Розділ 24

– Це мій знайомий!

– Я хлопець Каті! — одночасно відповідаємо ми. 

Що? Він сказав… хлопець?!
Повільно повертаюся до Соколовського, і мій погляд, здається, міг би спопелити його на місці. Проте, як завжди, йому абсолютно начхати. Хлопець повністю ігнорує моє обурення, натомість мило посміхається бабусі. 

— Хлопець? Катю, ти чому приховувала від мене такого милого молодого чоловіка?! 

О Боже. Не думала, що чари Соколовського діють навіть на старше покоління. 

— Що ти, бабусю! Влад жартує, ми просто друзі! — нервово випалюю, штовхаючи хлопця ліктем у живіт. 

— Справді? Дуже шкода… — бабуся сумно хитає головою. Ну, звісно, тепер у неї одна думка — якнайшвидше видати мене заміж. 

— Я, до речі, Валентина Кирилівна, — усміхається вона. 

— Влад, — чемно представляється він і… цілує бабусі руку. 

Я голосно хмикаю і демонстративно закочую очі. Цей хлопець просто невиправний. 

— Милі дами, пропоную вам обом іти в будинок, а я тут сам усе розчищу, — несподівано командує Соколовський. 

— Справді?! Це було б просто чудово! — радісно вигукує бабуся. 

— Бабусю, Владу вже час їхати! Снігопад не вщухає, надворі темніє, а йому ще в місто повертатися, — швидко кажу, кинувши на хлопця красномовний погляд. Ще мені бракувало, щоб Соколовський сніг розчищав на моєму подвір’ї. 

— Але ж… сніг… — ніяк не заспокоюється бабуся. 

— Бабуль, я сама впораюся, не хвилюйся! — обіцяю, аби тільки він скоріше поїхав. 

— Доню, ця робота не для тебе. Тобі ще дітей народжувати! 

Я завмираю. Бабусю, ну навіщо зараз про це?! 

— Чула, що бабуся каже? Давай сюди лопату! — весело підхоплює Влад і, навіть не давши мені опам’ятатися, забирає інструмент із моїх рук. 

— Це не твоя справа! Якось розберуся! — шиплю тихо, щоб почув лише він. 

Але хлопець лише хитро усміхається.
— Хто зна… може, це будуть мої діти, — підморгує він і, не чекаючи моєї відповіді, вкладає мені в руки пакети з продуктами та завзято береться до роботи. 

Я стою наче вкопана. Що?! Його слова вибухають у моїй голові, і я відчуваю, як гаряча кров приливає до обличчя. Упевнена, що зараз я червона до кінчиків пальців. Що за дурні жарти?! 

— Ходімо, доню, а то весь одяг у снігу! — весело заявляє бабуся, тягнучи мене до хати. 

І як тільки ми заходимо всередину, вона одразу починає допит: 

— Чому ти мені раніше не розповідала про цього хлопчика?! 

От же ж… Знала, що так буде! Саме тому я й не хотіла, щоб бабуся бачила Соколовського! 

— Немає про що розповідати, — спокійно відповідаю, починаючи розпаковувати пакети. — Ми просто хороші знайомі. 

— Щось мені не віриться, що «просто знайомий» повіз би тебе в таку негоду в село… 

Я на секунду завмираю, обмірковуючи її слова. 

— Він… хороша людина – несподівано для самої себе зізнаюся в цьому. 

За останні дні Влад зробив для мене більше, ніж будь-хто інший. І хоча я не зовсім розумію, навіщо йому це, я йому щиро вдячна. 

— До речі, це його машина? 

— Так. 

— Гарна… Мабуть, дуже дорога! У нашому селі таких ще не було. Ото завтра всі сусіди питатимуть, хто до нас приїжджав! — бабуся аж світиться від радості. 

Я лише закочую очі. 

— Ось тому я й хочу, щоб він поїхав якомога швидше. Зайві плітки мені ні до чого. 

Бабуся відкриває рота, щоб щось заперечити, але в цей момент у дверях з’являється Влад. 

— Хазяйко, приймайте роботу! — задоволено заявляє він, струшуючи сніг із капюшона. 

Його щоки почервоніли — чи то від холоду, чи від фізичної праці. Але, на мій подив, виглядає він зовсім не втомленим. 

— Уже?! — дивується бабуся, виглянувши у вікно. — І справді, все прибрано! Який ти, Владе, молодець! – від такої похвали, Соколовський почав сяяти, наче чеширський кіт. 

— Завжди радий допомогти! 

— Роздягайся, мий руки й бігом до столу! Я якраз борщик зварила та пиріг спекла! 

— Бабусю! Йому вже їхати пора! — швидко втручаюся я. 

Але Влад, здається, зовсім іншої думки.
— Справді?! Я обожнюю домашній борщ! Уже сто років його не їв! 

І ось через кілька хвилин ми сидимо за столом. Влад із задоволенням наминає борщ із пирогом, не забуваючи щиро нахвалювати бабусю. А мені й шматок у горло не лізе. 

Як так сталося, що цей хлопець зараз сидить у мене на кухні?! І чому він так швидко знайшов спільну мову з бабусею?!
Мені це… дуже не подобається. 

— Дякую за вечерю! Валентино Кирилівно, смачнішого борщу я в житті не їв! — Влад підводиться з-за столу. — Думаю, мені вже час. 

Нарешті!
Я теж підхоплююся, готова провести його до дверей, як раптом… 

— Ти куди це зібрався?! Надворі лютує негода, вже геть стемніло! Не випущу нікуди! 

— Що ви, не хвилюйтеся! Я без проблем доберуся! 

— Навіть слухати не хочу! Переночуєш у нас, а завтра поїдеш! Правда ж, Катюша? 

Бабуся переводить на мене пильний погляд. Влад теж дивиться, чекаючи на відповідь. А я? Я зітхаю. Бабуся права. Дороги ніхто не розчищав, і в таку хуртовину їхати справді небезпечно. 

— Так. Ти краще залишайся. 

Влад задумливо чухає потилицю, зважуючи рішення, а потім усміхається: 

— Ну, якщо ви наполягаєте… 

— Ось і чудово! А зараз гайда пити чай із сирниками! 

— Ти й справді не проти, щоб я залишився? — тихо запитує Влад, спиняючись позаду мене. 

— Ні, все гаразд! — відповідаю й повертаюся до хлопця, але раптом впираюся носом у його міцні груди. Машинально вдихаю приємний чоловічий аромат, від якого підкошуються ноги. Чому він так близько? Занадто близько, аби я могла адекватно думати.
Проте я швидко опановую себе, прочищаю горло й додаю: 

— У таку погоду й справді небезпечно повертатися в місто. 

Роблю крок назад, намагаючись створити бодай якийсь особистий простір, але впираюся спиною в стіну й від несподіванки здригаюся. Владу, здається, ця ситуація навіть подобається. Його губи сіпаються в ледь помітній усмішці, а в погляді грають грайливі бісики. Він близько. Занадто близько. І від цього мене кидає в жар. 

— Піду перевдягнуся, — хрипким голосом кажу й якомога швидше зникаю у своїй кімнаті. 

Лише зачинивши двері, з полегшенням видихаю. Падаю спиною на ліжко й затуляю обличчя долонями. 

Стрілецька, що з тобою? Що за дурна реакція на хлопця, який мені навіть не подобається? Чи… може..?
Ні, звичайно, ні! Я дала собі слово: жодних мажорів у моєму житті! Просто треба взяти себе в руки й не думати про нього. Але як це зробити, якщо він уже другий день поспіль поруч зі мною? І як дожити до завтрашнього ранку?..
Важко зітхаю. Час перевдягатися й повертатися на кухню. 

Як тільки виходжу з кімнати, чую жваві голоси.
О Боже, тільки не це! 

Бабуся дістала мої дитячі фото й захоплено розповідає Владу історію кожного з них. А хлопець майстерно вдає, що йому неймовірно цікаво. 

Який сором! У дитинстві я була дуже кумедною! 

Взагалі то, цей момент був однією з моїх давніх мрій: привести нареченого додому й разом із бабусею розглядати сімейні знімки. Колись у цій мрії був Андрій… Але зараз я розумію, що цьому не судилося статися. 

А ще я розумію, що бабуся щиро вважає Влада моїм хлопцем. І скільки б я не казала, що це не так, вона все одно не повірить. Бо я майже ніколи не запрошувала хлопців у гості. Ну, крім Андрія, звісно. Але навіть йому бабуся моїх дитячих фотографій не показувала. 

І тепер вона просто в захваті від Влада. Це стане справжньою проблемою, коли доведеться пояснювати, куди він згодом зникне з мого життя. 

— О, Катюша, йди до нас! — весело гукає бабуся. — Я Владові твої дитячі фото показую. 

— Я бачу, — бурчу, проходячи на кухню. 

— У житті б не подумав, що ця пухленька кучеряшка з милими щічками — це ти! — сміється Влад, повертаючи до мене один із знімків. 

— І я кажу, що Катюша зараз дуже схудла! — бабуся хитає головою. — Дивись, як у дитинстві гарно виглядала! А зараз що? Самі шкіра та кістки! 

— Нам із вами треба її терміново відгодувати! — із серйозним виглядом заявляє Влад. 

— Та годі вам, нормально я виглядаю! — демонстративно закочую очі. Та поспішаю забрати альбом, бо далі фотографії будуть ще смішнішими. Наприклад, коли мені було чотири роки, батьки прийняли хибне рішення й постригли мене під каре. А з моєю структурою волосся я виглядала як справжня кульбабка! 

Але Влад не поспішає віддавати альбом. Він піднімає його вгору, відсуваючи від мене. Навіть не зважаючи на те, що хлопець сидить, мені все одно, дістати альбом не так вже й легко. 

Але я не здаюся. Роблю ще один стрибок, нахиляюся вперед і вихоплюю свою річ. Проте трохи не розраховую сили, втрачаю рівновагу й падаю прямо на Влада.
Він реагує миттєво: обхоплює мене за талію та садить собі на коліна. 

Я вкотре впираюся носом у його груди й мимоволі вдихаю аромат його парфумів. Вони діють на мене… якось зовсім неправильно. 

Швидко піднімаю голову — і зустрічаю його погляд. Глибокі, темні очі буквально гіпнотизують, і я не можу відірватися. 

— Ну що ж, я, напевно, піду! — раптом чується голос бабусі. 

Це миттєво повертає мене до реальності. Лише зараз усвідомлюю, що досі практично сиджу в хлопця на колінах.
Швидко підхоплююся, опускаючи погляд. Щоки палають від сорому. 

— Мені вже час ліки приймати, а ви, молодь, тут відпочивайте! — бабуся підморгує і прямує до своєї кімнати. 

Я ж поспіхом кладу альбом на полицю, уникаючи погляду Влада. 

— Що ж, на годиннику тільки сьома. Може, подивимося фільм? — пропонує хлопець. 

— У мене трохи інші плани, — зітхаю, повертаючись до нього. 

— Справді? І які ж, якщо не секрет? 

— Жодного секрету. Хочу спекти бабусі торт на день народження. 

— Ти будеш пекти його сама? — здивовано запитує Влад. 

— Так. Бабуся не любить магазинної випічки. А оскільки з подарунком я трохи… промахнулася, доведеться тішити її хоча б тортом. 

— Зрозуміло, — протягує Влад, підводячись. — То, може, тобі потрібен помічник? 

Я кліпаю, не одразу розуміючи, що він має на увазі.
— Хто? Ти? 

— А чому б і ні? Обіцяю сумлінно виконувати всі твої накази. 

Я щиро здивована. Хто б міг подумати, що такий мажор допомагатиме мені на кухні? Я гадала, що після того, як він відгортав сніг, мене більше нічим не здивувати. 

— Отож! Що ми готуємо? — запитує Влад, коли я зав’язую на ньому фартух. 

— Торт із шоколадно-горіховими коржами, кремом-чіз і маринованими персиками. 

— Ммм, звучит смачно! Що мені робити?.... 

І, тут я явно недооцінила Влада. Він справді старанно виконує всі мої вказівки, і вдвох ми дивовижно швидко пораємося. 

— А як будемо прикрашати? — запитує він, коли коржі вже готові. 

— Ще не думала. 

— Давай заллємо чорним шоколадом, а білим зробимо напис. Ну і свічки, звісно. 

— Соколовський, ти, здається, не ту професію обрав! — кажу, весело посміхаючись. 

— Можливо, можливо! — потираючи підборіддя, відповідає хлопець. — До речі, що там із твоїм подарунком? Чому промахнулася? 

— А, це я віддала на реставрацію старий портрет бабусі з дідусем. Під час ремонту він трохи пошкодився, тож довелося зняти його зі стіни. Ось я й вирішила дати цьому портрету нове життя. Його мали почистити від застарілих плям та замінити рамку. Ось тільки майстер через хворобу не встиг до сьогоднішнього дня. Так я й залишилася без подарунка, — трохи сумно пояснюю я. 

— Зрозуміло. Думаю, це дуже зворушливий і чудовий подарунок! — мило посміхаючись, каже хлопець. 

Зараз я дивлюся на милі ямочки, що з'являються на щоках у Соколовського, і мимоволі усміхаюся у відповідь.