Розділ 18

Ночі, уже за традицією, я не можу заснути. І причина цьому — знову ж таки Соколовський. 

Слова Ані таки змусили мене все обдумати. І десь у глибині душі починають шкребти кішки. Виявляється, у мене все ж є совість, і тепер я картаю себе за те, що тоді, в лікарні, накричала на Влада. 

Важко повірити, що цей хлопець справді хвилювався і так піклувався про мене. І найважливіше питання: чому? Думати про те, що він відчуває щось до мене, я не хочу. Не хочу плекати марні надії, адже в будь-якому випадку я йому не пара. Проте вибачитися, напевно, доведеться. Щоправда, ще не знаю, як саме це зробити, але про це подумаю пізніше. 

Зараз набагато важливіше подбати про бабусю. На щастя, до кінця тижня мене звільнили від занять, тож завтра я їду, щоб поселити її в лікарню. Досі не можу повірити в таке везіння. Якби не цей благодійник, навіть не уявляю, що б я робила! 

Також у мене була ще одна важлива справа — розмова з тренером. Він кілька разів телефонував, а я все ніяк не наважувалася передзвонити. Проте тягнути більше нікуди, і пояснень мені не уникнути. Я навіть придумала цілу історію виправдань, але, на моє велике здивування, вони мені не знадобилися. 

Як виявилося, Соколовський весь цей час тримав тренера в курсі подій. Щоправда, про рану на нозі вчитель не знав. І мені б не хотілося, щоб він дізнався. Не знаю, що саме Влад йому наплів, але чоловік доволі спокійно зі мною спілкувався, побажав швидкого одужання і відключився. Щоправда, за погане харчування мені таки влетіло, та це вже дрібниці. 

І знову Соколовський! Я, звісно, дуже вдячна йому за допомогу, проте щось його забагато в моєму житті останнім часом. Спочатку в мене виникла ідея подзвонити й подякувати за все. Я навіть встигла набрати його номер, але передумала й швидко скинула дзвінок. Подумала, що при зустрічі буде краще. 

І так, я таки записала його номер після останніх смс як "Незнайомець". 

А далі все закрутилося, наче у вирі. Я поїхала до бабусі, ми поселили її в лікарню, потім повернулася додому і вирішила прибрати в будинку — руки до цього ніяк не доходили. Не забувала двічі на день обробляти рану. Хоча все заживало добре, після інтенсивної ходьби нога давала про себе знати. 

Звісно, я кожного дня зідзвонювалася з друзями. Як виявилося, всі вони дуже хвилюються за мене. А особливо Леся, яка ніяк не могла змиритися з тим, що перебуває так далеко, коли в мене такий важкий період. 

У четвер мені подзвонила Каріна, адміністратор Едельвейсу, й попросила вийти в п'ятницю на роботу. Сказала, що є серйозне замовлення, а обслуговуючого персоналу бракує. А ще згадала, що за цей вечір добре заплатять. 

Не знаю чому, але цього разу мені особливо не хотілося виходити на зміну. 

До кінця тижня я не планувала повертатися в місто. У неділю в бабусі день народження, і лікар пообіцяв відпустити її додому на вихідні. Я хотіла прибрати дім і спекти торт. Звісно, я не на сто відсотків впевнена, що він у мене вийде смачним, проте вибору немає, адже бабуся принципово не їсть магазинні торти. 

Та попри все моє небажання я таки погодилася. Через травму я пропустила багато змін у кафе, а гроші мені зараз явно не завадять. 

На роботу я потрапила близько восьмої вечора. 

Через снігопад, що почався ввечері, на дорогах були затори, тож я катастрофічно не встигала. 

Ще й довго вовтузилася з робочою формою. Ніяк не вдавалося натягнути спідницю так, щоб вона хоча б трохи прикривала пов’язку. Ну, а в такому вигляді мене ніхто б не випустив до клієнтів. Довелося на сьогоднішній вечір зняти бинт і прикріпити на рану невеликий пластир тілесного кольору . 

Сьогодні було зарезервовано три VIP-зали: у двох святкували дні народження, а в одній — дівич-вечір. 

Чесно кажучи, я дуже сподівалася, що мені випаде обслуговувати саме дівич-вечір. Дівчата, звісно, не дають таких чайових, як чоловіки, але з ними набагато спокійніше. 

Та, на жаль, фортуна була не на моєму боці. Мене призначили на обслуговування третьої VIP-зали — святкування двадцятиріччя якоїсь багатої дівиці.

Гостей було близько двадцяти: багато п'яних хлопців та дівчат, які відривалися на повну. В принципі, все як завжди. 

Ще одним важливим моментом було те, щоб серед гостей не було знайомих мені людей. На щастя, сьогодні був не такий день. Хоча серед гостей я впізнала кількох студентів нашого університету, а саме хлопців із Прайду, вони про моє існування навіть не здогадуються. 

Я старалася не дивитися на відпочиваючих — моїм обов’язком було лише вчасно прибирати пусті пляшки та приносити нову випивку. 

А далі все закрутилося по колу… Я не зчулася, як на годиннику була вже п’ята ранку. Ноги страшенно гуділи від підборів, і з непривички я вже ледь трималася на ногах. Радувало лише те, що до кінця зміни залишалося зовсім трохи. 

Зайшовши в зал з черговою порцією алкоголю, я відчула, як у мене запалало обличчя, а руки затремтіли. 

Складалося враження, наче хтось уважно спостерігає за мною. 

Дивно… До цього часу в мене не було такого відчуття. Я мимоволі підняла голову, оглядаючи присутніх, і зустрілася зі злим поглядом Соколовського. 

Влад сидів на одному з диванчиків і просто спопеляв мене очима. На кілька секунд я навіть розгубилася. Що він тут робить? Я впевнена на сто відсотків: раніше його тут не було, я б точно помітила! 

Взявши себе в руки, я швидко позбирала брудний посуд і що є сили рвонула в коридор. 

Чому я втікаю? Я й сама не знаю точної відповіді. Єдине, що можу сказати напевне — мені не подобається погляд, яким на мене дивився Соколовський. Злий. Напевно, таким я його ще ніколи не бачила. Але що саме його так розлютило? 

Занурена в роздуми, я не помітила, як зіткнулася з якимось чоловіком. На щастя, тацю з посудом вдалося втримати в руках. 

— Перепрошую! З вами все гаразд? — швидко запитала я, оглядаючи чоловіка. Ще мені скарг не вистачало під кінець зміни.