Розділ 15

ВЛАД 

— Так! Я щось пропустив? — із щирою цікавістю запитав Тьома, зручно вмощуючись у глибокому м’якому кріслі з дорогої шкіри. 

— Не зрозумів! — уточнив я, сідаючи навпроти друга й злегка підводячи брову. 

— Та годі тобі ламати комедію! Я вже просто не можу спокійно дивитися на твою задоволену фізіономію! — зарижав він, спритно відкорковуючи пляшку колекційного елітного віскі й розливаючи важкий бурштиновий напій у два широкі келихи. 

— А чому б і ні? — спокійно парирував я, приймаючи з його рук склянку. — Сьогоднішня зустріч пройшла більш ніж чудово. Уже завтра ми офіційно підписуємо договір, і цей жирний новий проєкт повністю переходить до моїх рук. 

Справді, переговори з партнерами перевершили навіть мої найсміливіші очікування. Клієнти виявилися настільки вражені презентованою мною стратегією, що без зайвих вагань запропонували контракт на довгострокову, ексклюзивну співпрацю.
І я просто не міг не відзначити подумки, що зустріч проходила саме в клубі Тьоми. Він виділив для нас найкращу, розкішну VIP-кімнату з повною звукоізоляцією, і цей жест респектабельності справив на моїх майбутніх партнерів саме те враження, яке мені було потрібно для успіху.
Хто б міг подумати, що це місце стане для мене настільки щасливим? І в бізнесі, і... в особистому житті. 

Адже саме тут, під цими неоновими спалахами, я вперше у житті побачив свою загадкову незнайомку. Саме тут, у напівтемряві, я вперше зухвало її поцілував. І тут же, після тривалих і абсолютно марних пошуків по всьому місту, врешті-решт знову її знайшов. 

Від одного лише випадкового спогаду про наш учорашній поцілунок моє серце зробило дивний кульбіт десь у грудях. Це було абсолютно незрозуміло й зовсім не схоже на мене, але ця дівчина викликала в моїй душі справжню бурю емоцій, з якими я раніше ніколи не стикався. 

А ще вона була неймовірно кумедною. Її шокована реакція, коли я відверто зізнався, що вже давно шукаю ту саму таємничу дівчину з Нового року, була просто безцінною! Вона дивилася на мене такими величезними, круглими від подиву очима, ніби до останнього була свято переконана, що я давно забув про неї. 

Хоча, якщо бути до кінця відвертим із самим собою, після тієї шаленої новорічної ночі я підсвідомо очікував, що моя таємнича незнайомка виявиться черговою гламурною пафосною красунею в ультракороткій мініспідниці й на запаморочливих підборах. Але замість цього доля підкинула мені справжнє кучеряве чудо у безглуздому величезному худі, що висіло на її тендітній фігурі. 

Ще й з яким колючим характером!
Варто лише згадати, як безстрашно вона заступилася за свою подругу перед цим кретином Макарським. Або як хвацько вона відшила мене самого після мого не надто вдалого жарту. Цій дівчині точно палець у рот не клади — відкусить по самий лікоть. 

— Ну ось, знову! — невдоволено зітхнув Тьома, безцеремонно вириваючи мене зі світу солодких спогадів назад у реальність. 

— Що знову? — невдоволено буркнув я, відпиваючи віскі. 

— Кажу, знову на твоєму обличчі з'явилася ця безглузда, замріяна посмішка! 

— Не розумію, про що ти взагалі говориш, — я миттєво зробив серйозний вигляд, намагаючись повернути обличчю звичну незворушність. 

— Та годі тобі заливати! — пирхнув друг, примружившись. — Із самого вчорашнього вечора ти поводишся максимально дивно. Щось ти надто веселий останнім часом. Це взагалі на тебе не схоже, Владе. 

— Просто сьогодні дійсно хороший день! — задоволено промовив я, зручніше вмощуючись у кріслі й невимушено закидаючи руки за голову. — Ось, поглянь, який шикарний контракт я сьогодні відхопив. Хіба це не вагомий привід для чудового настрою? 

— Ні, друже, тут справа в іншому! — Тьома різко підвівся зі свого місця й почав розходжувати просторим кабінетом, заклавши руки за спину. — Зустріч із партнерами відбулася сьогодні, а ти ще з самого ранку світився, мов китайська новорічна гірлянда. 

Я лише мовчки посміхнувся у свій келих, а Тьома продовжував із азартом міркувати вголос, будуючи свої теорії: 

— Отже, щось дійсно особливе сталося вчора ввечері або вночі. І, я готовий поставити свій клуб, тут однозначно замішана якась дівчина. Але не просто якась чергова одноразова пасія… Після звичайного випадкового сексу ти так загадково не світишся, я ж тебе знаю! 

Його надмірно серйозний, аналітичний тон настільки мене розважав, що я ледве стримував щирий сміх. 

— І враховуючи, що всі останні тижні ти був буквально зациклений на пошуках своєї загадкової новорічної попелюшки, я можу з упевненістю припустити… — він зробив інтригуючу театральну паузу, а потім переможно примружився, вказуючи на мене пальцем: — Що ти таки її знайшов! 

Він важко шльопнувся назад у своє крісло, задоволено й широко посміхаючись власному детективному таланту.
Я лише хитро поглянув на нього крізь скло келиха. Що тут скажеш? Тьома знав мене набагато краще, ніж будь-хто інший у цьому світі. І, здається, в ньому дійсно помирала кар'єра першокласного психолога. 

— Ну? Я правий чи ні? Не томи! — нетерпляче зажадав відповіді він. 

— Правий, — спокійно підтвердив я, чудово розуміючи, що цей допитливий паршивець тепер усе одно від мене просто так не відчепиться. 

— Серйозно?! І хто вона? Де навчається? Я негайно хочу з нею познайомитися! 

— Не так швидко, друже, — я одразу ж поспішив остудити його шалений запал. 

— Що? Чому це? — розчаровано вигукнув Тьома, широко розводячи руками. — Вона що, настільки гаряча красуня, що ти боїшся, ніби я складу тобі гідну конкуренцію? 

— Вона особлива, — тихо промовив я, і перед очима миттєво поплив її глибокий, щирий погляд. Я знову зловив себе на тому, що безглуздо посміхаюся порожнечі. — А щодо конкуренції, Тьомо... ти ж знаєш, я її ніколи в житті не боявся. 

Я поставив порожній келих на столик і рішуче підвівся з крісла. 

— Дякую за бездоганну організацію зустрічі з партнерами. Все пройшло дійсно на найвищому рівні. 

— Ей, ти що, серйозно збираєшся просто так піти й навіть не назвеш мені її ім'я?! — полетіло мені в спину обурене Тьомине питання. 

— На все свій час, друже, — кинув я вже біля самих дверей і вийшов у коридор. 

Вийшовши на вулицю, я із задоволенням глибоко вдихнув свіже повітря. Погода на вулиці стояла просто неймовірна — легкий бадьорий мороз і яскраве зимове сонце, що засліплювало очі. Мої справи нарешті впевнено йшли вгору. І в бізнесі, і... з моєю непокірною незнайомкою. 

Щоправда, поки що було занадто рано говорити про якісь кардинальні зміни чи плани на майбутнє. Але головне я зробив — я її знайшов. А все інше, як то кажуть, уже суто справа моєї техніки. 

Я згадав шоковане обличчя Тьоми, коли я навідріз відмовився розкривати деталі, і мимоволі тихо засміявся. На його місці я б теж згорав від цікавості. 

Але я дійсно поки що не планував офіційно знайомити мою Кучеряву з хлопцями з «Прайду». 

У нашій закритій компанії існувало одне дуже жорстке, непорушне правило: якщо хтось із нас офіційно представляє свою дівчину перед усіма іншими, вона автоматично потрапляє під повний захист усього нашого клану. Ніхто в університеті та за його межами більше не сміє її чіпати чи ображати, а для неї самої миттєво відкриваються двері всіх закритих клубів, елітних тусовок та VIP-заходів міста. Саме тому всі найпафосніші дівчата нашого університету так відчайдушно липли до нас, намагаючись вирвати цей щасливий квиток.
Чому ж я так сильно зволікав із цим тепер?
Мабуть, тому, що я сам ще до кінця не зумів розібратися у власних хаотичних почуттях.
Я всього двічі цілував цю дівчину. І обидва рази вона без оглядки тікала від мене, наче від вогню. 

У новорічну ніч — гаразд, це ще можна було якось списати на раптову розгубленість чи шок від моменту. Але вчора? Вчора вона вже чітко знала, хто стоїть перед нею. Знала мою репутацію, моє ім'я.
І все одно дала драпака, залишивши мене з нічим. 

Зі мною таке зухвале ставлення відбувалося вперше в житті. Зазвичай дівчата самі шукали привід затриматися поруч бодай на хвилину довше.
Але я не звик опускати руки й здаватися перед труднощами. Це лише розпалювало мій азарт. 

Я витягнув із кишені телефон і швидко набрав один перевірений часом номер.
За кілька секунд у слухавці пролунав знайомий, кокетливий жіночий голос. Це була Надя — секретарка з нашого університету. Колись вона дуже наполегливо намагалася зблизитися зі мною, але я одразу й максимально дохідливо дав їй зрозуміти, що між нами не може бути нічого, окрім суто ділових стосунків. Проте, заради моєї посмішки чи рідкісного компліменту вона завжди була готова надати мені будь-яку допомогу. 

І цей раз не став винятком. Уже за кілька годин на мій Viber прийшло лаконічне повідомлення з заповітним номером телефону Каті Стрілецької. 

Я довго дивився на ці цифри на екрані, ведучи внутрішню боротьбу з шаленим бажанням одразу ж набрати її та почути її голос. 

Але натомість я вирішив діяти тонше й просто написав їй коротке повідомлення:
«Успіхів у завтрашньому змаганні.» 

І, до мого задоволення, майже миттєво отримав зустрічну реакцію:
«Звідки у тебе мій номер?»
Я щиро й самовдоволено посміхнувся екрану.
— Дівчинко моя, я можу перевернути весь цей світ з ніг на голову, якщо мені справді щось від нього потрібно... — тихо прошепотів я собі під ніс, ховаючи гаджет назад у кишеню куртки. 

Наступного ранку я прокинувся в чудовому, нетипово бадьорому настрої. Сьогодні за розкладом у мене був день відпочинку від виснажливих занять у спортзалі, тому я вирішив зробити легку пробіжку парком, прийняти гарячий душ і спокійно, без поспіху поснідати. 

Весь день складався просто ідеально продуктивно. До обіду я успішно закрив усі нагальні робочі питання по бізнесу, довгоочікуваний контракт нарешті був офіційно підписаний партнерами, що додало мені ще більшої впевненості у власних силах.
Тому вже пообіді я на всіх парах мчав на своєму авто до міського спортивного комплексу. Забігши всередину просторого приміщення, я на мить навіть злегка розгубився від неймовірної кількості людей навколо. Шалений гул сотень голосів, тупіт ніг по трибунах, вигуки вболівальників та плакати — у повітрі панувала справжня, наелектризована атмосфера великих змагань. На щастя, Тьома та решта хлопців із нашого «Прайду» вже встигли приїхати раніше й зайняли для нас чудові місця в перших рядах із найкращим оглядом на бігові доріжки. 

Я коротко привітався з друзями, але майже миттєво, суто інстинктивно почав сканувати натовп учасників очима. Я шукав її. Але, на мій подив, на стартовій лінії її чомусь не було видно. 

— Як там наш Ярко пробіг свій дистанційний забіг? — крикнув я прямо на вухо Тьомі, намагаючись перекричати цей божевільний рев трибун. 

— Третє місце взяв! — трохи розчаровано прокричав у відповідь друг, махаючи рукою в бік фінішу. 

Він намагався сказати мені щось ще, але я його вже абсолютно не слухав. Мої очі вперто блукали по стадіону, поки нарешті не вихопили знайому кучеряву маківку. І в ту ж секунду я мимоволі сильно стиснув кулаки, відчуваючи, як усередині все напружилося.
Щось було катастрофічно не так. 

Катя стояла біля своєї доріжки біла, як крейда, без жодної краплі рум'янцю на обличчі. Її зазвичай живі, іскристі очі зараз здавалися абсолютно порожніми, згаслими, без жодного звичного мені зухвалого вогника. Навіть її хода була дивною — невпевненою, хиткою, кожен крок давався їй із видимим, величезним зусиллям. Чорт, невже вона серйозно захворіла перед стартом? Але якщо так, то якого біса її тренер взагалі випустив її сьогодні на дистанцію?!
Я судорожно намагався заспокоїти сам себе раціональними думками: якби з нею дійсно трапилося щось критичне, її не допустили б  до змагань. Та це логічне пояснення чомусь зовсім не допомагало — в моїх грудях з кожною секундою наростало якесь глухе, тривожне й зовсім неконтрольоване хвилювання. 

Постріл стартового пістолета розірвав повітря. Забіг розпочався.
Катя стартувала напрочуд добре, впевнено тримаючи темп, а на середині дистанції потужним ривком навіть вирвалася вперед, обходячи суперниць. І в той самий момент, коли мені здалося, що золота перемога вже буквально в її кишені, вона раптом різко, неприродно сповільнилася, важко налягаючи на праву ногу. Врешті-решт вона перетнула фінішну лінію лише другою.
І в ту ж секунду навколо почався справжній хаос. Натовп глядачів висипав прямо на бігові доріжки, голосно вітаючи переможців та призерів змагань. Серед цього людського моря я понад усе на світі боявся втратити її тендітну фігуру з поля зору. Тому я швидко підвівся зі свого місця на трибуні й, розштовхуючи людей, почав рішуче пробиратися вниз, ближче до треку. 

Вона стоїть на місці, мов закам'яніла статуя. Поруч біля неї метушиться тренер, щось збуджено їй доводить і жестикулює, але Катя його, здається, навіть не чує, дивлячись в одну точку. Я вже зробив широкий крок уперед, щоб підійти до неї, коли раптом перед нею, наче з-під землі, виріс якийсь чорнявий хлопець. Він акуратно, але наполегливо взяв її за лікоть і повів геть від натовпу в бік тихих внутрішніх коридорів комплексу. 

Щось у всій цій сцені виглядало глибоко неправильно. Я швидко рушив слідом за ними, наздоганяючи пару на повороті. Та коли я заглянув у її обличчя, у мене в горлі миттєво пересохло від дикого переляку.
Катя була майже прозорою, шкіра набула хворобливого сіруватого відтінку. Вона дихала важко, уривчасто, хапаючи ротом повітря, мов викинута на берег риба. Її очі дивилися прямо на мене, але водночас вони були абсолютно несфокусованими, ніби вона дивилася крізь моє тіло в порожнечу.
Я відкрив рот, намагаючись щось вимовити, але Катя раптом різко хитнулася вперед і судорожно схопила мене пальцями за передпліччя, відчайдушно шукаючи хоч якусь опору. І вже в наступну мить її коліна просто підкосилися, і вона безсило завалилася вниз. 

Я зреагував на чистому автопілоті — миттєво перехопив її обм'якле тіло в падінні, міцно притискаючи дівчину до своїх грудей. Вона була неймовірно легкою й зовсім крижаною на дотик. 

— О Боже… Що робити?! Що нам робити?! — почав панічно бурмотіти чорнявий хлопець поруч, бігаючи навколо нас кругами. Його істерика мене лише дико дратувала, заважаючи думати. 

— Що тут у вас сталося? — за нашими спинами нарешті з'явився захеканий тренер. 

— Я не знаю! Вона просто знепритомніла! — різко й грубо відрізав я, підхоплюючи Катю зручніше й міцно притискаючи її до свого тіла. 

— Потрібно негайно її оглянути, викликати місцевого лікаря… 

— Ні! Я везу її в лікарню! — жорстко заперечив я, вже впевненим кроком прямуючи з нею на руках у бік службового виходу до парковки. 

Тренер лише розгублено кивнув на мої слова, але залишився на місці — йому потрібно було вирішити якісь паперові питання з організаторами змагань та протоколами забігу. 

Проте чорнявий хлопець все одно вперто плівся за мною по п'ятах. Я краєм ока роздратовано спостерігав за його метушнею й мимоволі зловив себе на ревнивій думці: а хто він взагалі для неї? 

— Як тебе звати? — різко запитав я його на ходу, коли ми нарешті вибігли на морозне повітря парковки. 

— Я? Паша... — абсолютно розгублено й злякано відповів хлопець. 

— Паша, швидко лізь у мою праву кишеню куртки, діставай ключі й відчиняй он ту чорну машину, — скомандував я, киваючи підборіддям у бік свого авто. 

Хлопець без зайвих слів слухняно виконав мою вказівку. Я обережно, намагаючись не зачепити її голову, уклав непритомну Катю на просторе заднє сидіння. Її темне волосся хаотично розсипалося по обличчю, і мені дико захотілося ніжно заправити кілька пасом їй за вушко, але я з силою зціпив зуби, стримуючи цей порив. Зараз було не до цього. 

— Потрібно терміново забрати її речі з жіночої роздягальні, — сказав я Паші, швидко сідаючи за кермо й запускаючи потужний двигун. 

— Я все заберу й одразу приїду! — впевнено заявив хлопець, намагаючись триматися в руках. — В яку саме лікарню ви їдете? 

— У Першу Приватну клініку. 

Хлопець коротко кивнув мені й стрімголов побіг назад у будівлю комплексу. Я ще раз швидко кинув тривожний погляд на бліду дівчину в дзеркало заднього виду… і з силою вижав педаль газу в підлогу. Порушуючи всі можливі правила дорожнього руху та підрізаючи машини, я долетів до клініки всього за якихось десять хвилин. 

Там на нас уже чекали. Я встиг зателефонувати нашому сімейному лікарю ще в дорозі, і зараз він разом із бригадою санітарів уже стояв біля входу в приймальне відділення. Катю миттєво переклали на каталку й повезли вглиб коридорів, а я залишився стояти один посеред стерильного холу. 

І саме в цей момент мене нарешті накрило з головою. Я раптом усвідомив, що мої руки дрібно тремтять від пережитого стресу. Я не пам'ятаю, коли взагалі востаннє в житті так сильно нервував через когось. Мене буквально вбивала ця невідомість. 

— Влад? 

Я миттєво підірвався зі стільця, почувши знайомий голос лікаря, який вийшов із палати. 

— Вадим Борисович! Ну що там? Що з нею?! 

— Пропоную тобі спочатку пройти до мого кабінету й спокійно поговорити, — м'яко, але серйозно промовив чоловік. 

Я мовчки кивнув і слухняно пішов слідом за ним. 

Його кабінет був мені добре знайомий — у підліткові роки я бував тут занадто часто через постійні спортивні травми на тренуваннях. Вадим Борисович сів за свій стіл, акуратно зняв окуляри й уважно подивився на мене. 

— Влад, скажи мені чесно... ця дівчина… вона твоя? 

— Що? Ні! — я навіть на мить розгубився від такого прямого запитання. — Вона просто моя знайома. 

— Знайома, кажеш… — лікар знову повільно одягнув окуляри й подивився на мене поверх скелець надзвичайно серйозним поглядом. — А що саме ти знаєш про цю свою знайому? Про її спосіб життя? Про те, як вона харчується? 

— Чому це зараз настільки важливо, Вадиме Борисовичу? Просто скажіть мені нарешті, що з нею сталося! — не витримав я, починаючи втрачати залишки терпіння. 

— У неї діагностовано критичне, сильне виснаження всього організму, хронічна перевтома та гострий авітаміноз, — рівним голосом виніс вердикт лікар. — І ось що я ніяк не можу зрозуміти: як у такої молодої, красивої дівчини, яка на перший погляд має бути повною сил та енергії, може бути настільки запущений фізичний стан? 

Його слова вдарили по мені, наче потужний прямий удар під дих. Я ж, по суті, майже нічого не знав про цю дівчину. Ми всього двічі цілувалися в клубі, але… яка вона насправді? Де вона живе? Чим вона займається у свій вільний час? Яку музику вона любить слухати вечорами? 

Я лише мовчав у відповідь, важко дихаючи. Бо я дійсно не знав, що йому відповісти.