Розділ 24

— Я хлопець Каті! — одночасно відповідаємо. 

Що? Він сказав… хлопець?! 

Повільно повертаюся до Соколовського, і мій погляд, здається, міг би спопелити його на місці. Проте, як завжди, йому начхати. Хлопець повністю ігнорує мене, натомість мило посміхається бабусі. 

— Хлопець? Катя, ти чому від мене приховувала такого милого молодого чоловіка?! 

О Боже. Не думала, що чари Соколовського діють навіть на старше покоління. 

— Що ти, бабусю! Влад жартує, ми просто друзі! — нервово випалюю, пхаючи хлопця ліктем у живіт. 

— Справді? Дуже шкода… — бабуся сумно хитає головою. Ну, звісно, тепер у неї одна думка — знайти мені хлопця. 

— Я, до речі, Валентина Кирилівна, — усміхається вона. 

— Влад, — чемно представляється він і… цілує бабусі руку. 

Я голосно хмикаю і демонстративно закочую очі. Цей хлопець невиправний. 

— Катя, йди з бабусею в будинок, а я тут усе розчищу, — несподівано командує Соколовський. 

— Справді?! Це було б чудово! — радісно вигукує бабуся. 

— Бабусю, Владу вже час їхати! Снігопад не вщухає, надворі темніє, а йому ще в місто повертатися, — швидко кажу, кинувши на хлопця красномовний погляд. Ще мені бракувало, щоб Соколовський сніг розчищав на моєму подвір’ї. 

— Але ж… сніг… — ніяк не заспокоюється бабуся. 

— Бабуль, я сама впораюся, не хвилюйся! — обіцяю, аби тільки він скоріше поїхав. 

— Доню, ця робота не для тебе. Тобі ще дітей народжувати! 

Я завмираю. Бабусю, ну навіщо зараз про це?! 

— Чула, що бабуся каже? Давай сюди лопату! — весело підхоплює Влад і, навіть не давши мені опам’ятатися, забирає інструмент. 

— Це не твоє діло! Якось розберуся! — шиплю тихо, щоб почув лише він. 

Але хлопець лише хитро усміхається. 

— Хто зна… може, це будуть мої діти, — підморгує він і, не даючи мені навіть отямитися, вкладає в руки пакети з продуктами та починає розчищати сніг. 

Я стою наче вкопана. Що?! Його слова вибухають у моїй голові, і я відчуваю, як кров приливає до обличчя. Упевнена, що зараз червона до кінчиків пальців. Що за дурні жарти?! 

— Ходімо, доню, а то весь одяг у снігу! — весело заявляє бабуся, тягнучи мене в будинок. 

І як тільки ми зайшли всередину, віддразу починає допит: 

— Чому ти мені раніше не розповідала про цього хлопчика?! 

От же ж… Знала ж, що так буде! Саме тому я й не хотіла, щоб бабуся бачила Соколовського! 

— Немає про що розповідати, — спокійно відповідаю, починаючи розпаковувати пакети. — Ми просто хороші знайомі. 

— Щось мені не віриться, що «просто знайомий» повіз би тебе у таку погоду в село… 

Я на секунду завмираю, обмірковуючи слова. 

— Він… хороша людина. 

Несподівано для себе самої зізнаюся в цьому. 

За останні дні Влад зробив для мене більше, ніж будь-хто інший. І хоча я не розумію, навіщо йому це, я йому вдячна. 

— До речі, це його машина? 

— Так. 

— Гарна… Мабуть, дуже дорога! У нашому селі таких не було. Ото завтра всі сусіди питатимуть, хто до нас приїжджав! — бабуся аж світиться від радості. 

Я ж закочую очі. 

— Ось тому я й хочу, щоб він поїхав якомога швидше. Лишні плітки мені ні до чого. 

Жінка відкриває рота, щоб щось сказати, але в цей момент у дверях з’являється Влад. 

— Хазяйко, приймайте роботу! — задоволено заявляє він, струшуючи сніг із капюшона. 

Його щоки почервоніли — чи то від холоду, чи від фізичної роботи. Але, на мій подив, виглядає він не втомленим. 

— Уже?! — дивується бабуся, виглянувши у вікно. — І справді, все прибрано! Який ти, Владе, молодець! 

Соколовський задоволений, наче чеширський кіт. 

— Завжди радий допомогти! 

— Роздягайся, мий руки й бігом до столу! Я якраз борщик зварила та пиріг спекла! 

— Бабусю! Йому вже їхати пора! — швидко заперечую. 

Але Влад, здається, іншої думки. 

— Справді?! Я обожнюю домашній борщ! Уже сто років його не їв! 

І ось, через кілька хвилин ми сидимо за столом. Влад із задоволенням наминає борщ із пирогом, не забуваючи нахвалювати бабусю. А мені й шматок у горло не лізе. 

Як так сталося, що цей хлопець зараз сидить у мене на кухні?! І чому він так швидко знайшов спільну мову з бабусею?! 

Мені це… не подобається.

— Дякую за вечерю! Валентино Кирилівно, смачнішого борщу я в житті не їв! — Влад підводиться зі столу. — Думаю, мені вже час. 

Нарешті! 

Я теж підскакую, готова провести його до дверей, як раптом… 

— Ти куди зібрався?! Надворі негода, вже стемніло! Не впущу нікуди! 

— Що ви, не хвилюйтеся! Я без проблем доберуся! 

— Навіть слухати не хочу! Переночуєш у нас, а завтра поїдеш! Правда ж, Катюша? 

Бабуся переводить на мене пильний погляд. Влад теж дивиться, чекаючи на відповідь. 

Я зітхаю. Бабуся права. Дороги ніхто не розчищав, і в таку погоду й справді небезпечно їхати. 

— Так. Ти краще залишайся. 

Влад чухає потилицю, зважуючи рішення, а потім усміхається: 

— Ну, якщо ви наполягаєте… 

— Ось і чудово! А зараз гайда пити чай із сирниками! 

— Ти й справді не проти, щоб я залишився? — тихо запитує Влад, стоячи позаду мене. 

— Ні, все гаразд! — відповідаю і повертаюся до хлопця, але раптом впираюся носом у його міцні груди. Машинально вдихаю приємний чоловічий аромат, від якого підкошуються ноги. Чому він так близько? Занадто близько, щоб я могла адекватно думати. 

Проте беру себе в руки, прочищаю горло і додаю: 

— У таку погоду й справді небезпечно повертатися в місто. 

Роблю крок назад, намагаючись створити хоч якийсь особистий простір, але впираюся спиною в стіну і від несподіванки здригаюся. Владу, здається, ця ситуація навіть весела. Його губи сіпаються у ледь помітній усмішці, а погляд наче насміхається. Він близько. Занадто близько. І від цього мене кидає в жар.