Розділ 16

ВЛАД 

— Слова ліраря змушують мене внутрішньо напружитися. Виснаження? Авітаміноз? У моєї непокірної Кучерявої? 

— Я не знаю... — чесно зізнаюся я, відчуваючи дивний дискомфорт. — Можливо, справа у змаганнях. Вона останнім часом готувалася до них із повною віддачею. 

— Тобто ви хочете сказати, що вона добровільно, абсолютно свідомо довела себе до такого критичного стану? 

Я лише невизначено знизую плечима. Мені й самому бракує відповідей. 

— Я так розумію, саме це виснаження і стало прямою причиною втрати свідомості? 

— Не зовсім, — лікар невдоволено стискає губи й робить коротку паузу. — Під час первинного огляду ми виявили свіже поранення на її нозі. Досить глибока, рвана рана. Ти щось про це знаєш, Владе? 

Мої брови миттєво злітають угору від подиву.
— Ні! Жодного уявлення не маю. 

— Швидше за все, вона десь серйозно травмувалася, самотужки на швидку руку перев'язала ногу еластичним бинтом і в такому стані вирушила на змагання. Під час забігу навантаження на кінцівки було максимальним, тому й почалася сильна кровотеча. А далі — дикий біль, крововтрата, втома, загальне виснаження... і от маємо закономірний результат. 

Мені раптом стає гаряче, по спині пробігає неприємний холодок. У пам'яті виринає вираз обличчя Кучерявої на старті — напружене, бліде, мов полотно. Тобто мені тоді не здалося? Їй справді було нестерпно погано? Але як, скажіть мені, як можна вийти на професійну бігову доріжку з раною на стегні?! Здається, ця дівчина й справді абсолютно божевільна! 

— Вадиме Борисовичу, вас терміново викликають у двадцять третю палату! — у кабінет без стуку вбігає молода, схвильована медсестра. 

— Уже йду! — лікар швидко підводиться з-за столу, і я синхронно роблю те саме. 

— І ще одне, Владе, — додає він уже на ходу, коли ми разом виходимо в коридор. — Я б дуже хотів особисто поговорити з її батьками. Нехай зайдуть до мене в кабінет, щойно приїдуть до лікарні. 

— Добре, я передам, — впевнено кидаю у відповідь, хоча насправді гадки не маю, як зв’язатися хоча б із кимось із її родини. 

Коридором назустріч мені швидким кроком іде її чорнявий одногрупник. Паша виглядає максимально розгубленим. Я підіймаю руку, привертаючи його увагу, і він одразу ж слухняно прямує до мене. 

— Забрав її речі? — запитую, киваючи на спортивний рюкзак у його руках. 

— Так, усе тут, — він киває, а потім поспіхом, заглядаючи мені в очі, додає: — Як Катя? Вона вже прийшла до тями? 

— Ні, вона спить. Лікарі вкололи їй препарати. 

— Але що з нею? Лікар щось конкретне сказав? 

— Сильне виснаження організму та авітаміноз, — коротко, без зайвих емоцій відповідаю я, уважно стежачи за його мімікою. — Не знаєш, як вона примудрилася довести себе до такого стану? 

Хлопець помітно напружується. Він нервово потирає потилицю й уникає мого прямого погляду. 

— Серйозно?.. Ні, я… я не знаю деталей. Вона останнім часом дійсно дуже багато тренувалася. І ще ж ця курсова робота… ну й власне робота. 

— Робота? — перепитую я, недовірливо звужуючи очі. — Катя десь працює? 

— Так, офіціанткою в кафе. Але я не думав, що вона… що все настільки серйозно й запущено… 

Пазл у моїй голові починає потроху складатися. Навчання в університеті на бюджеті, щоденні виснажливі тренування, нічні чи вечірні зміни на роботі... 

— До речі, крім загального виснаження, у неї виявили глибоке свіже поранення на стегні. Не підкажеш, де саме вона могла так сильно травмуватися безпосередньо перед стартом?
Хлопець розгублено кліпає очима, наче його зненацька зловили на гарячому, і відкриває рот, щоб щось сказати, але... 

— Влад! — мене різко відволікає лікар, який саме виходить із сусідньої палати. — Можна тебе на кілька слів? 

— Так, звісно, — я роблю крок у його бік. — Щось трапилося? 

— Ні, з твоєю Катею все добре, показники стабільні. Питання суто адміністративне. Коли приїдуть її батьки, нагадай їм, будь ласка, щоб вони оплатили перебування в нашій клініці. Рахунок можна забрати на реєстратурі. Ти ж добре знаєш наші правила. 

— Так, звісно, я розумію. 

Коли я повертаюся назад до Паші, той стоїть біля стіни, занурений у якісь дуже важкі й невеселі думки. 

— Паш, ти вже повідомив батьків Каті про те, що вона в лікарні? — запитую прямо. 

Хлопець важко зітхає й остаточно відводить погляд у підлогу. 

— У Каті немає батьків. Вона сирота.
Я відчуваю, як десь глибоко в грудях неприємно й болюче стискається якесь невідоме мені досі серцеве м'язове волокно. 

— А інші близькі родичі? 

— Є тільки бабуся. Але я не став їй дзвонити й турбувати. Старенька сама дуже серйозно хворіє, у неї слабке серце, зайві переживання її ні до чого. 

Я мовчки киваю, переварюючи почуте. Без зайвих слів підходжу до реєстратури, забираю виписаний рахунок на лікування та перебування Каті у VIP-палаті й без вагань оплачую його в кілька кліків через свій мобільний банкінг. 

Виходжу на ганок лікарні. Різке морозне повітря миттєво б'є в обличчя, трохи протвережуючи мої хаотичні думки.
Якщо цей хлопець каже правду, то картина стає гранично ясною: навчання, нічна робота, виснажливий спорт...  Взагалі не розумію, навіщо виснажувати себе цими забігами, маючи стільки інших проблем? 

Я дістаю з кишені телефон і швидко набираю номер Тараса Степановича — давнього батькового друга, який керує приватним детективним агентством і не раз виручав нашу родину з делікатними перевірками людей. Коротко пояснюю йому суть справи й прошу максимально швидко й конфіденційно дізнатися все про Катю Стрілецьку та її родину. Чоловік обіцяє надіслати докладний звіт на пошту до кінця робочого дня. 

Тільки-но я закінчую телефонну розмову й збираюся повернутися всередину клініки, як помічаю на парковці знайому фігуру. Це Аня — подруга Каті. Вона виглядає неймовірно схвильованою й буквально біжить до дверей лікарні. 

Я повертаюся в хол, беру склянку міцної кави з автомата й сідаю в крісло неподалік палати моєї Кучерявої. Ані, як і її чорнявого супутника Паші, у коридорі вже немає — мабуть, вони разом пройшли до неї.
Чому я все ще тут сиджу? Я й сам щиро дивуюся власній поведінці. Я кинувся рятувати цю дівчину, навіть не замислюючись ні на секунду. Чорт, та я ж насправді шалено переживаю за неї! За дівчину, яку бачив усього кілька разів у житті!
Раптом із прочинених дверей палати доноситься виразний шум, а за ним — приглушене жіноче схлипування. Вона плаче. Не роздумуючи ні секунди, я підхоплююся з місця й рішуче штовхаю двері палати.
Катя напівлежить на ліжку. Її біле, заплакане обличчя виглядає неймовірно беззахисним, а поруч метушиться знервована, червона від хвилювання Аня. 

— Що тут у вас сталося? — суворо запитую я, переступаючи поріг. 

Катя повільно підіймає на мене свої великі, повні сліз та невимовного відчаю червоні очі. 

— Це ти! Це все через тебе! — раптом зривається вона на крик, вказуючи на мене тремтячим пальцем.
Я ошелешено кліпаю очима, завмираючи на місці. 

— Що? До чого тут я? 

— Що мені тепер, в біса, робити?! Це ти... ти в усьому винен! — її тонкий голос зривається на істеричний хрип, а з очей знову рясно течуть сльози. 

Я абсолютно нічого не розумію. Що, чорт забирай, я такого зробив, що заслуговував на таку дику ненависть у її погляді?! 

— Катю, благаю тебе, заспокойся… тобі не можна так нервувати! — майже благально каже Аня, намагаючись акуратно вкласти подругу назад на подушки. 

— Що тут за галас? Що тут відбувається? — у палату стрімко вбігає чергова медсестра й суворо вимагає: — Ану швидко всі на вихід! Хворій потрібен повний спокій! 

Але Катю вже просто неможливо зупинити. Вона продовжує кричати, задихаючись від сліз, і звинувачувати мене в якихось абсолютно абсурдних речах, яких я навіть не можу усвідомити. 

— Я ненавиджу тебе! Чуєш?! Ненавиджу! — це останнє, що я чую від неї перед тим, як вийти в коридор і з силою грюкнути дверима палати. 

Сказати, що я зараз злий — це не сказати абсолютно нічого. Моя лють просто закипає в жилах. Що ця психована дівка взагалі собі дозволяє?! Я тут везу її на руках, оплачую найкраще лікування, сиджу годинами під дверима, щиро переживаючи за її життя, а вона поливає мене брудом і звинувачує у всіх смертних гріхах! Чорт, я так і не зрозумів, у чому конкретно полягає моя провина. Єдине, що закарбувалося в моїй пам'яті — це її озлоблені, повні глибокого відчаю та болю очі. Невже вона дійсно настільки дурна, що щиро вважає мене винним у своєму програші на забігу? Дурня якась! Може, у неї й справді серйозні негаразди з головою на тлі стресу? Бо як інакше адекватно пояснити таку неадекватну реакцію? Мені дико кортить повернутися туди, схопити її за плечі й вимагати чітких пояснень! 

Та замість цього я роблю глибокий вдих, швидко розвертаюся й прямую до виходу з лікарні, на ходу набираючи номер Тьоми. Друг якраз збирався їхати до свого клубу, тож я, не роздумуючи, теж жену туди. Мені зараз життєво необхідна потужна алкогольна розрядка, інакше я просто з'їду з глузду. 

— Влад! Вла-а-ад! Та прокидайся вже, чорт забирай, ми й так катастрофічно запізнюємося! 

Наполегливий голос відлунює десь глибоко в моїй черепній коробці, але моє задерев'яніле тіло вперто відмовляється підкорятися командам мозку. 

— Влад, я серйозно! Вставай!
Хтось починає завзято й грубо смикати мене за плече, і це остаточно виводить мене з рівноваги. 

— Досить! Відчепися від мене, бо зараз отримаєш! — хрипко ричу я, збираючи в кулак залишки сил, і нарешті розплющую очі. Про що в ту ж секунду гірко шкодую.
Різке, яскраве сонячне світло з вікна нещадно сліпить очі, а голова розколюється на тисячу шматків так, ніби по ній без упину гамселять важким ковальським молотом. 

— Давай, піднімай дупу з ліжка! — невдоволено бурчить Тьома, стоячи наді мною. — Бо зараз особисто приймеш холодний контрастний душ прямо тут, не встаючи! 

— Що ти взагалі тут робиш? — злюся я, не наважуючись знову відкрити очі. Головний біль просто нестерпний, а ще я абсолютно не розумію, якого біса мій друг робить у мене вдома з самого ранку, та ще й командує у моїй спальні. 

— Взагалі-то, друже мій, це мій власний нічний клуб. І так, можеш навіть не дякувати мені за те, що я так люб’язно надав тобі для ночівлі одну зі своїх найкращих приватних VIP-кімнат. 

— Що?! 

Я різко розплющую очі й намагаюся швидко сісти, але від цього різкого руху вся кімната починає шалено крутитися перед очима, мов на каруселі. Тому я поспіхом повертаюся в горизонтальне положення, зариваючись обличчям у подушку. 

Єдине, що я встигаю чітко усвідомити за цю коротку мить — я дійсно перебуваю не у своїй квартирі. 

— У мене таке відчуття, ніби я досі вщент п’яний, — хрипко бурмочу я, знову заплющуючи очі. 

— І це абсолютно не дивно! — глузливо відгукується Тьома, схрестивши руки на грудях. — Після тієї кількості віскі, яку ти вчора в себе влив… Це навіть для мого тренованого організму було б занадто. 

— Йди геть, Тьом... Я сьогодні просто фізично не в стані кудись іти чи їхати, — нервово шепочу я, повертаючись до нього спиною й натягаючи ковдру на голову. 

— О ні, цей номер сьогодні не пройде! — весело заявляє він, стягуючи з мене ковдру. — Вчора ввечері, перед своєю першою чаркою, ти сам залізно наказав мені, щоб я за будь-яку ціну й у будь-якому стані доставив тебе сьогодні на другу пару в університет. Тож тримай своє слово, бізнесмене! Або ти зараз сам ідеш у ванну кімнату, або я влаштовую тобі водні процедури прямо в цьому ліжку. 

Цей тиран точно не жартує. Більше того, він явно передчуває цей момент, адже «душ у ліжку» — це моя особиста коронна фішка, яку я сам неодноразово застосовував на ньому під час наших бурхливих студентських гулянок. 

Зібравши всю свою волю в кулак, я все ж повільно підводжуся на лікті. Я просто не можу принести йому таке величезне задоволення. 

— Боже, як же мені паршиво... — стогну я, сідаючи на край ліжка й стискаючи руками віски. 

— На, тримай. Випий це
.
Тьома простягає мені велику склянку з якоюсь каламутною рідиною дивного зеленкуватого кольору. 

— Одна склянка мого фірмового напою від похмілля, плюс гарячий контрастний душ — і за двадцять хвилин будеш як новенький, гарантую. 

Пропозиція звучить надзвичайно заманливо. Не вагаючись, я забираю склянку й випиваю весь вміст одним потужним залпом. Не можу сказати, що це смачно — скоріше нагадує суміш імбиру, лимона й гострого перцю, але пити цілком можна. 

І душ справді робить справжнє диво, повертаючи мене до життя. Або це все-таки чарівна дія Тьоминої мікстури. Вже за п’ятнадцять хвилин я більш-менш схожий на нормальну живу людину, а не на повсталого мерця. 

Тьома навіть люб'язно позичив мені свою чисту футболку та чорне худі, за що я йому щиро вдячний. Одягати свої вчорашні, прокурені й пом'яті речі, мені зовсім не хотілося. Я вкотре подумки порадів, що маю такого надійного й вірного друга. 

— І тепер я уважно тебе слухаю, — серйозно вимовляє Тьома, коли ми нарешті сідаємо в його авто, і він запускає двигун. 

— Що саме ти хочеш почути? — спантеличено перепитую я, пристібаючи ремінь безпеки. 

— Я чекаю на детальну й щиру розповідь про головну винуватицю твого вчорашнього запою. 

— З чого ти взагалі взяв, що для цього була якась особлива причина? — намагаюся викрутитися я. — Можливо, я просто банально хотів розслабитися після важкого тижня й підписання контракту. 

— Та ну, розказуй казки комусь іншому! — пирхає Тьома, крутячи кермо. — Це не ти вчора весь вечір прожужжав мені всі вуха про якусь загадкову Кучеряву? До речі, саме її ти дуже наполегливо збирався навідати в лікарні десь о четвертій ранку. Я тебе ледве силою втримав! Ще й уві сні ти її ім'я кілька разів повторював. 

— Я справді нічого з цього не пам’ятаю! — я розгублено й важко потираю обличчя. Чортів алкоголь. 

— Але, виходячи з твого вчорашнього п'яного марення, я чітко зрозумів одне: твоя Кучерява — це та сама таємнича незнайомка з новорічної ночі, яку ти так відчайдушно шукав. А ще ти щось плутано говорив про лікарню, та якусь несправедливість… 

— Все! Досить! Замовкни! Я вже зрозумів, що вчора наговорив тобі зайвого! — не витримую я, відчуваючи, як усередині знову закипає роздратування. 

На щастя, в цей момент ми якраз під'їжджаємо до головного корпусу нашого університету. Щойно машина зупиняється на парковці, я поспіхом відчиняю двері й швидко виходжу на свіже повітря. 

Та варто мені лише зробити кілька кроків і зайти у просторий, шумний хол університету, як мій погляд біля головних сходів миттєво вихоплює знайомі фігури — Аню та Пашу. Вони стоять поруч і про щось тихо розмовляють. 

У моїй голові знову вихором проносяться спогади про Кучеряву. Десь глибоко в душі виникає божевільний порив підійти до них, забути про власну гордість і детально розпитати, чи все з нею гаразд. 

Та я ж дав собі залізне слово ще вчора в клубі: мені більше немає до цієї дівчини жодного діла. Вона зробила свій вибір, звинувативши мене у всіх гріхах.
Тому я роблю максимально байдужий, холодний вираз обличчя й упевнено йду вперед, повз них. 

Вони теж помічають мене в натовпі студентів. Швидко переглядаються між собою й рішуче прямують прямо в мій бік.
Тьома наздоганяє мене ззаду й кладе руку на плече:
— Так ось ти де! Ну що, розкажеш тепер… 

Але його розпитування різко перебиває Паша, який зупиняється прямо перед нами. 

— Влад, привіт. Можна тебе буквально на пару слів? Тет-а-тет. 

Його погляд виглядає вкрай невпевненим, навіть зляканим, а Аня стоїть поруч із ним плече в плече, ніби надаючи хлопцеві моральну підтримку. 

Я чудово здогадуюся, про кого саме зараз піде мова. І я абсолютно не впевнений, що після вчорашнього скандалу в лікарні маю бодай якесь бажання слухати їх. 

Але, з іншого боку, це чудовий привід хоч трохи відкласти розмову з допитливим Тьомою. 

— Тьом, іди в аудиторію, я наздожену тебе трохи пізніше, — кидаю я другові. 

Він невдоволено, важко зітхає, підозріло оглядає всю нашу трійцю з ніг до голови й, нічого не сказавши, йде далі коридором. 

— Ну? Що там у вас за термінові справи? — сухо й серйозно запитую я, схрестивши руки на грудях і холодно дивлячись на парочку. 

— Це... це стосується Каті, — тихо й невпевнено починає Паша. Я бачу, як йому важко дається кожне слово перед моєю холодною маскою. 

— А ви впевнені, що я взагалі хочу чути щось про неї після вчорашнього? — глузливо й різко перериваю його я, хоча сам себе в ту ж секунду починаю щиро ненавидіти за цей тон. 

— А тобі дійсно все одно? — прямо й сміливо запитує хлопець, дивлячись мені в очі. 

— Абсолютно, — брешу я, розвертаюся і роблю кілька кроків вперед. Здоровий глузд нарешті бере гору. Я й так зробив занадто багато дурних, нетипових для себе речей заради цієї дівчини. І що я отримав натомість? Лише порцію бруду й криків. 

— Я ж казав тобі, що це була погана ідея, — долинає до мене тихий, розчарований буркіт Паші позаду. — Ань, стій! Ти куди?! 

— Соколовський, стій! Дай мені рівно одну хвилину, будь ласка! 

Позаду лунає дзвінкий, відчайдушний голос Ані. І, хоч я з усіх сил намагаюся змусити себе йти далі, мої ноги самі собою зупиняються на місці. Я повільно повертаюся до неї обличчям. 

— Я не знаю, чи дійсно тобі байдуже до нашої Каті, — швидко починає говорити Аня, підбігаючи ближче. — Але ти заступився за нас перед Макарським, ти дістав і передав мені книгу, яка була Каті необхідна для навчання. А ще… коли вона вчора знепритомніла на стадіоні, перший кинувся допомогти їй. Усі твої вчинки, кричать про те, що Катя тобі зовсім не байдужа! 

Дівчина на секунду замовкає, намагаючись перевести подих і впоратися з емоціями. 

— Я чудово знаю й розумію, що вчора в лікарні Катя була максимально несправедливою й грубою до тебе. Але зрозумій її... Ти зайшов у палату саме в ту секунду, коли вона дізналася, що не змогла виграти змагання. Після цього у неї просто стався сильний нервовий зрив. 

— Стоп, стоп, почекай… — перебиваю її я, бо почуте звучить для мене як якась повна маячня. — Ти хочеш сказати, що вона влаштувала мені ту шалену істерику з криками лише через те, що не виграла якусь там золоту бляшку? Серйозно?! 

— І так, і ні! Все набагато складніше, це важко пояснити двома словами! — важко видихає Аня, робить крок ближче й уже значно тихіше, майже пошепки додає: — Організатори цих змагань обіцяли за перше місце грошовий приз — двадцять тисяч гривень. І, як виявилося, Каті терміново потрібні були ці гроші на лікування її хворої бабусі. Вона дуже, розумієш, дуже сильно на них розраховувала. Вона бігла лише заради цього... Ось чому сталася така реакція. Вона зрозуміла, що втратила останній шанс допомогти бабусі. 

У моїй голові на мить западає глуха тиша. Чорт... Я навіть уявити не міг, що все настільки серйозно.
Двадцять тисяч... Для мене це були дрібні, абсолютно несуттєві кишенькові гроші на один вечір у клубі. Навіщо було так жорстоко катувати й травмувати власне тіло заради такої мізерної суми? Але в ту ж мить мене б'є усвідомлення: це для мене вони смішні. А для звичайної студентки-сироти, яка ледве зводить кінці з кінцями — це була захмарна, нереальна сума, від якої залежало життя її близької людини. Якби ж я тільки знав про це раніше...
Я з силою зціплюю зуби, намагаючись приборкати хвилю роздратування й болю, що підіймається в грудях. 

— Добре. Припустимо, мотив її забігу мені тепер зрозумілий. Тільки одного не можу збагнути: в чому тут моя провина? Чому вона кричала, що це я у всьому винен? 

Переварюючи почуте, я ловлю на собі важкі, вагальні погляди Ані та Паші. Вони ніби вирішують внутрішній спор — чи варто мені взагалі відкривати цю страшну таємницю.
Аня дивиться на Пашу, той ледь помітно киває їй, і дівчина, трохи зволікаючи, тихо додає: 

— Перед самим початком змагань Катя дійсно серйозно травмувала ногу в роздягальні. Тільки… вона поранилася не сама. 

Моє тіло вмить напружується, мов струна.
— А хто? 

— Це зробила Сніжана.
На кілька секунд у шумному холі університету для мене западає повна, оглушлива тиша. Мені здається, що я недочув. 

— Що? Що за маячню ти зараз верзеш?! — я мимоволі коротко сміюся, хоча всередині мене починає наростати справжній, холодний неспокій. 

— Це не маячня, Владе! — сердито огризається Аня, і в її очах спалахує злість. 

— З чого ти це взагалі взяла? Катя сама тобі про це розповіла? 

—  Сьогодні зранку в туалеті я на власні вуха чула, як Сніжана самовдоволено хвалилася своїм подружкам, що це саме завдяки її маленькій хитрості Стрілецька програла забіг. Дослівно: «Щоб знала, сучка, як лізти до чужих хлопців». 

Ці слова б'ють мене під дих із такою силою, що мені стає важко дихати. Мені здається, ніби мене з розмаху вдарили обухом по голові. 

— Та ну... бути цього не може. Навіщо Сніжані так жорстоко чинити? — запитую я, але в моєму власному голосі вже немає й краплі колишньої впевненості. 

— Та годі тобі! — гаряче вигукує Аня. — Ні для кого не секрет, що Сніжана спить і бачить тебе в ролі свого хлопця. Чомусь вона вирішила, що між тобою та Катею щось є, і, здається, таким чином вирішила їй помститися. 

Аня говорить це настільки серйозно й переконливо, що я починаю чітко усвідомлювати: вони не жартують. Це чиста, правда. 

У моїй голові миттєво спливають події минулої п'ятниці. Мій раптовий поцілунок із Катею в клубі. Те, як вона збентежено втекла від мене. А вже буквально за хвилину до мене ззаду підійшла Сніжана... Чорт. Вона могла все бачити. Вона бачила наш поцілунок! 

Я різко, з шумом видихаю повітря крізь зуби. 

— Тепер ти нарешті розумієш, чому Катя зірвалася саме на тобі? Для неї все виглядає логічно: ти з'явився в її житті, привернув увагу цієї божевільної Сніжани, через що Катя отримала поранення у стегно й втратила реальний шанс отримати ці гроші. Якби не ця рана, вона б на сто відсотків перемогла...


Я мовчу, не в силах вимовити ні слова. В моїй голові пульсує лише одне єдине питання: невже Сніжана справді виявилася настільки безжальною й підлою тварюкою, що здатна була поранити людину заради своєї хворої ревності? 

Якщо це правда… Я клянуся, я розірву її на шматки. 

— Добре. Я в усьому розберуся, — мій голос звучить глухо, тихо, але в ньому виразно чути крижану, смертоносну сталь. 

Я розвертаюся, щоб іти, але раптом на мить зупиняюся й тихо запитую через плече:
— Як вона там... Катя? 

Аня важко зітхає, її погляд злегка теплішає:
— Після вчорашнього нервового зриву лікарі вкололи їй сильне заспокійливе, тож вона проспала аж до самого ранку. Зараз їй трохи краще, показники стабільні. Після пар я планую знову поїхати до неї в клініку. 

— Ясно. Дякую вам. 

Попрощавшись я впевнено йду в бік аудиторій. Але навчання зараз хвилює мене найменше. Перш за все мені потрібно терміново вирішити питання з бабусею Каті.
Якщо ця старенька жінка дійсно не зможе вчасно отримати необхідну реабілітацію чи медичну допомогу через мене й моє оточення... я ніколи в житті собі цього не пробачу. Я згадую, що ще вчора ввечері Тарас Степанович мав скинути мені весь зібраний матеріал на Стрілецьку.
Швидко відкриваю електронну пошту. Точно, є один новий непрочитаний лист із вкладеним файлом. 

Кілька секунд — і я вже жадібно вчитуюся в сухі рядки звіту. Життя цю дівчину дійсно зовсім не балувало... Бабуся Каті сьогодні в обід має лягати на дорогий курс реабілітації в приватний медичний центр.
Я більше не роздумую ні секунди. Швидко набираю номер свого особистого помічника й юриста Олексія. І прошу терміново зв’яжися з керівництвом клініки, де має проходити реабілітацію бабуся Стрілецької.  Дізнайся повну суму курсу й повністю оплати її перебування та всі медикаменти наперед. Також нагадую, роби все конфіденційно, від імені благодійного фонду. 

Минає близько двадцяти хвилин мого нервового очікування в коридорі університету, і на мій екран нарешті приходить лаконічне смс від Олексія:
"Все зроблено. Рахунок клініки закрито повністю, курс оплачено"
Я нарешті полегшено видихаю повітря, відчуваючи, як величезний тягар спадає з моїх плечей. Одну проблему вирішено.
А тепер… настав час для дуже серйозної розмови зі Сніжаною. І прямо зараз її рятує лише один єдиний факт — те, що я ніколи в житті принципово не підіймаю руку на дівчат.