Розділ 23

Я не можу відвести від нього погляду, намагаючись зрозуміти, чому цього хлопця стало так багато в моєму житті! Наче доля вперто штовхає мене в його бік, незважаючи на всі мої спроби тримати дистанцію. 

– Кучерява, сідай в машину! Тут справді дуже холодно! – голос Влада звучить рішуче, майже наказово. Він нервово переступає з ноги на ногу, ніби йому справді не байдуже, що я тут стою на морозі. 

Я хочу заперечити, але зуби вже починають цокотіти від холоду. Мої пальці задубіли, навіть в теплих рукавичках. Що ж, кілька хвилин у його машині нічого не змінять. 

Коли я сідаю в авто, мене огортає приємне тепло. Я мимоволі здригаюся, відчуваючи, як тіло поступово відтаює. Влад підкручує обігрів на максимум, і я майже вдячна йому за це. Але тільки майже. 

– Я так розумію, на автобус ти не встигла, – каже він, швидко окинувши мене поглядом. 

Я лише коротко киваю, бо досі злюся. Всередині все палає від образи – на обставини, на себе, на цей клятий автобус. 

– І в знак протесту ти вирішила на цій зупинці обморозити собі кінцівки? 

Я різко повертаю голову до нього, сердито мружачи очі. 

– Знущаєшся? 

– Ні, ти що? Просто констатую факт! – губи Влада смикаються, і я розумію, що він ледве стримує усмішку. 

У мене немає сил на його жарти. Відвертаюся до вікна й намагаюся не зірватися. 

– Повір, мені зараз не до жартів. 

Ми на мить замовкаємо. У машині чути лише легке потріскування обігрівача. Я глибоко вдихаю, намагаючись взяти себе в руки. 

– А ти чому не поїхав? – запитую майже байдуже, хоча насправді мене справді це цікавить. 

– Зайшов у кіоск купити кави й випадково помітив тебе, – відповідає він невимушено, ніби це було щось абсолютно буденне. – Так що ти там робила? 

– Не знаю… Вирішувала, що робити далі. Як ти вже зрозумів, на цей автобус я не встигла, а останній рейс скасували через погоду. І сьогодні мені аж ніяк не потрапити до бабусі в село! 

Слова застрягають у горлі, а до очей підступають сльози. Я швидко кліпаю, щоб їх позбутися, і відвертаюся до вікна. Чорт, ну чому я така слабка? 

– Ну і чого ти так засмутилася? Поїдеш наступних вихідних! 

Я стискаю губи. Він не розуміє. Він не може зрозуміти. 

– У бабусі завтра день народження, – ледь чутно промовляю, намагаючись ковтнути гіркий клубок у горлі. 

Влад мовчить. 

Я швидко випрямляюся й намагаюся говорити веселіше: 

– Що ж, мені вже час додому! 

Я вже тягнуся до дверної ручки, коли раптом… 

– Стривай! Далеко твоя бабуся живе? 

Я дивлюся на нього з недовірою. 

– Кілометрів тридцять за містом, – відповідаю обережно. 

Він щось обдумує, його погляд стає серйозним. А тоді видає: 

– Я відвезу тебе. 

Моє серце пропускає удар. 

– Що? – перепитую, бо, здається, не почула правильно. 

– Тобі ж потрібно потрапити сьогодні до бабусі? – спокійно повторює він. Я лише коротко киваю – Ну ось, я тебе і відвезу. 

Я не знаю, що сказати. Це надто… несподівано. 

– Я не можу про таке тебе просити… 

– Ти і не просиш. Я сам пропоную. 

Я кусаю губу. Усередині мене борються два голоси: один кричить, що це погана ідея, що мені потрібно триматися подалі від цього хлопця, а інший… Інший майже зітхає з полегшенням. 

Влад хмикає: 

– І до речі, я твоя єдина можливість відсвяткувати день народження разом із бабусею. 

І ось тепер я дійсно здаюся. Він правий. Як би я не намагалася заперечувати, іншого виходу у мене немає. 

– У нас там дорога не з найкращих, – попереджаю, хоча це останній аргумент, за який можу зачепитися. 

– Це не проблема для мого позашляховика, – самовпевнено відповідає Влад. 

– Я поверну тобі гроші за бензин. 

– Обов’язково, – хмикає він. – Кажи адресу! 

І ми рушаємо. 

Я намагаюся не дивитися на нього, не думати про нього. Але це важко, особливо коли в машині лунає спокійна музика, а Влад тихенько наспівує собі під ніс. 

Я помічаю, як його сильні руки міцно тримають кермо. Впевнено, спокійно. Занадто привабливо. Я роздратовано переводжу погляд на вікно. Що зі мною не так?! 

- Ми можемо на декілька хвилин зупинитися? Мені потрібно в магазин! - по дорозі згадую, що варто було б, купити ще деякі продукти до завтрашнього столу. 

- Так звичайно! - спокійно відповідає хлопець, і уже через декілька хвилин ми паркуємось біля одного з супермаркетів. 

– Я швидко! – кажу, знімаючи ремінь безпеки. 

Влад тільки хмикає: 

– Ти ж не думаєш, що я залишу тебе одну? 

Я зітхаю, але сперечатися не наважуюся. Він упертий, я це вже зрозуміла. 

У магазині тепло, і мені здається, що щоки вже починають пекти від різкого перепаду температур. Я швидко йду до полиць із солодощами, вибираючи те, що любить бабуся. 

- Значить, завтра у вас намічається святкування! - хлопець вирішив скласти мені компанію, більше того навіть викликався носити мою корзину.  

- Не те щоб святкування, швидше невеликі посиденьки! - пояснюю хлопцю, вибираючи мандарини, бабуся їх просто обожнює.  

Чесно кажучи, це так незвично ходити з Соколовським по магазину, базікаючи про різні дрібнички. А ще, мою увагу не оминуло те, як на цього хлопця задивляються інші дівчата, і сама не розумію чому, мене це злить. Що взагалі зі мною відбувається?  

Ми підходимо до каси, і я розумію, що забула зважити ті самі мандарини. Саме тому швидко біжу на ваги, залишаючи Влада з моїми продуктами. 

Проте, коли повертаюся, то ні своїх продуктів, а ні Соколовського, на касі вже не має. Касир мені люб’язно повідомила, що "мій хлопець " за весь товар уже розрахувався, тож швидко оплачую мандарини та виходжу на вулицю. 

Ще мені тільки не вистачало, щоб Соколовський оплачував мої покупки! Такими темпами, я з цим хлопцем за все життя не розрахуюся.  

Зла, наче чорт, вибігаю з магазину й одразу помічаю Влада. Він стоїть біля машини й акуратно складає мої продукти в багажник, ніби це його святе призначення.