Розділ 19

- Що? Ні! – розгублено вигукую, різко відступаючи назад. 

Чоловік зупиняється, примружує очі, недовірливо вдивляючись у мене. 

- Тут… тут дуже брудно і… мало місця. Я думаю, нам буде незручно! – випалюю перше, що спадає на думку, відчайдушно намагаючись знайти хоч якусь лазівку. 

Серце скажено гупає в грудях, холодний страх стискає легені. Але, здається, моя ідея спрацьовує. 

- Ти права! – чоловік мовчить, обмірковуючи щось, а потім, на моє короткочасне полегшення, киває. – Думаю, в готелі нам буде краще. 

Мій шлунок зводить від страху, коли він дістає з кишені ключ і самовдоволено махає ним перед моїм обличчям. 

Моя єдина надія на порятунок луснула, наче мильна бульбашка. Я сподівалася, що ми підемо на ресепшн, і там у мене буде шанс привернути увагу когось із персоналу. Але якщо у нього вже є ключ, нам достатньо просто піднятися сходами на четвертий поверх – у самий центр пастки, де мене ніхто не знайде. 

Потрібно щось вигадати. Швидко! 

- Звичайно! – силую себе усміхнутися, хоча відчуваю, як в голосі проривається нервовість. – Але є одна проблемка… - чоловік зупиняється, недовірливо дивлячись на мене. 

- Сьогодні після зміни мене мала забрати мама. Вона теж повертається з роботи… – говорю швидко, намагаючись, щоб голос звучав природно. 

Нервово проковтую слину. Не знаю, що верзу, але пригадую, що читала про такий трюк, можливо мені вдасться до когось додзвонитися та попросити про допомогу - Я просто швидко подзвоню їй і попереджу, що затримаюся на роботі, – додаю, непомітно роблячи вдих. 

Тільки б погодився. Тільки б погодився! 

- Я не думаю… – чоловік звужує очі. 

Ні! Ні, тільки не це! 

- Якщо я її не попереджу, вона прийде сюди й підніме всіх на вуха. Ти ж не хочеш, щоб нам хтось заважав? – миттєво змінюю тон, додаючи в голос кокетливих ноток. 

Вдаю легковажність, навіть наважуюся торкнутися його грудей, хоча від власних дій мене вивертає зсередини. 

Чоловік мовчить. Вивчає мене поглядом, і я майже фізично відчуваю, як мене зважують, оцінюють, приймають рішення про мою подальшу долю. 

- Добре, – зрештою каже він. – Але ти говоритимеш біля мене. І без дурниць. 

Боже… хоча б це. 

Тремтячими пальцями розблоковую телефон. Руки липкі, в голові гуде, а думки скачуть безладно, ніби загнані в клітку. 

Ось тільки тут виникає інша проблема, до кого дзвонити? 

Поліція? Не зможу викликати допомогу, не привернувши уваги. 

Дівчата? Лєся й Аня зараз сплять, а навіть якби й ні – що вони можуть зробити? 

Паша? Він за містом. 

Чорт! Чорт! Чорт! 

Погляд ковзає по списку дзвінків, і раптом я бачу ім’я. "Незнайомець." 

Соколовський. Він точно не спить. Він, можливо, навіть ще тут. І якщо хтось зможе зупинити цього покидька – то це він. 

Але… після нашої сварки… чи підніме він слухавку? Чи захоче взагалі допомогти? 

- Що там? – бурчить чоловік, і я здригаюся, наче від удару струмом. 

Не думаючи більше ні секунди, натискаю "Виклик." Гудки… Один. Другий. Третій… Серце калатає так, що віддається у вухах. 

"Візьми трубку, Влад. Будь ласка. Будь ласка!" 

Гудки обриваються. Світ навколо наче розчиняється. Все. Я приречена. 

З грудей виривається судомний вдих. Руки німіють. Очі пече від підступаючих сліз. Не можна здаватися! Швидко натискаю повторний виклик. Один гудок. Другий. Чоловік поруч напружується. Третій. Мене починає трясти. 

І раптом – телефон оживає. 

- Алло! – різко видихаю, немов отримуючи ковток повітря після тривалого занурення під воду. 

- Так, слухаю, – Влад говорить рівно, стримано. 

Боже… 

- Я… – зупиняюся, відчуваючи, як мене пронизує погляд чоловіка. – Матусю, привіт! Ти де? 

- Що? Яка матуся? – Влад явно спантеличений. 

Ні, Влад, зрозумій… будь ласка, зрозумій! 

- Ти хоча б знаєш, кому дзвониш? – його тон стає роздратованим. 

Що сказати? Як дати йому зрозуміти?! 

- Так, знаю! – швидко випалюю. – Ти де? 

- Їду додому. 

Ні, не зараз! Не залишай мене! 

- Ти щось хотіла? 

- Так, я… – гублюся, коли чоловік поруч голосно кашляє. 

Чорт! Чорт! 

- Матусю, ти вже приїхала за мною? 

Влад мовчить, потім різко: 

- Що? Ти що, п’яна? Я кладу трубку.

- Ні, зачекай! – відчай робить голос зрадницьки тремтячим. – Ти мала рацію сьогодні… мені варто було тебе послухати… вибач.. - на очі навертаються сльози, і я розумію, що втрачаю останній шанс на порятунок. 

- Закінчуй вже! - роздратовано кидає мій кривдник, зовсім поруч і це мене рятує. 

- Це хто? – раптом голос Влада змінюється. Стає жорстким, напруженим. 

- Я.. яя! - не знаю як пояснити, але від слів хлопця уже стає легше дихати. 

– Катя, у тебе щось сталося? Тобі потрібна допомога? 

Здригаюся. 

- Так! - голосно і чітко промовляю.  

- Ти де?  

- Я ще на роботі? Матусю, я знаю що ти сьогодні мала забрати мене після зміни, та ми з дівчатами вирішити ще трохи відпочити після роботи! Тому ти напевно їдь додому!  

- Тебе хтось хоче скривдити? Це чоловік? 

- Так. 

- Він поруч, і ти не можеш вільно говорити? 

- Так - уже тихше повторюю, навіть не віриться що Соколовський зрозумів все правильно. 

- Де ви зараз? - він сконцентрований і зібраний, це чути по голосу.  

- Не хвилюйся, ми переночуємо в готелі нашого комплексу.  

- Так, зрозуміло! Він веде тебе в готель! - в трубці я чую звук мотора, напевно він летить на повній швидкості - Який номер?  

- Я, я не знаю! - розчаровано видаю, оскільки розумію, що хлопцю довго прийдеться мене шукати.  

- Добре, ти тільки не хвилюйся! Я вже їду! - мені здається чи Соколовський і справді хвилюється за мене.  

- Моє терпіння на межі! - голосно гиркає незнайомець, і я мало не підстрибую на місці.