Розділ 23

Я стою і не можу відвести від Соколовського погляду, намагаючись зрозуміти, чому цього хлопця стало так багато в моєму житті! Наче доля вперто штовхає мене в його бік, незважаючи на всі мої спроби тримати дистанцію. 

– Кучерява, сідай у машину! Тут справді дуже холодно! – голос Влада звучить рішуче, майже наказово. Він нервово переступає з ноги на ногу, ніби йому справді не байдуже, що я стою тут на морозі. 

Я хочу заперечити, але зуби вже починають цокотіти, а пальці заніміли, від холоду.  Що ж, кілька хвилин у його машині нічого не змінять. 

Коли я сідаю в авто, мене огортає приємне тепло. Я мимоволі здригаюся, відчуваючи, як тіло поступово відтаює. Влад підкручує обігрів на максимум, і я вдячна йому за це. Хоча, й досі не розумію, що він тут робить. 

– Я так розумію, на автобус ти не встигла, – каже він, швидко окинувши мене поглядом. 

Я лише коротко киваю, бо досі злюся. Всередині все палає від образи – на обставини, на себе, на цей клятий автобус. 

– І в знак протесту ти вирішила на цій зупинці обморозити собі кінцівки? 

Я різко повертаю голову до нього, сердито мружачи очі.
– Знущаєшся? 

– Ні, ти що? Просто констатую факт! – губи Влада смикаються, і я розумію, що він ледве стримує усмішку. 

У мене немає сил на його жарти. Відвертаюся до вікна й намагаюся не зірватися. 

– Повір, мені зараз не до жартів. 

Ми на мить замовкаємо. У машині чути лише легке потріскування обігрівача. Я глибоко вдихаю, намагаючись взяти себе в руки. 

– А ти чому не поїхав? – запитую майже байдуже, хоча насправді мене це справді цікавить. 

– Зайшов у кіоск купити кави й випадково помітив тебе, – відповідає він невимушено, ніби це було щось абсолютно буденне. – Так що ти там робила? 

– Не знаю… Вирішувала, що робити далі. Як ти вже зрозумів, на цей автобус я не встигла, а останній рейс скасували через негоду. І сьогодні мені аж ніяк не потрапити до бабусі! 

Слова застрягають у горлі, а до очей підступають сльози. Я швидко кліпаю, щоб їх позбутися, і відвертаюся до вікна. Чорт, ну чому я така слабка? 

– Ну і чого ти так засмутилася? Поїдеш наступних вихідних! —я стискаю губи. Він не розуміє. Він просто не може зрозуміти. 

– У бабусі завтра день народження, – ледь чутно промовляю, намагаючись ковтнути гіркий клубок у горлі. 

Влад мовчить.
А, я швидко випрямляюся й намагаюся говорити веселіше: 

– Що ж, мені вже час додому! Ще раз дякую за все! — я вже тягнуся до дверної ручки, коли раптом… 

– Стривай! Далеко твоя бабуся живе?
Я дивлюся на нього з недовірою. 

– Кілометрів тридцять за містом, – відповідаю обережно. 

Він щось обдумує, його погляд стає серйозним. А тоді видає: 

– Я відвезу тебе.
Моє серце пропускає удар. 

– Що? – перепитую, бо, здається, не почула правильно. 

– Тобі ж потрібно потрапити сьогодні до бабусі? – спокійно повторює він. 

Я лише коротко киваю.
– Ну ось, я тебе й відвезу.
Я не знаю, що сказати. Це надто… несподівано. 

– Я не можу про таке тебе просити… 

– Ти й не просиш. Я сам пропоную. 

Я кусаю губу. Усередині мене борються два голоси: один кричить, що це погана ідея, що мені потрібно триматися подалі від цього хлопця, а інший… інший майже зітхає з полегшенням. 

Влад хмикає:
– І до речі, я твоя єдина можливість відсвяткувати день народження разом із бабусею. 

І ось тепер я дійсно здаюся. Він правий. Як би я не намагалася заперечувати, іншого виходу в мене немає. 

– У нас там дорога не з найкращих, – попереджаю, хоча це останній аргумент, за який можу зачепитися. 

– Це не проблема для мого позашляховика, – самовпевнено відповідає Влад. 

– Я поверну тобі гроші за бензин. 

– Обов’язково, – хмикає він. – Кажи адресу!
Я не сміливо називаю її, і ми рушаємо.
Всю дорогу,  я намагаюся не дивитися на нього, не думати про нього. Але це важко, особливо коли в машині лунає спокійна музика, а Влад тихенько наспівує собі під ніс. 

Я помічаю, як його сильні руки міцно тримають кермо. Впевнено, спокійно. Занадто привабливо. Я роздратовано переводжу погляд на вікно. Що зі мною не так?! Катя, тримай себе в руках!!! 

– Ми можемо на декілька хвилин зупинитися? Мені потрібно в магазин, – по дорозі згадую, що варто було б купити ще деякі продукти до завтрашнього столу. 

– Так, звісно! – спокійно відповідає хлопець, і вже через декілька хвилин ми паркуємося біля одного з супермаркетів.
– Я швидко! – кажу, знімаючи ремінь безпеки. 

Влад тільки хмикає:
– Ти ж не думаєш, що я відпущу тебе одну? —я зітхаю, але сперечатися не наважуюся. Він упертий, я це вже зрозуміла. 

У магазині тепло, і мені здається, що щоки вже починають пекти від різкого перепаду температур. Я швидко йду до полиць із солодощами, вибираючи те, що любить бабуся. 

– Значить, завтра у вас намічається святкування! – хлопець вирішив скласти мені компанію, більше того — навіть викликався носити мою корзину. 

– Не те щоб святкування, швидше невеликі посиденьки! – пояснюю, вибираючи мандарини — бабуся їх просто обожнює. 

Чесно кажучи, це так незвично — ходити з Соколовським по магазину, базікаючи про різні дрібнички. А ще від моєї уваги не сховалося те, як на цього хлопця задивляються інші дівчата. І, сама не розумію чому, мене це злить. Що взагалі зі мною відбувається? 

Ми підходимо до каси, і я розумію, що забула зважити ті самі мандарини. Саме тому швидко біжу до ваг, залишаючи Влада з моїми продуктами. 

Проте коли повертаюся, ані продуктів, ані Соколовського на касі вже немає. Касирка мені люб’язно повідомляє, що «мій хлопець» уже розрахувався. Тож я швидко оплачую мандарини та виходжу на вулицю. 

Ще мені тільки не вистачало, щоб Соколовський оплачував мої покупки! Такими темпами я з ним за все життя не розрахуюся. 

Зла як чорт вибігаю з магазину й одразу помічаю Влада. Він стоїть біля машини й акуратно складає мої продукти в багажник, ніби це його святе призначення. 

Стиснувши губи, швидко прямую до нього, готуючи гнівну тираду. Але варто мені зробити ще один крок, як моя нога зрадницьки ковзає по схованій під снігом кризі. 

– Ой, твою ж... – не встигаю договорити, як з розмаху гепаюся на землю, разом зі своїми мандаринами. 

Перші секунди просто лежу, намагаючись усвідомити, що тільки-но сталося. Болить? Не дуже. Але приємного теж мало. 

– Катя! – Влад уже поруч. – Ти як? — хлопець допомагає мені піднятися, обережно обтрушуючи сніг із мого одягу. 

– Я... я в нормі! – бурмочу, намагаючись повернути собі залишки гідності. 

Кидаю погляд на свої мандарини, які самотньо лежать на снігу. Важко зітхаю й опускаюся на коліна, щоб їх зібрати. 

– Що ти робиш? – здивовано питає Влад. 

– А ти як думаєш? – фиркаю. – Збираю мандарини! 

– Та залиш їх! Я інші куплю! 

– Ще чого! Що їм буде від того, що полежали трохи на снігу? – ох уже ці мажори! – Чого дивишся? Допомагай! 

Влад кілька секунд вагається, але, на моє здивування, все ж починає збирати їх разом зі мною. 

– Я так розумію, наодинці тебе залишати не можна, – хмикає він. – Бо ти неодмінно знайдеш пригоди на свою п’яту точку. — я зиркаю на нього з-під лоба, але сперечатися не бачу сенсу. 

У машині було тихо. Навіть звук мотора здавався приглушеним, ніби сама атмосфера між нами вимагала тиші. Я розглядала свої долоні, намагаючись не зустрічатися з Владом поглядом, але відчувала, як він краєм ока стежить за мною. 

Снігопад став ще сильнішим, і двірники ледь встигали зчищати білі пластівці з лобового скла. Світло фар вихоплювало з темряви засніжену дорогу, що звивалася між деревами, ведучи нас усе ближче до будинку бабусі. А у моїй  голові крутилося одне – треба віддати гроші.
Я відстебнула сумку, витягла купюри та поклала їх на панель між нами. 

– Це за продукти, – сказала я максимально спокійним голосом. 

Влад не відреагував. Я скосила на нього погляд – його губи ледь помітно смикнулися. 

– Соколовський, я серйозно, – додала, легенько посунувши гроші ближче до нього. 

– І я серйозно, – так само спокійно відповів він, не відриваючи погляду від дороги. – Забери їх. 

– Не буду, – вперлася я, схрещуючи руки на грудях. – Це мої продукти, отже, я повинна за них заплатити. 

– Катя… – він зітхнув, ніби говорив з упертою дитиною. – Це просто їжа. 

– Це принцип, – буркнула я. 

Влад нарешті глянув на мене, і в його очах промайнув той самий хитрий блиск, який щоразу виводив мене з рівноваги.
– Принцип? – перепитав він із натяком на усмішку. 

– Так. 

– Гаразд, – кивнув він, а тоді — не відводячи погляду — просто відкрив вікно й легким рухом висунув руку з грошима назовні. 

– Ти що, здурів?! – я миттєво метнулася, вихоплюючи купюри з його пальців, поки вони не полетіли у заметіль. 

Влад спокійно закрив вікно й повернув руки на кермо, наче нічого не сталося. 

– Бачиш, які ти маєш рефлекси, коли хочеш, – усміхнувся він. 

Я відчула, як у грудях наростає обурення.
– Ти... – я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. – Ти що, завжди такий впертий? 

– Це ти вперта, – без тіні сумніву відповів він. 

– Я просто хочу повернути борг! 

– Немає ніякого боргу. 

– Є! 

– Немає, – повторив він спокійніше, але з тією самою дратуючою впевненістю. – Це просто продукти, Катю. Я не збираюся з тебе брати гроші за те, що підвіз чи допоміг. 

– Але ж... 

– Вважай, це подарунок для твоєї бабусі на день народження! 

Я відкриваю рот, але так і не знаходжу, що відповісти. Його залізна спокійність та впевненість остаточно виводять мене з рівноваги. 

Але розізлитися як слід я не встигаю, бо рана на коліні, раптово відзивається різким, болем. Мабуть, від того безглуздого падіння біля магазину рана знову відкрилася, і тепер її неприємно тягне й ниє. Я мимовільно морщуся від дискомфорту, нахиляюся й починаю обережно розтирати ногу вище коліна, намагаючись не зачепити саме пошкоджене місце. 

– Ти вдарилася в ногу? — раптом запитує Влад, миттєво помічаючи мій рух. 

— Ні… тобто, так, трохи, — бурмочу я, припиняючи терти коліно, аби не привертати ще більше уваги – Мабуть, коли впала біля магазину... Зачепила рану. 

Влад на секунду замовкає, а потім кидає на мене швидкий, але дуже уважний погляд: 

– Як ти взагалі її поранила? 

Я напружуюся. Ось воно. Чудовий момент сказати правду. Але я не можу. 

– Випадковість, – знизую плечима, уникаючи його погляду. 

– Випадково це як??... – він явно не вірить. 

– На роботі поранилася, – брешу. 

– У клубі? 

– Ні, в кафе. 

– Не знав, що ти ще десь працюєш. 

– Після пар я працюю в маленькому кафе біля центру. Там найсмачніші круасани та кава, – мимоволі усміхаюся. 

– Як ти все встигаєш? Навчання, дві роботи… 

– Кафе – це основна робота, а клуб – нічний підробіток. За одну зміну там можна заробити більше, ніж за тиждень у кафе. 

— Зрозуміло! А де саме знаходиться цей чудовий заклад? 

– На проспекті Шевченка, кафе «Шоколадка», – жваво відповідаю. 

Влад киває, ніби щось для себе вирішуючи. 

– Обов'язково, якось заїду. 

Влад лише на секунду відводить погляд від дороги й дивиться мені просто в очі.
І цього вистачає щоб усередині мене щось здригнулося. По шкірі біжать мурашки, серце шалено калатає. Я різко відвертаюся до вікна. 

Що зі мною коїться? З Андрієм я ніколи не відчувала нічого подібного. Хоча, мені здавалося, що те, що було між нами, – справжнє кохання. Тоді, що я відчуваю зараз? А головне, чому саме з Соколовським? 

– Про що задумалася? – вириває мене з думок його голос. 

Я знову відвертаюся до вікна, роблячи вигляд, що розглядаю засніжені дерева. 

– Снігопад стає сильнішим. А дорога тут жахлива… 

– Якщо вірити навігатору, нам ще не далеко, – спокійно відповідає Влад. 

– Але тобі ще повертатися назад у місто. 

– Ти хвилюєшся за мене? – з цікавістю запитує хлопець і у нього з’являється лукава усмішка. 

Я швидко підбираю слова, щоб виправити ситуацію:
– Ти ж опинився тут через мене. Хочу, щоб ти нормально добрався додому. 

– І тільки через це? — його голос стає глибшим, теплішим. 

Я не встигаю відповісти, бо в цей момент ми під’їжджаємо до бабусиного будинку, і я помічаю, як хтось на подвір’ї активно розчищає сніг. Невже дядько Василь вирішив допомогти? 

– Катя? Ти мене чуєш? Ми вже приїхали, так? 

– О Боже! – ледь чутно вигукую, коли розумію, що цей «трудяга» і є моя бабуся. – Я зараз власноруч приб’ю цю жінку! – вибігаю з машини, навіть не зважаючи на біль у нозі. 

– Бабусю! – кричу. – Ти з глузду з’їхала?! 

Жінка піднімає голову, усміхаючись, ніби це не я тільки-но сварила її на всю вулицю. 

– О, Катюша! Ти приїхала! А я вже й не сподівалася! 

– Ти чого взялася за цей сніг? Тобі ж не можна! 

– Не сварися, люба. Я тільки доріжку, бо завтра ж не вийдемо! 

– Бабусю, ти тільки-но з лікарні! – втомлено видихаю. – Дай лопату, я сама все приберу! А ти бігом до хати! – я чудово знаю свою бабусю: якщо вона вже щось надумає, зупинити її вкрай важко! 

– Кхи-кхи, милі дами! – раптом втручається Влад. – Я пропоную вам обом іти в будинок, а я вже тут сам впораюся. 

– Катюша, а це хто? – бабуся з цікавістю розглядає Влада, витираючи долоні об фартух, який невідомо звідки тут взявся. 

Я відчуваю, як у мене підкошуються ноги. Чорт, зовсім забула про Влада! Про його присутність, про те, що він бачив нашу суперечку, і про те, що зараз мені доведеться щось пояснювати. 

– Це… – мій мозок гарячково шукає відповідь. Кажи щось, Катю, не стій як статуя! – Це мій… знайомий. 

– Я її хлопець, – спокійно додає Влад. 

Що? ЩО?! Я настільки приголомшена його словами, що не одразу розумію, чи мені це почулося, чи він справді сказав це вголос. 

Повільно повертаю голову до нього, сподіваючись, що він просто жартує. Що зараз підморгне мені й скаже щось типу: «Розслабтеся, я приколююся». 

Але ні. Влад стоїть із найневимушенішою усмішкою на обличчі. Він абсолютно спокійний, наче це не він щойно ляпнув найбільшу дурницю у світі.