Розділ 16

ВЛАД 

— Розумієш, у цієї дівчини сильне виснаження організму, перевтома та авітаміноз, — серйозно заявляє лікар, з-під лоба поглядаючи на мене. — Ось тільки я не можу зрозуміти, як таке можливо у молодої, повної сил дівчини? 

Його слова змушують мене напружитися. Виснаження? Авітаміноз? У неї? 

— Я не знаю... Можливо, справа у змаганнях. Вона готувалася до них із повною віддачею, — кажу перше, що спадає на думку. 

— Тобто ви хочете сказати, що вона добровільно довела себе до такого стану? 

Я знизу плечима. 

— Я так розумію, виснаження і стало причиною втрати свідомості? 

— Не зовсім, — лікар стискає губи. — Під час огляду ми виявили свіже поранення на її лівій нозі. Досить глибока рана. Ти щось про це знаєш? 

Мої брови злітають угору. 

— Ні! 

— Швидше за все, вона серйозно поранилася, самостійно перев'язала ногу еластичним бинтом і вирушила на змагання. Під час бігу навантаження на ноги максимальне, тому почалася кровотеча. А далі — біль, втома, виснаження... і от результат. 

Мені стає гаряче. Пригадую вираз обличчя Кучерявої на старті — напружене, бліде. Тобто мені не здалося? Їй справді було погано? Але як можна вийти на змагання з пораненою ногою? Здається ця дівчина й справді божевільна!! 

— Вадиме Борисовичу, вас терміново викликають у 23-ту палату, — в кабінет вбігає молода медсестра. 

— Уже йду! — лікар підводиться, і я роблю те саме. 

— І ще одне, — додає він, коли ми виходимо. — Я б хотів поговорити з її батьками. Нехай зайдуть до мене, коли приїдуть. 

— Добре, передам. Дякую вам! - впевнено кажу, хоча гадки не маю, як зв’язатися з її родичами. 

З коридору назустріч мені йде її одногрупник, виглядає розгубленим. Піднімаю руку, привертаючи увагу, і він одразу прямує до мене. 

— Забрав речі? — запитую, помічаючи в його руках рюкзак. 

— Так, все тут! — він киває, а потім поспіхом додає: — Як Катя? Вона прийшла до тями? 

— Вона спить. 

— Але що з нею? Лікар щось сказав? 

— Сильне виснаження організму, — коротко відповідаю - Не знаєш як таке могло статися? 

Хлопець явно напружується, потирає потилицю. 

—  Серйозно?.. Ні, я… я не знаю. Вона останнім часом дуже багато тренувалася. І ще ж ця курсова… та робота. 

— Робота? — перепитую, недовірливо звужуючи очі. — Катя десь працює? 

— Так, у кафе. Але я не думав, що вона… що все настільки серйозно… 

Отже, навчання, робота, тренування… 

— До речі, крім виснаження, у неї виявили свіже поранення на нозі. Не знаєш, де вона могла так травмуватися? 

Хлопець розгублено кліпає, наче про щось згадує. 

— Влад! — мене відволікає лікар, який саме виходить із палати. — Можна тебе на кілька слів? 

— Так, звісно, — підходжу до нього. — Щось трапилося? 

— Ні, з твоєю Катею все добре. Питання інше. Коли приїдуть її батьки, нехай оплатять перебування. Рахунок можна взяти в реєстратурі. Ти ж знаєш наші правила. 

— Так, розумію. 

Коли повертаюся до хлопця, він виглядає якимось задумливим. 

— Паш, ти вже повідомив її батьків? 

Хлопець відводить погляд. 

— У Каті немає батьків. 

Я відчуваю, як усередині щось стискається. 

— А інші родичі? 

— Є бабуся, але я не став її турбувати. У неї і так проблеми зі здоров’ям. 

Я мовчки киваю. Беру рахунок у реєстратурі, оплачую через мобільний додаток і виходжу на вулицю. Морозне повітря трохи прочищає думки. 

Якщо Паша каже правду, то причина виснаження стає очевидною: навчання, робота, тренування… Тільки от навіщо їй були ці змагання? 

Дістаю телефон і набираю Тараса Степановича — батькового друга, який не раз допомагав мені з перевіркою людей. Коротко пояснюю ситуацію і прошу дізнатися більше про Катю. Він обіцяє надіслати інформацію до кінця дня. 

Закінчуючи розмову, помічаю знайоме обличчя. Аня — та сама дівчина, якій я віддав книгу для Стрілецької. Вона виглядає схвильованою і поспішає до лікарні. 

Повертаюся всередину, беру каву з автомата і сідаю неподалік палати Кучерявої. Ані, як і її одногрупника, поруч немає. 

Чому я тут сиджу? Дивуюся сам собі. Я кинувся допомагати їй, навіть не роздумуючи. Чорт, та я ще й переживаю за неї.

Раптом із палати чується шум. Підходжу до дверей, і… вона плаче. Не думаючи, заходжу. Біле, заплакане обличчя, знервована Аня поруч. 

— Що сталося? 

Катя зводить на мене червоні очі. 

— Це ти! Це все через тебе! 

Я ошелешено кліпаю. 

— Що? 

— Що мені тепер робити?! Це ти у всьому винен! — її голос зривається. 

Я не розумію. Що, чорт забирай, я зробив?! 

— Катю, заспокойся… — тихо каже Аня, намагаючись її вгамувати. 

— Що тут відбувається? — вбігає медсестра і просить всіх вийти. 

Але Катю вже не спинити. Вона кричить і звинувачує мене в чомусь, чого я навіть не усвідомлюю. 

— Я ненавиджу тебе!- це останнє, що я чую, перш ніж виходжу, грюкнувши дверима. 

Сказати що я зараз злий, нічого не сказати. Що та психована собі дозволяє? Я тут сиджу, переживаю за неї, а вона звинувачує мене... Чорт, я так і не зрозумів у чому я завинив. Єдине що я пам'ятаю, так це озлоблені очі, повні відчаю, невже і справді думає що у її програші є моя вина. Дурня якась! Може у неї і справді проблеми з головою? А як же і ще можна пояснити таку її реакцію. Так і кортить повернутися назад і вимагати пояснення!!!  

Та замість того, швидко прямую на вихід, по дорозі набираючи номер Тьоми. Друг якраз їде в клуб, тому не задумуючись теж прямую туди.  Мені зараз необхідна розрядка, а то я просто зійду з  розуму.  

                              *** 

- Влад! Вла-а-ад! Прокидайся, ми вже й так запізнюємося! 

Голос звучить у моїй голові, але тіло вперто відмовляється підкорятися. 

— Влад, я серйозно! 

Хтось завзято мене смикає, і це просто виводить з себе.