Розділ 22

Сьогодні на диво я виспалася доволі добре. Ліжко здавалося особливо зручним, ковдра — теплою, а подушка — неймовірно м’якою. Субота. А це означає, що можна дозволити собі ще трохи поніжитися в ліжку. 

Ліниво потягуюсь і розплющую очі... Дивно. Довкола все якесь не знайоме. Я мружуся, знову заплющую очі, сподіваючись, що це просто сон, а тоді різко розплющую їх вдруге. 

О Боже. Це не моя кімната! 

Раптово в голові починають виринати кадри з вчорашнього вечора: противний п’яний чоловік, номер готелю... Я з жахом підриваюся з ліжка й, відкинувши ковдру, оглядаю своє тіло. Видихаю з полегшенням, усвідомлюючи, що на мені досі одяг. Робоча форма. Правда, цю коротку спідницю важко назвати одягом. 

Тоді... я взагалі нічого не розумію! 

Ця кімната зовсім не схожа на той номер, куди мене вчора привів незнайомець. Тут усе витримано в сіро-білих тонах — стримано, без зайвих деталей. Стиль, який мені подобається. Можливо, колись я зроблю такий самий ремонт у своїй кімнаті. Але зараз не до цього. 

Де я?! 

Намагаюся розглянути приміщення уважніше, але, незграбно повернувшись, випадково зачіпаю настільну лампу. Вона з гуркотом падає на підлогу. 

— Чорт! — шепочу собі під ніс. 

Швидко піднімаю лампу й ставлю її на місце, сподіваючись, що не наробила багато шуму. Та марно. За дверима чути кроки, що стають дедалі ближчими. 

Я поспіхом пірнаю назад під ковдру, натягуючи її до підборіддя, ніби це могло мене врятувати. 

Двері відчиняються, і серце шалено калатає в грудях. Але коли я бачу знайоме обличчя, видихаю з полегшенням. 

Соколовський. 

Я пам’ятаю, як він учора мене врятував. За це йому буду вдячна, мабуть, до кінця життя. Але чому я тут?! 

— Привіт. Уже прокинулася? — запитує він, стоячи біля дверей. 

Я коротко киваю, ще міцніше стискаючи ковдру. 

Влад одягнений у білу футболку та світло-сірі спортивні штани. Навіть у домашньому одязі він виглядає… відмінно. Що не скажеш про мене. Краще не дивитися в дзеркало — страшно уявити, що в мене на голові. 

— Чому я тут? — питаю прямо. 

— Учора ти заснула в моїй машині. Твоєї адреси я не знаю, а будити тебе не хотів. Тому й привіз сюди. Сподіваюся, тобі було зручно спати в моєму ліжку? — на його вустах з’являється лукава усмішка. 

Я демонстративно закочую очі. 

Влад лише весело хмикає, проходить до шафи, щось там шукає, а тоді простягає мені якісь речі. 

— Можеш скористатися ванною. Ось змінний одяг. Він буде завеликий, але, думаю, це краще за те, що на тобі зараз. 

Від його слів я ще міцніше загортаюся в ковдру. Хоча... Він має рацію. Я й сама хочу позбутися цього ганчір’я. 

Змушую себе піднятися, беру одяг і, слідуючи за Владом, виходжу з кімнати. 

Ми проходимо через простору вітальню з панорамними вікнами. Встигаю лише на мить затримати на ній погляд, перш ніж Влад відчиняє двері у ванну. 

І... вау. 

Темно-сірі відтінки, стильний інтер’єр, окремо ванна, душ і навіть джакузі. Якби я була тут одна, то з радістю поніжилася б у пінній воді. Але максимум, що я можу собі дозволити, — швидкий душ. 

Підходжу до дзеркала й бачу там заспане, бліде обличчя. Добре, що вчора я не нафарбувалася. Інакше Соколовського точно вхопив би інфаркт від мого вигляду. 

Швидко збираю волосся у пучок і заходжу в душову. 

Це найдорожчий і найтехнологічніший душ, який я коли-небудь бачила: сенсорна панель управління, підсвітка, тропічний режим. Ось би мати такий у своїй квартирі… хоча підозрюю, що ця ванна коштує дорожче, ніж усе моє житло разом узяте. 

Ми з Владом із різних світів. Але чомусь він зі мною возиться. Чомусь вчора він мене врятував. 

Гарячі краплі води стікають по моєму тілу, змиваючи залишки вчорашнього вечора. Шкода, що пам’ять не можна очистити так само. 

Очі на мить стають вологими. Але ні. Не зараз. Не тут. Коли буду вдома — дам волю сльозам. 

Закінчивши, натягую одяг Влада: сіру футболку, білі шкарпетки й теплий махровий халат. Він завеликий, спадає майже до підлоги, але такий затишний… А ще має запах. Його запах. 

Коли виходжу з ванної, з коридору доноситься шум. Я прямую туди й застаю Соколовського на кухні.

Він стоїть спиною, готуючи їжу. І я мимоволі помічаю його широкі плечі, міцні руки, підтягнуту талію. Очі опускаються нижче… Чорт. Катя, тримай себе в руках! 

— Довго ще будеш мене розглядати? — несподівано запитує Влад, навіть не обертаючись. 

Мені хоч провалитися крізь землю. 

— Ніколи б не подумала, що ти вмієш готувати, — швидко змінюю тему. 

— Ти про мене ще багато чого не знаєш, — він нарешті повертається й оглядає мене з ніг до голови. 

— Сідай. Будеш оцінювати мої кулінарні здібності. 

Його усмішка чомусь заразна. 

— Дуже смачно! — хвалю я, куштуючи омлет із беконом і сиром. 

— Радий, що тобі подобається! — усміхається Влад. І тільки зараз помічаю на його щоках милі ямочки. Вони так йому личать… 

— Де ти так навчився готувати? 

— Я давно живу окремо від батьків. А на сухом’ятці та фастфуді далеко не заїдеш, тож довелося навчитись хоча б елементарних речей. 

— Зрозуміло... 

У цей момент мій погляд мимоволі падає на ногу. Під час душу я помітила пов’язку, хоча точно пам’ятаю, що цього не робила. 

— Ти перев’язав мою ногу? 

— Так. Вона була вся в крові, тож я вирішив обробити рану. Тобі не слід було так навантажувати хвору ногу! — голос Влада тепер серйозний. 

Я зітхаю. Він має рацію. 

— Знаю... Це було дуже нерозумно з мого боку, але в мене не було іншого виходу. 

— Сподіваюся, це був твій останній робочий день у тому закладі? 

Його питання змушує мене напружитись. Чому йому так не подобається, що я там працюю? В голові виникає це питання, але я не наважуюсь його озвучити. 

— Так, звісно! — відповідаю впевнено. — Після всього, що сталося…