Розділ 25

Як тільки торт був готовий, в будинку зникло світло, тут часто таке трапляється, особливо у негоду. Годинник показував уже десяту вечора, бабуся вже давно, мирно спала у своїй кімнаті. А ми з Соколовським перемістилися в мою кімнату, запалили декілька свічок, та вмостившись на підвіконні, слухали як за вікном лютувала хуртовина та розповідали цікаві історії з дитинства. 

Чесно признаюсь, що ще два дні назад, якби, хтось описав мені подібну ситуацію, я б сказала, що він божевільний. Дивно, наскільки все може змінитися лише за один день. І лише початок нового року, а у моєму житті уже скільки всього відбулося. І тільки зараз розумію, що цей хлопець за місяць зробив для мене куди більше, а ніж деякі люди, які знають мене все життя. 

- Владе, я повинна попросити в тебе вибачення! - таки наважуюся сказати, те що так довго збиралася. 

- За що? - здивовано запитує Соколовський. 

- За те, що накричала на тебе в лікарні. Я тоді була дуже засмучена й просто зірвалася на тобі! - слова давалися важко, та я повинна це сказати - А ти як ніхто намагався мені допомогти, практично з самого нашого знайомства. 

- Ти трохи перебільшуєш.... - збентежено починає хлопець, та я не даю йому закінчити. 

- Ні, це правда! Заступився перед Макарським. А ще ти перший, хто кинувся мені допомагати коли я на змаганнях втратила свідомість. 

- Та годі тобі... 

- І я знаю, що це ти дав книгу Ані! 

- Ну, тут цілком моя вина - важко видихаючи каже хлопець - Це був дурний жарт, за який мені й досі соромно. 

- В будь-якому разі, ти не зобов'язаний був це робити. А ще вчора, ти можна сказати врятував мені життя - від згадки про події тієї ночі по тілу проходить мороз, я важко видихаю та тихо додаю - Дякую! 

- Припини, я нічого особливого не зробив. Лише те, що повинен був зробити - серйозно каже хлопець - І взагалі, потрібно було відразу тебе забрати з цього клятого клубу. Таким дівчатам як ти, не місце в подібних місцях. 

- Знаю! - відразу погоджуюся, оскільки розумію, що хлопець правий - Ось тільки, в житті бувають обставини, через які доводиться робити те, що нам не хочеться. 

- Пообіцяй, що якщо у тебе виникнуть такі обставини, ти звернешся до мене. 

- Не можу! Я звикла свої проблеми вирішувати самостійно. 

- Горда.. - протягнув хлопець. 

- Ти й так зробив багато для мене. Навіть сьогодні, якби не ти, я б до бабусі не потрапила - а тоді трохи подумавши додаю - Ще й ти, через мене тут застряг, можливо у тебе були якісь плани на ці вихідні. 

- Ну, скажемо я зовсім не проти застрягти з тобою - від цих слів по тілу наче струм пройшов - Крім того, де б я ще спробував такого смачного борщу - сміючись додає хлопець - А ще, у тебе дуже хороша бабуся, і я радий з нею познайомитися. 

- Дякую! - від цих слів на обличчі появляється посмішка, а тоді згадую й згодом додаю - Бабуся у мене й справді найкраща. В дитинстві я просто обожнювала зиму та сніг! - тихо кажу, ще більше закутуючись в теплий плед і відпиваючи гарячого какао - Пам'ятаю, як з друзями часто ходили на гірку, й каталися там до самого вечора. А додому я поверталася уся холодна та мокра, проте дуже щаслива - від цієї згадки посмішка сама виступила на обличчя - За це мене мама завжди сварила, а бабуся відпоювала гарячим какао. А потім, ми сідали біля каміна усією сім'єю і слухали бабусині цікаві розповіді. 

- А ми з сестрою, завжди змагалися, хто швидше зліпить сніговика. І оскільки я старший, то завжди справлявся з цим швидше. А Ліза, бігла в будинок і плакалася мамі. Це мене завжди смішило.. - не розумію чому, та посміхаюся разом з хлопцем - А ще я думаю, що твоя любов до зими та снігу так нікуди й не зникла! - каже хлопець посміхаючись. 

- Чому ти так вирішив? 

- Я бачив, як ти раділа снігу в новорічну ніч! Це було дуже мило! - пояснює Влад, і хоча я не бачу його обличчя, та по голосу чую, що він посміхається. 

- Стоп! Коли ти міг це бачити? - здивовано запитую, перекручуючи в голові події тієї ночі. 

- Коли зрозумів що ти зникла, пішов переглядати записи з камер спостереження. Там і побачив цю милу картину - хлопець на декілька секунд замовк, а тоді уже серйозним тоном запитав - Можна запитати, чому ти тоді так раптово втекла? 

- Я...! Я уже збиралася іти додому, коли ти мене..... поцілував! - останнє слово мені якось було ніяково говорити. 

- Додому? В самий розпад святкування Нового року? - здивовано перепитує Влад. 

- Так! 

- Тебе хтось образив, так? Я помітив, що ти плакала! 

- Це вже не важливо! - відповідаю криво посміхаючись. Є ще дещо, в чому мені допоміг Соколовський сам цього не розуміючи, завдяки йому я зуміла забути Андрія, а ще усвідомити що на ньому світ клином не зійшовся - Так ти шукав мене? - запитую, щоб швидше змінити тему. 

- Так! - впевнено відповідає хлопець, в цей момент по тілу розплилось приємне тепло і зараз я навіть раділа що в кімнаті було темно і Соколовський не бачив моєї дурної посмішки - І дуже сильно здивувався коли побачив в нашому університеті! 

- Я теж не очікувала тебе там побачити! 

- Та, не буду брехати що відразу тебе впізнав - додає виставляючи руки перед собою - Твої кучері та худі на два розміри більше, трохи збило мене з пантелику. 

- Тобто, коли ти заступився за нас перед Макарським, то не знав, що я це і є та сама дівчина? 

- Скажемо, не до кінця, був в цьому впевнений. 

- Тоді чому ж, заступився за нас? Раніше я чула, ти не надто допомагав комусь у подібних ситуаціях! - вирішую запитати, те що мене і справді цікавить. 

- Ти права, не допомагав. Проте, мене вразило те, як ти не побоялася та заступилася за подругу. Розуміючи, що сама можеш нарватися на неприємності. 

- А ти виявляється не такий вже й черствий та самозакоханий як я вважала. Є у тобі щось людське! - кажу ледь посміхаючись. 

- Ну, дякую! Сприйму це за комплімент! - хлопця здається мої слова теж повеселили. 

За вікном мела хурделиця, а в моїй душі зараз ще більша буря. Найгірше те, що мені подобається ось цей відкритий хлопець, і це лякає. Мені б, так хотілося, щоб він був звичайним хлопцем, з простої сім'ї. Я впевнена, що в такому випадку, у нас могло б щось вийти. Проте, це Влад Соколовський, один з найбажаніших та найбагатший хлопець нашого університету. А це означає, що разом нам ніколи не бути. Тому Стрілецька, підбирай свої слюні, та лягай спати. 

Владу я постелила у своїй кімнаті, а сама пішла в кімнату батьків. І яке було моє здивування, коли наступного дня, бабуся розбудила мене о восьмій годині ранку. Ця жінка завжди щадила мій сон, і мені на голову не приходило, що такого могло статися. 

- Швидше прокидайся і ходи на кухню! - серйозно сказала родичка та зникла за дверима. Ну і мені нічого не залишилося робити, як виконати настанову бабусі, адже цікавість з'їдала. 

- Що? Ти серйозно? - сердито кажу, ледь стримуючи емоції, коли розумію, що причина мого раннього підйому - це вареники! - Бабуль, ти серйозно розбудила мене в мій останній вихідний день, ліпити вареники? 

- А що тут такого? - щиро дивується жінка, замішуючи тісно. 

- Ти ж знаєш, що я зранку снідаю кавою та бутербродами. 

- Знаю, а ось ти напевно забула, що у нас в гостях чоловік, і його треба добре нагодувати! 

- Очманіти, так це через Соколовського? 

- Катя, що за словечка? - сварить мене бабуся. 

- Але бабуль.... - тільки відкриваю рота, щоб висловити все що я про це думаю, як родичка мене нещадно перебиває, даючи в руки фартуха. 

- Годі вурчати, краще швидше одягай фартуха і берись за роботу! - розумію що, проти цієї жінки не попреш, тому таки беру цей клятий фартух. 

- Повірити не можу що ця жінка заставила ліпити вареники для мажора.. - бурчу собі під ніс, проте вправно виконую свою роботу. 

Взагалі то, я люблю цю роботу, з бабусею ми завжди це робили в суботу ввечері. Оскільки мій батько завжди казав, що неділя без вареників, це не неділя. І я з радістю ліпила їх для батька. 

- І не дивись так на мене! - серйозно заявляє жінка - Не забувай, що шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок. 

- Якби все було так просто - весело хмикаю - Ось так би вибрав собі хлопця, нагодував його варениками й на наступний день він зробив тобі пропозицію. 

- Дарма сміється, ось твій дід.... 

- Так, так, я знаю! Ти покорила його своїм борщем! Тільки ось часи зараз інші! 

- Часи то інші, а чоловіки такі ж, як і були! - цю жінку просто не можливо переконати - Ти зрозумій, я допомогти тобі хочу. 

- А вона мені не потрібна! - впевнено заявляю. 

- Та годі тобі, Влад хороший хлопець! І він мені подобається! 

- Хто б, сумнівався! - бурчу собі під ніс - Я ще не зустрічала жінок, яким би він не подобався! - це вже кажу про себе. 

- Красивий, добрий, розумний, і судячи з його машини, далеко не бідний! Ось, це сусіди вже об завідуються, коли дізнаються якого хлопця ти відхватила. 

- Бабусю, він не мій хлопець! - важко видихаючи, кажу уже в котре. 

- Так, сусіди про це не знають! Вони бачать красиву й дорогу машину, біля нашого будинку. Значить, наречений приїхав! 

- Дурдом..! 

- Дами, а що це тут так смачно пахне? - запитує Соколовський, заходячи на кухню. 

- Ось, готуємо з Катюшею для тебе вареники - гордо відповідає бабуся - Владе, ти любиш вареники? 

- Не люблю, я їх обожнюю! - заявляє хлопець 

- Ось і добре! - весело каже бабуся - Сідай за стіл, я якраз витягла гаряченькі. 

- Ум, Валентина Кирилівна! Ваші вареники просто неймовірні! - нахвалює Соколовський, наминаючи уже другу порцію. 

- Так, це Катюша їх ліпила! 

- Стрілецька, за такі вареники, я готовий на тобі женитися! - весело каже хлопець, підморгуючи мені. А бабуся, в цей момент наче розцвіла. 

- Ось бачиш!? - шепоче жінка, повертаючись до мене, так що цього не бачив Влад, на що я лише закочую очі, а тоді голосніше додаю. 

- Май на увазі Соколовський, це одноразова акція! 

- Ну що ж, тоді доведеться забрати твою бабусю жити разом з нами! Валентино Кирилівно, ви не проти? 

- Що ти верзеш! - тихо сичу, і тим самим здається дуже веселю хлопця. 

- Ні, я вважаю що молода сім'я повинна жити окремо! - серйозно заявляє жінка - а я чекатиму вас, у вихідні в гості. 

- Тоді домовились! - діловито каже хлопець, а тоді повертається до мене і додає - Ми вам ще правнуків привозити будемо! 

- Що ти верзеш? - сичу ледь стримуючи емоції, як тільки бабуся виходить з кухні. 

- А що я такого сказав? - здивовано запитує хлопець. 

- Для тебе це лише жарти, а бабуся все сприймає серйозно! Так що припиняй свої ігри! 

- Хто сказав, що я жартую? - серйозно запитує Влад, чим бісить мене ще більше. 

- Ти не виносимий! - стогну, оскільки не хочу більше продовжувати цю безглузду розмову - До речі, сьогодні після обіду повинні розчистити дороги - кажу, натякаючи на те, що хлопцю вже пора додому. Сьогодні на дворі, сонячно та тихо, думаю як розчистять дорогу, хлопець без проблем заїде в місто. 

- Ок. Ти поїдеш зі мною? 

- Ні. Хочу завтра бабусю відвести в лікарню, а тоді вже повертатися в місто. 

- Можливо потрібна моя допомога? Я можу підвести вас! - ще одного дня, в його присутності я не витримаю. 

- Ні, дякую! Нас дядько Василь відвезе! 

- Як хочеш! 

А потім, ми з Соколовським дістали торт з холодильника та запаливши на ньому свічки, дружно заспівали бабусі - "З днем народження!" 

- Бабусю вибач, будь ласка, та твій подарунок буде трохи пізніше! - присоромлено кажу, опустивши очі в низ. Мені й справді шкода, що в такий день бабуся залишиться без подарунка. 

- Взагалі то у мене є подарунок, якщо його можна так назвати - несподівано каже Соколовський, дістаючи зі спини листок А4 - Наперед прошу вибачення, за не 100% схожість, я надто давно не малював! - вперше бачу хлопця таким збентеженим і все ще не розумію, про що йде мова. 

Влад не сміливо повертає листок на якому олівцем намальовано дві постаті. І в одній з них я впізнаю бабусю, а іншій - себе. Портрет карикатура була настільки схожою з нами, що не могло не викликати захоплення. 

- Катюша, так це ми з тобою? - весело вигукує бабуся. 

- Бачу! - здивовано відповідаю, все ще не розуміючи, коли хлопець встиг це намалювати. 

- Владе, дякую це найкращий подарунок! - зі слізьми на очах каже бабуся та міцно обнімає хлопця. 

- Я радий, що вам подобається! - відповідає Соколовський, обнімаючи бабусю у відповідь. 

- Коли ти встиг? - з цікавістю запитую. 

- Встав швидше, і наткнувся на твоєму столі на чисті аркуші, ось і вирішив згадати старе захоплення! 

- Не знала, що ти вмієш малювати! 

- Ти ще багато чого про мене не знаєш! - підморгуючи каже хлопець. 

- Владе, та ти справжній талант! - хвалить бабуся. А тепер нумо, пити чай з тортом.