось бабуся й вирішила сказати що у тебе є хлопець! Ти ж, знаєш, що вона завжди вас порівнювала й намагалася виставити свою Надюшу кращою за тебе! 

- Можливо! Ось тільки, що мені тепер робити! 

- Як це що? - здивовано запитує дівчина - Попроси Соколовського, щоб сходив з тобою на це весілля! Я думаю він погодиться! 

- Ти з глузду з'їхала? - голосно кричу - Я ніколи в житті, таке у нього не попрошу! 

- Та годі тобі! Ви вже майже як пара! - весело каже подруга - Повірити не можу, що ти ночувала у Влада Соколовського в дома, а він у тебе! 

- Не верзи дурниць! Скажеш теж пара! - злюся на дівчину - Ти ж, знаєш що це всього лише випадковість! 

- Ну звісно! - протягує дівчина - Ех, скільки я всього пропускаю... 

- Нічого цікавого! - заспокоюю дівчину - Що ж, мені вже пора збиратися на роботу! Ще здзвонимось! 

Збиваю виклик, та іду збиратися. Перед роботою мені потрібно забігти у ще одне місце. Про яке я б воліла більше не згадувати, проте там залишилися мої речі, які сьогодні я планую забрати. А то я досі ходжу в речах, сестри Соколовського. Хоча, хлопець відмовився їх забирати, і сказав якщо вони мені не потрібні, можу їх викинути. Я ж, звичайно з глузду не з'їхала і нові речі викидати не збираюся. 

В заклад мене не впустили, та чесно кажучи я й сама не горіла великим бажанням туди іти. Адміністратор сама винесла мій одяг, стримано подякувала за роботу та пішла геть. Я очікувала, та явно не на таку поведінку, припускала що можливо адміністрація спробує мене звинуватити в, тому що сталося. Проте вони вирішили удати наче нічого не трапилося, хоча можливо це на краще. Без лишніх слів, претензій та обвинувачень. Мені як найшвидше хочеться забути про існування цього місця. 

Хай там як, та зараз я прямую на роботу, за якою, не аби як скучила. Здається наче мене тут не було цілу вічність. І міцно обнявшись з Олею, та іншими працівниками, які до речі теж за мною дуже сумувати, я взялася за роботу. 

- Катя, тут тебе просять! - весело каже Оля, забігаючи на кухню, в сам розпал робочого дня. 

- Мене? - здивовано перепитую. 

- Угу! - протягує дівчина загадково посміхаючись. 

- Добре, вже іду! - кажу й швидко прямую в зал, виходжу та оглядаю присутніх не розуміючи кому я могла знадобитися. 

Раптом мій погляд зачіпається за знайомий силует, і серце мимоволі пришвидшує свій темп, а ще ловлю себе на думці, що посміхаюся. Хлопець сидить біля барної стійки, одягнутий в чорне худі та сині джинси, чомусь на декілька секунд залипаю на ньому, а тоді глибоко вдихнувши, прямую в сторону хлопця. 

- Доброго вечора, раді вітати Вас у нашому закладі! Що бажаєте замовити? - посміхаючись, кажу стандартну фразу привітання. 

- Привіт! - вітається хлопець і доволі серйозним голосом додає - Чув що у вашому кафе найсмачніша кава та круасани, в місті! 

- Так і є! - відповідаю не приховуючи посмішки. 

- Я хотів би спробувати! Що можете порекомендувати? - каже Соколовський, посміхаючись мені у відповідь.