Розділ 17

Виходжу на бігове поле, щосили намагаючись іти рівно й тримати спину. На кожному кроці приховую дикий, пульсуючий біль, який, здається, вже розливається не лише в пораненій нозі, а й розтікається по всьому тілу. Вдих. Видих. Зціпити зуби. Зараз життєво важливо відкинути всі зайві думки, заглушити страх і зосередитися виключно на дистанції. 

— Стрілецька! Де тебе, в біса, носить?! Усі учасники вже три хвилини як на старті! — різкий, невдоволений голос тренера розтинає морозне повітря, змушуючи мене мимоволі пришвидшити крок. Він стрімко наближається, і за його суворо зсунутими бровами видно — настрій у нього сьогодні не найкращий. 

— Перепрошую,  я трохи затрималася в роздягальні, — нервово відповідаю, намагаючись не подати й виду, що кожен сантиметр пройденого шляху дається мені дорожче за золото. Якщо він зараз зрозуміє, що я травмована і мені нестерпно боляче — все. Кінець. Ні змагань, ні перемоги, ні призових грошей, які зараз потрібні мені як повітря. 

Тренер зупиняється в кроці від мене, підозріло й уважно вдивляючись у моє бліде обличчя: 

— Стрілецька, у тебе точно все гаразд? Виглядаєш паршиво. 

— Так, звичайно, усе просто супер, — намагаюся вичавити з себе безтурботну посмішку, але через сильний біль і колосальну напругу цей вираз обличчя, мабуть, стає схожим на хворобливу гримасу.
Він мружиться, дивиться з-під лоба. Ще мить — і мені здається, що він помітить нерівну ходу чи пляму крові, яка вже проступає крізь тканину, але зрештою чоловік лише важко зітхає й киває: 

— Добре. Тоді бігом на свою доріжку. Покажи їм усім. 

Я ледь помітно видихаю з величезним полегшенням і, не даючи йому жодної секунди на те, щоб змінити рішення, майже підтюпцем мчу до решти дівчат-учасниць. 

— Катя! — його раптовий вигук ззаду змушує мене буквально завмерти на місці. Липкий холодок страху миттєво пробігає по спині. Невже все-таки помітив бинт?.. Повільно, із завмиранням серця обертаюся. 

— Успіхів, дівчино! Я вірю в твою перемогу! — щиро й підбадьорливо посміхається тренер, піднявши вгору великий палець. 

— Дякую! Я не підведу! — швидко кричу у відповідь і щосили прямую далі. 

Уже стоячи на старті, гарячково намагаюся впорядкувати хаотичні думки, але в голові панує суцільний, руйнівний безлад. Пекучий фізичний біль, гірке розчарування, страх і  злість — усе це просто розриває мене зсередини на шматки. На кого я зараз злюся більше? На ту безмозку, ревниву ляльку Сніжану чи на Соколовського, через якого, власне, все це пекло й сталося? Безглузде, дурне непорозуміння, яке зараз може коштувати мені надто дорого. 

Але зараз важливе лише одне. Бабуся. Моя єдина, найрідніша людина, яка залишилася в мене на цьому світі. Вона варта того, щоб я, попри будь-який біль, бігла до останнього. 

Різкий, пронизливий свисток судді.
Я мовчки зриваюся з місця, на автоматі починаючи бігти за своєю звичною, перевіреною роками тактикою. Спочатку не форсую події, тримаю стабільний середній темп у загальній групі, але ближче до фінішної прямої планую увімкнути всю приховану швидкість. Це завжди працювало безвідмовно. 

Але щойно я намагаюся додати темпу й наздогнати лідерку, як усе миттєво йде шкереберть. Поранена нога раптом обдає шкіру липким, гарячим теплом. Розпочалася сильна кровотеча. Еластичний бинт не витримав навантаження. 

Життєві сили миттєво, за секунду покидають моє тіло. У вухах починає дико й оглушливо шуміти, а перед очима стрімко застилає все щільна сіра пелена. Бігти стає дедалі важче, кожен крок — наче крізь розпечене вугілля. Але я не зупиняюся. Я просто не маю права. Маю добігти... 

І раптом усе згасає. Настає суцільна темрява.
У цій чорноті переді мною раптом з’являється моя рідна бабуся. Вона мовчки дивиться на мене з невимовним сумом та блискучими сльозами в старечих очах.
Ще мить — і якась невідома сила знову викидає мене на старт. Я біжу що є сили, легені палають, але фінішна лінія чомусь постійно віддаляється. Все повторюється по колу, знову і знову, мов у кошмарному замкненому лабіринті. 

Бабуся сумно похитує головою, розвертається і йде геть. Я від відчаю кричу, зриваю голос, намагаюся її наздогнати, протягую руки, але мої власні ноги зовсім не слухаються, наче налиті важким свинцем… 

— Катя! Катюша, благаю, прокинься!
Я різко, з хрипом розплющую очі, вириваючись із лап жахіття. Абсолютно біла, незнайома стеля. Поруч зі мною — неймовірно стурбоване обличчя Ані та Паші 

Мене миттєво охоплює паніка – де я перебуваю? Що взагалі сталося? Свідомість ніби зависає в невагомості між нічним кошмаром і суворою реальністю, не даючи мені чітко усвідомити, де сон, а де правда.
Роблю глибокий, болісний вдих і пробую щось сказати: 

– Де... де я?
Замість нормального людського голосу з моїх грудей виходить якийсь сухий, хрипкий і жалюгідний звук, ніби мені горло міцно стискають чиїсь невидимі холодні пальці. 

– Ти в лікарні, Катю, — швидко пояснює Паша. — Як почуваєш себе? 

Лікарня? Серце миттєво прискорює свій божевільний ритм, гупаючи в ребра. Я повільно, пересилюючи слабкість у всьому тілі, сідаю на ліжку й оглядаюся навколо. Це місце абсолютно не схоже на ті сірі, обшарпані лікарняні палати, які я звикла бачити, коли провідувала бабусю в державній міській лікарні. Тут занадто чисто, занадто світло, занадто дорого. Навіть запахи тут зовсім інші – немає цього характерного, нудотного й різкого аромату дешевого антисептика та ліків. Та тонка прозора трубочка крапельниці, яка веде прямо до моєї вени на руці, не залишає жодних сумнівів – це точно приватна клініка.
Пам’ять нарешті починає повертатися в голову уривками, наче кадри з понівеченої кінострічки: бігова доріжка,  стадіон, спалах дикого болю, фініш... і суцільна темрява. 

– Що сталося на треку? – запитую я, важко ковтаючи сухий клубок у горлі. 

— Тобі стало зле, ти знепритомніла. Тебе привезли сюди відразу після завершення змагань, — якось занадто тихо й несміливо пояснює Паша, відводячи погляд. 

— Змагання? - тільки зараз у голові остаточно спливають усі моменти: роздягальня, підла посмішка Сніжани, моя поранена нога й забіг. Я шумно ковтаю кому, яка застрягла в горлі, і таки зважуюся запитати те, від чого зараз залежить усе моє подальше життя: — Паша... як я пробігла? Яке в мене місце? 

Друг помітно зволікає. Його плечі опускаються, а погляд остаточно втикається в підлогу. 

– Катя, ти… – він глибоко, важко вдихає й нарешті дивиться на мене  натягуючи усмішку на обличчя – Ти зайняла друге місце. Молодець, це теж чудовий результат. 


Весь світ навколо мене в ту ж секунду просто завмирає й рушиться. Я шоковано кліпаю очима, але слова Паші не змінюються, не зникають. Друге місце? Не перше? 

– Ти... ти ж жартуєш, правда? — шепочу я занімілими губами, але по її очах чітко розумію – ні, він не жартує. 

Всередині все боляче й безжально стискається, ніби моє живе серце з розмаху стягнули іржавим колючим дротом. Друге місце. Для спортсмена — це срібло. Для мене — це повний крах. Це означає лише одне – грошового призу немає. Це означає –  бабуся не отримає потрібного лікування й реабілітації. 

Я безпорадно опускаю голову, долоні судорожно стискають обличчя, намагаючись сховатися від усього світу, але це не допомагає – гарячі, солоні сльози самі знаходять шлях, швидко ковзаючи моїми щоками. 

Я ж так старалася... Я бігла через нестерпний біль, я буквально катувала себе на тій доріжці! І що тепер? Усе даремно? 

– Катя, ну не плач, це ж насправді теж дуже хороше, почесне місце… – невпевнено пробує втішити мене Аня, обіймаючи за плечі.
Я різко, злісно підіймаю голову, скидаючи її руки. 

– Ти не розумієш?! – мій голос зненацька зривається на хрипкий, сповнений безмежного розпачу крик. – Нічого не добре! Нічого тепер не буде добре!.. 

Дихання стає рваним, мені катастрофічно не вистачає повітря в легенях. Як мені тепер дивитися в очі бабусі? Як сказати їй, що я так ганебно підвела її? Що грошей на лікарню немає? Що мені, в біса, тепер робити?! 

Раптом важкі двері палати без звуку відчиняються, і на порозі з’являється висока постать. Соколовський. Влад, власною персоною. І в цю секунду в моїй запаленій голові все миттєво стає на свої місця. 

Це він винен у всьому. Тільки він! Якби не його дурна поява в моєму житті, якби не той проклятий поцілунок у нічному клубі, його божевільна Сніжана не з’їхала б з глузду від ревнощів. Вона б не прийшла в роздягальню, не поранила б мою ногу, і я б сто відсотків виграла цей забіг! 

– Це ти… – спочатку тихо шепочу я, дивлячись на нього вовком, а потім мій голос остаточно рветься в несамовитий крик: – Це ти у всьому винен! Ненавиджу тебе! 

Сліпа злість повністю осліплює мене, вимикаючи залишки здорового глузду. Я з силою тягнуся вперед, ніби хочу власноруч вчепитися йому в груди, роздерти його дороге худі й змусити цього егоїстичного мажора відчути хоча б малу крихту того страшного болю, що зараз рве мене зсередини. 

Раптом все починає стрімко тьмяніти. Людські голоси стають далекими й глухими, наче через товщу води. Дихати стає важко. Очі закриваються самі собою проти моєї волі, і важка, рятівна темрява знову повністю поглинає мене. 

Наступного разу я прокидаюся, коли за великим вікном палати вже панує глибока ніч. Повільно підіймаю важкі, наче налиті свинцем повіки й мружуся від м’якого світла настільної лампи. В палаті стоїть абсолютна тиша, лише легке, ледь чутне шелестіння паперів змушує мене з зусиллям повернути голову вбік. Сивуватий, солідний чоловік у білому халаті стоїть неподалік від мого ліжка, уважно гортаючи якусь медичну карту. 

— О, вітаю, юна леді! — щойно він помічає мій рух і те, що я більше не сплю, швидко підходить і акуратно сідає на стілець поруч із моїм ліжком. Його голос звучить дуже м’яко, спокійно, навіть трохи по-батьківськи теплим тоном. 

— Мене звати Вадим Борисович, я твій лікуючий лікар, — лагідно представляється він і доброзичливо посміхається. — Ну, розповідай, як ти себе зараз почуваєш? 

Я розгублено кліпаю очима, прислухаючись до внутрішніх відчуттів власного організму. На мій подив, усе здається цілком нормальним. Ніде гостро не болить, навіть звичного запаморочення більше немає. 

— Я… навіть не знаю. Наче добре, напевно… 

Але насправді на душі — повна чорнота й пустка. Я абсолютно не розумію, що я взагалі досі тут роблю й навіщо мене тут тримають. 

— Наразі твій загальний стан уже задовільний, криза минула, проте я б наполегливо рекомендував тобі надалі значно більше себе берегти, дитино! — повчально каже лікар. 

— Та я бережу! Чесно! — максимально серйозно заявляю у відповідь, хоча моє виправдання, схоже, не викликає у лікаря жодної довіри. Він дивиться на мене з доброю усмішкою, так, ніби я маленька неслухняна дитина, яка щойно палко заприсяглася мамі більше ніколи не їсти цукерки перед обідом. 

— Ну добре, припустимо. Якщо твоє загальне хронічне виснаження ще можна якось списати на банальне недоїдання, недоспані ночі, словом — на звичне бурхливе студентське життя… То що тоді скажеш про свою рану на нозі? 

Мої пальці під теплою ковдрою автоматично стискаються в щільні кулаки. Хвиля паніки знову підкочує до горла. 

— З моєю ногою...? — я була абсолютно не готовою до цього прямого запитання. 

— Так. Хірургу довелося накладати шви. Як саме ти травмувалася? І головне як ти примудрилася вийти на бігову доріжку отримавши таку рану? 

— Я... я просто випадково поранилась у роздягальні об якийсь залізний гачок на лавці! І не думала що все настільки серйозно..... — швидко брешу перше, що спадає на думку. 

Лікар повільно підіймає одну брову й із ледь помітною, іронічною посмішкою повторює:
​— Випадково об гачок, кажеш? 

Його погляд стає настільки пронизливим і мудрим, неначе справжній рентгенівський апарат. 

​— Що ж, нехай для протоколу буде так… — лікар спокійно киває, але я чітко чую в його голосі виразні нотки глибокого сумніву. 

Я волію просто промовчати, не знаючи, як ще можна виправдати цю дику ситуацію. Але його наступні слова змушують мене напружитися ще сильніше, а серце — знову шалено калатати. 

— У будь-якому випадку, ситуація серйозна. Я б дуже хотів завтра зранку особисто поговорити з твоїми батьками. 

Моє серце від цих слів боляче стискається в крихітну грудочку. 

— У мене... у мене немає батьків… — тихо, ледь чутно вимовляю я, дивлячись на ковдру. 

Лікар на мить помітно завмирає на місці, вираз його обличчя миттєво змінюється. В його очах з’являється те, чого я завжди терпіти не могла — щирий, глибокий жаль. 

— О, перепрошую, Катю... Я справді не знав вашої сімейної ситуації. 

Я сильніше зціплюю зуби, намагаючись стримати емоції. Мені не потрібне чиєсь чуже співчуття. Воно мене послаблює. 

— А інші близькі родичі, опікуни?
Я лише мовчки хитаю головою. Про бабусю краще промовчати, їй і так важко. 

— Зрозуміло… — Вадим Борисович повільно підводиться зі стільця й поправляє халат. — Тоді я вже піду, не буду тобі заважати. Відпочивай і набирайся сил. 

— Лікарю, зачекайте! — швидко зупиняю його, підвівшись на лікті.
Він зупиняється біля самих дверей і обертається: 

— Так, я слухаю. 

— Коли саме мене нарешті випишуть звідси? 

— По правді кажучи, враховуючи показники крові, було б дуже добре, якби ти ще бодай кілька днів побула під нашим наглядом тут, у стаціонарі. 

Я незадоволено стискаю губи в тонку лінію.
— Я б дуже хотіла якнайшвидше повернутися додому… — додаю значно тихіше, озвучуючи головний свій страх: — Крім того, перебування в такій клініці напевно дорого коштує... У мене немає таких грошей. 

Цей фінансовий момент насправді хвилює мене зараз понад усе на світі. Скільки мені потім виставлять за цей лікарняний VIP-номер? Де мені взяти ці кошти? Нирку  продавати? 

— А ось за це, юна леді, можете взагалі не хвилюватися, — лагідно посміхається Вадим Борисович. — Твоє перебування тут, усі медикаменти, процедури та робота хірурга вже повністю оплачені до копійки. 

Я ошелешено, круглими від подиву очима дивлюся на нього, не вірячи власним вухам.
— Оплачено? Але ким?! 

— Молодим чоловіком, який привіз тебе сюди. Все, Катю. Відпочивай. 

Лікар тихо виходить, зачиняючи за собою двері, а я ще дуже довго, наче загіпнотизована, дивлюся йому вслід. 

Напевно, це все-таки Паша оплатив...Чорт, тепер доведеться ще й йому гроші повертати... Де ж знайти таку роботу? 

Наступного разу я прокидаюся, коли за вікном уже щосили світить яскраве полудневе сонце. Глянувши на годинник, я з жахом помічаю, що вже майже перша година дня. Мені дико й незвично прокидатися так пізно, я ж зазвичай встаю на світанку. 

Акуратно просовую руку під м’яку подушку й дістаю свій старий телефон. На екрані висвічуються три пропущені дзвінки від бабусі. 

Раптом мобільний прямо в моїх руках знову оживає, починаючи голосно вібрувати. Моє серце в ту ж секунду починає гупати в грудях так шалено й голосно, що я ледве чую  рингтон. Коли на дисплеї яскраво висвітився напис "БАБУСЯ", мене ніби миттєво паралізувало струмом. У голові вихором вирували хаотичні, панічні думки: Що їй сказати?! Як усе це пояснити?! 

Я поняття не мала, як зізнатися їй, що у мене немає грошей на її лікування. Мої пальці вмить стали крижаними й вологими від хвилювання. Нервово провівши тремтячим пальцем по екрану, я з силою змусила свій голос звучати нормально: 

— Привіт, бабусю! — намагалася звучати максимально весело й безтурботно, але голос все одно зрадницьки тремтів наприкінці кожної фрази. 

— Катюша, донечко, ти де пропала? — голос бабусі в трубці звучав на подив бадьоро, навіть якось піднесено й радісно. — Я вже в котрий раз тобі дзвоню за сьогодні! У тебе там щось сталося в університеті? 

Мені в цю секунду здавалося, що я просто от-от не витримую, зірвуся й розплачуся прямо їй в трубку. Я з силою заплющила очі й змусила себе зробити глибокий вдих. 

— Що ти, бабуль, нічого не сталося! Просто була на дуже важливій парі, не могла ніяк відповісти, вибач, — ще одна чергова, бридка брехня в мою скарбничку — Щось трапилося? 

Я до крові закусила губу, затамувавши подих. Замерла в очікуванні. Ось-ось вона запитає про гроші. І мені знову доведеться брехати ще більше, вигадувати якісь безглузді виправдання...
Але її наступні слова просто збили мене з ніг, змусивши заціпеніти від шоку. 

— Катюш, мені сьогодні зранку особисто дзвонив головний лікар з реабілітаційного центру! — радісно, ледь не сміючись від щастя, защебетала бабуся. 

А у мене в всередині все похололо від передчуття біди. 

— Сказав, що у їхньої клініки раптово з’явився якийсь новий спонсор, меценат, який повністю, уявляєш — повністю, до копійки оплатив мій майбутній курс реабілітації! Уявляєш, яке диво, доню?! 

Я просто не могла повірити власним вухам. Мені здалося, що в мене почалися слухові галюцинації після ліків. 

— Що?.. Як це — оплатив? 

— Отак! Тепер моя реабілітація буде абсолютно безкоштовною! — бабуся аж тихо плакала від захвату й щастя на тому кінці дроту. — Мені сказали, що я вже завтра зранку можу спокійно збирати речі й лягати в лікарню на процедури! 

Я судорожно обхопила рот вільною рукою, щоб не видати свого голосного, ридаючого спазму.
Це сон? Чи чийсь жарт? Ну не буває ж таких див у реальному житті! 

— Алло, Катюню ти мене чуєш? 

— Бабусю… це… це ж просто прекрасно… Боже, яка радість… — крізь сльози пролепетала я. 

Гарячі сльози полегшення тепер самі без упину текли моїми щоками, змиваючи весь той жахливий бруд останніх днів. 

— Так, донечко! Я така щаслива! Є ще добрі люди в цьому світі! 

А я… Я вперше за останні кілька тижнів нарешті могла глибоко й вільно видихнути від невимовного полегшення. Ніби весь той величезний, залізобетонний тягар, що душив мене, раптово зник. 

— Ну все, моя люба, сказала тобі головне, не буду тебе більше відволікати від навчання! — бабуся все ще тихо сміялася в трубку. — Цілую тебе, ввечері здзвонимося! 

Я почула короткі гудки в трубці, але продовжувала заніміло стискати телефон у руці, ніби панічно боялася, що варто мені його відпустити — і все це виявиться лише моїм маренням. 

Та все це відбувається насправді… І для мене, це було справжнє диво. Я гадки не маю, хто ця благородна людина, яка меценат вирішила допомогти нам, але… він просто врятував нас обох від повної катастрофи. 

Після цієї неймовірної розмови з бабусею мій настрій миттєво піднявся до небес, а разом із ним і загальний фізичний стан покращився в рази. З'явився шалений апетит, я навіть із великим задоволенням повністю з'їла весь лікарняний обід, що мені принесла медсестра. Це покращення, звісно, не пройшло повз увагу Вадима Борисовича. Після довгих моїх благань, запевнень та аргументів мені таки вдалося вмовити суворого лікаря відпустити мене додому. 

Одразу після обіду до клініки приїхали Паша з Анею, які радо зголосилися забрати мене й підвезти додому  Хоча в цілому я почувалася вже цілком притомно й бадьоро, та рана на нозі все одно ще трохи нила й поболювала при ходьбі, саме тому лікар наполегливо наказав мені суворо обмежити будь-які фізичні навантаження на найближчий тиждень. 

— Ну і як ти почуваєшся в рідних стінах? — турботливо запитує Аня, активно пораючись на моїй маленькій кухні. 

Перед самою випискою лікар дав подрузі цілий список вказівок щодо мого правильного й регулярного харчування. Саме тому Паша швидко висадив нас обох біля мого під’їзду, а сам поспіхом поїхав до найближчого супермаркету за продуктами. І, звісно, всі мої палкі запевнення про те, що я вже цілком здорова й здатна сама про себе подбати, друзі навіть слухати не захотіли. 

— Все просто чудово, справді! — впевнено відповідаю, хоча насправді десь глибоко в тілі ще відчувається легка слабкість після крапельниць. — Я вам неймовірно вдячна за турботу, але, чесно, я вже повністю в нормі. 

— Я теж колись так думала,  — Аня заходить у кімнату, сідає на стілець навпроти мене, суворо схрещує руки на грудях і дивиться на мене своїм фірмовим викладацьким поглядом. — Але, Катю, серйозне виснаження організму — це тобі не жарти. З цим не жартують. 

— Та припини ти панікувати, це просто невдалий збіг обставин! — легковажно відмахуюся я, намагаючись всіма силами заспокоїти подругу. — У мене дійсно був надто важкий, стресовий період, але тепер усе нарешті владналося. Обіцяю тобі, що такого більше не повториться. 

— Дуже на це сподіваюся, Стрілецька, — важко зітхає Аня, але за виразом її обличчя я чітко бачу, що вона все одно не до кінця вірить моїм солодким обіцянкам. 

Мені стає трохи ніяково під її пильним поглядом, тому я поспіхом намагаюся змінити тему розмови на більш нейтральну. 

— Давай, поки ми чекаємо на Пашу, вип’ємо чаю з лимоном. 

— А давай, — подруга швидко підхоплюється з місця. — Я сама зараз усе зроблю й наберу воду в чайник. 

Я зручно вмощуюся на стільці, спостерігаючи, як Аня ставить чайник на плиту. І тут вона раптом замислюється, явно зважуючи щось у голові.  

— Знаєш, Кать... Я насправді хотіла з тобою серйозно поговорити ще про дещо, — раптом промовляє вона тихим, дуже невпевненим голосом. 

— Про що саме? Щось сталося в університеті, поки мене не було? 

— Точніше, не про що, а про кого, — Аня сідає за стіл прямо навпроти мене й дивиться на мене максимально серйозним, проникливим поглядом. — Мова про Соколовського. 

Я миттєво закочую очі до стелі й важко зітхаю. Навіть тут це ім'я. 

— Аня, благаю тебе, у мене зараз немає абсолютно жодного бажання навіть згадувати про цього мажора, не те що говорити про нього. 

— Я чудово знаю твоє ставлення, але я все одно хочу висловити тобі свою особисту думку, — вперто й непохитно додає вона, не зважаючи на моє невдоволення. 

Я мовчки складаю руки на грудях і демонстративно дивлюся на неї, даючи зрозуміти, що я слухаю. 

— Для початку хочу сказати, що я ніколи в житті не була фанаткою мажорів, — починає вона, нервово міряючи кроками мою невелику кімнату. — Завжди вважала їх усіх пихатими, егоїстичними та самовпевненими павичами. Але Соколовському якимось дивним чином за останні дні вдалося повністю змінити мою думку про себе. 

Ці слова подруги мене щиро й глибоко вражають. Я навіть подаюся вперед. 

— Ти зараз це серйозно кажеш, Ань? — шоковано виривається в мене. — Ти що... невже ти сама в нього втюхалася, поки я лежала в лікарні? 

— Та ну тебе, не дивися на мене так дико! — хмикає подруга, махнувши рукою. — Просто послухай мене уважно. Я не знаю, що відбувається між вами двома, але я точно, на сто відсотків можу тобі сказати: цей хлопець абсолютно не заслуговує на те ставлення й ті крики, які ти влаштувала йому вчора в палаті. Ти була несправедливою. 

— Ти просто не знаєш усієї ситуації! — роздратовано й різко відповідаю я, відчуваючи, як до горла знову підступає образа. 

— Можливо, але я чудово знаю, що він, єдиний завжди приходив тобі на допомогу, коли це було потрібно. Згадай хоча б ту огидну історію з Макарським. Хто серед сотень студентів без жодних вагань заступився за нас? Соколовський! 

Я міцно стискаю губи в тонку лінію, не знаходячи логічних заперечень, але Аня продовжує свій наступ, важко зітхаючи: 

— А ще… — вона на мить замовкає, наче все ще вагається, чи варто відкривати мені цю таємницю. — Це ж насправді він дав мені книгу Вільгельма, 

Я приголомшено, наче громом уражена, дивлюся на подругу, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. 

— Що?.. Ти... ти зараз серйозно? Це був він? 

— Так! Він знав, наскільки потрібна тобі ця книга, і що ти через свою дурну гордість, ніколи від нього її не приймеш. Тому він сам підійшов до мене, віддав книгу й попросив, щоб я, під будь-яким приводом передала її тобі. Я взяла її і придумала історію зі старостою. І знаєш що? Я б зробила це знову! Бо через свою впертість ти могла завалити курсову. 

— Я... я навіть не знаю, що на це сказати... 

— А я, між іншим, ще не закінчила! — Аня рішуче сідає поруч зі мною і міцно бере мене за руку. — Я не можу зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що цей хлопець по вуха закоханий у тебе, але я на власні очі бачила, як сильно й він за тебе переживав. 

Я мовчу, розгублено дивлячись на подругу. 

— Паша мені розповів, що саме Влад першим, кинувся до тебе коли ти знепритомніла на змаганнях. Він, не роздумуючи підняв тебе на руки, і сам відвіз в клініку і… — вона робить коротку, драматичну паузу, сильніше стискаючи мої пальці. — Саме він повністю, оплачив твоє перебування у VIP-палаті. 

Я безпорадно потираю обличчя долонями, відчуваючи, як у голові починає панічно рушитися весь мій звичний світ, де Соколовський був виключно головним лиходієм. 

— Що?.. То це... це дійсно був Влад? А я… я була на тисячу відсотків упевнена, що це Паша… Боже, що ж я наговорила йому вчора… 

Аня лише сумно, але з розумінням хитає головою, дивлячись на моє шоковане обличчя. 

— Саме тому, Катю, я й кажу тобі, ти була до нього вчора максимально несправедливою. 

В цей момент гучно й пронизливо закипає чайник, і я різко встаю з місця, щоб приготувати чай. Але мої руки так сильно тремтять, що я ледве втримую звичайну чашку. 

— Можливо, в чомусь ти й права… Але через нього я програла ці змагання! — тихо, захищаючись, бурмочу я собі під ніс. Не знаю, кого я зараз більше намагаюся в цьому переконати: подругу чи саму себе. 

— Катя, облиш цей дитячий садок. Ти чудово розумієш, що Влад абсолютно не винен у тому, що у Сніжани серйозні проблеми з головою. — спокійно, але неймовірно твердо відповідає Аня. 

— Звідки... звідки ти взагалі знаєш про Сніжану?! — здивовано запитую. 

— Паша мені все розказав, — спокійно пояснює вона, схрещуючи руки на грудях. — Але зараз мова взагалі не про цю божевільну. Я просто хочу, щоб ти зараз, дуже добре подумала: чи дійсно Влад вартий тієї дикої ненависті та презирства, з якими ти до нього ставишся? 

Я знову мовчу, бо мені просто немає чого відповісти на цей вагомий аргумент. І в цей самий момент у коридорі рятівно й голосно дзвонить дверний дзвінок — це нарешті повернувся Паша, навантажений під зав'язку величезними пакетами з супермаркету. 

Смачну вечерю ми далі готували всі разом, дружною компанією. Поїли з апетитом, багато сміялися, згадуючи кумедні випадки, і, зрештою, ближче до десятої вечора мої друзі пішли додому. 

А я залишилася наодинці зі своїми важкими думками. Слова Ані ніяк не виходили з моєї голови. Вона сьогодні змусила мене подивитися на Соколовського під зовсім іншим, незвичним для мене ракурсом. І тепер, засинаючи, я абсолютно не знала, що мені з цією новою правдою робити й як дивитися йому в очі при наступній зустрічі.