Розділ 26

Привітавши бабусю, ми пішли пити чай і пробувати наш зі Соколовським торт. Перед цим Влад розлив у наші з бабусею келихи домашнього вина, а собі — соку, бо йому ще доведеться сідати за кермо. Потім хлопець виголосив гарний тост із нагоди дня народження, і бабуся, не стримавшись, витерла сльозу, а тоді міцно обняла його. 

Я ж подумки поставила ще один плюс до його і без того розширеного списку переваг — гарно говорити він теж уміє. 

— Торт вийшов дуже смачний! — похвалила бабуся, попиваючи його з чаєм. 

— Справді, дуже смачний! — погодився Влад, дивлячись на мене. 

— У цьому є і твоя заслуга! 

— О, ще й яка! Якби не я, торт точно не був би таким смачним! 

— Від скромності ти точно не помреш, — пирхаю, відпиваючи чай. 

Бабуся знову підскочила до телефону, що задзвонив, і, наспіх щось промовивши, поспішила в іншу кімнату. Ми з Владом залишилися на кухні вдвох. 

Хлопець невдовзі мав їхати в місто, і хоча я знала це й навіть чекала цього моменту, раптом усередині щось стислося. Невже я не хочу, щоб він їхав? 

За ці два дні все кардинально змінилося, і тепер у мені не лишилося й натяку на попередню неприязнь. Я бачила перед собою зовсім іншого Влада Соколовського — не самозакоханого мажора, а уважного хлопця, який вміє підтримати, розвеселити та навіть... бути турботливим. 

— Катюша! — гучно вигукнула бабуся, знову забігаючи на кухню. — Який чудовий день! Вгадай, хто сьогодні приїде до нас у гості? 

— Не знаю, хто? — запитую, помітивши, як її очі аж сяють від радості. 

— Тільки що дзвонив дядько Тарас! Вони з тіткою Світланою, Надюшею та її нареченим їдуть до нас! 

Серце обривається. 

— Правда ж чудово? Ми так давно всі разом не збиралися! 

Чудово? Я міцніше стискаю чашку. Мені хочеться відповісти щось різке, але я лише механічно киваю, видаючи коротке: 

— Угу. 

Колись такі зустрічі справді приносили мені радість. Я любила ці сімейні зібрання, спільні розмови, затишок. Але після смерті батьків усе змінилося. Я побачила цих людей у справжньому світлі. 

І зараз мені зовсім не хочеться їх бачити. 

— Дуже шкода, бабусю, але я змушена сьогодні поїхати з Владом у місто! — швидко випалюю, навіть не замислюючись. 

— Що? Але ж ти казала, що поїдеш завтра! — засмучується бабуся. 

Я бачу, як здивовано зводить брови Влад. Ще годину тому я запевняла, що залишаюся. 

— На жаль, завтра потрібно терміново з’явитися в університеті. Тому доведеться їхати сьогодні. 

— Що ж, дуже шкода... Але, може, поїдете пізніше? Ми б трохи посиділи разом, і Влада заодно познайомили б із дядьком та тіткою! 

У мене напружуються всі м’язи. Ще чого. 

— Бабусю, у Влада плани на сьогоднішній вечір. Правда ж? — кидаю погляд на хлопця, сподіваючись, що він мене підтримає. 

Він коротко киває, але виглядає явно не в захваті. 

Звісно, бабуся не могла відпустити нас із порожніми руками. Користуючись нагодою, що ми машиною, вона завантажила половину багажника своїми закрутками. І, звісно ж, більша частина банок дісталася Владу. Я ж на відріз відмовилася, але хлопець пообіцяв усе забрати й неодмінно з’їсти. 

— Розкажеш, чому твої родичі впали в таку немилість? — запитує Влад, коли ми вже їдемо трасою. 

— З чого ти взяв? — запитую, хоча чудово розумію. 

— Ну, годі тобі. Як тільки ти почула, що вони приїдуть, за хвилину різко змінила всі свої плани. 

Я мовчу. Він правий. 

— Це рідний брат твого батька? 

— Так. 

— Дивно. Я чомусь думав, що спільне горе зближує людей. 

Я криво посміхаюся. 

— Можливо. Але мої родичі не пройшли випробування під назвою «...пізнаються в біді». 

Він мовчки чекає продовження. 

Я переводжу подих, і, не знаючи чому, починаю говорити. 

— Коли бабуся дізналася про смерть батьків, у неї стався інфаркт. Операція була дорогою, але в мене були батьківські заощадження. Я віддала майже всі кошти, що в нас були. Але реабілітація теж вимагала багато грошей. 

Я на мить замовкаю. 

— Допомагали всі. Дальні родичі, сусіди, друзі. Всі, окрім власного сина. 

Влад стискає щелепи. 

— Пам’ятаю, коли ситуація стала критичною, я, наплювавши на гордість, пішла до дядька. Просити хоча б позичити. І знаєш, що він мені відповів?

Я гірко посміхаюся. 

— «Фінансами у нас завідує дружина». А тітка Світлана сказала, що зайвих грошей у них зараз немає. А потім шепнула мені: «Бабуся вже стара, своє життя прожила, а нам ще доньку на ноги ставити» 

Влад мовчить. Він виглядає... приголомшеним. 

— Повірити не можу, — нарешті промовляє він. — Не дати грошей на лікування власної матері! Вибач, але твій дядько просто безхребетна істота... 

— За що просиш вибачення? — хмикаю. — Я й не такими словами їх називала - Ось так, до поки я шукала гроші на лікування бабусі, вони розвивали свій бізнес. І доволі успішно, зараз вони є власниками декількох магазинів у нашому районі, й вважаються доволі поважними людьми. 

- Я гадаю, бабуся не в курсі, цієї історії?! - швидше констатує хлопець.  

- Ні звичайно! Вона б, такого точно не пережила. Вдавати вигляд наче все в порядку, я не можу, саме тому стараюся з цими людьми не спілкуватися.  

- Це зрозуміло! - розуміючи протягнув хлопець.

Раптом оживає мій телефон. Незнайомий номер. 

— Алло? 

Приємний чоловічий голос. Замовлення на переклад. Я швидко все узгоджую. 

— Ти ще й перекладами займаєшся? — здивовано запитує Влад. 

— Так, підробіток. 

— Навчання, дві роботи, переклади... Ти хоч колись відпочиваєш? 

Я усміхаюся, але виходить якось гірко. 

— Рідко. 

— Але ж так не можна! Ти молода дівчина, коли ще гуляти та насолоджуватися життям, як не зараз?! 

— У мене немає на це часу! — різко відповідаю, навіть не замислюючись. — На мені хвора бабуся, яка потребує дорогого лікування! А як ти знаєш, багатих батьків у мене немає!