Розділ 21

ВЛАД 

— Ну? І довго ти ще збираєшся витріщатися на телефон? — здивовано перепитує Тьома, нервово потираючи потилицю. — У тебе таке обличчя, Соколовський, наче тобі привид телефонує! 

Я лише міцніше стискаю гаджет у долоні, не зводячи погляду від знайомого імені, що яскраво палає на екрані. 

— Повір, якби це був привид, я б здивувався куди менше, — сухо й глибоко видихаю я. 

— Кучерява… — друг нахиляється ближче й уважно читає напис. — Чекай, це що, та сама дівчина, через яку ти минулого разу так жорстко набрався? 

Я мовчки, важко киваю.
— Так чого ти тоді чекаєш? 

— Не знаю… — зціплюю зуби. 

Чорт, я й справді не впевнений, що хочу зараз із нею говорити. Усередині все ще кипить злість після нашої сварки в коридорі клубу. Але водночас мене просто розриває від дикої цікавості: з якого, біса вона раптом переступила через свою гордість і першою подзвонила мені серед ночі? 

Та поки я вагаюся, екран раптово гасне. Телефон замовкає.
— Ну ось, питання вирішилося само собою, — хмикаю я, намагаючись удати байдужість і ховаючи гаджет у кишеню куртки. 

Проте в грудях раптово з’являється якесь дивне, ядуче й тривожне відчуття. Щось не так. 

І варто мені лише піднести відкриту пляшку коньяку до губ, як телефон у кишені знову оскаженіло оживає на вібровиклику. Я замираю, знову прикипаючи поглядом до екрана. Другий раз поспіль. Якщо перший дзвінок ще можна було списати на випадковість чи помилку, то тепер вона телефонує цілеспрямовано й наполегливо. Невже дійсно пошкодувала про свої слова й вирішила вибачитися? 

— Та годі тобі, брате! Я тебе взагалі не впізнаю! — роздратовано кидає Тьома, штовхаючи мене в плече. — Візьми вже цей клятий телефон! 

Я коливаюся ще секунду. І все ж проводжу пальцем по екрану, відповідаючи на виклик.
Спочатку мені здається, що вона просто радіє тому, що я зняв трубку. Але вже за кілька секунд я отримую гострий укол розчарування навпіл із роздратуванням. Вона телефонує зовсім не мені. Її голос… у ньому відчувається щось жахливо неправильне. Вона несе якусь повну нісенітницю. Наскільки мені відомо, її матері вже давно немає в живих, а дівчина зараз звертається саме до неї. Вона що, п’яна в мотлох? 

— Катю, ти хоч розумієш, кому ти зараз телефонуєш? — суворо запитую я. 

— Так, звісно… — її голос звучить аж занадто впевнено й чітко. 

Я міцно стискаю щелепи. Не думаю, що мій бас можна сплутати з жіночим тоном. Тим більше з голосом рідної матері… Я абсолютно нічого не розумію, і ця невідомість починає мене скажено дратувати. 

Мені вже хочеться просто скинути цей дивний виклик і закрити тему, але щойно я збираюся натиснути червону кнопку, Катя в трубці майже благає: 

— Ні, зачекай, не клади!.. 

І в цьому тремтячому звуці її голосу… я раптом виразно чую чистий страх. Мене з голови до ніг пробирає крижаний холод. А в наступну секунду крізь шуми в динаміку проривається грубий, нав'язливий чоловічий голос. 

У моїй голові спалахує страшна, здогадка.
— Катя, у тебе щось сталося?! Тобі потрібна допомога?! 

— Так!!! — її коротке викрикування ріже мій слух, мов гостре лезо. 

Я миттєво переводжу телефон на гучний зв’язок і, не роздумуючи більше жодної секунди, повертаю ключ у замку запалювання. Потужний мотор рикає на всю заправку. 

— Тримайся, чуєш мене?! Я вже їду! 

Я намагаюся говорити максимально спокійно, щоб заспокоїти її, але сам ледь тримаю себе в руках. Усе всередині просто рветься й палає від люті. Мені хочеться кричати, трощити все навколо. Хочеться, щоб ця машина летіла швидше, хоча я й так втискаю педаль газу в підлогу до самого упору. 

Катя — просто неймовірна молодець. Вона миттєво зорієнтувалася й робить усе ідеально: голосно говорить, що відбувається, описує обстановку, пояснює, куди саме її ведуть. 

А я… Чорт забирай, я вперше в своєму житті настільки дико, до божевілля за когось хвилююся. Ще годину тому я щиро хотів назавжди викреслити цю вперту дівчину зі свого життя. А зараз мене тріпає від однієї лише думки, що я можу не встигнути. І ще більше я ненавиджу самого себе за те, що піддався дурним емоціям і не забрав її з того проклятого клубу силою! 

— Все буде добре, Владе, не накручуй себе так! Ми встигнемо! — намагається заспокоїти мене Тьома. 

— Сподіваюся… — я стискаю кермо з такою силою, що шкіра на ньому тріщить. 

— Влад, полегше на поворотах! Якщо ми зараз розіб’ємося на такій швидкості, то дівчині точно нічим не допоможемо! 

Я чую, як Тьома нервово ковтає слину, коли машина на межі фолу влітає в крутий поворот. Але я навіть не думав скидати швидкість. 

— 501… — раптом тремтячим, згасаючим шепотом промовляє Катя з динаміка.
Чорт. Вони вже на місці. У цьому клятому зачиненому номері. 

Я на повній швидкості вриваюся на територію комплексу, різко гальмую, вискакую з машини… і на секунду завмираю. Величезний фасад комплексу давить своєю масою. Я банально не знаю, через який із трьох входів бігти! 

— Нам сюди! — Тьома силою штовхає мене в плече, спрямовуючи до потрібних дверей.
Усередині біля стійки нас зустрічає хостес і кремезний охоронець, який явно не надто радий нашому нічному візиту й намагається перегородити шлях. 

— Біжи нагору, я сам із ними розберуся! — кидає Тьома, перехоплюючи охоронця.
Я лише коротко киваю й наосліп мчу сходами вгору, минаючи прольоти через три сходинки. П’ятий поверх. Ці прокляті сходи здаються нескінченними, повітря випікає легені. Я чудово розумію: з того моменту, як Катя озвучила номер кімнати, минуло вже занадто багато часу. 

Можливо, я вже… Чорт! Ні, я навіть думати про це не хочу! Я особисто обіцяв їй, що все буде добре. Тільки б устигнути… 

Кулею вириваюся на потрібний поверх, очима гарячково шукаю табличку, зупиняюся біля дверей із золотими цифрами «501» лише на пів секунди… І, затамувавши подих, з розгону вибиваю двері й вриваюся всередину люксу. 

Перше, що кидається в мої розширені очі — величезне двоспальне ліжко в центрі. Порожнє. Я на частку секунди видихаю з невимовним полегшенням. А тоді помічаю напівоголеного, розпатланого чоловіка, який злісно кричить і з усієї дурі гупає кулаками в зачинені двері ванної кімнати. 

Я миттєво впізнаю це обличчя. Це той самий мудак, який годину тому нахабно клеївся до Каті в коридорі клубу.
У моїй голові остаточно вибухає мозок. Засліплююча лють затуманює зір.
Я в кілька стрибків кидаюся до нього, грубо хапаю за комір і з розвороту розвертаю обличчям до себе… А далі просто зношу його важким ударом на підлогу й починаю безжально, люто забивати кулаками. Я не знаю, на кого в цю секунду злюся більше — на цього хтивого покидька чи на самого себе. За те, що не забрав Катю одразу. За те, що змусив її пройти через цей жах. 

— Владе! Владе, схаменись, зупинись!! — раптом крізь криваву завісу до моєї свідомості проривається відчайдушний голос Тьоми. 

Друг міцно хапає мене за плечі й з усієї сили відтягує назад. 

— Остинь, Владе! Ти ж його зараз просто вб’єш на місці! 

Я різко вириваюся з його хватки. Дихаю важко, рвучко, грудна клітка ходити ходором. І тільки зараз помічаю повністю закривавлене обличчя покидька, який безпорадно постогнує на килимі. Чорт... Це дійсно зробив я? 

— Усе, усе... Я вже в нормі, — хрипко кажу другові — Розберися з цим сміттям, а я…
Я переводжу важкий погляд на двері ванної. Катя. 

Підходжу ближче й тихо, як тільки можу, стукаю:
— Катя, це я, Влад. Відчини двері, будь ласка…
У відповідь — суцільна, лякаюча тиша. Лише глухий шум води зсередини. 

— Усе добре, чуєш мене? Він більше тебе не торкнеться. Ти в повній безпеці. Відчини, Катю… 

Але у відповідь знову нічого. І тривога в моїх грудях розростається з новою, дикою силою. Розумію, що іншого варіанту, як вибити ці кляті двері, немає. 

Розганяюся і щосили б'ю плечем у дерево, проте, воно піддалися лише з третього удару, і з гучним тріском грюкнувши об кахельну стіну. Серце гупало в грудях, як оскаженіле — я ще ніколи в своєму житті так сильно не боявся. 

У напівтемній кімнаті, у найвіддаленішому кутку біля раковини, сиділа Катя. Вона міцно обхопила руками свої коліна, вся дрібно тремтіла й затуляла вуха. Здавалося, вона ось-ось розсиплеться на дрібні скляні уламки від найменшого шелесту. 

Я зробив обережний крок уперед, а вона здригнулася всім тілом, ще сильніше втискаючись у холодну стіну. Наче загнане в кут, зранене звірятко, яке вже не вірить у своє порятунок. 

— Катю… — мій голос повністю охрип від хвилювання. Я повільно опустився на коліна прямо поруч із нею, боячись різкими рухами ще більше її налякати. 

Її плечі здригалися від беззвучних сліз, тонкі пальці судомно стискали тканину спідниці. На її ніжному зап’ясті вже наливався синявою слід від грубого чоловічого хвату. У грудях знову запекло від дикої злості. Мені варто було розірвати того виродка на шматки. 

Я обережно простягнув руку й самим лише кінчиками пальців ледь торкнувся її волосся. Катя здригнулася ще сильніше, ніби від мого дотику їй було боляче. 

— Це я… Це Влад, — тихо шепочу, м'яко гладячи її розтріпані кучері. — Усе скінчилося, чуєш? Я тут. Я поруч.
Вона повільно, ніби з важким зусиллям, підводить голову. Її величезні, заплакані очі зустрічаються з моїми. В них було все: дикий страх, пекучий біль, глибокий шок. І ще щось… щось таке, від чого моє власне серце болісно стиснулося. 

А потім вона раптово, без жодного попередження кидається мені на шию, міцно, до судом стискаючи мої плечі. Я на секунду застигаю від несподіванки, не вірячи, що це відбувається насправді, а потім міцно обіймаю її у відповідь, повністю закриваючи своїм тілом від усього зовнішнього світу.
Вона виявилася такою маленькою, такою крихітною й крихкою… І я в цю секунду дав собі мовчазну клятву: більше ніколи в житті я не дозволю, щоб із нею сталося щось подібне. Ніколи. 

Через кілька хвилин дівчина, здається, трохи спам'яталася й сором'язливо спробувала вивільнитися з моїх обіймів. Я неохоче, але відпустив її. 

— Вибач… я щось зовсім розклеїлася, — тихо каже вона, присоромлено опускаючи заплаканий погляд. 

— Тобі немає за що просити вибачення, — щиро відповідаю я. — З тобою все гаразд?.. 

— Так, — ледь чутно відповідає вона й робить спробу підвестися з підлоги. 

Я бачу, як важко й боляче їй дається цей рух, тому швидко підхоплююся й дбайливо піднімаю її на ноги. 

— Владе... Дякую тобі, — тихо промовляє Катя, дивлячись мені прямо в очі. — Якби не ти... я навіть не уявляю, що б зі мною зараз було… 

В її очах знову заблищали гарячі сльози, але вона миттєво відвернулася й швидко витерла їх. 

— Я просто радий, що встиг, — відповідаю від щирого серця. — А тепер нам час негайно забиратися з цього місця. 

Я обережно беру Катю за руку й виводжу з ванної. Відчуваю, як важко їй ступати, але вона мовчки йде за мною, лише сильніше стискаючи мої пальці у своїй долоні. 

Тьома, на щастя, вже встиг оперативно витягти з кімнати того напівживого покидька. Я щиро радий, що Каті не довелося знову бачити його обличчя... точніше те, що від нього залишилося після моїх кулаків. 

Перед виходом, я знімаю свою куртку й обережно накидаю їй на плечі — на вулиці лютує мороз, а мені тільки не вистачало, щоб вона ще й захворіла. Усю дорогу до авто ми йдемо мовчки, але міцно тримаючись за руки. 

Саджаю її на переднє сидіння й одразу вмикаю пічку на максимум, щоб вона змогла зігрітися. Раптом помічаю Тьому, який швидким кроком прямує до нас через парковку. 

— Я зараз повернуся, — кидаю Каті й виходжу з салону. 

Друг тихо повідомляє, що того виродка забрала швидка, а далі ним займуться мої люди й відповідні органи. Але завтра Каті обов'язково потрібно буде написати офіційну заяву. Дякую за допомогу, коротко тисну другові руку й прощаюся. 

Коли я повертаюся в машину, то помічаю, що Катя, повністю закутавшись у мою велику куртку, вже мирно спить, зморена важким стресом. Сідаю на водійське місце й кілька хвилин просто не можу відірвати погляду від її спокійного обличчя. 

Чому я раніше не помічав, наскільки вона красива? Рука сама собою тягнеться, щоб ніжно торкнутися її щоки, але я зусиллям волі втримуюсь. Не хочу її розбудити.
І що мені тепер робити? Відвезти її додому? Я понятия не маю, де саме вона живе. Будити й допитувати? Їй і так занадто дісталося за цю ніч.
Рішення приходить само собою. Доведеться показати Кучерявій свої особисті апартаменти. 

Я обережно заношу її на руках до своєї квартири й акуратно кладу на широке ліжко.
Знімаю свою куртку, і тепер Катя залишається у своїй робочій формі — тонкій блузці з кількома вирваними ґудзиками (тут навіть здогадуватися не треба, чиї це брудні руки постаралися) та короткій спідниці, що відкриває вид на її стрункі ноги. 

І раптом мій погляд чіпляється за темну, розпливчасту пляму на її бежевих колготках.
Чорт забирай... І як тільки ця вперта дівчина примудрилася піти з пораненою ногою на таку важку роботу! 

Кілька секунд я вагаюся, як краще вчинити, а потім іду на кухню, дістаю гострі ножиці й дуже акуратно розрізаю тонкі колготки навколо рани. Вона, можливо, й буде лютувати на мене за це вранці, але обробити закривавлену рану, зараз набагато важливіше. 

Дістаю теплу ковдру й дбайливо накриваю її до самого підборіддя. Сідаю поруч на край ліжка й, важко потерши обличчя долонями, намагаюся збагнути, що, в біса, зі мною відбувається. Коли саме я встиг так радикально змінитися? 

До цього самого дня нога жодної дівчини не переступала поріг цієї квартири. Для мене це було залізним принципом — не приводити сюди нікого, навіть тих дівчат, які мені справді подобалися. Усі гулянки, п'янки й одноразові розваги завжди залишалися суворо за межами моєї фортеці. 

А зараз я сам, власними руками приніс сюди цей комок непорозумінь. І не просто приніс — я поклав її у своє власне ліжко. Без жодних вагань чи сумнівів. 

На годиннику вже восьма ранку. Замість того щоб піти й нарешті трохи поспати, я сиджу в інтернеті й гарячково підбираю теплий одяг для Стрілецької. Оскільки вночі, вибігаючи з комплексу, я забрав лише її рюкзак, зовсім забувши про одяг у шафці. Ну що ж, молодець, Владе. Тепер доведеться викручуватися. 

Замовляю через VIP-доставку якісне зимове взуття її розміру, теплу куртку, чорні утеплені лосини та м'яке худі. Я чудово розумію: Катя просто так із моїх рук ці речі не прийме, її гордість встане дибки. Доведеться дещо зхитрувати, але це вже пізніше. 

Оформляю термінову доставку за годину. І вже незабаром курьєр привозить пакети. Швидко зрізаю всі магазинні бирки, акуратно складаю речі в шафу й прямую на кухню.
Катя взагалі занадто худа. Це видно навіть неозброєним оком. Учора, несучи її на руках сходами, я майже не відчував її ваги. Глянувши на неї зараз, мені чомусь хочеться негайно її відгодувати. Цим і займуся. Звісно, я далеко не шеф-кухар, але елементарний сніданок приготувати здатний. 

Раптом із спальні долинають тихі звуки. Вона прокинулася. І, схоже, ще зовсім не розуміє, де перебуває. Кидаю все на столі й поспішно йду до неї.