Розділ 17

Виходжу на поле, намагаючись іти рівно, приховуючи біль, що, здається, вже розливається не лише в нозі, а й по всьому тілу. Вдих. Видих. Зараз важливо відкинути всі думки й зосередитися на змаганнях. 

— Стрілецька! Де тебе носить?! Усі учасники вже на старті! — голос тренера розтинає повітря, змушуючи мене пришвидшити крок. Він наближається, і по його обличчю видно — настрій у нього не найкращий. 

— Перепрошую, я трохи затрималася, — нервово відповідаю, намагаючись не подати виду, що кожен крок дається мені важче. Якщо він зрозуміє, що мені боляче — все. Ні змагань, ні перемоги, ні грошей, які зараз мені так потрібні. 

Тренер зупиняється, уважно вдивляючись у мене: 

— У тебе все гаразд? 

— Так, звичайно, — намагаюся всміхнутися, але біль і напруга роблять цей вираз схожим на гримасу. 

Він мружиться, ще мить — і здається, що помітить щось зайве, але зрештою киває: 

— Добре. Тоді швидко до старту! 

Я ледь помітно видихаю з полегшенням і, не даючи йому часу змінити рішення, майже бігом мчу до решти учасників. 

— Катя! — його голос змушує мене завмерти. Мерзотний холодок пробігає по спині. Невже помітив?.. Повільно обертаюся. 

— Успіхів! Я вірю в тебе! — щиро посміхається тренер. 

— Дякую! — швидко відповідаю й прямую далі. 

На старті намагаюся впорядкувати думки, але в голові суцільний хаос. Біль, розчарування, страх і злість — вона просто розриває мене зсередини. На кого більше злюся? На ту безмозку жабу чи на Соколовського, через якого все це сталося? Безглузде непорозуміння, яке може коштувати мені перемоги. 

Але зараз важливе лише одне. Бабуся. Єдина рідна людина, що залишилася в мене. Вона варта того, щоб я, попри біль, бігла до останнього. 

Свисток. 

Я зриваюся з місця, починаю бігти за звичною схемою. Спочатку не форсую, тримаю середній темп, але ближче до фінішу вмикаю всю швидкість. Це завжди працювало. 

Але щойно додаю темпу, щось йде не так. Поранена нога раптом обдає теплом. Розпочалася кровотеча. Пов'язка не витримала. 

Сили миттєво зникають. У вухах шумить, перед очима застилає сіра пелена. Бігти стає дедалі важче. Але я не зупиняюся. Я мушу. 

І тут темрява. 

Переді мною з’являється бабуся. Вона дивиться на мене зі сльозами в очах. 

Ще мить — і я знову на старті. Біжу що є сили, але не можу дістатися фінішу. Все повторюється знову і знову. 

Бабуся похитує головою, сідає в машину. Вона їде. Я кричу, намагаюся її наздогнати, але ноги не слухаються… 

— Катя! Катя, прокинься! 

Різко розплющую очі. Біла стеля. Біля мене — стурбоване обличчя Ані.

Катя! Катя, прокинься! 

Я розплющую очі й бачу білі стіни. На мить мене охоплює паніка – де я? Що сталося? Свідомість ніби зависає між сном і реальністю, не даючи мені твердо усвідомити, що відбувається. 

Сил заплющити очі знову немає. Я просто лежу й намагаюся впоратися з почуттям дежавю – це схоже на той дивний сон, у якому я знову й знову намагалася добігти до фінішу, але бабуся віддалялася від мене, поки повітря не стало тягучим, а ноги – важкими, мов свинець. 

Роблю глибокий вдих і пробую говорити: 

– Де я? 

Замість нормального голосу виходить якийсь сухий, хрипкий звук, ніби мені горло стискають невидимі пальці. 

– Ти в лікарні, – пояснює Аня, стискаючи мою руку. 

Лікарня? Серце прискорює свій ритм. Я повільно сідаю, оглядаюся навколо. Це не схоже на ті лікарняні палати, які я бачила, коли провідувала бабусю. Занадто чисто, занадто дорого. Запахи тут не такі, як у звичайній лікарні – немає цього характерного різкого аромату антисептика. Та крапельниця, яка веде до моєї руки, не залишає сумнівів – це точно лікарня. 

Пам’ять починає повертатися уривками: бігова доріжка, біль, темрява. 

– Що сталося? – запитую, ковтаючи клубок у горлі. 

- Ти потрапила сюди відразу після змагань! - якось не сміливо пояснює дівчина.  

- Змагання? - тільки зараз в голові почали спливати моменти з роздягальні, принцеса жаба, поранена нога і бігова доріжка. Я шумно ковтаю ком який утворився в горлі й таки запитую те, що так цікавить - Аня як я пробігла?  

Аня зволікає, погляд її опускається вниз.

– Катя, ти… – вона глибоко вдихає й дивиться на мене зі співчуттям, яке обпікає сильніше за будь-яку фізичну рану. – Ти зайняла друге місце. 

Світ завмирає. Я кліпаю, але слова Ані не змінюються. Друге місце? 

– Ти жартуєш… – шепочу, але по її очах розумію – ні, не жартує. 

Всередині щось боляче стискається, ніби серце стягнули колючим дротом. Друге місце. Це означає – немає грошей. Це означає – бабуся не отримає лікування. 

Я опускаю голову, долоні стискають обличчя, але це не допомагає – сльози самі знаходять шлях, ковзаючи щоками. 

Я так старалася. Я так боролася. І що тепер? 

– Катя, це теж хороше місце… – пробує втішити Аня. 

Я різко піднімаю голову. 

– Ти не розумієш! – мій голос зривається, стає тихим, але сповненим розпачу. – Нічого не добре… Нічого… 

Моє дихання збивається. Як мені тепер сказати бабусі, що я підвела її? Що я не змогла? Що грошей немає? Що мені робити? 

Раптом двері відчиняються, і я бачу його. Соколовський. І тут усе стає на свої місця. Його поява – остання крапля. Біль, розпач, безсилля, гнів – усе змішується в єдину руйнівну хвилю, що захоплює мене. 

Це він винен. Якби не він, якби не той поцілунок у клубі, Сніжана не з’їхала б з глузду, не поранила б мою ногу, і я б виграла. 

– Це ти… – шепочу, а потім голос рветься в крик. – Це ти у всьому винен! 

Злість осліплює мене. Я тягнуся вперед, ніби хочу вчепитися йому в груди, змусити відчути хоч крихту того болю, що зараз рве мене зсередини. 

Але раптом усе починає тьмяніти. Голоси стають далекими, як через товщу води. Дихати важко. Очі закриваються самі собою, і темрява знову поглинає мене.