Розділ 25

Як тільки торт був готовий, у будинку згасло світло. Тут це траплялося часто, особливо під час негоди. Годинник показував уже десяту вечора, і бабуся мирно спала у своїй кімнаті. А ми з Соколовським перемістилися до мене. Запалили кілька свічок і, вмостившись на широкому підвіконні, слухали, як за вікном лютувала хурделиця. Шквальний вітер час від часу з силою бився в шибки, а я, сильніше кутаючись у плед, вдихала теплий густий аромат какао, що розливався повітрям. 

Чесно кажучи, ще два дні тому, якби хтось описав мені таку картину, я б назвала його божевільним. Дивно, наскільки все може перевернутися лише за одну добу. Тільки початок нового року, а в моєму житті вже сталася купа всього. І лише зараз до мене починає доходити: цей хлопець за один місяць зробив для мене більше, ніж деякі люди, які знають мене все життя. 

— Владе, я повинна вибачитися перед тобою, — зрештою наважилася висловити те, що так довго крутилося в голові. 

— За що? — здивовано перепитав він, повертаючи до мене обличчя.
Світло свічок відкидало м’які золотаві відблиски на його вилиці, танучи в темних очах. Від цього погляду заговорити стало ще складніше. 

— За те, що накричала на тебе в лікарні, — тихо видихнула я. — Я тоді була геть розбита й просто зірвалася на тобі. А ти... ти ж як ніхто намагався допомогти. Практично з першої нашої зустрічі. 

— Та ти перебільшуєш... — збентежено відмахнувся він, але я не дала йому договорити. 

— Ні, це правда! Ти заступився за нас перед Макарським. Саме ти першим кинувся на допомогу, коли я втратила свідомість на змаганнях. 

— Катю, та годі тобі… 

— І я знаю, що це ти підкинув книжку Ані!
Влад помітно напружився, важко видихнув і злегка похитав головою. 

— Ну, тут цілком моя провина, — зітхнув він. — Дурний, безглуздий жарт, за який мені й досі соромно. 

— У будь-якому разі, ти не зобов’язаний був усе це робити. А ще вчора… ти, можна сказати, врятував мені життя. 

Від цього спогаду по спині пробіг крижаний мороз. Я мимоволі стиснула пальцями краї пледа, вдивляючись у суцільну темряву за вікном. 

— Дякую, — ледь чутно додала я. 

— Припини. Я не зробив нічого надзвичайного — тільки те, що повинен був, — серйозно відповів Влад, і його голос звучав дивовижно тепло. — І взагалі, треба було відразу забирати тебе з того клятого клубу. Таким дівчатам, як ти, там не місце. 

— Знаю, — без звичної суперечки погодилася я, бо відчувала, що він має рацію. — Але іноді обставини складаються так, що доводиться робити речі, від яких нудить. 

— Пообіцяй: якщо знову виникнуть такі обставини, ти першим ділом звернешся до мене. 

Я тихо похитала головою:
— Не можу. Я звикла вирішувати свої проблеми сама. 

Він ледве чутно зітхнув:
— Уперта й горда… 

— Ти й так зробив забагато. Навіть сьогодні — якби не ти, я б просто не потрапила до бабусі. — Я на мить замислилася, а потім тихо додала: — Ще й застряг тут через мене... Можливо, у тебе були якісь свої плани на ці вихідні. 

— Ну… скажімо так: я зовсім не проти застрягти тут саме з тобою, — ледь помітно усміхнувся Влад. 

Від цих слів, всередині щось тьохнуло, ніби через тіло пройшов слабкий розряд струму. 

— До того ж, де б я ще спробував такого неймовірного борщу? — зі смішком додав він. — У тебе чудова бабуся. Тобі з нею дуже пощастило. 

— Я знаю, — щиро усміхнулася я у відповідь.
У кімнаті панували тепла тиша й мерехтіння свічок, створюючи особливий, майже магічний затишок. А за вікном продовжувала лютувати завірюха. 

— У дитинстві я обожнювала зиму, — мовила я, роблячи ковток гарячого какао. — Пам’ятаю, як з друзями бігали на гірку й каталися до самого вечора. Поверталася додому наскрізь мокра, змерзла, але така щаслива... Мама, звісно, сварила за мокрий одяг, а бабуся відразу наповала гарячим какао. А потім ми всією сім’єю збиралися біля каміна, і вона розповідала нам цікаві історії. 

— А ми з сестрою завжди змагалися, хто швидше зліпить сніговика, — підхопив Влад, і в його голосі проблиснула ніжність. — Оскільки я був старшим, то завжди перемагав. А Ліза бігла в будинок і плакала мамі... Мене це тоді так веселило. — Влад ненадовго замовк, а потім усміхнувся ще ширше: — А ще мені здається, що твоя любов до зими нікуди не зникла. 

— Чому ти так вирішив? 

— Я бачив, як ти раділа снігу в новорічну ніч. Це було дуже мило. 

Я здивовано звела на нього погляд, відчуваючи, як серце зробило зайвий удар: 

— Стоп… Де ти міг це бачити? 

— Коли зрозумів, що ти зникла з вечірки, я переглянув записи з камер спостереження. Там і побачив цю картину. — Влад на кілька секунд замовк, і його голос раптом став значно серйознішим: — Можна запитати? Чому ти тоді так раптово втекла? 

М’язи шиї мимоволі напружилися.
— Я… я вже збиралася йти додому, коли ти мене… ну, ти зрозумів... – ніяково потягнула я. 

— У самий розпал святкування Нового року? — здивовано перепитав Влад. 

— Так. 

— Тебе хтось образив? Тоді я помітив, що ти була засмучена. 

У горлі встав важкий клубок, який важко було проковтнути. 

— Це вже неважливо. 

І це була правда. Адже була ще одна річ, у якій Соколовський мені допоміг, сам того не розуміючи. Завдяки Владу я нарешті змогла викреслити зі думок Андрія і зрозуміти, що він — далеко не єдиний хлопець у світі. 

— То ти справді шукав мене? — запитала я, прагнучи якнайшвидше змінити тему. 

— Шукав, — упевнено відповів він. 

У той самий момент у грудях розлилося приємне, хвилююче тепло. Я навіть зраділа, що в кімнаті панувала напівтемрява і Соколовський не міг помітити моєї дурної усмішки. 

— І я дуже здивувався, коли побачив тебе в нашому університеті, — продовжив він. 

— Я теж не очікувала зустріти тебе там. 

— Хоча, не буду брехати: я розпізнав тебе далеко не одразу. 

— Тобто, коли ти заступився за нас перед Макарським, ти ще не знав, що це я? 

— Скажімо так: не був упевнений на сто відсотків. 

— Тоді чому ж допоміг? 

— Мене вразило, як безстрашно ти кинулася захищати подругу, хоча чудово розуміла, що можеш нарватися на великі неприємності. 

Я легенько хмикнула:
— Виявляється, ти не такий уже й самозакоханий мажор. Є в тобі щось людське. 

— О, дякую. Це був комплімент? 

— Ну… майже. 

Ми обоє сміємось, а в моїй душі в цей момент,  вирує шторм. Найстрашніше полягало в тому, що мені справді починав подобатися цей хлопець. І це лякало до тремтіння. 

Мені б так хотілося, щоб він був звичайним хлопцем із простої родини... Я була впевнена, що тоді між нами могло б щось вийти. Але це Влад Соколовський — один із найбагатших і найбажаніших хлопців нашого університету. А це означає лише одне: ми з різних світів, і разом нам не бути ніколи. Тож підбери слюні Стрілецька, і лягай спати, — наказала я собі. 

Я постелила Владу у своїй кімнаті, а сама пішла до батьківської. Чесно кажучи, за ці насичені дні я так виснажилася, що ледве торкнулася головою подушки — і миттєво провалилася в глибокий сон.
Тому моєму здивуванню не було меж, коли з самого ранку мене безцеремонно розбудила бабуся. 

— Швидше прокидайся і йди на кухню! — суворо наказала вона, навіть не давши мені нормально розплющити очі. 

Я автоматично простягнула руку до тумбочки, щоб перевірити час на телефоні. Восьма ранку. У вихідний! Щось точно сталося. 

— Бабусю, що трапилося? — пробурмотіла я спросоння. 

Але у відповідь почула лише клацання зачинених дверей.
Стривожена й заінтригована, я швидко оділася й, потираючи очі, попленталася на кухню. 

І яке ж було моє розчарування, коли я побачила бабусю, яка завзято замішувала тісто у великій мисці! 

— Ти серйозно?! — вигукнула я, коли до мене дійшло, що причина мого раннього підйому — вареники. 

— А що тут такого? — щиро здивувалася вона, не збабавляючи темпу. 

— Бабуль, ти ж чудово знаєш, що я вранці п'ю тільки каву! 

— Знаю. Але в нас у гостях чоловік, і його треба як слід нагодувати! 

— Очманіти… Тобто це все через Соколовського? — я трохи не захлинулася від обурення. 

— Катю, що це за словечка? — осудливо похитала головою бабуся. 

Я вже відкрила рота, щоб висловити все, що думаю про цей підйом на світанку, але вона спритно затулила мені рота, сунувши в руки фартух. 

— Годі бурчати, одягай фартух і ставай до роботи! 

Я зробила ще одну спробу:
— Бабуль, ну це ж просто… 

— Жодних «але»! — відрізала вона таким тоном, що сперечатися далі було марно.
Приречено зітхнувши, я одягла фартух. 

— Повірити не можу, що ця жінка змусила мене ліпити вареники для мажора… — буркнула я собі під ніс, але слухняно взялася за тісто. 

Насправді я любила ліпити вареники. Це була наша давня традиція. Ми завжди готували їх у суботу ввечері, бо тато любив казати: «Неділя без вареників — не неділя». І я робила це з величезним задоволенням… для нього. 

— І не дивися на мене так, — суворо мовила бабуся, розкачуючи черговий сочень. — Не забувай, що шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок. 

— Якби ж усе було так просто, — хмикнула я. — Вибрала хлопця, нагодувала варениками — і наступного дня він біжить купувати обручку! 

— Даремно смієшся! Ось твій дід… 

— Так-так, я знаю! — закотила я очі. — Ти підкорила його серце своїм фірмовим борщем! Але часи трохи змінилися. 

— Часи змінилися, а чоловіки залишилися тими самими! — твердо відрізала бабуся. — Я просто хочу тобі допомогти. 

— А мені ця допомога не потрібна! — заперечила я, спритно формуючи акуратний вареник. 

— Ой, Катю, Влад — чудовий хлопець. Він мені дуже подобається! 

— Хто б сумнівався… — знову пробурмотіла я. — Я ще не зустрічала жінок, на яких б він не справив враження. 

— Красивий, ввічливий, розумний, і, судячи з його машини, далеко не бідний! Сусідки лікті кусають від заздрощів, коли дізнаються, якого кавалера ти відхопила. 

— Бабусю, він не мій хлопець! — майже простогнала я. 

— Так сусідки ж про це не знають! Вони бачать розкішну дорогу машину біля нашого паркану. Значить, наречений приїхав! 

— Боже, який дурдом… 

— Дами, а що це тут так неймовірно пахне? — почувся оксамитовий голос від дверей. 

Я різко обернулася. Влад стояв у проході, спираючись на одвірок, і з неприхованою цікавістю роздивлявся нас. 

— Ось, готуємо з Катюшею для тебе вареники! — гордо повідомила бабуся. — Владе, ти ж любиш вареники? 

— Не люблю. Я їх обожнюю! — заявив він і одразу пройшов до столу. 

— От і чудово! — засяяла бабуся. — Сідай, я якраз першу порцію витягла. 

Я мовчки спостерігала, як Влад за лічені хвилини уплітає першу тарілку й без вагань тягнеться за другою. 

— Валентино Кирилівно, ваші вареники — це просто шедевр! 

— Це все Катюша! Вона їх ліпила! — вигородила мене бабуся. 

Влад театрально відклав виделку, повільно перевів на мене погляд і з абсолютно серйозним обличчям заявив: 

— Стрілецька, за такі вареники я готовий на тобі одружитися! 

Бабуся аж розцвіла. 

— Ось бачиш?! — швидко прошепотіла вона мені, поки Влад нахилився над тарілкою. 

Я лише закотила очі: 

— Май на увазі, Соколовський, це одноразова акція. 

— Ну що ж, тоді доведеться забрати твою бабусю жити з нами, щоб вона готувала такі вареники щодня! Валентино Кирилівно, ви ж не проти? 

— Що ти верзеш?! — тихо зашипіла я на нього, але хлопця це, здається, тільки більше розважало. 

— Ні-ні, я вважаю, що молода сім’я повинна жити окремо! — з усебічною серйозністю заявила бабуся. — А я чекатиму вас у гості на вихідні. 

— Домовилися! — легко погодився Влад. Він повернувся до мене і, витримавши паузу, з провокативною усмішкою додав: — Ми вам ще й правнуків привозити будемо! 

— Ти нестерпний! — я заледве стримувала емоції, відчуваючи, як палають щоки. — До речі, сьогодні після обіду мають розчистити дороги – серйозно кажу, як тільки бабуся виходить з кухні, відверто натякаючи на те, що йому вже пора додому. 

— Ок. Ти їдеш зі мною? 

— Ні. Завтра хочу відвести бабусю до лікарні, а вже потім повернуся в місто. 

— Може, я вас підвезу? 

— Дякую, не треба, нас дядько Василь відвезе. 

Влад лише знизав плечима. Тим часом я дістала з холодильника наш учорашній торт. Ми запалили на ньому свічки й хором заспівали: 

— З днем народження, бабусю! 

— Ой, дякую вам, мої любі! — розчулилася вона, прикладаючи руки до грудей. 

— Бабусю, вибач, але твій подарунок від мене буде трохи пізніше… — ніяково мовила я. 

— У мене є подарунок, якщо його можна так назвати, — несподівано втрутився Влад, дістаючи білий аркуш. 

Він простягнув бабусі стандартний листок А4. Я не очікувала побачити там нічого особливого, але варто було кинути швидкий погляд на папір, як я завмерла. 

Це був малюнок олівцем. На ньому були зображені ми з бабусею. Він неймовірно точними штрихами передав кожну її зморшку, ту м'яку усмішку, що випромінювала море тепла, і навіть її особливу звичку злегка нахиляти голову, коли вона уважно слухає. 

Я ж на малюнку сиділа поруч, притулившись до її плеча, з рідкісним для мене спокійним і розслабленим виразом обличчя. 

— Катюша, та це ж ми?! — сплеснула руками бабуся, і її очі миттєво заблищали від сліз.
Я обережно провела кінчиками пальців по паперу, ніби намагаючись переконатися, що це не ілюзія: 

— Владе… це неймовірно. 

— Давно не тримав олівець у руках, але, сподіваюся, схоже, — він знизав плечима, і на секунду в його очах промайнуло щире збентеження. 

— Це більше ніж схоже, — прошепотіла бабуся, дбайливо тримаючи малюнок, наче кришталеву вазу. — Владе, це найкращий подарунок! 

Її голос здригнувся, і вона міцно обійняла хлопця. Влад на мить розгубився, явно не звиклий до прояву таких щирих, простих емоцій, але одразу усміхнувся й обійняв її у відповідь. 

— Радий, що вам сподобалося. 

— Коли ти встиг? — не втрималася я від запитання. 

— Встав трохи раніше, побачив чисті аркуші на твоєму столі й вирішив згадати давнє захоплення. 

— Навіть не підозрювала, що ти так малюєш… 

— Ти ще багато чого про мене не знаєш, Стрілецька, — підморгнув він із фірмовою напівусмішкою. 

— Владе, та ти справжній талант! — не переставала хвалити його бабуся. — А тепер нумо пити чай із тортом! 

Я мовчки відламала шматочок торта й крадькома подивилася на Влада. Цей хлопець мене бентежив, дратував… і, що найгірше, притягував до себе все дужче.