Розділ 23

- Сідай в машину! - власним тоном каже Влад, вказуючи на своє авто, яке припарковане поблизу. Я ж не можу відвести від нього погляд, намагаючись зрозуміти, чому цього хлопця стало так багато в моєму житті!!! 

- Кучерява, сідай в машину! Тут справді дуже холодно! - трохи нервово каже хлопець, переступаючи з ноги на ногу. 

Чесно кажучи, я б рада заперечити, та я й сама дуже сильно замерзла, тому думаю нічого страшного не станеться, якщо я трохи погріюся в машині Соколовського, а тоді уже поїду додому. Тому без лишніх слів прямую за хлопцем та сідаю в авто. 

- Я так розумію, на автобус ти не встигла! - заявляє хлопець, підкручуючи обігрів на максимум. Я ж, коротко хитаю головою, оскільки образа й досі не покидає мене - І в знак протесту, ти вирішила на цій зупинці, обморозити собі кінцівки? 

- Знущаєшся? - невдоволено запитую, з коса поглядаючи на хлопця, якому не зрозуміло чому, стало весело. 

- Ні, ти що? Просто констатую факт! 

- Повір, мені зараз не до жартів! - серйозно заявляю - А ти чому не поїхав? - вирішую запитати, те що справді цікавить. 

- Зайшов в кіоск, купити кави й випадково помітив тебе. Так що ти там робила? 

- Не знаю, вирішувала що робити далі. Як ти вже зрозумів, на цей автобус я не встигла, а останній рейс скасовували, через погодні умови. І сьогодні мені аж ніяк не потрапити до бабусі в село! - на очі знову навертаються сльози, і я швидко відвертаюся до вікна, намагаючись вгамувати свої емоції. 

- Ну, і чого ти так засмутилася? Поїдеш наступних вихідних! - підбадьорює мене хлопець. 

- У бабусі завтра день народження! - ледь чутно промовляю, ковтаючи обіду, а тоді все ж, беру себе в руки й уже веселіше додаю - Що ж, мені вже час додому! 

- Давай я тебе підвезу? 

- Не варто, тут хороша розв'язка і я без проблем доїду маршруткою! - знову одягаю шапку та уже збираюсь виходити, як раптом... 

- Стривай! Далеко твоя бабуся живе? - несподівано запитує Влад. 

- Кілометрів 30 за містом! - відповідаю, не розуміючи, для чого ця інформація хлопцю. Соколовський декілька секунд щось обдумує, а тоді серйозно заявляє: 

- Я відвезу тебе! 

- Що? - шоковано перепитую. 

- Тобі ж потрібно потрапити сьогодні до бабусі? - я лише коротко киваю - Ну ось, я тебе і відвезу! 

- Що ти, я не можу про таке тебе просити... - приголомшено кажу, оскільки не очікувала від хлопця такої пропозиції. 

- Ти і не просиш. Я сам пропоную! - хмикаючи відповідає Влад - І до речі, я твоя єдина можливість відсвяткувати день народження, разом з бабусею! 

Як би мені не хотілося визнавати, та хлопець правий. При такій погоді, я не впевнена, що й завтра буде ходити якийсь транспорт. А це означає, що завтра бабуся буде сама... Ні, я не можу цього допустити. І як би мені не хотілося знову зв'язуватися з цим хлопцем, а тим більше просити про його допомогу, та бабуся важливіша, а ніж моя гордість. Тому, ще сьогодні скористаюся його допомогою, й надалі триматимусь від нього подальше. 

- У нас, там дорога не з найкращих! - попереджаю, оскільки крити більше немає чим. 

- Це не проблема, для мого позашляховика! - впевнено відповідає хлопець. 

- Я поверну тобі гроші за бензин! 

- Обов'язково! - хмикаючи каже Влад - Кажи адресу! 

І я таки здаюсь, швидко кажу необхідну інформацію й уже через декілька секунд, ми рушаємо з місця. Через сильний снігопад, на дорогах були сильні затори, моментами мені навіть здавалося, що хлопець зараз передумає мене куди-небудь вести. За місто, нам вдалося виїхати лише через годину, і лише тоді я видихнула з полегшенням, хоча й там дорога була не легша. Проте, Соколовський впевнено вів авто, тихенько наспівуючи пісні, що звучали з радіо, і навіть встигав вести зі мною не вимушену бесіду. 

Я ж, увесь час, боролася з бажанням відкрито не розглядати хлопця. Проте, це вдавалося не завжди, моментами я таки залипала на його сильних руках, які так вправно тримали кермо. А потім, в думках сварила себе за це. 

- Ми можемо на декілька хвилин зупинитися? Мені потрібно в магазин! - по дорозі згадую, що варто було б, купити ще деякі продукти до завтрашнього столу. 

- Так звичайно! - спокійно відповідає хлопець, і уже через декілька хвилин ми паркуємось біля одного з супермаркетів. 

- Значить, завтра у вас намічається святкування! - на моє здивування, хлопець вирішив скласти мені компанію, більше того, навіть викликався носити мою корзину. 

- Не те щоб святкування, швидше невеликі посиденьки! - пояснюю хлопцю, вибираючи мандарини, бабуся їх просто обожнює. 

Чесно кажучи, це так незвично ходити з Соколовським по магазину, базікаючи про різні дрібнички. А ще, мою увагу не оминуло те, як на цього хлопця задивляються інші дівчата, і сама не розумію чому, мене це злить. Що взагалі зі мною відбувається? 

Загалом, справились ми доволі швидко, проте черга на касі трохи нас затримала. Проте, моя дурна голова, забула зважити ті самі мандарини, і допоки касир пробивала інший товар я побігла на ваги. Та, коли повернулася, то ні своїх продуктів, а ні Соколовського, на касі вже не застала. І касир мені повідомила, що "мій хлопець " за весь товар уже розрахувався, а мені потрібно оплатити лише за мандарини. 

Ще мені тільки не вистачало, щоб Соколовський оплачував мої покупки! Такими темпами, я з цим хлопцем за все життя не розрахуюся. 

Зла наче чорт вибігаю з магазину й помічаю Влада, який якраз акуратно складає мої продукти в багажник машини. Швидким ходом прямую до хлопця, як раптом моя нога скользить по льоді, який був притрушений снігом, і я разом зі своїми мандаринами гепаюсь на сніг. Який на щастя, трохи пом'якшив моє приземлення. Не можу сказати, що це було дуже боляче, однак приємного мало. 

- Катя! Ти як? - Соколовський уже через декілька секунд був поруч - Щось болить? - хлопець обережно допомагає мені підвестися, і обтрушує зі снігу. 

- Я! Я в нормі! - оглядаюся по сторонах і бачу свої мандарини, які валяються розсипані по снігу. Важко видихаю і берусь збирати свою згубу. 

- Що ти робиш? - здивовано запитує Влад. 

- А ти не бачиш? Збираю мандарини! 

- Залиш їх! Я куплю інші! 

- Ще чого! Що їм буде від того що полежали трохи на снігу! - ох вже ці мажори! - Чого дивишся? Допомагай! - хлопець декілька секунд вагається, а тоді, на моє здивування, таки береться мені допомагати. 

- Я так розумію, на одинці тобі залишатися не можна, а то неодмінно знайдеш пригоди на свою п'яту точку! - та цей хлопець знущається з мене! Я демонстративно фиркаю й зібравши останню мандарину прямую до машини. Лише по дорозі відчуваю, що нога знову почала боліти, напевно при падінні нарушила рану. 

- Ти вдарилась в ногу? - запитує Влад, як тільки ми сідаємо в машину. 

- Ні! 

- Тоді чому шкутильгаєш? 

- Дали про себе чути старі рани! - я думаю хлопець чудово розуміє про яку рану йде мова. 

- Зрозуміло! До речі, завжди забуваю запитати, як ти поранила свою ногу? 

- Це... випадковість! - брешу, повертаючи голову до вікна. Знаю, що зараз, була чудова можливість розповісти хлопцю правду, адже постраждала я через нього, хоча без його вини. 

- І все ж! - все ніяк не відстає Соколовський. 

- На роботі випадково поранилась! - кажу перше, що приходить в голову. 

- В клубі? - дивується хлопець. 

- Ні, в кафе! 

- Не знав, що ти ще десь працюєш? 

- Після пар, я працю в невеликому кафе, поблизу центру, там готують надзвичайно смачні круасани та каву! - розповідаю не стримуючи посмішки. Через травму, мені дали двотижневу відпустку, проте, я уже дуже скучила за цим місцем. 

- Як ти встигала? Навчання та дві роботи? - дивується хлопець. 

- Кафе - це основне місце моєї праці, а клуб - це хороший підробіток у нічний час, за одну зміну, можна заробити більше ніж за декілька днів в кафе. 

- Зрозуміло! Так де ти кажеш, знаходиться ваше кафе? 

- На проспекті Шевченка, кафе "Шоколадка"! - жваво відповідаю. 

- Ніколи раніше не чув про це місце!! Та тепер обов'язково зайду! - хлопець лише на секунду відводить погляд від дороги, дивлячись мені просто в очі. Та мені вистачило і цього часу, щоб по тілу почали бігати мурахи. 

Відвертаю голову до вікна та намагаюся вгамувати серцебиття. Не розумію чому цей хлопець так діє на мене. Це всього лише, один секундний погляд, а всередині буря, наче я кілометр пробігла. 

Дивно, я завжди думала що мої почуття до Андрія, можна було назвати справжнім коханням. Але, з ним я не відчувала й половини тих емоцій які відчуваю зараз. А можливо це і зовсім не було кохання, а просто прив'язаність. Тоді що це у мене до Соколовського? Це ж не може бути .... Ні, звичайно ні! Влюбитися в мажора, це самогубство чистої води. 

- Про що задумалась? - з роздумів мене вириває голос Соколовського, хлопець з цікавістю поглядає на мене, наче знає, що я думаю про нього. Від цієї думки, обличчя заливається краскою, і я знову повертаюся до вікна. 

- На дворі уже сутеніє, а снігопад здається стає ще сильнішим! - хоча, ми уже заїхали в село, та дорога тут набагато важча, а ніж була до цього, моментами мені навіть здавалося, що ще трохи й ми застрянемо. 

- Не бачу причин для хвилювання. Якщо вірити навігатору, до будинку твоєї бабусі залишилося ще зовсім трохи! 

- Так! Але тобі ще повертатися назад в місто! 

- Ти хвилюєшся за мене? - запитує Влад розпливаючись в посмішці. Розумію як це прозвучало, тому терміново треба якось викручуватися. 

- Ти ж, опинився тут через мене, тому мені важливо, щоб ти без проблем добрався додому! 

- І справа лише в цьому? - все ніяк не відстає хлопець. 

В голові прокручую, як би це правильно відповісти, в цей момент ми якраз під'їжджаємо до бабусиного будинку і мій погляд зачіпається за силует, який старанно розчищає стежку на подвір'ї. Невже дядько Василь, вирішив допомогти? 

- Катя? Ти мене чуєш? Ми уже приїхали, так? 

- О Боже! - ледь чутно вигукую, коли розумію, що цей трудяга і є моя бабуся - Я зараз власноруч приб'ю цю жінку! - шиплю вибігаючи з машини на вулицю. 

- Бабусю, ти з глузду з'їхала? - кричу якомога голосніше, забігаючи на подвір'я. 

- О, Катюша! Ти приїхала, а я аже й не сподівалася! - щиро радіє жінка, наче це не на неї, я тільки що сварила. 

- Ти чого взялася до цього снігу? Тобі ж не можна! 

- Не сварися люба, я тільки доріжку, бо так мете, що завтра з хати не вийдемо! 

- Бабусю, ну як так можна, ти ж тільки з лікарні! - Не розумію як можна бути такою безвідповідальною! - переводжу подих, і додаю - Давай сюди цю лопату, я сама все приберу! А ти бігом до хати! - я чудово знаю свою бабусю, і якщо вона вже щось надумає, то зупинити її в край важко! 

- Кхи, кхи, милі дами! Я пропоную вам обом іти в будинок, а я вже тут сам впораюся! - чую позаду голос, і тільки зараз згадую про Соколовського. 

- Катюша, а це хто? - запитує бабуся, цікавістю розглядаючи хлопця. Чорт забирай, я зовсім забула про Соколовського, і про свої продукти. 

- Це..? - в голові крутиться безліч думок, та нічого путнього придумати не можу - Це мій знайомий! 

- Я хлопець, Каті! - одночасно відповідаємо, і що він сказав? Хлопець? Повільно повертаюся до Соколовського і поглядом намагаюся його спопелити, проте йому здається на це начхати. Хлопець повністю ігноруючи мій погляд, мило посміхається бабусі.