Розділ 19

— Що? Ні! — розгублено вигукую я, коли його важка рука тягне мене всередину службової кімнати, і різко, всім тілом відступаю назад.
Чоловік зупиняється на порозі. Його очі звужуються в дві небезпечні щілини, він недовірливо й пильно вдивляється в моє зблідле обличчя, наче намагається розпізнати фальш у моїй раптовій покірності. 

— Тут… тут дуже брудно й… мало місця. Нам буде незручно! — гарячково випалюю перше, що спадає на думку, відчайдушно намагаючись знайти хоч якусь тактичну лазівку. 

Серце скажено гупає в грудях, липкий холодний страх лещатами стискає легені, не даючи дихати. Але, здається, моя раптова ідея спрацьовує на його чоловіче самолюбство. 

— Ти права, крихітко, — чоловік на мить замовкає, обмірковуючи мої слова, а потім, до мого короткочасного, слабкого полегшення, поважно киває. — Думаю, в готелі нам буде набагато комфортніше. 

Мій шлунок буквально зводить від дикої судоми страху, коли він плавно дістає з кишені дорогий магнітний ключ і самовдоволено, зверхньо махає ним перед моїм носом. 

Уся моя єдина надія на порятунок щойно луснула, наче мильна бульбашка. Я наївно сподівалася, що для оформлення номера ми вийдемо на ресепшн комплексу, і там, біля стійки адміністратора, у мене з’явиться реальний шанс привернути увагу когось із персоналу чи охорони. Але якщо в нього вже є ключ, це означає найгірше. Нам достатньо просто непомітно піднятися сходами чи ліфтом нагору — в самий центр пастки, де мене ніхто й ніколи не знайде.
Потрібно щось вигадати. Негайно. Швидко, Катю, думай! 

— Звичайно! — з останніх сил силую себе грайливо усміхнутися, хоча відчуваю, як у голосі зрадницьки проривається істерична нервовість. — Але… є одна маленька проблемка… 

Чоловік раптово зупиняється й недовірливо дивиться на мене згори вниз.
— Сьогодні після зміни мене мала забрати мама. Вона теж пізно повертається з роботи й обіцяла заїхати… — говорю швидко, напівпошепки, намагаючись, щоб кожне слово звучало максимально природно. 

Нервово проковтую сухий клубок слини. Я поняття не маю, що зараз верзу, але пригадую, що читала про подібний трюк у психологічних статтях: можливо мені вдасться до когось додзвонитися та попросити про допомогу. 

— Я просто швидко наберу її, буквально на пів хвилини, і попереджу, що затримаюся на роботі на додаткову зміну, — додаю, непомітно роблячи глибокий вдих.
Тільки б погодився. Тільки б його п'яний мозок проковтнув цей гачок! Тільки б погодився! 

— Я не думаю, що це хороша ідея… — чоловік небезпечно звужує очі й міцніше стискає моє зап'ястя. 

Ні! Ні, тільки не це, благаю!
— Ну сам подумай. Якщо я її зараз не попереджу, вона прийде прямо сюди, в адміністрацію, і підніме всіх на вуха через моє зникнення. Ти ж явно не хочеш, щоб нам хтось так безглуздо заважав відпочивати? — миттєво змінюю тактику, додаючи в голос м'яких, майже кокетливих ноток. 

Вдаю повну легковажність, навіть наважуюся на відчайдушний крок — вільною рукою злегка торкаюся його грудей, хоча від власних дій мене просто вивертає зсередини. 
Чоловік мовчить. Кілька нестерпно довгих секунд він вивчає мене поглядом. 

— Добре, — зрештою хрипко кидає він, випускаючи мою руку. — Але ти говоритимеш прямо біля мене. І без жодних дурниць, дівчинко. Я все чую. 

Боже… Дякую. Хоча б це. Хоча б крихітний шанс.
Тремтячими, спітнілими пальцями гарячково розблоковую екран телефону. Руки липкі, в голові стоїть суцільний оглушливий гул, а думки скачуть безладно, наче загнані в залізну клітку звірі. 

Ось тільки саме в цю секунду виникає інша, смертельна проблема: кому, в біса, дзвонити?!
Поліція? Я просто не зможу чітко викликати допомогу й назвати адресу закладу, не привернувши його уваги. Він вирве трубку за першу секунду. 

Дівчата? Лєся й Аня зараз міцно сплять у своїх ліжках, а навіть якби й почули дзвінок — що вони, безпорадні дівчата, зможуть зробити проти кримезного чоловіка? 

Паша? Він зараз далеко за містом, він фізично не встигне.
Чорт! Чорт! Чорт! 

Мій панічний погляд хаотично ковзає по списку останніх викликів, і раптом очі чіпляються за один єдиний рядок. «Соколовський ». 

Так, це воно! Він точно не спить. Можливо, навіть ще перебуває тут, на території комплексу. І якщо в цьому проклятому місті є хоч хтось, здатний без страху зупинити цього впливового покидька — то це тільки він. 

Але… після нашої жахливої сварки в коридорі… чи підніме він взагалі слухавку від мене? Чи захоче допомагати мені?, 

— Що ти там так довго вовтузишся? — невдоволено бурчить чоловік, крок за кроком наближаючись до мене, і я здригаюся всім тілом, наче від удару струмом. 

Не думаючи більше ні секунди, підкоряючись чистому  інстинкту виживання, я рішуче натискаю кнопку «Виклик». 

Довгі, тягучі гудки у динаміку… Один. Другий. Третій… Серце калатає так шалено, що цей стукіт болісно віддається в моїх власних вухах. 

«Ну ж бо, візьми трубку, Влад. Благаю тебе. Будь ласка. Прошу!» 

Гудки раптово обриваються. На мить мені здається, що світ навколо просто розчиняється, лишаючи мене в повній темряві. Все. Я приречена. 

З моїх грудей виривається судомний, хрипкий вдих, руки миттєво німіють, а очі печуть від підступаючих гарячих сліз розпачу. Але здаватися не можна, це мій останній шанс! Швидко, натискаю повторний виклик. 

Один гудок. Другий. Чоловік поруч помітно напружується, його брови суворо зсуваються. Третій. Мене починає дрібно трясти від безсилля.
І раптом — телефон у моїй руці оживає коротким вібросигналом. 

— Алло! — різко, майже з криком видихаю я в трубку, немов отримуючи рятівний ковток кисню після тривалого занурення під крижану воду. 

— Так, слухаю, — голос Влада в динаміку звучить рівно, сухо й максимально стримано. Він усе ще злий на мене.
Боже, ти відповів… 

— Я… — на секунду зупиняюся, відчуваючи, як мене наскрізь пронизує важкий, підозрілий погляд. — Матусю, привіт! Ти де? 

— Що? — голос Влада в трубці миттєво змінюється на повне спантеличення. — Яка, в біса, матуся, Стрілецька? Ти хоча б бачиш, кому ти дзвониш серед ночі? 

— Так, звісно! — Влад, благаю, зрозумій… Увімкни мізки, будь ласка, зрозумій мене правильно! – Ти де?
— Їду додому! — випалює хлопець, а у мене в середині все німіє — Ти щось хотіла?
— Так, я… – гублюся, коли чоловік поруч голосно кашляє. 
Чорт! Чорт! Як пояснити що мені потрібна допомога?
— Матусю, ти вже приїхала за мною?  

— Ти що, знущаєшся? — його тон стає роздратованим і холодним. — Я кладу трубку. 

— Ні, зачекай! — чистий відчай робить мій голос зрадницьки тремтячим і тонким. — Ти була абсолютно права сьогодні, коли говорила зі мною… мені дійсно варто було тебе послухати… вибач мені, будь ласка… 

На очі знову навертаються гарячі слізи, і я фізично відчуваю, як крізь пальці витікає мій останній, примарний шанс на порятунок. 

— Закінчуй уже! — роздратовано й голосно кидає мій кривдник. 

І це грубе втручання мене рятує.
— Хто це?! — раптом голос Влада в динаміку змінюється за частку секунди. Уся його роздратованість зникає, поступаючись місцем жорсткому, як сталь, напруженому металу. — Катя, це хто поруч із тобою?! 

— Я… яя! — чорт, я не знаю як пояснити, але від слів хлопця уже стає легше дихати.  

— Катя, у тебе щось сталося? Тобі потрібна допомога? 
Я здригаюся під пильним поглядом, але впевнено кажу: 

— Так! — голосно й чітко промовляю. 

— Ти де зараз перебуваєш? 

— Я ще на роботі, в «Едельвейсі». Матусю, я чудово знаю, що ти сьогодні мала особисто забрати мене після зміни, та ми тут із дівчатами раптово вирішили ще трохи відпочити після важкого тижня! Тому ти, напевно, їдь поки додому, не чекай на мене! 

— Тебе хтось утримує? Хтось хоче скривдити? Це чоловік? — питання Влада сипляться чітко, мов удари батога. 

— Так. 

— Він стоїть поруч, і ти не можеш вільно говорити, правильно? 

— Так, — уже набагато тихіше повторюю я. Мені навіть не віриться, що Соколовський зрозумів усе абсолютно правильно. 

— Куди цей виродок тебе веде? Де ви зараз? — він звучить максимально сконцентровано й зібрано, мені здається я навіть чую на задньому плані глухий, потужний рев автомобільного мотора. Він летить сюди на повній швидкості. 

— Не хвилюйся, все добре, ми просто переночуємо в готелі нашого ж комплексу, нагорі, — даю йому головну географічну прив'язку. 

— Так, зрозуміло! Він веде тебе в готельні номери комплексу! — Влад важко дихає в трубку. — Який номер кімнати, Катя? Назви мені номер! 

— Я… я поки не знаю! — розчаровано й тихо видаю в слухавку, оскільки розумію, що в цьому величезному п'ятиповерховому готелі хлопцю доведеться шукати мене занадто довго. 

— Добре, ти тільки не панікуй і не хвилюйся! Чуєш мене? Я вже їду! — Боже, мені не здається? В його голосі дійсно чути дикий, шалений страх за мене? 

— Моє терпіння вже на межі, дівчинко! Скидай дзвінок і пішли, досить базікати! — голосно й грубо гиркає чоловік, вириваючи мене з реальності, і я мало не підстрибую на місці від переляку. 

— Мені вже пора, мамусь, дівчата кличуть, вибач! — швидко промовляю в трубку. 

— Я чую! — важко видихаючи, каже Влад, а тоді вже абсолютно залізним, безапеляційним тоном додає: — А тепер слухай мене уважно, Катю. Ні в якому разі не збивай цей дзвінок. Поклади телефон якомога ближче і старайся всю дорогу голосно коментувати, куди саме ви йдете й на який поверх піднімаєтеся. І найважливіше: як тільки ти дізнаєшся номер кімнати — максимально голосно й чітко скажи його вголос! Ти все зрозуміла? 

— Так! — коротко кажу я. 

— Катя… все буде добре. Я тобі обіцяю. Я встигну, — зараз його голос звучить настільки впевнено, надійно й несподівано ніжно, що мені понад усе на світі хочеться вірити кожному його слову. 

— Дякую… — тихо, ледь чутно промовляю я, вкладаючи в це слово всю свою душу. — Па-па, матусю! — уже голосно, на весь коридор кажу, і вдаю, наче рішуче збиваю виклик пальцем, хоча насправді просто непомітно натискаю бокову кнопку блокування.
Й, натягнувши на обличчя чергову фальшиву посмішку, повертаюся до свого кривдника. 

— Ну нарешті! Бо я вже думав, цей допит ніколи не закінчиться, — хрипло, тваринно видихає чоловік і знову грубо, по-хазяйськи хапає мене за талію, силою штовхаючи в бік ліфтової зони. Його хватка настільки сильна й болюча, що я від несподіванки мало не спотикаюся на своїх високих підборах, але він навіть не думає сповільнюватися. — Ми, до речі, так і не познайомилися нормально, красуне. Мене Марат звати. 

Що ж, моє перше враження щодо його національності виявилося абсолютно точним. 

— Катя, — тихо відповідаю я, з усіх сил намагаючись приховати зрадницьке тремтіння в голосі й говорячи навмисно голосно, щоб мікрофон у кишені чітко все зафіксував. — А на який поверх ми взагалі піднімаємося, Марате?  — обережно запитую, закидаючи першу пряму вудку для Влада. 

— П'ятий, — коротко й вагомо кидає чоловік, натискаючи пальцем на кнопку виклику ліфта.
— Аж на п'ятий? — напевно, занадто голосно й награно перепитую я, округливши очі. — Ого... Я навіть не знала, що в нашому комплексі на п'ятому поверсі теж є номери! Думала, там лише технічні приміщення зачинені. 

Стараюся щосили вмикати образ такої собі наївної, дурненької офіціантки, щоб він ні на секунду нічого не запідозрив. 

— Там не просто номери, люба. Там розташований закритий президентський люкс для особливих гостей, — з величезною гордістю й пихою заявляє Марат і раптово, абсолютно неочікувано для мене, з усього розмаху хльостко шльопає мене долонею по сідницях. 

Від цієї дикої наруги й гострої огиди мене буквально всю пересмикує, всередині спалахує шалене бажання розвернутися й з усієї сили вліпити йому ляпаса, але за секунду я встигаю закрити очі й взяти свої емоції під жорсткий контроль. Тільки не зараз. Ціна помилки — моє життя. 

Отже, п'ятий поверх... Президентське крило. Я чудово знаю архітектуру нашого комплексу: там розташовано всього три великі ізольовані кімнати. Це суттєво полегшує завдання для Влада, коло пошуку звужується, а отже — у мене дійсно з’являється реальна надія на порятунок. Влад знайде мене. Він пообіцяв. А Соколовський, як я вже встигла зрозуміти, своїх слів на вітер не кидає. Я вірю в це всім серцем. 

Сталеві двері ліфта з тихим шурхотом зачиняються, кабіна починає свій плавний підйом нагору. Кожна нова цифра, що спалахує на електронному табло — 2... 3... 4... — сприймається моїм запаленим мозком як прямий, невідворотний відлік до чогось страшного й непоправного. 

Серце б'ється все швидше, вилітаючи з грудей, пальці на руках миттєво стали гарячими й липкими від поту. Я намагаюся щосили контролювати своє рване дихання, але в голові в цей момент, наче рятівний щит, крутяться лише його останні слова: «Все буде добре. Я тобі обіцяю». Я повторюю їх про себе знову й знову, мов святу мантру, міцно тримаючись за цю єдину тонку ниточку надії в суцільній темряві розпачу.
Коли двері ліфта знову з тихим сигналом відчиняються, переді мною відкривається невеликий, розкішний хол, виконаний у спокійних світло-коричневих тонах. Тут безперечно дуже красиво й дорого: елітне дерев'яне оздоблення стін, м'які перські килими під ногами, що повністю глушать звуки кроків, витончені декоративні світильники. Але мені зараз немає абсолютно ніякого діла до цієї вишуканої розкоші. 

Марат впевнено, по-господарськи веде мене вперед по коридору, до болю міцно стискаючи моє тонке зап'ястя. Його сильні пальці буквально врізаються в мою шкіру, залишаючи там майбутні сині синці, але я терплю, кусаючи губи. 

— Ну ось ми й на місці, — самовдоволеним, голосом заявляє він, зупиняючись біля масивних дубових дверей із блискучим золотим номером.
Я швидко озираюся навколо, ловлячи ту саму коротку секунду, поки він зосереджено прикладає магнітну картку до електронного замка. Удаючи повну неуважність і захоплення, я майже викрикую в простір, орієнтуючись на прихований у кишені телефон: 

— Ого, кімната номер 501! А ви знали, Марате, що п'ятсот один — це моє щасливе число?! 

Мій голос прозвучав у порожньому коридорі якось неприродно голосно, занадто награно й фальшиво, аж сама злякалася. Я лише можу палко сподіватися, що Влад на тому кінці дроту почув цю цифрову підказку.
Марат повільно обертається до мене, замок на дверях клацає, і він дивиться на мене з якоюсь загадковою, хижою усмішкою голодного вовка. 

— Що ж, це просто чудовий знак, крихітко. Заходь, не соромся, почувайся як удома, — майже муркоче він, навстіж відчиняючи важкі двері й пропускаючи мене вперед себе.
Я буквально зависаю на порозі, дивлячись углиб номера. Мої ноги наче налилися важким свинцем, я просто не можу змусити себе зробити бодай один крок усередину. У самому повітрі цієї кімнати відчувається смертельна, гостра небезпека, що діє на мене задушливо. 

— Ну, сміливіше, вперед! — голос Марата в одну мить втрачає всю свою удавану лагідність, стає жорстким, грубим, і він обережно штовхає вперед. 

Я не втримуюсь й за секунду опиняюся всередині кімнати. Двері за моєю спиною з гучним, остаточним клацанням зачиняються. І перше, що миттєво кидається в мої очі, в центрі цього люксу — величезне, просто гігантське двоспальне ліжко під шовковим покривалом. 

Важкий клубок страху остаточно застряє в моєму горлі, не даючи видавити ні звуку. Від одного лише погляду на це місце мені хочеться дико кричати, бігти назад, дряпати нігтями ці стіни, тікати світ за очі. 

— Ну нарешті ! — хрипло, збуджено видає Марат. 

Я не встигаю навіть оком моргнути як його сильні руки з розмаху штовхають мене прямо на це м'яке матрацне ложе. Наступної секунди він усім своїм важким, гарячим тілом навалюється на мене зверху. Його дихання, густо просякнуте алкоголем, б'є мені прямо в обличчя, а великі, липкі долоні вже жадібно, безсоромно нишпорять по моєму тілу, задираючи коротку спідницю форми. 

Зірвавшись на чистий панічний рефлекс, я з усіх сил намагаюся виставити руки вперед і зіштовхнути його з себе, але все марно. Він навіть не зміщується ні на міліметр, міцно притискаючи мене до ліжка, наче величезна бетонна плита. У грудях усе боляче стиснулося від тваринного жаху, в голові миттєво запаморочилося, а у вухах оглушливо, божевільно бився мій власний пульс. 

— Ні! Ні! Благаю, не треба! Зупиніться! — налякано, зірваним голосом закричала я, судомно, дико звиваючись під його вагою, намагаючись виповзти з-під нього.
Але він навіть не думає зупинятися, моє безсиле брання лише більше його розпалює. Його вологі губи починають огидно, торкатися моєї шиї, обличчя, ключиць, а пальці нахабно й грубо намагаються розстебнути гудзики на моїй сорочці. 
Паніка остаточно охоплює мою свідомість із головою, вимикаючи будь-який залишок розуму. Я починаю щосили бити його кулаками по широких грудях, злісно дряпати нігтями шкіру на його шиї, з м'ясом впиватися пальцями в його зап'ястки, намагаючись відтягнути їх від свого тіла. Але Марат лише дратівливо, по-звірячому фиркнув від мого опору й ще сильніше, до хрускоту в ребрах, притиснув моє тіло до матраца, повністю блокуючи будь-які рухи. Дихати стає майже неможливо, легені палають від браку кисню. 

Невже це все-таки відбувається зі мною в реальності? Невже зараз, моє життя просто закінчиться й розлетиться на шматки? 

— Зупинись, будь ласка! Прошу тебе, схаменись! — уже майже хриплю я, втрачаючи останні сили й захлинаючись власними гарячими сльозами розпачу. 

І, на мою несподіванку, у цей самий момент він дійсно на секунду завмер. 

— Що ще, в біса?! — розлючено, по-звірячому прогарчав він мені прямо в обличчя, важко дихаючи й трохи відсторонившись. Його карі очі потемніли від гніву, перетворившись на два чорні вири, а на скронях скажено пульсували сині вени. Від цього дикого, погляду в мене в одну мить похололо в жилах, а серце заціпеніло. 

— Я... я просто хотіла... — мої слова плуталися, думки гарячково розбігалися в різні боки. Я фізично не могла нормально сформулювати навіть найпростіше речення, затерплий язик безжально заплітався. Виникло стійке, задушливе відчуття, наче мені перекрили кисень і я просто зараз задихаюся на цьому розкішному ліжку. 

— Хотіла що?! Кажи швидко! — Марат боляче, до хрускоту в щелепі схопив мене пальцями за підборіддя, грубо змушуючи подивитися йому прямо в очі. 

— Сходити в душ… — раптово, на чистому інстинкті вирвалося в мене єдине логічне виправдання. 

— Ти що, знущаєшся з мене?! — його роздратування спалахнуло з новою, ще більш небезпечною силою. 

Але мені довелося грати свою роль до кінця. Поспішно проковтнувши гарячий клубок у горлі й збираючи докупи останні крихти самоконтролю, я змусила своє тіло прогнутися в спині. Спершись на лікті, я опинилася за лічені сантиметри від його обличчя. 

— Я сьогодні всю ніч важко працювала на ногах, — тихо, рвучко видихнула я йому в губи, з усіх сил намагаючись, щоб мій голос звучав якомога м'якше, спокусливіше й невимушено. — Я банально спітніла, Марате... Мені просто життєво необхідно на кілька хвилин освіжитися під водою... щоб уся наша наступна ніч була для тебе справді незабутньою. 

Зціпивши зуби від невимовної відрази, я повільно, тремтячими пальцями провела рукою по його широких грудях, відчуваючи, як важко й часто він дихає. У мене самої руки ходили ходором від страху, але силою волі я змушувала себе тримати рухи плавними, майже лагідними. 

Боже, якби хтось тільки знав, наскільки мені було огидно все це робити! Мене буквально нудило від кожної секунди цієї вимушеної акторської гри. Але, схоже, мій розрахунок усе ж таки спрацював. Марат усе ще важко дихав і злісно мружився, але його напружені м'язи під моїми пальцями трохи розслабилися, а в очах спалахнув задоволений вогник самця.
— П'ять хвилин! — різко, гучно гаркає він, нарешті повністю злізаючи з мене. — Даю тобі рівно п'ять хвилин, дівчинко. Якщо затримаєшся хоч на секунду — пошкодуєш.
Я слухняно, швидко киваю і, не гаючи жодної миті, майже вилітаю з ліжка в бік ванної кімнати. Заскочивши всередину, я миттєво зачиняю двері й судомним, різким рухом повертаю ключ у замку. Одразу після цього я безсило притуляюся спиною до холодного дерева, важко й рвучко ковтаючи ротом повітря. Руки тремтять так, що я не можу втримати пальці вкупі, серце несамовито, божевільно б'ється об ребра, а в горлі повністю пересохло. Я ледве стримую дике, істеричне ридання, що підступає до грудей.
На повному автоматі, щоб не викликати зайвих підозр, я підхожу до душової кабіни й на повну потужність вмикаю воду. Гучний шум важких крапель, що вдаряються об кахель, миттєво заповнює простір, створюючи для Марата ідеальну ілюзію того, що я дійсно збираюся приймати душ.
Усе. Сили останнім безжальним потоком залишають моє тіло. Я безпорадно падаю прямо на холодну плитку підлоги, обхоплюючи коліна руками й ховаючи в них обличчя. 

І раптом мене пронизує новий, ще більш паралізуючий удар жаху. Гарячково обвівши поглядом свої кишені, я розумію найстрашніше — телефона немає. Напевно, він непомітно випав і відлетів десь під ліжко чи на килим у ту саму секунду, коли Марат штовхнув мене на матрац.
Чорт! Чорт! Чорт! Що ж робити?! 

Мій єдиний зв'язок з Владом тепер лежить там, у кімнаті, прямо під ногами у гвалтівника. Чи встиг Влад почути номер кімнати? А раптом дзвінок просто скинувся ще в ліфті через поганий зв'язок? В будь якому випадку, я зробила все, що було в моїх  силах... Тепер уся моя подальша доля, перебуває виключно в руках Влада. Якщо він не встигне... мені кінець. 

Сидячи на холодній плитці ванної кімнати й сильніше стискаючи руки навколо власних колін, я намагаюся бодай трохи заспокоїти дику лихоманку в усьому тілі. Серце гупає в скронях так гучно й важко, що цей звук повністю заглушує навіть потужний шум води в душі. 

Мені страшно. Не просто страшно — мене повільно душить, чорний жах. Усвідомлення того, що саме зі мною зробить цей виродок за цими дверима, якщо Соколовський запізниться, розриває мою свідомість зсередини на шматки. 

Чому я сьогодні не послухала свого власного внутрішнього голосу? Чому не залишилася вдома, під теплою ковдрою? Адже весь день, починаючи з самого ранку, мене не покидало це гнітюче, відчуття тривоги, наче щось жахливе ось-ось має трапитися… І ось, будь ласка. Я тут. У глухій, ізольованій пастці.
Раптом різкий, потужний стук у двері змушує мене буквально підстрибнути на місці, а серце остаточно стискається в крижану грудку. 

— Ей! Я вже зачекався!! П'ять хвилин минули! — гучно гримає Марат з того боку. 

Я мовчу, затамувавши подих. Ще міцніше стискаю коліна, аж до болю впиваючись власними нігтями в шкіру.
«Влад... ну де ж ти?..» 

— Досить уже там наводити марафет! — його голос звучить уже набагато ближче, і тепер у ньому немає й натяку на ту колишню, удавану грайливість. Там панує чиста, звіряча хтивість навпіл із роздратуванням.
Глухий, потужний удар важкого кулака по дверях змушує мене мимоволі скрикнути й затулити рот долонею. 

— Виходь, я сказав! — тепер він не просто говорить, він кричить на весь голос. Його шалена злість і нетерпіння фізично відчуваються навіть через товсті двері люксу. 

Я стискаюся в кутку під стіною ще більше, наче намагаюся повністю розчинитися в кахлі, сховатися, зникнути з цієї жахливої реальності. 

— Не зли мене, дівчинко!! — гарчить він, а потім, зробивши глибокий вдих і намагаючись говорити спокійніше, додає з явним натяком: — Я даю тобі останній, чуєш — останній шанс вийти звідти самій, по-хорошому. 

Але я не рухаюся. Я просто фізично не можу поворухнутися — страх повністю паралізував моє тіло. 

— Якщо ти зараз же, не відчиниш ці прокляті двері, я виб'ю їх до бісової матері!! 

Гуп! Сильний удар ногою. Гуп! Ще один, набагато потужніший, від якого затремтіли навіть стіни ванної кімнати. Двері здригаються, жалібно тріщать, і мені здається, що їхні петлі разом із замком ось-ось просто не витримають цієї навали. 

Дика, неконтрольована паніка накриває мою свідомість величезною хвилею, мене всю колотить, великі гарячі сльози вже суцільним потоком котяться по щоках, змиваючи залишки макіяжу. 

— Катя, все буде добре… все обов'язково буде добре… він встигне… — беззвучно, самими лише губами шепочу я в порожнечу, хоча сама вже ні на йоту не вірю у власні слова. 

Але ж… це просто не може бути моїм кінцем, правда? Не може все закінчитися так брудно й безглуздо в цьому готельному номері?!
Я щосили стискаю пальці в кулаки, намагаючись зупинити істерику, але тихий, отруйний голос у моїй власній голові чітко шепотить: «Ти не виберешся звідси. Усе вже вирішено! 

— Ні, ти сильна! Ти все витримаєш! Ти маєш боротися! — зривається з моїх губ тремтячий, майже божевільний шепіт крізь сльози.
Я роблю глибокий вдих, але замість рятівного кисню в моїх легенях розливається суцільна паніка. 

Гуп! Ще один страшний удар. Дерево навколо замка починає виразно скрипіти й розходитися тріщинами, двері ледь тримаються. Я більше просто не можу, не маю сил усе це чути! Міцно заплющую очі й з усієї сили затуляю вуха долонями, намагаючись втекти, сховатися хоча б усередині власної голови, згадати щось хороше, тепле, безпечне... Обличчя бабусі, наш дім у селищі... 

Але навіть крізь щільно притиснуті до вух руки я все одно чітко, виразно чую, як він хижо гарчить там, у кімнаті, як люто, без упину лупить важким тілом по дверях, і як моє власне тіло інстинктивно, болісно здригається від кожного цього глухого удару.
Я занадто добре знаю, що саме він зробить зі мною в першу ж секунду, коли увірветься всередину. Я занадто довго водила його за ніс, і тепер Марат не просто збуджений — він абсолютно, несамовито розлючений. Я всім серцем не хочу, щоб моє життя закінчилося такою ганьбою! Але як... як я зможу після цього жаху взагалі дивитися людям в очі? Як я зможу жити далі з цим брудом у душі?! 

Раптом — простір розриває страшний, оглушливий тріск ламаного дерева. Гучний гуркіт, схожий на розкат грому. Двері ванної кімнати вилітають із петель, з гуркотом падаючи на кахель.