Розділ 14

Чесно кажучи, в перші кілька секунд я думала, що це просто галюцинації. Я протерла очі, впевнившись, що помиляюся... але ні, це був справжній Соколовський! 

"Дякую! Та звідки у тебе мій номер?" — написала я, і відповідь не забарилася. 

"Для мене це не склало жодних проблем 😉".
Ну звичайно! Це ж сам Соколовський! Як він міг не дістати того, що хоче? Але от для чого йому це? І що мені з ним робити? Як реагувати на таку раптову прихильність цього мажора? 

Частина мене раділа хоча б тому, що він мене впізнав. Це означало, що я не така вже й сіра миша. Значить, і той поцілунок теж мав для нього якийсь зміст, якщо він знову хоче мене поцілувати! І тепер ще написав!
Але інша частина мене була насторожена, адже для цього самовпевненого хлопця я, ймовірно, просто черговий трофей, який йому захотілося отримати. Я чула багато історій про те, як хлопці так залицяються до дівчат, роблять усе, аби завоювати їхнє серце, а потім, коли досягають свого, втрачають інтерес. Спортивний інтерес.
І це дійсно сумно! Сумно розуміти, що зараз не можна довіряти нікому, а більшість вчинків людей зводяться до вигоди, забуваючи про таке почуття, як кохання. 

Я часто запитую себе, чи вийшло б щось з Андрієм, якби його батьки не були проти. Якщо б вийшло, то я навіть рада, що все склалося так, як є. Я не хочу бути з людиною, яка не готова боротися за свої почуття.
Що ж до Соколовського, то, безумовно, він привабливий і харизматичний хлопець. Напевно, кожна дівчина мріє про такого, але не я. Хоча... з чого я взяла, що у нас може бути щось більше? Цей поцілунок (ну, насправді два) не означають для нього нічого. 

Я навіть не стала розповідати Лесі про те, що сталося в клубі. Вона у мене ще та мрійниця! За кілька хвилин вона б уже планувала наше весілля! А я розумію, що для такого хлопця, як Соколовський, я — просто ще одна дівчина, і це не через низьку самооцінку, а реалії життя. 

І з такими роздумами я провела всю ніч, намагаючись зрозуміти, чому він взагалі звернув увагу на мене. І ось тепер, після безсонної ночі, я вже починаю ненавидіти його, навіть через його увагу. 

Зранку як і завжди прокидаюся не виспана, це стало для мене закономірністю. Швидко підіймаюся і збираюся в універ.  Попереду на мене чекали два важливі випробування: захист курсової роботи та змагання з бігу о 14:00. На щастя, курсову я здала на відмінно, хоча професор Гавриленко змусив мене добряче понервувати. Проте це того варте — ця оцінка вирішальна для отримання стипендії. Тепер залишилося лише виграти змагання, і тоді я, без перебільшення, була б найщасливішою людиною на землі. 

Після захисту я вирушила на пошуки Ані, адже хотіла їй подякувати. Без книги, яку вона мені дала, я навряд чи отримала б такий високий бал. Ідучи коридором, я раптом зловила себе на думці, що мимоволі шукаю очима Соколовського. Чи хотіла я його побачити? Чесно кажучи, ще не вирішила. Але ніде його не було — і я не знала, чи тішить мене цей факт, чи навпаки засмучує. 

Аню я знайшла в їдальні — вона сиділа за столиком із двома дівчатами. 

— Привіт! — усміхаюся, підходячи ближче. 

— О, привіт! — Аня помітно оживає. — Ну, як захист? 

— П’ять! — гордо відповідаю. 

— Молодець! Я рада за тебе! 

— Хотіла подякувати за книгу. Без неї мені було б значно важче! До речі, ось вона. 

Я дістаю книгу з рюкзака й передаю подрузі, але раптом ловлю на собі цікавий погляд світловолосої дівчини, яка сидить поряд із Анею. Якщо не помиляюся, це їхня староста. 

— Чи це я тобі повинна дякувати? Це ж твоя книга, правда? — звертаюся до неї. — До речі, мене звати Катя! 

— Таня, — коротко відповідає дівчина, але раптом додає: — Тільки ось… це не моя книга. 

Я зупиняюся, спантеличено переводячи погляд на Аню. Вона ж казала, що позичила її саме у старости. 

— Але ж… Аня сказала… — починаю я, але слова застрягають у горлі. 

Аня явно уникає мого погляду, розгублено водить очима по їдальні, ніби шукає щось дуже важливе. 

— Та яка різниця! — нарешті видає вона, поспіхом ховаючи книгу в рюкзак. — Головне, що все добре! 

Я не встигаю нічого відповісти, бо раптом позаду лунає суворий голос: 

— Катя! Катя Стрілецька!

Я різко обертаюся й бачу тренера, який невдоволено схрестив руки на грудях. 

— Довго ще на тебе чекати? Нам вже пора виїжджати! 

— А, так! Вибачте, вже йду! 

Кидаючи коротке «до зустрічі» дівчатам, я поспіхом вибігаю з їдальні. 

Поведінка Ані здалася мені дивною, але зараз у мене немає часу, щоб у цьому розбиратися. Обов’язково поговорю з нею після змагань… 

Спортивний комплекс, де мали проходити змагання, знаходився відносно недалеко від нашого університету. Проте дорогою ми потрапили в невелику пробку. Я вже почала хвилюватися, але тренер заспокоїв мене, сказавши, що ми все одно встигаємо. 

Біля входу зібралося багато людей, усі чекали на початок змагань. Багато облич здалися мені знайомими. Поіменно назвати їх я, звісно, не могла, але була впевнена, що це студенти з нашого університету. Дехто привітно посміхався, деякі навіть віталися та бажали успіху. Не буду лукавити — така увага була приємною. Я сподівалася, що виправдаю їхні та свої власні очікування. 

Але була ще одна людина, яку я шукала серед натовпу, але ніде не могла знайти. Чомусь я була впевнена, що він прийде. Можливо, ще зарано? Або ж я просто не зможу його помітити серед усіх цих людей. 

— Привіт спортсменам! — позаду почувся знайомий голос, що відволік мене від роздумів. — Як настрій? Бойовий? 

— Привіт, Паш! — щиро усміхаюся, обіймаючи друга. — Рада, що ти прийшов! 

— Такого видовища я б не пропустив за жодні гроші! 

— Сподіваюся, що не розчарую тебе, — зізнаюся, трохи нервуючи. 

— А як інакше? Я чекаю тільки на твою перемогу! — впевнено заявив Паша. — До речі, Аня просила вибачення, що не зможе прийти. Їх, на жаль, не відпустили з пари.