Розділ 14

Чесно признатись, в перші декілька секунд я думала, що у мене галюцинації. Для впевненості протерла добре очі і.... ні! Таки не здалося. Мені й справді написав Соколовський! 

"Дякую! Та звідки у тебе мій номер? " -  і відповідь не заставила себе довго чекати. 

" Для мене це не склало жодних проблем😉!" 

Ну звичайно! Це ж сам Соколовський, ще б він не отримав того що хотів! Тільки ось для чого йому це?! 

І як мені реагувати на таку раптово прихильність мажора? Частина мене хотіла радіти, хоча б тому, що він мене впізнав, значить я не така вже й сіра миша! Значить цей поцілунок теж мав для нього якесь значення, якщо він знову мене захотів поцілувати! А ще зараз написав мені! 

А інша сторона мене кричала, що я для цього самовпевненого мажора просто черговий трофей, який йому захотілося отримати. Чула про такі випадки, коли хлопці так гарно залицялися до дівчат, робили все лиш би добитися її прихильності, а коли отримували своє, дівчина ставала їм уже не цікавою. Так би мовити, спортивний інтерес. 

І насправді це дуже сумно! Сумно усвідомлювати, що зараз не можна вірити нікому, а більшість вчинків роблять за для своєї вигоди  нехтуючи таким почуттям як кохання. 

Я часто запитую в себе, чи вийшло б, щось у нас з Андрієм, як би його батьки не були проти. Якщо так! То я навіть рада що так сталося. Я б не хотіла бути поруч з людиною яка не буде боротися за свої почуття. 

Що стосується Соколовського, то він безумовно красивий і харизматичний хлопець. І напевно кожна дівчина мріє про такого, але не я! Хоча, з чого я взяла що в нас щось може бути? Ще раз повторюю собі, що цей поцілунок (вірніше два поцілунки) для нього нічого не значать. Я навіть не стала нічого розповідати Лесі, про те що сталося в клубі. Вона у мене ще та мрійниця! Розмалює за декілька хвилин ледь не весілля наше. А я, то розумію, що не може такий хлопець, звернути на мене увагу. І це не низька самооцінка, а правда життя. 

І ось з такими роздумами я і провела практично усю ніч. Я уже починаю ненавидіти цього хлопця, через безсонні ночі, з його ласки. 

Зранку як і завжди прокидаюся не виспана, це стало для мене закономірністю. Швидко підіймаюся і збираюся в універ. Сьогодні у мене дуже відповідальний день, перша пара - психологія ( на якій я планую підготуватися до захисту), друга - захист курсової,  а на 14:00 змагання з бігу. 

На щастя, курсову роботу я здала на відмінно, хоча професор Гавриленко добре мене поганяв. Проте, я дуже щаслива, оскільки ця оцінка є однією з вирішальних для стипендії. Зараз ще б, зайняти перше місце на змаганнях і я була б, найщасливішою людиною на землі. 

Після захисту я побігла шукати Аню, цій дівчині мені також хотілося подякувати, оскільки без книги яку вона мені дала, мені точно не вдалося б, отримати такий високий бал. 

Ідучи по коридорі, зловили себе на думці, що всюди очима шукаю Соколовського! Про те, на жаль або на щастя, з цим я поки що, ще не розібралася, його нігде не було. 

Аню, я помітила відразу, поруч з двома дівчатами, вони сиділи за одним зі столиків в їдальні. 

- Привіт! - вітаюся з дівчатами підходячи ближче. 

- Привіт! - швидко оживляється Аня побачивши мене - Ну що, як захист курсової? 

- П'ять! - гордо відповідаю 

- Молодець! Рада за тебе. 

- Хотіла тобі подякувати за книгу, без неї я б, не справилась! До речі, ось вона! - дістаю книгу з рюкзака і передаю подрузі, а тоді звертаю увагу на світловолосу дівчину, яка сидить біля Ані, і з цікавістю спостерігає за нами. Якщо я не помиляюся це і є їх староста. 

- Чи це, я тобі повинна подякувати? Це ж твоя книга! - уже звертаюся до тієї самої дівчини - Мене до речі Катя звати! - швидко представляюся, тому що навіть не знаю як її звати. 

- Таня! - швидко представляється дівчина, а тоді додає - Тільки ось, ти напевно щось плутаєш, це не моя книга! 

Я переводжу погляд на подругу, не розуміючи, що відбувається. Аня точно казала, що книгу вона взяла у старости. 

- Але ж.. Аня казала... ! - уже якось не впевнено кажу, переводячи погляд на подругу. 

Аня ж, стоїть наче в трансі, і дивиться куди завгодно, тільки не на мене. 

- Та яка різниця..! Головне що все добре! - нервово лепече дівчина ховаючи книгу в рюкзак. 

- Катя! Катя Стрілецька! - позаду чую своє ім'я і швидко повертаюся - Довго ще на тебе чекати? - невдоволено каже тренер, склавши руки на грудях - Нам уже пора виїжджати! 

- А, уже іду! - швидко відповідаю і попрощавшись з дівчатами прямую до виходу. 

Поведінка подруги здалася мені дивною, та зараз у мене немає часу з цим розбиратися. Обов'язково поговорю з нею після змагань.. 

Спортивний комплекс в якому мають проходити змагання знаходиться відносно не далеко він нашого університету. Про те, по дорозі туди ми потрапили у невелику пробку. Я уже навіть почала хвилюватися, про те, тренер мене заспокоїв, сказав що все добре і ми встигаємо. 

Біля входу стояло багато народу, усі чекали на початок змагань. Багато лиць були мені знайомі, по іменні я їх звичайно назвати не можу, про те впевнена що це студенти з нашого універу. До речі багато з них, мило посміхалися, деякі навіть віталися й бажали успіху. Не буду лукавити, така увага була мені приємною. Сподіваюся, що я виправдаю їх і свої сподівання. 

Була ще одна людина, яку я шукала серед натовпу, про те, нігде не могла знайти. Чомусь я буда впевнена, що він обов'язково прийде. Можливо це ще за швидко, і він прийде пізніше. Хоча, при такій кількості людей, не впевнена що зможу знайти його на трибунах. 

- Привіт спортсменам! - позаду почувся знайомий голос, відволікаючи мене від думок  - Як настрій? Бойовий? 

- Привіт Паш! - щиро посміхаюся обнімаючи друга - Рада що ти прийшов! 

- Такого видовища, я б не пропустив нізащо у світі! 

- Сподіваюся я виправдаю твої сподівання! - трохи стурбовано ділюся своїми переживаннями. 

- А як інакше! Я чекаю тільки на твою перемогу! - впевнено заявляє друг - До речі, Аня просила вибачення, що не зможе прийти, їх на жаль не відпустили з пари. 

- Все в порядку! - я, зовсім не ображаюся на дівчину, оскільки знаю, що вона переживатиме за мене в будь-якому місці - Ну все, мені пора! - швидко кидаю одногрупнику, помічаючи суворий погляд тренера. 

Коли я прийшла в роздягальні уже практично було пусто, більшість з дівчат уже напевно розминаються на стадіоні. Тому не гаючи часу, швидко взялася перевдягатися. 

Уже через декілька хвилин я була практично готова, залишилось тільки перевзутися і я готова. 

- Готуєшся? - позаду мене почувся неприємний жіночий голос. 

- Сніжана! Що ти тут робиш? - чесно признатись, така раптова поява принцеси жаби, мене трохи налякала. Я чудово розуміла, що до нічого хорошого її прихід сюди, не приведе. 

- Прийшла подивитися на твою поразку! - прошипіла дівчина. 

- Це ми ще побачимо! - впевнено відповідаю - І якщо це все, тоді попрошу тебе вийти звідси! 

-  Я знаю, це ти підлаштувала все так, щоб я не потрапила на ці змагання! Це я повинна бути на твоєму місці. Це я повинна була перемогти! - зараз ця дівчина трохи виглядала на якусь навіжену. 

- Сніжана, заспокойся, будь ласка! Те що з тобою сталося, лише випадковість! Я тут ні до чого! - я стараюся спокійно пояснити ситуацію, сподіваючись на її адекватність. 

- А знаєш, я тебе недооцінила! Ти все прорахувала, так вправно усунула мене як конкурентку, зайняла перше місце і тим самим привернула до себе його увагу! - дівчина так красиво все розписує, а я стою і не розумію, про що йде мова. 

- Ти про що? - запитую, відверто не розуміючи про що городить ця дівчина. Я звичайно була в курсі, що дівчина дуже засмутилася своєму програшу, і навіть припускаю, що через це вона сюди й прийшла. Тільки ось хто такий "він", і до чого тут я? 

- Не про що, а про кого? - ледь стримуючись верещить жаба - Соколовський навіть би не глянув у твою сторону, якби не ця перемога! Вадік любить переможців! 

- Соколовський? - перепитую, не стримуючи сміх - А він тут до чого? 

- Тільки ось не треба тут прикидатися дурочкою! Владік просто так не буде заступатися за будь-кого, перед всім універом - тепер зрозуміло в чому річ, так і знала, що це мені ще агукнеться. 

- А тепер послухай мене, іди розбирайся зі своїм Соколовським деінде. Я тут ні до чого! - ця розмова уже почала мене дратувати. 

- Не треба ідіотку з мене робити! - підіймаючись на крик почала жаба - Я бачила, як ви в клубі цілувалися! І як ти вішалась на нього! Корчиш тут із себе святошу! 

А ось до такого повороту подій я була не готова, та що там казати, слова дівчини привели мене в шок. Я навіть подумати не могла, що хтось зі знайомих міг нас бачити. 

-  Якщо ти закінчила тоді вийди з роздягальні! Мене треба готуватися до змагань! - це все що я могла сказати, в будь-якому випадку я не повинна виправдовуватися перед цією жабою. 

Я показово повертаюся до дівчини спиною і виставляю одну ногу на лавку для того, щоб добре зав'язати шнурівки. Прихід дівчини так і не дав мені цього зробити. Сподіваючись на те, що жаба таки зрозуміє мій натяк і піде звідси. Проте, мої надії були марні. 

- Ти думаєш я так легко відступлюся? - прошипіла дівчина прямо позаду мене, мені здається чи вона і справді підійшла ближче, я б сказала надто близько до мене. 

Проте, не встигаю повернутися, як раптом відчуваю сильний і пекучий біль в нозі. Я швидко переводжу погляд на ногу і помічаю вище коліна невеликий отвір з якого пульсує кров. Шоковано повертаюся до дівчини й помічаю в її руках пилочку, на кінці якої видніється кров. 

- 1:1! Спробуй тепер перемогти! - дівчина задоволено прошепотіла мені в обличчя і з поспіхом вийшла з роздягальні. 

Я обережно повернулася та сіла на лавку, міцно стикаючи свою ногу. Нога несамовито боліла, боліла так, як здавалося ніколи ніщо не боліло. А ще мене почала накривати паніка, від розуміння того, що я не зможу пробігти дистанцію. 

Шок! Паніка! Біль! Все відбувалося наче уві сні. На очі почали навертатися сльози і я не розуміла, що мені робити дальше. Як же бабуся! Де я візьму стільки грошей! 

Зараз мені чомусь згадалися слова батька,  "Якби нам не було важко, ніколи не треба здаватися! З будь-якої ситуації є вихід, головне тверезо думати!" 

Паніка й справді зараз мені нічим не допоможе, я швидко витираю сльози, дістаю телефон і набираю номер Паші! 

- Паш! Мені терміново потрібна твоя допомога! - випалюю як тільки хлопець зняв трубку.
- Що сталося? - стурбовано запитує друг почувши мій голос - Ти ще носиш еластичний бинт на руці? 

Нещодавно на тренуваннях Паша пошкодив руку й уже понад тиждень, носив еластичний бинт. Ось він мені зараз і потрібен. 

- Що? - здивовано запитує хлопець і я розумію його реакцію. 

- Носиш чи ні? - трохи роздратовано перепитую. 

- Так! - розгублено відповідає одногрупник. 

- Принеси мені його терміново! Я у роздягальні! У тебе дві хвилини! 

Хлопець ще щось говорив, та я уже збила дзвінок. Сподіваюся хлопець мене не підведе та швидко прийде. 

Швидко знімаю спортивні штани та оглядаю ногу, ситуація не критична, рана не глибока, проте трохи кровить, а ще нога нещадно болить, та я стараюся не зважати на це. Медик з мене звичайно такий собі, про те я чітко розумію, що мені потрібно зменшити приток крові та випити якесь знеболююче. 

На щастя такі таблетки є у мене, дістаю їх з рюкзака і швидко ковтаю її запиваючи водою. В цей момент чую легкий стукіт, розумію що це Паша і швидко прошу зайти. 

- Приніс те що я просила? - швидко запитую, не звертаючи на збентежений вигляд хлопця. 

- Так! А для чого ...? - хлопець переводить погляд на мою ногу і застигає на місці. Десь такої реакції я і чекала. 

- Чудово, давай сюди! - перебиваю хлопця і простягнувши руку прошу підійти до мене. Одногрупник машинально підходить і дає бинт, все ще не розуміючи у чому справа. 

- Дякую! Тепер можеш іти! - мило посміхаюся, сподіваюся що хлопець не здаватиме лишніх питань. 

- Катя, що сталося? 

- Все в порядку! - відповідаю починаючи міцно обмотувати ногу бинтом. 

- Я не розумію! Що сталося? - розгублено запитує Паша підійшовши до мене і слідкуючи за моїми рухами - Катя, що з ногою? 

- Паш, все потім. На пояснення зараз і справді немає часу, я уже і так запізнююся! - швидко одягаю назад штани та намагаюся підвестися. 

- Ти.. ти що? Зібралася на забіг? З пораненою ногою? - наче не вірячи власним словам, запитує хлопець. 

- Так! - коротко відповідаю, ігноруючи здивований вираз обличчя друга. 

Зараз для мене важливо трохи розходитися та привикнути до болю. На ногу сильно налягати не варто, а то може розпочатися кровотеча. Один крок, другий, ну все не так погано, як здавалося на перший погляд. 

- Ти знущаєшся? Тобі в медпункт треба, а не на бігову доріжку! - хлопець уже практично кричить, до речі, я ще жодного разу не чула як Паша кричить. 

- Паша, зараз все що мені необхідно, це вийти та зайняти перше місце! 

- Що? Ти з глузду з'їхала! - хлопець обережно бере мене за руку - Я тебе нікуди не відпущу! І де дозволю через якісь змагання, ризикувати своїм здоров'ям! - мушу визнати що таким серйозним свого одногрупника я ще не бачила. 

- Я мушу! І справа не в бажанні показати себе! - важко видихаю піднімаючи погляд на хлопця, насправді мені дуже сильно не хотілося розповідати другові про причини через які я тут. Проте, чудово розумію, що Паша без пояснень просто не дозволить мені вийти на змагання. 

- Я не розумію! 

- Річ у головному призі, який отримає переможець! 

- Гроші? - хлопець трохи подумав, а тоді запитав, я лише ледь кивнула - Кать, якщо тобі були потрібні гроші, чому не сказала? Я б... 

- Мені потрібна дуже велика сума, Паш! - не дослідивши до кінця, швидко перебиваю друга. 

- Скільки? - серйозно запитує він. 

- П'ятдесят тисяч! - сухо кидаю, а згодом додаю - І або ти даєш мені ці гроші, або не заважай! - від такої цифри у хлопця брови на лоба полізли, я ж чудово знала, що таких грошей він немає. 

- Це для бабусі? - здогадався друг оскільки, якось як розповідала Паші про проблеми зі здоров'ям у бабусі. 

- Так! - швидко кидаю і прямую до виходу - А тепер можеш побажати мені успіху! 

- Добре Кать! Я не буду заважати тобі, хоча впевнений що пошкодую про це - чую позаду незадоволений голос хлопця і видихаю, знаю що ці слова дались йому нелегко - Тільки за однієї умови! 

- Якої? - швидко запитую повертаючись до хлопця обличчям. 

- Я хочу знати що сталося з ногою? - впевнено заявив одногрупник. 

- Та..., це я вдома випадково поранилась! Тут нічого страшного, невелика подряпина - швидко випалюю і що сили стараюся натягнути посмішку на обличчя. 

- Кать! Або ти кажеш правду або я уже телефоную тренеру - погрозливо каже Паша, махаючи в руках телефоном. 

- Це правда! 

- Я бачив тебе біля входу і тоді ти зовсім не кульгала, і ще стільки крові, зрозуміло що рана зовсім свіжа! - впевнено заявляє хлопець, не зводячи з мене погляду - І так, я слухаю! 

Я декілька секунд дивлюся на друга і таки здаюся, зараз в мене немає просто іншого вибору..