Розділ 18

Ночі, уже за якоюсь хворобливою традицією, перетворилися для мене на суцільне катування безсонням. Я годинами кручуся в ліжку, дивлячись у темну стелю, і головна причина цього мені до бісиків знайома — знову ж таки Соколовський. 

Слова Ані, таки досягли мети: вони змусили мене прокрутити в голові кожну секунду нашого спілкування й переосмислити все. І тепер десь там, у самій глибині душі, починають  боляче шкребти кішки. Виявляється, у мене все ж є совість. Тепер я буквально з'їдаю себе живцем за те, як дико й невдячно накричала на Влада тоді,  звинувачуючи його в усіх смертних гріхах. 

Мені досі важко повірити, що цей пихатий, розбещений грошима хлопець справді так щиро хвилювався за мене. Що він ніс мене на руках, і оплатив усе лікування. І в моїй голові одразу виникає питання: чому? Думати про те, що Влад може відчувати до мене щось серйозне, я просто боюся. Не хочу плекати марні, безглузді надії, адже тверезий розум щоразу дає ляпаса: я йому не пара. Ми з абсолютно різних світів, які перетнулися суто випадково. Проте вибачитися перед ним за свій зрив я зобов'язана. Щоправда, поняття не маю, як підібрати правильні слова, щоб це не виглядало жалюгідно, але про це я подумаю трохи пізніше. 

Зараз набагато важливіше було подбати про бабусю. На щастя, декан без проблем звільнив мене від занять до кінця тижня, тож завтра з самого ранку я їду в селище, щоб нарешті поселити її в клініку. Я досі не можу повірити в наше везіння. Якби не цей загадковий благодійник, я навіть уявити боюсь, у яку б кабалу мені довелося влізти.
Окрім цього, на мені висіла ще одна неприємна справа — розмова з Олександром Володимировичем. Тренер телефонував мені кілька разів, поки я лежала з крапельницями, а я все ніяк не наважувалася підняти слухавку. Проте тягнути далі не було куди, пояснень після інциденту на стадіону не уникнути. Я навіть гарячково вигадала цілу історію про раптове загострення старої хвороби, але, на моє величезне здивування, мої виправдання взагалі не знадобилися. 

Як виявилося, Соколовський весь цей час тримав тренера в курсі подій. Щоправда, про  рану на моєму стегні вчитель, на щастя, нічого не знав — Влад промовчав. І мені б дуже не хотілося, щоб ця історія зі Сніжаною спливла назовні. Не знаю, яку саме байку Соколовський йому наплів, але тренер спілкувався зі мною доволі спокійно, без криків, лише суворо побажав швидкого одужання й відключився. Щоправда, за моє хронічне недоїдання та виснаження мені від нього таки добряче влетіло, та порівняно з усім іншим — це були повні дрібниці. 

І знову все впирається в Соколовського! Я, звісно, безмежно вдячна йому за все, проте зловила себе на думці, що його останнім часом стало занадто багато в моєму житті. Спочатку в мене навіть виникла імпульсивна ідея просто зателефонувати йому й прямо сказати «дякую». Я навіть знайшла його номер, і встигла натиснути кнопку виклику... але в останню секунду злякалася, запанікувала й швидко скинула дзвінок. Вирішила, що зробити це особисто, дивлячись в очі, буде правильніше. 

А далі дні закрутилися, наче в божевільному вирі. Поїздка до селища, сльози радості бабусі, оформлення її в лікарню... Коли я нарешті повернулася до своєї порожньої квартири, то вирішила влаштувати генеральне прибирання — руки до цього не доходили вже місяць. Я суворо, двічі на день, обробляла рану антисептиком. Усе затягувалося добре, але після тривалої ходьби нога все одно починала тупо, виснажливо нити. 

Кожного вечора я зідзвонювалася з друзями. Вони всі неймовірно хвилювалися. Особливо Леся — вона ніяк не могла змиритися з тим, що перебуває так далеко по навчанню, поки я тут проходжу через особисте пекло. 

Усе йшло більш-менш спокійно, аж поки в четвер по обіді на моєму телефоні не висвітився дзвінок від Каріни,  адміністратора «Едельвейс». Вона дуже просила мене вийти на зміну в п'ятницю. Пояснила, що заброньовано одразу всі зали, очікується серйозне VIP-замовлення, а обслуговуючого персоналу катастрофічно бракує. Як головний гачок вона кинула фразу: «За цей вечір платять подвійний тариф, Катю, плюс шалені чайові». 

Не знаю чому, але в ту хвилину всередині мене щось йокнуло. Мені чрмусь дуже не хотілося виходити на цю зміну. До кінця тижня я взагалі не планувала повертатися в місто, адже в неділю у моєї бабусі день народження. Лікар пообіцяв відпустити її на вихідні додому, і мені хотілося вимити дім і спекти її улюблений домашній торт. Бабуся принципово не їла магазинну випічку, тому мені довелося б попітніти на кухні. 

Та попри все це внутрішнє небажання, суворий прагматизм переміг. Через травму я пропустила занадто багато робочих змін у звичайному кафе, а гроші на продукти та подальші ліки для бабусі, мені будуть не лишні.  Я погодилася. 

На роботу я потрапила близько восьмої вечора, змучена й зла. Через раптовий сильний снігопад місто буквально паралізувало десятибальними заторами, і я катастрофічно запізнювалася. 

У роздягальні на мене чекав новий сюрприз — я довго й гарячково вовтузилася з робочою формою. Коротка фірмова спідниця ніяк не хотіла сідати так, щоб прикрити щільну марлеву пов’язку на моєму стегні. А в такому вигляді Каріна мене б ні за що не випустила до елітних клієнтів. Зціпивши зуби, мені довелося повністю зняти бинт і наліпити тонкий пластир тілесного кольору. Сподіваюся, що за ніч рана не відкриється знову. 

Сьогодні в «Едельвейсі» було зарезервовано три великі VIP-зали: у двох святкували дні народження, а в третій — дівич-вечір. Чесно кажучи, я всім серцем молилася, щоб мене поставили саме на дівич-вечір. Багаті дівчата, звісно, рідко залишають хороші чайові, але з ними хоча б почуваєшся в безпеці — ніякого брудного флірту та розпускання рук. 

Та, на жаль, моя «везучість» знову дала збій. Адміністратор призначила мене на обслуговування третьої зали, де святкували двадцятиріччя якоїсь доньки місцевого олігарха. 

Гостей було близько двадцяти: золота молодь, купа напівп'яних хлопців та пафосних дівчат, які відривалися на повну котушку під гучні баси. В принципі, класична картина для будь-якого свята. 

Головне, про що я переживала — щоб серед цієї п'яної юрби не виявилося моїх знайомих з університету. І хоча більшість облич мені й справді були невідомі. Все ж, серед присутніх  я впізнала кількох мажорів з так званого «Прайду», але вони, на щастя, про моє існування навіть не здогадувалися, сприймаючи мене як звичайній обслуговуючий персонал. 

Я з усіх сил намагалася тримати голову опущеною, не дивитися нікому в очі й просто чітко виконувати свої обов’язки: вчасно забирати порожній посуд, витирати стіл і приносити нові оберемки елітного алкоголю.
Час полетів якимось суцільним конвеєром... Я навіть не зчулася, як на настінному годиннику висвітилася п’ята ранку. Ноги просто розривало від пекучого болю через високі підбори, шви на стегні неприємно тягнуло, і з непривички я вже ледь трималася на ногах від утоми. Заспокоювало лише одне — до кінця цієї кошмарної зміни залишалося менше години. 

Заходячи в задимлений зал із черговою важкою тацею, повною кришталевих келихів, я раптом відчула, як моє обличчя обпалює миттєвий жар, а пальці дрібно затремтіли.
Виникло чітке, майже фізичне відчуття, ніби хтось важким, поглядом свердлить мою спину. 

Це було дивно, адже за всю ніч ніхто з гостей не виявляв до мене зайвого інтересу. Я мимоволі підняла голову, оглядаючи напівтемну залу, і мої очі зіткнулися з холодним, налитим справжньою злістю поглядом... Соколовського. 

Влад сидів у самому кутку на шкіряному дивані, розкинувши руки, і просто спопеляв мене своїми темними очима. На кілька секунд я від несподіванки втратила дар мови й ледь не впустила тацю. Що він, в біса, тут робить?! Я була впевнена на всі сто відсотків: за всю ніч його в цій залі не було, я б точно помітила його високу фігуру! Значить, прийшов нещодавно. 

Швидко взявши себе в руки я поспіхом поскидала брудні склянки на тацю й що є сили рвонула геть із зали в коридор. 

Чому я втікала від нього, мов злочинниця? Я й сама не могла дати собі чіткої відповіді. Єдине, що я знала напевне — мені до смерті не сподобався той вираз, з яким він на мене дивився. Стільки люті й презирства в його очах я не бачила ще ніколи. Але що саме його так сильно розлютило? 

Повністю занурена в ці тривожні думки, я зовсім втратила пильність і на повороті біля VIP-кімнат з розмаху врізалася в чиїсь груди. На чистому адреналіні мені якимось дивом вдалося втримати рівновагу й не перекинути тацю з брудним кришталем. 

— Ой, перепрошую! З вами все гаразд? Я не хотіла! — швидко, на автоматі заговорила я, з острахом оглядаючи чоловіка. Тільки скарг від VIP-клієнтів під кінець зміни мені не вистачало для повного «щастя». 

— Все добре, не хвилюйся, — спокійно, з легким специфічним акцентом відповів він. Апотім перевів на мене важкий, оцінюючий погляд. — А після такої раптової зустрічі з такою неймовірною красунею я б сказав, що все просто чудово. 

Він масляно, задоволено посміхнувся, безсоромно оглядаючи моє тіло з голови до ніг. Його п'яні очі занадто довго затрималися на моїх оголених ногах, і мені миттєво стало дико ніяково, захотілося провалитися крізь землю. 

Чоловік мав чітку східну, арабську зовнішність: густе темне волосся, глибокі карі очі й акуратно підстрижену борідку. На вигляд йому було близько тридцяти років, одягнений з голочки в стильний класичний бренд. За якихось інших обставин я назвала б його привабливим чоловіком. Але зараз… Його липкий, п’яний і занадто прискіпливий погляд викликав у мене всередині лише глуху тривогу й огиду. 

— Ще раз перепрошую за необачність, — удаючи, що взагалі не почула його двозначного компліменту, я зробила швидкий крок убік, намагаючись обійти його.
Але він не дозволив. Чоловік різко рушив у той самий бік, буквально блокуючи мені прохід своїм тілом. 

— Які ж чарівні дівчата працюють у цьому закладі, — продовжував він, знову скануючи мене поглядом. — Може, нам варто познайомитися трохи ближче, га? Як тебе звати, красуне? 

— Вибачте, але я перебуваю на робочому місці, і мені потрібно терміново віднести посуд, — відповіла я якомога холодніше й офіційніше, хоча всередині все стислося від поганого передчуття. 

— Та годі тобі ламатися! Я дуже добре знаю Вадима, вашого директора. Думаю, він буде зовсім не проти, якщо ти приділиш мені трохи часу, — п'яно підморгнув чоловік, роблячи крок назустріч. 

У мене всередині все закипіло від огиди. Невже цей індиуум справді вважає, що якщо він товаришує з власником клубу, то кожна офіціантка має негайно розпливтися перед ним у щасливій посмішці й виконувати будь-які примхи? 

— Катя? 

Раптом позаду мене розітнув повітря різкий, знайомий голос. Я швидко обернулася — і побачила Влада. Він стрімким, важким кроком прямував прямо до нас.
Ніколи в житті не думала, що скажу це, але зараз я була просто неймовірно, рада його появі. 

— Перепрошую, та мені вже дійсно час іти, — швидко кинула я східному гостю й знову спробувала проскочити повз нього, користуючись моментом. 

Але чоловік зреагував блискавично. Його велика, сильна долоня несподівано міцно схопила мене за лікоть. Нахилившись до самого мого вуха, обпалюючи шкіру гарячим подихом з перегаром, він тихо, але вагомо прошепотів: 

— Я впевнений, дівчинко, що ми з тобою сьогодні ще обов’язково зустрінемося. 

По моєму тілу миттєво пробіг табун огидних, крижаних мурашок. На щастя, після цієї фрази він нарешті випустив мою руку, зневажливо зміряв поглядом наближеного Влада й, розвернувшись, вальяжно пішов у глибину своєї VIP-кімнати. 

— Бачу, ти дуже швидко йдеш на поправку, Стрілецька, — Влад зупинився поруч зі мною, схрестивши руки на грудях. Його голос був настільки гострим і холодним, мов хірургічне лезо. 

— Стараюся, як бачиш, — відповіла я, з усіх сил стримуючи роздратування й намагаючись вгамувати тремтіння в ногах.
Влад голосно, зневажливо хмикнув, оглядаючи мій робочий одяг. 

— Що ти, в біса, тут робиш о п'ятій ранку? 

— Як бачиш працюю — я демонстративно підняла важку тацю перед його обличчям. 

— Але ж я, ідіот, думав… — він раптово урвав власну фразу на півслові, дико стиснув щелепи й роздратовано провів долонею по обличчю. — Все, досить. Ми негайно їдемо звідси. 

— Що? — я аж рота відкрила від такої нахабності. 

— Що чула. Клади свою чортову тацю, ми їдемо. Негайно! 

Я буквально завмерла на місці від обурення. Його тон… Наказовий, безапеляційний, різкий. Наче він має якесь повне, законне право розпоряджатися моїм життям і мною як своєю річчю. 

— Їдемо? З якого дива? Я взагалі-то на роботі, якщо ти не помітив, — холодно й жорстко уточнила я, дивлячись йому прямо в очі. 

— Бачив я вже твою «роботу» і твоїх «клієнтів», — Влад люто кинув погляд у бік дверей, куди щоно пішов араб. — Від сьогоднішнього дня ти в цьому гадючнику більше не працюєш. Я про це подбаю.
Він різко потягнувся вперед, щоб схопити мене за зап'ястя, але я виявилася швидшою — миттєво відступила на крок назад, притискаючись спиною до холодної стіни коридору. 

— А ти не забагато на себе береш, Соколовський?! — просичала я йому прямо в обличчя, задихаючись від гніву. — З якого це переляку ти вирішив, що маєш право мені вказувати чи вирішувати, де мені працювати?! Ти мені ніхто! 

Від мого різкого, злісного випаду весь його шалений запал ніби в одну мить згас. Влад мовчки, важко дихаючи, дивився на мене зверху вниз, і в цю секунду я вперше чітко побачила, як у його темних, зазвичай самовпевнених очах проступає щось схоже на глибокий, щирий біль. 

Мені стало неймовірно прикро усвідомлювати, що наша перша зустріч після лікарні відбулася саме так. Я тисячу разів уявляла її зовсім інакше. Хотіла спокійно поговорити, вибачитися... Але його теперішня зарозуміла поведінка вкотре жорстоко нагадала мені, що ми з абсолютно різних, ворожих світів. І з мого боку було вищою мірою наївно сподіватися, що такі як Влад Соколовський, взагалі здатні нормально, на рівні, ставитися до таких дівчат, як я. Для нього це просто чергова гра. 

Більше я не могла й не хотіла залишатися поруч із цим хлопцем ні секунди. Різко розвернувшись на підборах і міцно притиснувши до себе тацю, я, не оглядаючись, стрімко пішла геть по коридору. На щастя, цього разу він мене не зупинив і не побіг слідом. 

Я буквально влетіла на кухню, навіть не помічаючи, як мої пальці дико тремтять, а брудний кришталь на таці дзвонить, мов сполох. У грудях неприємно, пекуче щеміло, наче хтось залізною лещатою стиснув моє нещасне серце. Відчувала, що ще трохи — і я просто задихнуся від усього цього бруду, гніву й безсилля, що накопичилися всередині за ніч. Нікому не сказавши ні слова, я кинула посуд на мийку й швидко прямувала в службову комірку, де ми зазвичай перевдягалися. Мені було життєво необхідно побути одній, сховавшись від усіх. 

Заскочивши всередину маленької кімнатки, я з силою зачинила двері, безсило спираючись на них спиною, і повільно сповзла вниз, на підлогу, обхопивши голову руками. Ті сльози, які я так довго, зціпивши зуби, стримувала, нарешті прорвалися назовні й рясними гарячими доріжками потекли по моїх щоках. Мені б дуже хотілося стримати себе, бути тією самою сильною, незламною Катею Стрілецькою, але мої внутрішні сили були просто на нулі. 

Перед очима знову й знову поставало обличчя Влада. Його холодний, майже презирливий погляд там, у коридорі. Чому він так на мене дивився? Невже цей проклятий мажор справді думає, що мені шалено подобається робота офіціантки? Що я насолоджуюся цими нічними змінами, вислуховуванням п'яного марення й увагою хтивих чоловіків, які розглядають моє тіло так, наче я якийсь дешевий товар на вітрині? Мене аж фізично пересмикувало й нудило від однієї лише цієї думки. 

Якби я мала хоч найменшу фінансову можливість, я б залишила цей чортів «Едельвейс» тієї ж секунди й ніколи сюди не поверталася! Але мені були потрібні гроші на життя й реабілітацію єдиної рідної людини. А тут за одну ніч я могла заробити більше, ніж у будь-якому звичайному кафе за два тижні. Хіба він, народжений із золотою ложкою в роті, здатний це зрозуміти? Хіба він хоч раз у своєму житті знав, що таке щодня гарячково рахувати кожну копійку в гаманці, боячись, що завтра не вистачить навіть на буханку хліба чи елементарні ліки від тиску?! 

Я ж так хотіла поговорити з ним нормально... Хотіла щиро вибачитися за лікарню, можливо, спробувати налагодити бодай якесь людське спілкування після всього, що він для мене зробив. Але тепер… тепер після його наказів я взагалі не розуміла, як поводитися поруч із ним. І що ще більше лякало й бентежило мою душу — чому він насправді так сильно розізлився, побачивши мене тут? Йому дійсно не байдуже?..
Глибоко, рвучко вдихнувши  повітря, я з силою змусила себе заспокоїтися й витерла сльози. До кінця моєї зміни залишалося лічені хвилини. Треба було зібрати залишки волі в кулак, взяти себе в руки й просто доробити цей час до кінця. 

Зрештою, коли вже почало світати й останні п'яні гості нарешті залишили VIP-зали, я швидко прибрала столи й пішла до кабінету адміністратора за розрахунком. Як виявилося, інші дівчата-офіціантки вже встигли отримати свої конверти й поспіхом розбіглися по домівках. Сума, яку Каріна відрахувала мені на стіл, виявилася дійсно хорошою — подвійний тариф плюс нічні чайові приємно здивували око. На ці гроші в кафе мені довелося б гнути спину ледь не цілий місяць. Це хоч трохи підняло мій розбитий настрій, хоча дика фізична виснаженість усе ще давалася взнаки на кожному кроці. 

Та коли я з грошима в кишені підійшла до дверей нашої службової комірки, щоб забрати куртку й перевзутися, мене немов раптовим ударом струму паралізувало на місці. 

Прямо біля дверей, підперезавши стіну плечем, стояв той самий східний чоловік, у якого я мало не врізалася в коридорі годину тому. 

— А ось і ти, моя пташко! А я вже, чесно кажучи, зачекався на тебе! — весело, з хижою посмішкою видає він, щойно наші погляди зустрічаються в порожньому коридорі. 

Від його самовпевненого, нахабного тону мене з голови до ніг обдало крижаним холодом. Він говорив так невимушено, ніби ми були старими знайомими або між нами існувала якась таємна домовленість. 

— Перепрошую, але мій робочий день уже повністю завершився, заклад зачиняється, — намагаюся сказати це якомога впевненіше й твердіше, але мій голос все одно зрадницьки, ледь помітно тремтить від страху. 

— Це навіть краще, що заклад зачиняється. Тепер нам абсолютно ніхто не заважатиме, — каже він, відштовхуючись від стіни й роблячи повільний, упевнений крок у мій бік. 

Я автоматично, на чистих рефлексах відступаю на два кроки назад, гарячково оглядаючи довгий службовий коридор у надії побачити бодай когось. Але коридор був абсолютно порожнім і тихим. 

— Ви, мабуть, мене з кимось сплутали, — намагаюся з усіх сил тримати обличчя, хоча моє серце вже гупало в грудях так шалено й голосно, що, здавалося, його стукіт відлунював від стін. — Я ж сказала вам — клуб зачинено, охорона зараз виведе всіх сторонніх, тому вам краще негайно піти геть… 

— Слухай, дівчинко, що тут може бути нерозумілого? — його голос раптом стає набагато нижчим, хрипким і загрозливим, а з обличчя зникає доброзичлива маска. — Я хочу тебе. Тут і зараз. А я у своєму житті завжди, чуєш — завжди отримую все, що хочу. 

Від різкого, нудотного запаху алкоголю та сигар, який миттєво вдарив мені в ніс, голову закрутило, мене почало сильно нудити. А коли він підійшов зовсім близько, затискаючи мене своїм масивним тілом до стіни, я застигла, немов безпорадна миша в залізній пастці. 

— Будь ласка… не треба… відпустіть мене… — ледь чутно, зриваючись на шепіт, пролепетала я, відчайдушно сподіваючись, що в цієї п'яної істоти залишилася бодай якась крихта людського здорового глузду чи страху перед законом. 

— Не можу, ти занадто солодка, — чоловік повільно, з якоюсь огидною ніжністю провів великим пальцем по моїй щоці, витираючи гарячу сльозу, що мимовільно скотилася з ока, а потім хрипко, майже над самим вухом додав: — Ти ж і сама чудово відчуваєш, дівчинко, наскільки сильно я зараз збуджений через тебе... 

Його важке тіло з силою притисло мене до стіни, повністю відрізаючи будь-яку теоретичну можливість для втечі чи маневру. 

— І зараз усе подальше залежить виключно від твоєї поведінки… — продовжував він свій брудний шепіт, гидко, мокро торкаючись своїми товстими губами моєї чутливої шиї, від чого мене ледь не вивернуло. — Або ми зробимо це тут із твоєю повною згодою — ніжно, лагідно й приємно для нас обох, або ми зробимо це без неї — але тоді буде дуже грубо, боляче й жорстоко! Вибирай. 

Моє тіло почало дико трусити, наче в лихоманці. Паніка миттєво охопила кожен нерв, паралізуючи мозок. Крикнути? Почати репетувати на весь голос? Але хто, в біса, мене тут почує о шостій ранку?! Дівчата-офіціантки вже давно втекли додому, адміністратор замкнулася в кабінеті рахувати касу, а охорона на першому поверсі, як завжди наприкінці зміни, пиячить на барі... 

Повний відчай та безвихідний розпач просто живцем пожирали мене в цю секунду, та мій загнаний розум чудово розумів: звичайні жіночі крики, сльози та істерики в такій ситуації мені точно ніяк не допоможуть, а лише розлютять цього хижака. Раптом у голові спалахнув спогад: після минулого жахливого випадку з домаганнями в клубі, я часто читала в інтернеті різні психологічні статті та доповіді кримінальних психологів щодо правильної поведінки жертви в подібних критичних випадках. І всі фахівці в один голос твердили одне: ні в якому разі не варто відкрито злити, бити чи провокувати гвалтівника, якщо ти поступаєшся йому в силі. Мало того, найкраща стратегія виживання — удати, наче ти злякалася, але повністю згодна на його умови. Тоді насильник підсвідомо розслабиться, втратить свою пильність і послабить хватку, що дасть жертві бодай мінімальний шанс вирватися або спробувати покликати на допомогу. 

— Не хвилюйся так, дурненька, я тобі потім дуже добре заплачу! Ображеною не залишишся! — раптом випалив він мені прямо в обличчя. 

І в цю мить я чітко зрозуміла: ось він, мій єдиний, примарний шанс на порятунок. Нехай цей виродок думає, що я звичайна продажна дівка, яка миттєво повелася на його брудні гроші й готова без проблем продати своє тіло за пачку купюр. Це дасть мені бодай якусь можливість виграти час і спробувати врятувати себе від наруги.
Повільно, через неймовірну силу волі, долаючи дику огиду й судоми в щелепі, я натягнула кокетливу посмішку й подивилася йому прямо в очі. 

— Ну що ви... Я насправді люблю тільки коли все ніжно й красиво… — тихо, з придихом сказала я, відчайдушно й палко молячись усім богам, щоб він повірив у цю мою раптову акторську гру. 

— О-о, я так і знав, що ти не лише красива, а й дуже розумна дівчинка, з якою можна домовитися, — його обличчя миттєво розпливлося в задоволеній усмішці, а хватка на моєму лікті дійсно трохи ослабла.