Розділ 25

Як тільки торт був готовий, у будинку зникло світло. Тут часто таке трапляється, особливо в негоду. Годинник показував уже десяту вечора, бабуся мирно спала у своїй кімнаті. А ми з Соколовським перемістилися до моєї кімнати, запалили кілька свічок і, вмостившись на підвіконні, слухали, як за вікном лютувала хурделиця. Час від часу шквальний вітер бився в шибки, а я кутаючись у плед, вдихала теплий аромат какао, що розливався в повітрі. 

Чесно кажучи, ще два дні тому, якби хтось описав мені подібну ситуацію, я б назвала його божевільним. Дивно, наскільки все може змінитися лише за один день. Лише початок нового року, а в моєму житті вже сталося стільки всього. І тільки зараз розумію, що цей хлопець за місяць зробив для мене більше, ніж деякі люди, які знають мене все життя. 

— Владе, я повинна попросити в тебе вибачення, — зрештою наважуюся сказати те, що так довго збиралася. 

— За що? — здивовано перепитує він, переводячи на мене погляд. 

Світло свічок відкидає золотаві відблиски на його обличчя, і від цього мені ще складніше заговорити. 

— За те, що накричала на тебе в лікарні, — видихаю. — Я тоді була дуже засмучена й просто зірвалася на тобі. А ти як ніхто намагався допомогти мені… практично з першої зустрічі. 

— Ти перебільшуєш... — збентежено каже він, та я не даю закінчити. 

— Ні, це правда! Ти заступився перед Макарським. Ти перший кинувся допомагати, коли я втратила свідомість на змаганнях. 

— Та годі тобі… 

— І я знаю, що це ти дав книгу Ані! 

Влад помітно напружується, видихає і хитає головою. 

— Ну, тут цілком моя вина, — зітхає він. — Дурний жарт, за який мені досі соромно. 

— В будь-якому разі, ти не зобов’язаний був це робити. А ще вчора… ти, можна сказати, врятував мені життя. 

По тілу пробігає холодний спогад. Я мимоволі стискаю плед міцніше, вдивляючись у темряву за вікном. 

— Дякую, — тихо додаю. 

— Припини, я нічого особливого не зробив. Просто те, що повинен був зробити, — серйозно відповідає Влад. — І взагалі, треба було відразу тебе забрати з того клятого клубу. Таким дівчатам, як ти, не місце в подібних місцях. 

— Знаю, — без суперечок погоджуюся, бо розумію, що він має рацію. — Але іноді в житті бувають обставини, через які доводиться робити те, що нам не хочеться. 

— Пообіцяй, що якщо виникнуть такі обставини, ти звернешся до мене. 

— Не можу, — тихо кажу. — Я звикла вирішувати свої проблеми самостійно. 

Він зітхає. 

— Горда… 

— Ти й так зробив для мене багато. Навіть сьогодні, якби не ти, я б до бабусі не потрапила, — на секунду замислююся, а потім додаю: — Ще й сам тут застряг, можливо, у тебе були якісь плани на ці вихідні. 

— Ну… скажімо так, я зовсім не проти застрягти тут з тобою, — посміхається Влад. 

По тілу пробігає щось схоже на електричний розряд. 

— Крім того, де б я ще спробував такого смачного борщу? — сміючись, додає він. — І у тебе дуже хороша бабуся. Тобі з нею дуже пощастило! 

— Я знаю, — щиро усміхаюся. 

В кімнаті тепло, м’яке світло свічок мерехтить, створюючи затишну атмосферу. За вікном все ще завиває вітер. 

— В дитинстві я обожнювала зиму, — тихо кажу, відпиваючи гарячого какао. — Пам’ятаю, як з друзями ходили на гірку і каталися до самого вечора. Поверталася додому мокра, змерзла, але щаслива. Мама сварила, а бабуся поїла гарячим какао. А потім ми всією сім’єю сиділи біля каміна, і вона розповідала нам цікаві історії. 

- А ми з сестрою, завжди змагалися, хто швидше зліпить сніговика. І оскільки я старший, то завжди справлявся з цим швидше. А Ліза, бігла в будинок і плакалася мамі. Це мене завжди смішило.. - не розумію чому, та посміхаюся разом з хлопцем - А ще я думаю, що твоя любов до зими та снігу так нікуди й не зникла! - каже хлопець посміхаючись.  

— Чому ти так вирішив? 

— Я бачив, як ти раділа снігу в новорічну ніч. Це було мило. 

Я здивовано зводжу на нього погляд. 

— Стоп… Коли ти міг це бачити?

— Коли зрозумів, що ти зникла, переглянув записи з камер. Там і побачив цю милу картину - хлопець на декілька секунд замовк, а тоді його голос змінюється, стає серйознішим — Можна запитати, чому ти тоді так раптово втекла?

Я напружуюся. 

— Я… Я вже збиралася йти додому, коли ти мене… поцілував. 

Останнє слово дається важко. 

— В самий розпал святкування Нового року? — з сумнівом перепитує Влад. 

— Так. 

— Тебе хтось образив? Я помітив, що ти плакала. 

Я ковтаю клубок у горлі. 

— Це вже неважливо. 

Є ще одна річ, у якій він допоміг мені, сам цього не усвідомлюючи. Завдяки йому я нарешті змогла забути Андрія і зрозуміти, що він зовсім не єдиний хлопець на цій планеті. 

— Так ти шукав мене? - запитую, щоб швидше змінити тему.  

— Так - впевнено відповідає хлопець, в цей момент по тілу розплилось приємне тепло і зараз я навіть раділа що в кімнаті було темно і Соколовський не бачив моєї дурної посмішки — І дуже здивувався, коли побачив у нашому університеті. 

— Я теж не очікувала тебе там зустріти. 

— Хоча, не буду брехати, що одразу впізнав тебе. 

— Тобто, коли ти заступився за нас перед Макарським, ти ще не знав, що я — це я? 

— Скажемо, не до кінця був в цьому впевнений.  

— Тоді чому ж допоміг? 

— Бо мене вразило, як ти без страху заступилася за подругу, розуміючи, що можеш нарватися на проблеми. 

Я хмикаю. 

— Виявляється, ти не такий уже й самозакоханий. Є в тобі щось людське. 

— О, дякую. Це був комплімент? 

— Ну… майже. 

За вікном вирувала хурделиця, а в моїй душі ще більша буря. Найгірше те, що мені подобається ось цей відкритий хлопець, і це лякає. Мені б, так хотілося, щоб він був звичайним хлопцем, з простої сім'ї. Я впевнена, що в такому випадку, у нас могло б щось вийти. Проте, це Влад Соколовський, один з найбажаніших та найбагатший хлопець нашого університету. А це означає, що разом нам ніколи не бути. Тому Стрілецька, підбирай свої слюні, та лягай спати.