Розділ 22

Сьогодні на диво я виспалася доволі добре. Ліжко здавалося особливо зручним, ковдра — неймовірно теплою, а подушка — м’якою, наче хмара. Субота. А це означає, що можна дозволити собі ще трохи поніжитися в обіймах сну. 

Ліниво потягуюсь і повільно розплющую очі... Дивно. Довкола все абсолютно незнайоме. Я мружуся, знову заплющую очі, щиро сподіваючись, що це просто химерний сон, а тоді різко розплющую їх вдруге.
О Боже. Це точно не моя кімната! 

Раптово в голові починають виринати уривчасті, болісні кадри з вчорашнього вечора: огидний п’яний чоловік, слизькі руки, номер готелю... Я з жахом відкидаю ковдру, й гарячково оглядаю своє тіло. Видихаю з невимовним полегшенням, усвідомлюючи, що на мені досі одяг. Моя робоча форма. Правда, цю коротку, зім'яту спідницю зараз важко назвати нормальним одягом. 

Тоді... я взагалі нічого не розумію!
Ця кімната зовсім не схожа на номер, куди мене вчора силою привів той покидьок. Тут усе витримано в стриманих сіро-білих тонах — мінімалістично, стильно, без жодної зайвої деталі. Такий дизайн,  мені завжди подобався. І можливо, колись я зможу зробити схожий ремонт у своїй  кімнаті. Але зараз мені точно не до естетики.
Де я, в біса, перебуваю?! 

Намагаюся розглянути приміщення уважніше, але, незграбно повернувшись на краю ліжка, випадково зачіпаю важку настільну лампу. Вона з гучним гуркотом падає на паркет. 

— Чорт! — панічно шепочу собі під ніс.
Швидко піднімаю лампу й ставлю її на місце, сподіваючись, що не наробила багато шуму. Та марно. За зачиненими дверима одразу лунають розмірені кроки, що швидко наближаються. 

Я поспіхом пірнаю назад під ковдру, натягуючи її до самого підборіддя, ніби це тканинне укриття могло мене від чогось урятувати. 

Двері відчиняються, і серце оскаженіло калатає десь у горлі. Але коли я бачу знайоме обличчя в дверному прорізі, важко видихаю. 

Соколовський.
У пам’яті спалахує, як він учора з’явився нізвідки й урятував мене. За це я буду вдячна йому, мабуть, до кінця своїх днів. Але чому він привіз мене до себе?! 

— Ти вже прокинулася? — м'яко запитує він, зупиняючись на порозі. — Як почуваєшся, Кучерява? 

Я коротко киваю, ще міцніше стискаючи край ковдри пальцями. 

Влад одягнений у просту білу футболку та світло-сірі спортивні штани. Навіть у такому домашньому, розслабленому одязі він виглядає… ідеально. Чого точно не скажеш про мене. Мені навіть страшно уявити, що зараз коїться в мене на голові й яке в мене обличчя після вчорашнього. 

— Чому я тут? — питаю прямо, намагаючись тримати голос рівним. 

— Учора ти заснула в моїй машині майже одразу, як ми виїхали, — пояснює він, спираючись плечем про одвірок. — Твоєї точної адреси я не знаю, будити тебе після всього пережитого не хотів. тому й привіз сюди. Сподіваюся, тобі було зручно спати в моєму ліжку? — на його вустах з’являється легка, трохи лукава усмішка. 

Я демонстративно закочую очі, хоча щоки починають пекти від ніяковості. 

Влад лише весело хмикає, проходить до високої шафи-купе, щось там коротко шукає, а тоді простягає мені акуратно складені речі. 

— Можеш скористатися ванною, вона прямо по коридору ліворуч. Ось змінний одяг. Він буде завеликий, але, думаю, це в рази краще за те ганчір'я, що на тобі зараз. 

Від його прямих слів я ще міцніше загортаюся в ковдру. Хоча... Він абсолютно правий. Я й сама мрію якнайшвидше змити з себе цей вечір і позбутися огидної уніформи. 

Змушую себе піднятися з ліжка, беру одяг і, слідуючи за Владом, виходжу з кімнати.
Ми проходимо через простору, залиту світлом вітальню з величезними панорамними вікнами. Я встигаю лише на мить затримати погляд на приголомшливому краєвиді міста, перш ніж Влад відчиняє переді мною двері у ванну.
І... це просто вау. 

Темно-сірий мармур, стильний інтер’єр, окремо глибока ванна, душова кабіна та навіть джакузі. Якби я опинилася тут за інших обставин, то з радістю поніжилася б у гарячій піні. Але зараз максимум, що я можу собі дозволити, — це швидкий душ. 

Підходжу до великого дзеркала й бачу там заспане, бліде обличчя з темнимиколами під очима. Єдиний плюс — учора я не встигла нафарбуватися, інакше Соколовського точно вхопив би інфаркт від мого вигляду. 

Швидко збираю розпатлане волосся у високий пучок і заходжу в душову кабіну.
І це, мабуть, найдорожчий і найтехнологічніший душ, який я коли-небудь бачила: сенсорна панель, підсвітка, режим «тропічного дощу». Ось би мати щось подібне у своїй скромній квартирі… хоча підозрюю, що лише ця ванна кімната коштує дорожче за все моє житло разом узяте.
Ми з Владом із абсолютно різних світів. Але чомусь він зараз возиться зі мною. Чомусь учора він примчав мене рятувати. 

Гарячі краплі води стікають по моєму тілу, змиваючи бруд і залишки вчорашнього жаху. Шкода тільки, що пам’ять не можна очистити так само легко, одним натисканням кнопки.
Очі на мить знову стають пекучо-вологими. Але ні. Не зараз. Не тут. Коли буду вдома — ось тоді й дам волю сльозам. 

Закінчивши, натягую одяг Влада: об'ємну сіру футболку, білі шкарпетки й теплий махровий халат. Він завеликий, спадає майже до самої підлоги, але такий затишний… А ще від нього пахне ним. Його парфумами і чимось терпко-свіжим. 

Коли я виходжу з ванної, з боку коридору доноситься легкий шум. Прямую туди й застаю Соколовського на просторій кухні.
Він стоїть спиною до мене, щось вправно готуючи біля плити. І я мимоволі затримую погляд на його широких плечах, міцних руках і підтягнутому силуеті. Очі плавно опускаються нижче… Чорт. Катя, схаменися, тримай себе в руках! 

— І довго ти ще будеш мене так уважно розглядати? — несподівано запитує Влад, навіть не обертаючись до мене. 

В цей момент, мені стає так соромно, що хочеться провалитися крізь землю. 

— Ніколи б не подумала, що ти вмієш готувати, — швидко міняю тему, підходячи ближче. 

— Ти про мене ще багато чого не знаєш, Стрілецька, — він нарешті повертається й оглядає мене з ніг до голови з теплою іронією. — Сідай за стіл. Будеш оцінювати мої кулінарні здібності.
Його щира усмішка виявляється дивно заразною. 

— Хм, а це справді дуже смачно! — щиро хвалю я, спробувавши пухкий омлет із беконом і розплавленим сиром. 

— Радий, що догодив! — посміхається Влад. І тільки зараз я помічаю на його щоках милі, ледь помітні ямочки. Вони так дивовижно пасують до його зазвичай суворого обличчя… 

— І де ти так навчився готувати? 

— Я вже давно живу окремо від батьків, — знизує плечима він, спершись на стільницю. — А на сухом’ятці й доставці довго не витягнеш, тож довелося опанувати хоча б базові речі. 

— Зрозуміло... 

У цей момент мій погляд мимоволі падає на власну ногу. Під час душу я помітила акуратну пов’язку на порізі, хоча точно пам’ятаю, що сама вночі цього не робила. 

— Це ти перев’язав мені ногу? 

— Так, — його голос миттєво стає серйозним. — Вона була вся в крові, тож я мусив обробити рану. Тобі взагалі не слід було навантажувати хворе коліно. 
Я важко зітхаю, опускаючи очі. Він абсолютно правий.
— Знаю... Це було дуже нерозумно з мого боку, але в мене просто не було іншого виходу. 

— Сподіваюся, це був твій останній робочий день у тому закладі?
Його пряме запитання змушує мене мимовільно напружитися. Чому його так зачіпає моя робота? Це питання крутиться на язиці, але я не наважуюся його озвучити. 

— Так, звісно! — відповідаю переконано. — Після всього, що сталося… я туди більше ні ногою. 

— Катю, сьогодні ти повинна поїхати зі мною у відділок і написати заяву на цього виродка. 

Влад вимовляє це твердо, на його обличчі з’являється жорсткий, безкомпромісний вираз. 

— Що? Ні, я не буду цього робити! — у голові одразу спалахують гидкі спогади про вчорашнє, і мені стає нестерпно ніяково. — Я просто хочу якнайшвидше забути про цей жах, як про кошмарний сон. 

— Я розумію твій стан, але щоб цей покидьк поніс реальне покарання, це необхідно зробити! 

— Знаю… Просто я не вірю в це покарання. 

Влад похмуро зсуває брови.
— Чому? 

Я гірко усміхаюся, хитаючи головою.
— Та годі тобі, Соколовський. Ми обоє чудово розуміємо, що звичайні люди не відпочивають у таких VIP-комплексах. Я можу написати хоч десять заяв, але коли в людини є великі гроші та потрібні зв’язки, йому за це нічого не буде. 

Влад міцно стискає щелепи, його очі спалахують холодною, небезпечною рішучістю. 

— У мене теж є зв’язки. І я особисто обіцяю тобі — він заплатить за все. 

Я дивлюся йому прямо в очі, намагаючись зрозуміти, звідки в ньому ця залізна впевненість. Його слова не викликають у мене сумнівів, але в душі все одно залишається головне питання. 

— Навіщо тобі це? — запитую, уважно вдивляючись у його обличчя. — Ми ж із тобою практично чужі люди. Чому ти так запекло хочеш мені допомогти? 

Влад мовчки дивиться на мене кілька секунд, а потім повільно підходить до панорамного вікна. Збоку здається, ніби він напружено щось обмірковує. Зрештою він повертається. 

— Послухай, я чудово знаю, що я далеко не святий, — тихо каже він. — У моєму житті було повно моментів, якими я не пишаюся. Але я свято впевнений в одному: такі, як він, не повинні ходити безкарними. 

Він повертається за стіл, сідає навпроти й дивиться мені прямо в очі. 

— Покидьки на кшталт нього не змінюються. І ти, можливо, далеко не перша його жертва… і точно не остання, якщо мовчати. Зараз у нас є реальний шанс не просто провчити його, а й захистити інших. 

Я опускаю погляд, знервовано стискаючи пальці в замки. Його слова потрапляють прямо в ціль. Він правий.
Але мені все одно страшно.
Наче відчувши мої вагання, Влад підводиться, підходить ближче й обережно охоплює мої тремтячі долоні своїми теплими руками. 

— Я обіцяю тобі, що зроблю все можливе й неможливе, аби його посадили. Але без твоєї офіційної заяви я просто безсильний перед законом. 

Його погляд спокійний і переконливий. І чомусь… мені неймовірно хочеться йому довіритися. 

— Давай ми зараз разом поїдемо у відділок, це не займе багато часу. А потім я особисто відвезу тебе, куди тільки скажеш.
Я мовчу кілька секунд, вагаючись… а потім повільно киваю.
— Ось і чудово! — всміхається Влад, трохи розслабляючись. 

Я теж підводжуся зі стільця.
— Тоді піду збиратися. Дякую за сніданок, усе було дуже смачно. 

— Будь ласка. Хоча, це вже скоріше обід. 

— Що? 

Влад киває у бік настінного годинника.
Я переводжу погляд і мало не підстрибую від шоку. 

— О Боже, вже перша година дня?! — перелякано вигукую я. — Чому ти мене раніше не розбудив?! 

Я стрімголов кидаюся до кімнати, гарячково шукаючи свій одяг. 

— Не хотів тебе турбувати, ти так міцно спала… — трохи розгублено відповідає Влад, ідучи слідом за мною. 

— Чорт забирай! Де мої речі?!
Паніка охоплює мене з головою. Як я могла забути про бабусю?! 

— Та що сталося? 

— Мені терміново треба до бабусі! Я мала забрати її з лікарні ще о дев'ятій ранку!
Я не знаю, чому зараз звітую йому, але це вже неважливо. Головне — якнайшвидше потрапити до бабусі. 

Помічаю свій телефон на тумбочці й тремтячими пальцями набираю номер бабусі. Кілька довгих, катуючих гудків – і нарешті вона відповідає. 

— Бабусю, ти де? Вибач мене, будь ласка, я проспала, я вже... 

— Заспокойся, моя люба, усе гаразд. Я вже вдома, — лагідно втихомирює мене старенька. — Дядько Василь мене забрав на машині, не хвилюйся так. Ти сьогодні приїдеш до мене? 

— Так, звісно! — вигукую я, схоплюючись. — Я вже збираюся! 

— Добре, тільки будь обережна, дитино, там така страшна негода розгулялася. 

— Гаразд, бабусю. Скоро буду!
Я завершую виклик і лише тепер помічаю, що Влад увесь цей час стоїть у дверному проході, уважно спостерігаючи за кожним моїм рухом. 

— Владе, дякую тобі за все, але мені справді вже пора. Де мої речі? 

Хлопець задумливо чухає потилицю, переводячи погляд. 

— Твої речі..? 

Мене раптово проймає недобре передчуття. 

— Вони залишилися в роздягальні клубу, так? — приречено запитую я, згадуючи, що зовсім не пам’ятаю, як забирала їх. — Чорт! Мій одяг... Там же в кишенях були гаманець і ключі від квартири! Що ж мені тепер робити?!
Я безсило падаю на край ліжка, стискаючи скроні. 

— Твій рюкзак мені віддав охоронець на виході, — спокійно повідомляє Влад. — А от щодо одягу... Так, він, схоже, залишився в роздягальні. 

— Рюкзак — це вже добре... — трохи відлягає від серця, але тут же повертається розпач. — Але що робити з одягом? Я ж не піду на вулицю в цьому халаті! 

Влад загадково всміхається.
— Тут я можу тобі допомогти. 

Він зникає на хвилину, а коли повертається, тримає у руках охайно складений комплект одягу. 

— Ось, тримай. 

Я скептично оглядаю речі.
— Вибач, але в нас із тобою… трохи різні розміри, — кажу, намагаючись пожартувати, хоч настрій зовсім не веселий. 

— Я помітив, — хмикає Влад. — Це речі моєї сестри. Думаю, вони мають на тебе підійти.
Я уважно розглядаю одяг. Справді, розмір здається моїм. 

— Чекаю тебе у вітальні, — кидає хлопець і зачиняє двері, залишаючи мене наодинці. 

Подовжене сіре худі та чорні утеплені лосини сідають на мене просто ідеально, наче були пошиті спеціально для моєї фігури. Одяг виглядає абсолютно новим, і раптом у голову закрадається лиха думка: а якщо це зовсім не речі його сестри, а якоїсь дівчини?
Катя, що за дурні думки?! Яка мені взагалі різниця? Головне, що тепер у мене є нормальний одяг, і не доведеться ганьбитися в робочій спідниці. 

Виходжу у вітальню. Простора кімната з м’яким диваном, величезною плазмою та панорамним вікном, яке займає майже всю стіну. Влад стоїть біля скла, мовчки вдивляючись у снігову заметіль. Він також перевдягнувся — у світло-сині джинси та бежеве худі. І знову мені доводиться подумки визнати: цьому хлопцю пасує абсолютно все. 

Підходжу ближче й просто завмирам від дивовижного краєвиду. Квартира розташована дуже високо, і здається, ніби ми опинилися в самому епіцентрі хуртовини, серед мільйонів білих сніжинок, що кружляють у повітрі. 

— Вау… тут просто неймовірно гарно, — не стримую щирого захоплення. 

— Не можу з тобою не погодитися, — хмикає Влад, обертаючись і оглядаючи мене оцінювальним поглядом. — Радий, що все підійшло. 

— Так, дуже дякую! Але мені справді вже пора бігти. — повертаюся та йду в коридор і тільки тут до мене доходить: у мене ж немає ні моєї куртки, ні зимового взуття! Вийти на вулицю в таку люту негоду без цього просто неможливо. 

— Зачекай, ходімо, — Влад знову наче читає мої думки. — Сестра, також тут ще залишила куртку та черевики. Думаю, вони тобі теж ідеально підійдуть. 

— Справді? — я не можу повірити в таку вдачу. 

Подовжена бежева куртка з великими зручними кишенями виглядає просто чудово. А стильні чорні черевики на масивній платформі й теплому хутрі всередині ідеально лягають на ногу. Безсумнівно, це дуже дорогі речі. 

У ліфті я не стримую цікавості:
— Не знала, що в тебе є сестра. 

— Є, — спокійно відповідає Влад, дивлячись на електронне табло. — Ліза. Нещодавно гостювала в мене, а потім терміново полетіла в Мілан і забула частину речей. 

— Зрозуміло… — чомусь я полегшено видихаю. — Я неодмінно все це тобі поверну, як тільки зможу. 

— О, можеш взагалі не хвилюватися про це. Вона повернеться лише восени, а носити речі з минулого сезону — точно не в її правилах. Вона взагалі просила мене їх викинути, але в мене руки не доходили. І добре, що так склалося. 

Я мовчки дивуюся. Як можна просто викидати майже новий, дорогий одяг? Хоча… у багатих свої причуди. 

На вулиці вирує справжня заметіль. Влад, попри всі мої заперечення, буквально силою надягає на мене свою теплу шапку та шарф. 

— На вулиці мінус п'ятнадцять, не упертася, — коротко пояснює він, але така його щира турбота бентежить мене до глибини душі. 

Як і домовлялися, спочатку ми їдемо у відділок поліції. Влад увесь час перебуває поруч, і його присутність чомусь надає мені дивовижної впевненості. Потім він наполягає на тому, щоб відвезти мене на автовокзал, і зрештою я погоджуюся — у таку хуртовину міським транспортом я б точно їхала кілька годин. 

Авто мчить засніженими вулицями міста, а я сиджу на пасажирському сидінні, притулившись лобом до холодного скла. Снігова хурделиця розгортається за вікном, перетворюючи все навколо на суцільну білу пелену. Всередині ж мене так само завиває ураган тривожних емоцій. Пекуча вдячність за допомогу Влада, розчарування через власну неуважність, злість на обставини й, найбільше, панічний страх не встигнути.
Я до болю стискаю лямку рюкзака, наче це може допомогти заспокоїтися. У голові пульсує єдина думка: "Тільки б устигнути… тільки б устигнути…" 

На вокзал ми приїхали настільки швидко, наскільки це взагалі можливо в таких погодних умовах. Я щиро дякую хлопцеві за все й з поспіхом біжу до кас. До відправлення мого автобуса залишаються лічені хвилини. Я стрімголов мчу слизьким пероном, радіючи, що все ж таки встигаю… Рівно до того моменту, поки касирка байдужим голосом не повідомляє через скло, що через негоду автобус поїхав раніше, а останній вечірній рейс узагалі скасували.
Її слова віддаються в моїй голові глухою, болісною луною. Я ще кілька секунд мовчки стою, ніби не розуміючи почутого. А потім раптово відчуваю, як щось важливе всередині мене остаточно ламається. 

Я виходжу з приміщення вокзалу на ватних, тремтячих ногах. Мороз одразу ж обпікає щоки, але я цього майже не помічаю. Стою просто посеред заметілі, безцільно дивлячись перед собою. Я не встигла. Бабуся залишиться сама у свій день народження. У голові крутяться тисячі болісних «якби»: якби я не поїхала у відділок, якби вчора була обачнішою, якби послухала Влада раніше…
У мене ніколи не було багато родичів. Після втрати батьків бабуся залишилася єдиною рідною людиною на всім світі, і я дала собі святу клятву завжди бути поруч. А тепер… я її підвела. 

Я жодного разу в житті не пропускала бабусиного дня народження. Я мала накрити святковий стіл, спекти її улюблений торт… а тепер навіть не можу потрапити до неї в село.
Серце стискається від болю так сильно, що перехоплює подих. Сльози самі собою починають застилати очі. Я намагалася їх стримати, чесно, але просто не змогла.
Я повільно доходжу до напівпорожньої зупинки, сідаю на крижану лавку й міцніше закутуюся в куртку. Крижане повітря трохи приводить до тями, хоча сльози все одно беззупинно котяться по щоках. Я згадую, що на мені досі Владова шапка та шарф, і чомусь від цього усвідомлення стає трохи тепліше. 

Незграбно витираю вологі щоки й дістаю з рюкзака гаманець. Незрозуміло навіщо перераховую свої купюри ще раз, наче сподіваюся магічним чином знайти там більше грошей. Та дива не стається — на міжміське таксі мені, звісно ж, не вистачає. 

Заплющую очі, опускаю голову й ховаю обличчя в долонях. Що мені тепер робити? Сидіти тут на морозі — не варіант, але й повертатися в порожню квартиру здається просто нестерпним…
Аж раптом… 

— І довго ти ще збираєшся сидіти тут і морозити носа? 

Від цього знайомого, трохи хрипкуватого голосу я різко розплющую очі. Спочатку мені здається, що в мене вже почалися галюцинації від холоду. Та ні. Попереду справді стоїть Влад. 

Він стоїть переді мною, сховавши руки в кишенях куртки, капюшон натягнутий на голову, а на обличчі — той самий невимушений, трохи насмішкуватий, але такий теплий вираз. 

— Сідай у машину, Кучерява, — кидає Влад, вказуючи підборіддям у бік свого авто.
Я ж просто не можу відвести від нього погляду, намагаючись збагнути, чому цього хлопця раптом стало так багато в моєму житті... і чому мене це більше не лякає.