Розділ 22

Сьогодні на диво, я виспалась доволі не погано, я б сказала навіть дуже добре. Ліжко якось по особливому комфортне, ковдра тепла, а подушка неймовірно м'яка. Сьогодні субота, а це означає, що спішити немає куди й ще трішки можна повалятися в ліжку. 

Ліниво потягають та розплющую очі, дивно та довкола все якось не знайомо! Ще раз прикриваю очі, сподіваючись що це мені просто примарилось, знову їх розплющую і ..... О Боже - це не моя кімната! Раптом в голову починають лізти кадри з вчорашнього вечора - противний, п'яний чоловік, номер готелю.... 

Я з жахом підриваюсь і відкинувши ковдру оглядаю своє тіло, видихаю з полегшенням розуміючи, що на мені все ж, є одяг. Вірніше моя робоча форма, цю коротку спідницю важко назвати одягом. 

Тоді я, взагалі нічого не розумію! Ця кімната здається теж не схожа на номер в який мене вчора привів незнайомець. Тут, все облаштовано у світло сірих тонах, все стримано та не вимушено, без лишніх деталей. Мені безперечно подобається цей стиль, можливо колись я зроблю такий же, ремонт у своїй кімнаті. Та зараз не про це, я й досі не розумію де ж я?? 

Намагаюся сісти зручніше й добряче все розглянути, проте випадково зачіпаю рукою, настільну лампу і вона з шумом падає на підлогу, та на щастя залишається цілою. Швидко підриваюся, підіймаю її та кладу на місце, і сподіваюся, що не наробила багато шуму. 

Проте марно, за дверима чую кроки які стають все ближче та ближче. Швидко повертаюся назад в ліжко і по шию прикриваюся ковдрою, наче це має мене врятувати. 

Двері обережно відчиняються, і в цей момент серце мало не вистрибує з грудей. Та, коли помічаю Соколовського, наче знову починаю дихати. Я пам'ятаю, як цей хлопець вчора мене врятував, за це буду вдячна йому, напевно до кінця життя. Проте, все одно не розумію, що я тут роблю? 

- Привіт. Уже прокинулась? - обережно запитує хлопець, стоячи біля дверей. Я коротко киваю, ще більше натягуючи на себе ковдру. 

Хлопець одягнутий в білу футболку і світло-сірі спортивні штани. Про себе відмічаю, що навіть у звичайному домашньому одязі, він виглядає відмінно. Чого напевно не скажеш про мене, навіть уявляти не хочу, що відбувається в мене на голові. 

- Чому я тут? - запитую те, що цікавить мене найбільше. 

- Вчора, ти заснула в моїй машині. Твоєї адреси я не знаю, а будити тебе мені не хотілося. Саме тому вирішив привести тебе, до себе додому. Сподіваюся тобі добре спалось на моєму ліжку?! - я нічого не відповідаю, лише демонстративно закатую очі. Хлопець лише весело хмикає, а тоді проходить в глиб кімнати та трохи порившись в шафі, дістає якісь речі та простягає їх мені - А зараз можеш, ще й скористатися моєю ванною кімнатою. Ось змінний одяг, він звичайно буде великуватий на тебе, про те, я думаю це краще ніж, те що на тобі зараз. 

Від цих слів, ще більше натягаю на себе ковдру, проте й сама якнайшвидше хочу позбавитись від цих ганчірок. Саме тому, змушую себе піднятися з ліжка і взявши одяг, прямувати за Соколовським. 

Вийшовши з кімнати, ми попадаємо у велику вітальню з панорамними вікнами. Це єдине що я встигаю розглянути, оскільки уже через декілька секунд, ми опиняємось біля дверей, які як я розумію ведуть у ванну кімнату. 

І що я можу сказати? Ванна у Соколовського, не менш шикарна, і простора. Все зроблено знову ж таки, в темно сірих тонах, і виглядає це доволі стильно. А ще тут є душ, ванна і навіть джакузі. Якби мені зараз хотілося поніжитися в джакузі, або хоча б, прийняти ванну, проте я в гостях і тут максимум, що можу собі дозволити це душ. 

Підходжу до дзеркала і розглядаю своє біле й заспане обличчя. Вид, звичайно у мене такий собі, добре що вчора я не нафарбувалася, а то сьогодні зранку, Соколовського б точно вхопив інфаркт, від мого вигляду. 

Збираю волосся в пучок і заходжу в душову кабіну, і мушу визнати що це найбільш наворочений душ, який я коли-небудь бачила. Підсвітка, сенсорна панель управління, а чого вартий тільки цей тропічний душ, завжди мріяла про нього, ось тільки таке задоволення занадто дороге для мене. Підозрюю, що ця ванна кімната обійшлася Соколовському дорожче , ніж уся моя квартира. Яскравий приклад того, що ми з різних світів, та попри те, цей хлопець, чогось возиться зі мною. На додаток, вчора він круто мені допоміг, вірніше врятував мене, і уже не вперше. 

Теплі каплі стікають по моєму тілу, тим самим змивають спогади вчорашнього дня, шкода що так не можна зробити з пам'ятаю. Боюсь, що вчорашній вечір, на довго застряг у моїй голові. Від цієї згадки, на очі навертаються сльози, проте, я не можу зараз дозволити собі цю слабкість, тільки не в домі Соколовського. А ось як тільки опинюсь в дома на одинці, обов'язково дам волю своїм почуттям, пожалію себе і виревусь до схочу. 

Чесно признаюсь, що стояла б так вічність, проте, пора виходити, а то Соколовський, ще потім виставить мені рахунок за комуналку. Я жартую звичайно, Влад хоч і мажор мажорний, проте, не дріб'язкова і можливо навіть хороша людина. Хоча й хоче здаватися холодним та черствим. В житті, б не подумала, що хлопець вроді Соколовського, буде так переживати за малознайому дівчину. Можливо не варто ставити, всіх під одну лінію? 

Одягаю речі які дав мені Влад, це сіра футболка та білі носки, а також теплий махровий халат. Звичайно він великий на мене, дістає практично до землі. Сильніше укутуюсь в нього і вдихаю приємний запах, за цей час, я уже встигла вивчити його, і напевно змогла б, відрізнити з поміж тисячі інших. 

Виходжу з ванної кімнати та чую дальше по коридору якісь звуки, туди й прямую. Застаю Соколовського на кухні, за приготуванням їжі. Хлопець повернутий до мене спиною, що дає змогу трохи порозглядати його. Широкі плечі, тонка талія й міцні руки, очі опускаються ще нижче .. чорт забирай, Катя, тримай себе в руках!!! 

- Довго ще будеш мене розглядати? - несподівано запитує хлопець, навіть не повертаючись. Він помітив, що я його розглядаю, який сором!! 

- Ніколи б, не подумала, що ти вмієш готувати! - вирішую проігнорувати слова хлопця. 

- Ти про мене, ще багато чого не знаєш! - Влад повертається та оглядає мене з ніг до голови - Сідай, будеш оцінювати мої кулінарні здібності - усміхаючись каже хлопець, я мимоволі теж посміхаюся та таки сідаю за стіл. 

- Дуже смачно! - вирішую похвалити хлопця, оскільки яєшня з беконом, помідорами та сиром, у виконанні Соколовського виявилась просто неймовірною. Чи це просто я була такою голодною! 

- Радий, що тобі подобається! - посміхаючись каже хлопець, і тільки зараз помічаю на щоках, милі ямочки, і вони дуже личать Владу. 

- Де ти так навчився готувати? 

- Я уже давно живу окремо від батьків, а на сухом'ятці та фаст-фудах далеко не заїдеш, тому прийшлось навчитися хоча б, елементарних речей. 

- Зрозуміло! - в цей момент, мій погляд падає на ногу, коли я приймала душ, помітила пов'язку, хоча чітко пам'ятаю, що цього не робила - Ти перев'язав мою ногу? 

- Так. Вона була вся в крові, я вирішив що рану, варто обробити. Тобі не слід було давати такі великі навантаження на хвору ногу! - каже хлопець, і я цілком з ним погоджуюся. 

- Знаю! З мого боку, це було дуже не розумно, проте, у мене не було іншого виходу! 

- Я сподіваюся, це був твій останній робочий день в цьому закладі? - цікаво, чому цьому хлопцеві так не подобається, що я там працюю? В думці, ставлю собі це питання, проте спитати, не наважуюся! 

- Так, звичайно! - впевнено відповідаю - Після всього що сталося.... 

- Катя, сьогодні тобі потрібно поїхати у відділок і написати заяву на цього виродка! - в цей момент, Влад стає повністю серйозним. 

- Що? Ні, я не буду цього робити! - в голові починають спливати моменти вчорашнього вечора, і від цього стає ніяково - Мені хочеться, як найшвидше забути вчорашній вечір. 

- Я розумію, та для того, щоб він поніс покарання, це просто необхідно зробити! 

- Знаю! Тільки не дуже вірю в це! 

- Чому? - здивовано запитує Соколовський. 

- Та годі тобі Соколовський, ми обоє чудово розуміємо, що звичайні смертні в подібних комплексах не відпочивають. Я можу і десять таких заяв написати, але з великими грошима та хорошими зв'язками, йому і так нічого за це не буде.. - кажу це з гіркотою в серці, бісить те, що в цьому світі все вирішують гроші. 

- У мене також є зв'язки! І я обіцяю тобі, що він за все заплатить! - Влад говорить про це, дуже серйозно та впевнено і його слова не викликають у мене сумнівів. Лише одне питання.. 

- Для чого це тобі? - з цікавістю запитую, дивлячись хлопцеві прямо в очі - Ми з тобою, абсолютно чужі люди, для чого тобі, мені допомагати? 

Соколовський дивиться мені просто в очі, а тоді підводиться і прямує до вікна, декілька секунд щось обдумує, а тоді відповідає. 

- Послухай, я знаю, що далеко не святий і в моєму житті було багато випадків, якими я не можу пишатися. Проте, я вважаю що такі чоловіки, як цей виродок - повинні бути покарані! - хлопець повертається і сідає на свій стілець - Ти зрозумій, такі люди не змінюються, і не виключено, що ти не перша і можливо не остання його жертва. А зараз є чудова можливість помститися йому за всіх, і головне не допустити більше подібних ситуацій! - я мовчу, опустивши голову вниз, вагаюся, щоб прийняти правильне рішення. 

Проте, Влад не намірений відступати, він підводиться зі свого стільця та стає навшпиньки навпроти мене, і обережно взявши мене за руку, продовжує. 

- Я обіцяю, що зроблю все щоб цього покидька посадили, проте, без твоєї заяви я безсильний! - хлопець дивиться мені просто в очі, і мені чомусь, дуже хочеться вірити йому - Давай, ми зараз поїдемо у відділок, це не займе багато часу. А тоді я відвезу тебе, куди скажеш! - декілька секунд вагаюся, а тоді схвально киваю головою. 

- Ось і чудово! - весело відповідає хлопець, а тоді підводиться і повертається за стіл. 

- Я тоді піду збиратися! Дякую за сніданок! 

- Будь ласка! Хоча вірніше це буде назвати - обідом! 

- Що? - перепитую, не розуміючи що хлопець має на увазі. 

- Кажу, це вже більше схоже на обід, а ніж на сніданок! - пояснює Соколовський, вказуючи на годинник. Я також переводжу погляд на годину і не стримую свого здивування. 

- О Боже, уже перша година дня! - з жахом вигукую - Чому ти мене швидше не розбудив? - запитую і не чекаючи відповіді біжу в кімнату, де намагаюся знайти свій одяг. 

- Не хотів тебе будити! - трохи розгублено відповідає хлопець і прямує за мною. 

- Чорт, забирай! Де мої речі? - нервово запитую, оглядаючись по сторонах. І як я тільки могла забути про бабусю??? 

- Я не розумію, що страшного сталося, що ти трохи довше поспала? 

- Мені терміново потрібно до бабусі!! Я повинна була забрати її сьогодні зранку з лікарні! - не зрозуміло чому пояснюю я. 

Помічаю на тумбочці свій телефон і швидко набираю номер бабусі, через декілька гудків, жінка все ж, бере трубку. 

- Бабусю ти де? Вибач, що не приїхала, я проспала...! 

- Заспокойся люба, все гаразд, я уже вдома! Мене дядько Василь забрав, не хвилюйся так! - заспокоює мене старенька - Ти сьогодні приїдеш? 

- Так, так звичайно! - швидко вигукую - Я уже збираюсь! 

- Добре, тільки будь обережна, там така негода розгулялася! 

- Добре бабусю! До зустрічі! - збиваю дзвінок і тільки зараз помічаю, що Соколовський й досі стоїть у дверному проході. 

- Владе, дякую тобі за все, та мені вже час! Де мої речі? 

- Твої речі..!?? - трохи розгублено перепитує хлопець, чухаючи потилицю. 

- Вони залишились в клубі... так? Мій одяг та і рюкзак в якому був гаманець і ключі від квартири! - приречено кажу, розуміючи, що не пам'ятаю як забирала їх вчора - Що ж тепер робити!? - сідаю на ліжко, потираючи скроні рукою. 

- Твій рюкзак на виході віддав охоронець, а ось про одяг напевно забув. 

- Рюкзак, це звичайно добре! - така новина мене трохи порадувала - Ось тільки, що робити з одягом? Не піду ж, я на вулицю в такому вигляді? - засмучено кажу, вказуючи на халат Соколовського. 

- Ну, тут я можу тобі допомогти! - хлопець зникає на хвилину та появляється уже з обережно складеними речами в руках - Ось, тримай! 

- Вибач, та у нас з тобою, трохи різні розміри - кажу глузливо, хоча зараз зовсім не до сміху. 

- Я помітив! - хмикаючи відповідає Влад і кладе одяг на ліжко, поруч зі мною - Це речі моєї сестри, думаю тобі будуть як раз - я переводжу погляд на нього, а тоді на складені речі. Обережно розглядаю їх і розумію, що цей одяг явно мені підійде. 

- Чекаю тебе в кімнаті! - Влад, здається це також розуміє, саме тому залишає мене саму. 

Тепленьке подовжене худі сірого кольору та чорні лосини з начосом, сіли на мене ідеально. Дивно, та вони виглядають зовсім як нові. А ще в голову закрадається думка, а раптом це речі не сестри Соколовського, а його дівчини? Катя, це що ревнощі? Сварю сама себе і стараюся гнати ці думки якомога далі. Яка мені різниця, чий це одяг? Головне що він підійшов і мені не прийдеться одягати свою робочу уніформу.. 

Виходжу з кімнати та помічаю Влада у великій просторій вітальні, з м'яким диваном та величезною плазмою. Хлопець стоїть біля панорамного вікна, яке займає всю стіну. Він також перевдягнувся у світло сині джинси та худі бежевого кольору, злить цей факт, що цьому хлопцеві пасує абсолютно все. 

Обережно підходжу до Соколовського, і на мить, завмираю від краси яку бачу за вікном. В першу чергу розумію, що квартира розташована доволі високо, здавалося наче ми знаходимось на хмарочосі, серед тисячі неймовірних сніжинок, які закрутилися в хурделиці, й ніжно опускаються на землю. Їх так багато, що розглянути щось більше, просто не можливо. 

- Вау, тут просто неймовірний краєвид! - не втримуюсь і тики висловлюю свій подив. 

- Не можу, з тобою не погодитися! - хмикає хлопець і розглядає мене оцінювальним поглядом - Радий, що все підійшло. 

- Так, дякую за це! Та, мені вже пора! - кажу і до кінця сама не розумію, як в таку погоду добратися в село до бабусі, та й взагалі вийти на вулицю в туфлях та без верхнього одягу? 

- Так, ходімо! Тут до речі, сестра ще залишила куртку та взуття, думаю вони теж тобі підійдуть! - каже хлопець, наче читаючи мої думки.. 

- Справді? - здивовано перепитую, не вірячи у таку удачу. 

Куртка середньої довжини, в бежевому кольорі з великими кишенями, виглядала на мені просто неймовірно. І стильні чорні черевики на високій платформі з теплим мікрофлісом всередині, ідеально підійшли мені на ногу. Безумовно, це дуже теплі, красиві та якісні речі, й підозрюю неймовірно дорогі. 

- Не знала, що у тебе є сестра? - таки не втримуюсь і запитую, коли ми уже спускалися ліфтом вниз. 

- Є, її звати Ліза, вона нещодавно гостювала в мене. Потім їй терміново прийшлося летіти в Мілан, і вона не встигла забрати весь одяг. 

- Зрозуміло! - коротко кидаю і чомусь видихаю з полегшенням - Я неодмінно все поверну! 

- О, за це можеш не хвилюватися, в Україну вона повернеться лише осінню, а носити речі з минулого сезону, не в її правилах. Вона взагалі просила викинути їх, а у мене все руки не доходили. І добре, зараз вони знадобилися! - спокійно пояснює хлопець, а я мовчки дивуюся, не розуміючи, як можна викинути новий одяг? Хоча, в багатих свої примхи.. 

На вулиці й справді сильна заметіль, і підозрюю що у своїй курточці, мене продуло б наскрізь.. А ще Влад попри всі мої відмови, практично насильно вдягнув на мене свою шапку та шарф. Він звичайно, пояснював це тим, що на вулиці хурделиця, проте, така опіка хлопця збиває мене з пантелику. 

Як і домовлялися, спочатку ми поїхали у відділок, і пробули там близько двадцяти хвилин. Я неймовірно сильно хвилювалася, та Соколовський весь час був поруч, і від цього було якось простіше. Потім Соколовський настояв на тому, що відвести мене на вокзал. А всі мої доводи, що я доберусь сама, хлопець навіть слухати не хотів. Врешті-решт я погодилася, оскільки чудово розуміла, що в таку погоду, міським транспортом швидко мені не добратися. А до відправлення мого автобуса було менш як годину.. 

На вокзал ми приїхали, настільки швидко, наскільки це можливо, при таких погодних умовах. Щиро дякую хлопцеві за все і з поспіхом біжу до каси. До відправлення залишається менш як п'ять хвилин, а мені ще білет потрібно купити. Проте, в думці уже радію, що я таки встигла. Рівно до того моменту, коли жіночка в касі, байдужим голосом повідомляє, що через погані погодні умови автобус відправився трохи раніше, а останній рейс скасовували, по тим же причинам. 

Виходжу з вокзалу і мало не ридаю від відчаю та несправедливості. Картаю себе, не знаю, напевно за все, що сталося за останні два дні. Я б не запізнилася, якби не прийшлося їхати у відділок, а туди мені не довелося їхати якби вчора я була більш обачною, або послухала Соколовського, або взагалі не пішла на роботу. Чорт забирай, що мені тепер робити? Я ще жодного разу не пропускала дня народження бабусі. Тим більше зараз, коли ми залишилися у двох. А ще бабуся спеціально приїхала з лікарні, а мене не буде поруч. Все повинно було статися по іншому. Я мала спекти улюблений бабусин торт, накрити святковий стіл, та гарно відсвяткувати цей день.Від цієї думки, на очі навертаються сльози і я уже не можу їх стримувати. Не стримує мене, ні лютий мороз, ні холодний вітер, які так нещадно обпікають моє обличчя. 

Підходжу до зупинки та сідаю на холодну лавочку. В думці радію, що зараз втягнута в теплу куртку та взуття, а ще шапка та шарф Соколовського, яку я так і не віддала. Зараз мені здається я повністю проникла його запахом, від цього стає якось тепліше. 

Незграбно витираю сльози з обличчя і дістаю з рюкзака гаманець. Не зрозуміло для чого перераховую, ще раз свої кошти, наче сподіваюся побачити там більше, а ніж повинно бути. Дива звичайно не стається і я тільки переконуюсь в тому, що грошей на таксі у мене не вистачить. 

Прикриваю очі та потираю обличчя рукою, намагаюся взяти себе в руки, проте ніяк не можу змиритися з думкою, що до бабусі я сьогодні не потраплю. Знаю, що сидіти тут не вихід, та мені так не хочеться їхати назад додому. 

- І довго ти збираєшся сидіти на морозі? - раптом, зовсім поруч чую знайомий голос, і перша думка що я таки відморозила собі голову. 

Повільно розплющую очі, та через сильну заметіль, не відразу вдається розгледіти хто стоїть переді мною. І хороша новина, з головою у мене таки все в порядку. 

Це справді стоїть ніхто інший, як Соколовський, знову. Хлопець прискіпливо розглядає мене з під капюшона, заховавши руки в кишенях куртки. Така погода йому здається не надто сильно подобається. 

- Сідай в машину! - власним тоном каже Влад, вказуючи на своє авто, яке припарковане поблизу. Я ж не можу відвести від нього погляд, намагаючись зрозуміти, чому цього хлопця стало так багато в моєму житті!!!