Розділ 26

Привітавши бабусю, ми пішли пити чай і куштувати наш із Соколовським торт. Перед цим Влад розлив у наші з бабусею келихи трохи домашнього вина, а собі — соку, бо йому ще доведеться сідати за кермо. Потім хлопець виголосив неймовірно теплий і гарний тост з нагоди дня народження. Бабуся, не стримавшись, витерла сльозу розчулення й міцно обняла його. 

Я ж подумки поставила ще один жирний плюс до його і без того розширеного списку чеснот — гарно й переконливо говорити він теж уміє. 

— Торт вийшов дивовижно смачним! — похвалила бабуся, попиваючи гарячий чай. 

— Справді, дуже смачно! — погодився Влад, дивившись на мене з ніжною іронією. 

— У цьому є і твоя заслуга! 

— О, ще й яка! Якби не я, торт точно не вийшов би таким ідеальним! 

— Від скромності ти точно не помреш, — пирхаю я, роблячи ковток із чашки. 

Раптом бабуся підхопилася до телефону, що заходився гучним дзвінком, і, поспішила в сусідню кімнату. Ми з Владом залишилися на кухні вдвох. 

Хлопець невдовзі мав їхати в місто. І хоча я знала це, ще зранку і начебто чекала цього моменту, раптом усередині щось тужливо стислося. Невже я не хочу, щоб він їхав? 

За ці два дні все кардинально змінилося. У мені не лишилося й найменшого натяку на попередню неприязнь чи упередження. Я бачила перед собою зовсім іншого Влада Соколовського — не пафосного й самозакоханого мажора, а уважного, чуйного хлопця, який уміє підтримати, щиро розвеселити й... бути дивовижно турботливим. 

— Катюша! — гучно вигукнула бабуся, знову забігаючи на кухню. — Який чудовий день! Вгадай, хто сьогодні приїде до нас у гості? 

— Не знаю. Хто? — запитую, помітивши, як її очі аж сяють від радості. 

— Тільки-но дзвонив дядько Тарас! Вони з тіткою Світланою, Надюшею та її нареченим їдуть до нас в гості! 

В цей момент мій хороший настрій обривається кудись у прірву.
— Правда ж, чудово? Ми так давно всі разом не збиралися! 

Чудово? Я сильніше стискаю чашку в долонях, аж біліють суглоби. Мені хочеться відповісти щось різке й колоте, але я лише механічно киваю, видаючи коротке: 

— Угу. 

Колись такі зустрічі справді приносили мені щиру радість. Я любила ці гамірні сімейні зібрання, спільні розмови, затишок. Але після смерті батьків усе змінилося. Я побачила цих людей у зовсім іншому світлі.
І зараз мені зовсім, нікраплі не хочеться їх бачити. 

— Дуже шкода, бабусю, але я змушена сьогодні поїхати з Владом у місто! — швидко випалюю я, навіть не встигши проаналізувати власні слова. 

— Що? Але ж ти казала, що поїдеш тільки завтра! — засмучено опускає руки бабуся. 

Я бачу, як здивовано зводить брови Влад. Ще годину тому я переконувала його, що залишаюся в селі. 

— На жаль, мені терміново потрібно завтра вранці з’явитися в університеті, — брешу, уникаючи її погляду. — Тому доведеться їхати сьогодні. 

— Що ж, дуже шкода... Але, може, поїдете трохи пізніше? Ми б хоч трохи посиділи разом, і Влада заодно познайомили б із дядьком та тіткою! 

У мене напружуються абсолютно всі м’язи. Ще чого бракувало. 

— Бабусю, у Влада власні плани на сьогоднішній вечір. Правда ж? — кидаю благальний погляд на хлопця, сподіваючись, що він зіграє за моїми правилами. 

Він коротко киває, але виглядає явно не в захваті від мого монологу. 

Звісно, бабуся не могла відпустити нас із порожніми руками. Користуючись нагодою, що ми машиною, вона завантажила добротну половину багажника своїми закрутками. І, звісно ж, більша частина банок призначалася Владу. Я нарізно відмовилася брати стільки, але хлопець щиро пообіцяв усе забрати й неодмінно з’їсти. Ми попрощалися і сіли в машину. 

— Розкажеш, чому твої родичі впали в таку немилість? — спокійно запитує Влад, коли ми вже мчимо засніженою трасою. 

— З чого ти взагалі це взяв? — запитую, хоча чудово розумію причину його запитання. 

— Та годі тобі. Як тільки ти почула про їхній приїзд, буквально за хвилину різко перекроїла всі свої плани. 

Я мовчу. Він повністю правий.
— Я так розумію, це рідний брат твого батька? 

— Так. 

— Дивно. Я чомусь думав, що спільне горе зближує людей. 

Я криво й гірко посміхаюся. 

— Можливо. Але мої родичі не пройшли випробування простою істиною про те, що «друзі й рідня пізнаються в біді». 

Влад мовчки чекає на продовження, не кваплячи мене. А я переводжу важкий подих і, самій собі дивуючись, чому розкриваю це саме йому, проте, починаю говорити: 

— Коли бабуся дізналася про смерть батьків, у неї стався інфаркт. Операція була дуже дорогою, але в мене були батьківські заощадження. Я віддала практично всі кошти, що в нас були на той момент. Проте тривала реабілітація теж вимагала величезних грошей. 

Я на мить замовкаю, дивлячись на засніжені узбіччя. 

—  Тоді, допомагали всі. Дальні родичі, сусіди, друзі батьків, абсолютно чужі люди. Усі... крім її власного сина. 

Влад міцно стискає кермо, і уважно слухає, а я продовжую: 

— Пам’ятаю, коли ситуація стала зовсім критичною, я, наплювавши на гордість, пішла до дядька. Благала хоча б позичити. І знаєш, що він мені відповів? — я знову гірко посміхаюся. — «Фінансами в нас завідує дружина». А тітка Світлана без сорому сказала, що зайвих грошей у них немає. А потім шепнула мені на вухо: «Бабуся вже стара, своє життя прожила, а нам ще доньку на ноги ставити». 

— Повірити не можу, — нарешті проціджує він. — Не дати грошей на лікування власної матері! Вибач, але твій дядько — просто безхребетна істота... 

— За що ти вибачаєшся? — хмикаю я. — Я й не такими словами їх подумки називала. Ось так: поки я гарячково шукала гроші й підробляла де тільки можна, щоб урятувати бабусю, вони спокійно розвивали свій бізнес. І доволі успішно. Зараз вони власники кількох магазинів у нашому районі й вважаються поважними людьми. 

— Я гадаю, бабуся не в курсі цієї історії? — швидше стверджує, ніж запитує хлопець. 

— Ні, звісно! Вона б такої підлості від власного сина просто не пережила. А вдавати вигляд перед ними, ніби все в порядку, я не можу. Саме тому й намагаюся з цими людьми взагалі не перетинатися. 

— Це цілком зрозуміло, — зі співчуттям протягує Влад. 

Раптом на панелі оживає мій телефон. Незнайомий номер. 

— Алло? 

Приємний чоловічий голос у слухавці пропонує термінове замовлення на переклад технічного тексту. Я швидко узгоджую деталі й терміни. 

— Ти ще й перекладами займаєшся? — здивовано запитує Влад, коли я кладу слухавку. 

— Так, це додатковий підробіток. 

— Навчання, дві роботи, ще й переклади... Ти хоч колись відпочиваєш? 

Я усміхаюся, але виходить якось гірко й втомлено: 

— Вкрай рідко. 

— Але ж так не можна! Ти молода, вродлива дівчина. Коли ще гуляти й насолоджуватися життям, як не зараз?! 

— У мене немає на це часу! — різко відповідаю я, не встигаючи приборкати емоції. — На мені хвора бабуся, яка потребує постійного й дорогого лікування! І як ти вже  знаєш, батьків у мене немає. Тож, доводиться вибирати, що для мене важливіше...! 

Виходить, можливо, надто грубо, але це я усвідомлюю уже після... 

— Вибач… — додаю тихіше через кілька секунд, розуміючи, що Влад абсолютно не винен у моїх життєвих обставинах. 

— Це ти вибач. Я сказав, не подумавши, — так само м'яко й тихо відповідає він, зосереджено дивлячись на дорогу. 

Невдовзі машина плавно гальмує біля мого будинку. 

— Ось, тримай. — Я дістаю з гаманця купюри й простягаю їх Владу. 

Він здивовано дивиться на мою долоню. 

— Це що? 

— Гроші. 

— Я бачу. Навіщо ти мені їх даєш? 

— Це за дорогу й бензин, — швидко пояснюю. — А ще скажи, скільки ти витратив у медцентрі на моє лікування, я перекину тобі на картку. 

— Кучерява, заспокойся, будь ласка. Мені не потрібно нічого повертати, — твердо й спокійно каже Влад. 

— Ні, я так не можу. Не люблю бути комусь винною. 

— Горда й принципова, значить! — протягує він із теплою усмішкою. 

— Яка є! 

— Гаразд. Давай так: ти виконуєш три мої бажання, і ми будемо в повному розрахунку. 

Я недовірливо примружуюся, відчуваючи каверзу. 

— Боюся навіть припустити, що ти там навигадуєш… Мені все ж простіше віддати тобі гроші. 

— Ти ж знаєш, що з грошима в мене проблем немає, — знизує плечима Влад. — Якщо справді хочеш мені щиро віддячити — погоджуйся. Обіцяю, нічого протизаконного чи непристойного не проситиму. Лише цілком невинні бажання. 

Я скептично хмикаю:
— Ну, не знаю... 

— Грошей я від тебе в будь-якому разі не візьму, — наполегливо каже він, легким рухом відсуваючи мої купюри вбік. — Ну то як, домовилися? 

Я вагаюся. Це якась його чергова хитра гра? Чого він добивається? 

— Ну, припустимо, я погоджуся. Яким буде твоє перше бажання? — питаю швидше з цікавості, ніж із готовності дотримуватися цієї угоди. 

— Підеш зі мною на побачення? 

Раптом випалює хлопець, від чого мої думки миттєво застигають у просторі.
Я дивлюся на нього, намагаючись збагнути, чи він знову жартує. Але в його темних очах немає звичного хитруватого блиску. Тільки абсолютна серйозність. 

Побачення? З Владом Соколовським?
У голові миготять тисячі запитань. Це виклик? Чи просто бажання подратувати мене? А може, він справді цього хоче? Та що ще дивніше — чому мені з першої ж секунди не хочеться відповісти категоричним «ні»? 

Я закушую губу, наче це може допомогти розставити думки по місцях. 

— Я подумаю, — коротко відповідаю й хапаюся за ручку дверей. 

— Гаразд, — ледь помітно всміхається Влад. 

Вибираюся з машини, намагаючись зробити це якомога швидше, поки він не помітив моєї дикої розгубленості. 

— І дякую, що відвіз, — кидаю через плече й біжу до під'їзду. 

Зачинивши за собою двері квартири, я ловлю себе на тому, що беззупинно усміхаюся. Здається, я остаточно з’їхала з глузду, якщо справді роздумую над тим, щоб піти з цим мажором на побачення. Та про це я подумаю завтра. А зараз — душ і спати. 

Зранку я прокидаюся повна сил та енергії, уперше за довгий час відчуваючи себе по-справжньому щасливою. Бабуся в безпеці, навчання поки може почекати, а мені нікуди не потрібно поспішати чи бігти вирішувати критичні справи. 

Який же це неймовірний кайф — просто розтягнутися в ліжку й насолодитися цією тишею! За вікном чудова погода — легкий морозець і яскраве сонце. Раніше я б обов'язково побігла на пробіжку, та після травми коліна вирішую поки що не ризикувати. Натомість беруся за приготування сніданку: вмикаю улюблену музику, підспівуючи собі під ніс, і насолоджуюся кожною хвилиною. 

Раптом на телефоні вискакує сповіщення про новий лист. Відкриваю й… просто не вірю власним очам! Велике замовлення на переклад, за яке пропонують дуже солідну плату. Від радості я починаю буквально стрибати по кухні, голосно наспівуючи пісню. 

Під час сніданку набираю бабусю — цікаво, як у неї справи. Вона вже в лікарні, їй поставили крапельницю, і, здається, почувається вона чудово. І, звісно ж, не обійшлося без захопленої розповіді про вчорашніх гостей. Бабуся просто в захваті від Надиного нареченого, який, за її словами, «дуже чемний, ввічливий і турботливий». Я слухаю все це краєм вуха, поки не чую фразу, що змушує мене ледь не вдавитися чаєм. Весілля вже наступного тижня, і я обов'язково повинна на нього приїхати! 

Та найгірше те, що бабуся встигла похвастатися родичам, ніби в мене теж є хлопець, і вони передали запрошення на двох! Втім, обурюватися й кричати було марно. Виклавши все, бабуся просто відключилася, посилаючись на те, що прийшов лікар. І як би сильно я її не любила, зараз, я була готова просто придушити цю жінку. 

— А твоя бабуся — справжня молодець! — весело вигукує Леся в слухавку, як тільки я переповідаю їй цю історію. 

— Повірити не можу, що вона це зробила! — стогну я, безцільно намотуючи кола по кімнаті. 

— Думаю, твоя тітка знову спробувала тебе принизити, порівнюючи з Надею, ось бабуся й вирішила дати їй гідну відповідь. 

— Можливо… Але що мені тепер робити? 

— Та це ж очевидно! — вигукує Леся. — Запроси Соколовського піти з тобою на весілля! 

— Ти з глузду з'їхала?! — я мало не випускаю телефон із рук. — Я ніколи в житті про таке в нього не попрошу! 

— Та годі тобі! Ви вже практично як пара! 

— Не верзи дурниць! — обурено випалюю я. 

— Ну-ну, — грайливо протягує подруга. — Ти ночувала в нього вдома, він у тебе… 

— Це чистий збіг обставин! 

— Авжеж, збіг, — каже вона з невиправним сарказмом. — Ех, скільки всього цікавого я пропускаю… 

— Нічого ти не пропускаєш! — запевняю її. — Добре, мені вже час збиратися. Зідзвонимося пізніше. 

Збиваю виклик і йду вдягатися. Перед роботою мені потрібно забігти в одне місце, про яке я воліла б більше ніколи не згадувати. Проте там залишилися мої речі, які я планую нарешті забрати. А то я досі ходжу в одязі сестри Соколовського. Хоча він і відмовився їх забирати й сказав, що якщо вони мені не потрібні, я можу їх просто викинути. Я, звісно ж, з глузду не з’їхала і нові, дорогі речі викидати не збираюся. 

На щастя, всередину клубу мене навіть не пустили — адміністраторка сама винесла пакунок з моїми речами, сухо подякувала за роботу й миттєво зникла. Жодних претензій, жодних обвинувачень. Вони просто вирішили м'яко заминати й забути про той інцидент. Мабуть, це й на краще. 

Хай там як, тепер я прямую в кафе, за яким неабияк скучила. Здається, ніби мене тут не було цілу вічність. Міцно обійнявшись з Олею та іншими дівчатами, які теж щиро раділи моєму поверненню, я з насолодою взялася до роботи. 

— Катю, тут тебе просять! — весело каже Оля, забігаючи на кухню в самий розпал робочого дня. 

— Мене? — дивуюся я. 

— Угу! — загадково усміхається вона. 

Визираю в зал і раптом помічаю знайому постать біля барної стійки. Серце мимоволі солодко стискається, а на губах само собою з’являються усмішка. 

Влад. Він у стильному чорному худі й джинсах, виглядає дуже невимушено, але… чомусь до біса привабливо. 

Глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїти прискорений пульс, і підходжу ближче. 

— Доброго вечора, раді вітати вас у нашому закладі! Що бажаєте замовити? — запитую, не приховуючи грайливої усмішки. 

— Привіт, — відповідає він і, схрестивши руки на грудях, додає вдавано серйозним тоном: — Чув, що у вас найсмачніша кава та круасани в місті. 

— Так і є. Без перебільшень. 

— Хотів би особисто це перевірити. Що порекомендуєте, дівчино? — запитує він, лукаво посміхаючись.