Розділ 14

Чесно кажучи, перші кілька секунд я була впевнена, що це просто дурна галюцинація мого втомленого мозку. Я навіть заплющила очі й сильно потерла повіки, сподіваючись, що мені привиділося... але ні, коли я знову глянула на екран, напис не зник. Це був справжній, реальний Влад Соколовський.
Серце зробило кульбіт і застрягло десь у горлі. Пальці слухалися погано, але я все ж набрала коротку відповідь: 

«Дякую! Та звідки у тебе мій номер?»
Відповідь прилетіла майже миттєво, ніби він тримав телефон у руках, чекаючи на мою реакцію: 

«Для мене це не склало жодних проблем 😉»
Ну звісно! Хто б сумнівався. Це ж сам Соколовський! Хіба існує у цьому світі щось, чого цей мажор не зміг би дістати, варто йому лише захотіти? Але головне питання, яке тепер не давало мені дихати: для чого йому все це? Що мені з ним робити й чим відповісти на таку раптову, наполегливу прихильність з його боку? 

Якась дурна, наївна частина моєї душі потайки раділа хоча б тому, що він мене впізнав. Це дивно гріло его. Значить, я для нього не така вже й непомітна «сіра миша», якою звикла себе вважати. Значить, той божевільний поцілунок мав для нього бодай якийсь зміст, якщо він знову шукає зустрічі й навіть не полінувався знайти мій номер. 

Проте інша моя частина — раціональна, навчена гірким досвідом — била на сполох. Для такого самовпевненого, розбещеного жіночою увагою хлопця я, швидше за все, була просто черговим цікавим трофеєм. Новим викликом. Мисливським азартом. Я чула сотні подібних історій від дівчат в універі: хлопці красиво залицяються, розсипаються в компліментах, роблять усе можливе й неможливе, аби завоювати твою фортецю, а щойно досягають свого — моментально втрачають будь-яку цікавість. Звичайний спортивний інтерес, нічого особистого. 

І від цього ставало по-справжньому сумно. Сумно усвідомлювати, що в нашому сучасному світі майже кожен вчинок зводиться до сухої вигоди чи егоїзму, а про таке чисте почуття, як щире кохання, люди просто забули, перетворивши його на гру. 

Я мимоволі згадала минуле. Іноді я запитувала себе: а чи вийшло б у нас щось із Андрієм, якби його заможні батьки не виступили так категорично проти мене? Зараз, озираючись назад, я навіть раділа, що все склалося саме так. Мені не потрібен чоловік, який при перших же труднощах опускає руки й не готовий боротися за свої почуття та свою дівчину. 

Що ж до Соколовського... Безперечно, він неймовірно привабливий, харизматичний і має ту дику чоловічу енергетику, від якої у дівчат підкошуються коліна. Напевно, половина нашого університету мріє опинитися на моєму місці. Але не я. Хоча... з чого я взагалі взяла, що між нами може бути щось серйозне? Два випадкові поцілунки в клубі — це просто спалах, який для нього, швидше за все, нічого не означає. 

Я вирішила навіть не заїкатися про це Лесі. Вона у мене ще та невиправна мрійниця. Варто мені бодай натякнути на повідомлення від Влада, як вона за кілька хвилин уже розпланувала б наше пишне весілля й обрала імена для майбутніх дітей. А я дивилася на речі тверезо. Для такого хлопця, як Соколовський, я просто черговий епізод. І це був не прояв низької самооцінки, а жорстокі реалії життя. 

З цими важкими роздумами я провела всю ніч, крутячись у ліжку й марно намагаючись зрозуміти, чому він взагалі звернув на мене увагу. Під ранок, виснажена від безсоння, я зловила себе на думці, що починаю тихо ненавидіти його за цей спокій, який він так безцеремонно зруйнував одним своїм повідомленням. 

Ранок зустрів мене звичною втомою під очима — це вже стало моєю хронічною закономірністю. Швидко підвівшись, я зібрала рюкзак і побігла в університет. Попереду на мене чекали два найважливіші випробування цього місяця: захист курсової роботи та змагання з бігу, які мали розпочатися рівно о 14:00. 

На щастя, перша частина плану пройшла ідеально. Попри те, що професор Гавриленко виявився тим ще занудою й змусив мене добряче попітніти від каверзних запитань, я захистила курсову на тверду «відмінно»! Цей успіх був вирішальним для збереження моєї підвищеної стипендії. Тепер залишалося лише виграти забіг на стадіоні, і тоді я, без перебільшення, стала б найщасливішою людиною у світі. 

Одразу після захисту я вирушила на пошуки Ані — мені дуже хотілося особисто подякувати їй. Без тієї рідкісної книги, яку вона так вчасно мені підігнала, я б ні за що не отримала такий високий бал. Ідучи довгими університетськими коридорами, я раптом зловила себе на ганебній думці: мої очі мимоволі сканували натовп студентів у пошуках високої постаті Соколовського. Чи хотіла я його побачити після всього, що сталося? Чесно кажучи, я ще сама не визначилася. Але його ніде не було. І я не знала, чи цей факт мене тішить, чи, навпаки, розчаровує. 

Аню я врешті-решт знайшла в студентській їдальні — вона сиділа за кутовим столиком у компанії двох дівчат. 

— Привіт! — усміхнулася я, підходячи ближче й переводячи подих. 

— О, привіт, Катю! — Аня помітно пожвавішала, відставляючи чашку з чаєм. — Ну, не томи, як твій захист? 

— П’ять! — гордо оголосила я, не стримуючи переможної посмішки. 

— Ух ти, молодець! Я навіть не сумнівалася в тобі, ти розумниця! 

— Я власне прийшла, щоб подякувати тобі за книгу. Без неї мені було б у сто разів важче. До речі, ось вона, повертаю в цілісності та безпеці, — я дістала важкий том із рюкзака й протягнула подрузі. 

У цей момент я помітила на собі надто зацікавлений погляд світловолосої дівчини, яка сиділа поруч з Анею. Якщо я не помилялася, це була Таня, староста їх курсу. 

— Чи, може, мені варто подякувати тобі? Це ж твоя книга, правильно? — звернулася я до блондинки з приязною посмішкою. — До речі, я Катя, ми не знайомі особисто. 

— Таня, — коротко представилася дівчина, але її брови злетіли вгору від подиву. — Тільки от... ти помилилася, це не моя книга. 

Я остовпіла, спантеличено переводячи погляд з Тані на Аню. Вона ж мені чітко сказала, що позичила це рідкісне видання саме у старости! 

— Але як же... Аня, ти ж казала... — почала я, але слова буквально застрягли мені в горлі.
Аня в цю секунду виглядала максимально ніяково. Вона демонстративно уникала мого погляду, розгублено розглядаючи стіни їдальні й роблячи вигляд, що шукає там щось неймовірно важливе. 

— Ой, та яка взагалі різниця, чия вона! — нарешті випалила Аня, поспіхом вихоплюючи книгу з моїх рук і буквально заштовхуючи її на дно свого рюкзака. — Головне, що ти отримала свою п'ятірку і все закінчилося добре! 

Я не встигла вимагати нормальних пояснень, бо раптом за моєю спиною пролунав суворий, гучний голос нашого тренера: 

— Стрілецька! Катя! Довго на тебе ще чекати? Нам уже пора виїжджати на спортивний комплекс! 

— А, так, вибачте! Уже біжу! — схаменулася я.
Кинувши дівчатам коротке «до зустрічі», я розвернулася й поспіхом вибігла з їдальні. 

Дивна поведінка Ані залишала купу запитань, але зараз у мене просто не було часу з цим розбиратися. Обов’язково викличу її на відверту розмову, але вже після змагань. 

Спортивний комплекс, де мав проходити забіг, знаходився відносно недалеко, але через передсвяткові затори на дорогах ми трохи застрягли в дорозі. Я вже почала не на жарт нервувати, але тренер спокійно остудив мій запал, запевнивши, що часу до старту ще цілком достатньо. 

Біля центрального входу до комплексу вирував величезний натовп людей. Усі збуджено чекали початку турніру. Серед глядачів я помітила багато знайомих облич з нашого університету — поіменно я їх не знала, але була впевнена, що це наші студенти. Дехто з них приязно посміхався мені, дехто навіть махав руками й бажав удачі на дистанції. Приховувати не буду — така раптова увага та підтримка були мені неймовірно приємними. Я дуже сподівалася, що зможу виправдати і їхні, і свої власні очікування. 

Але була серед цього людського моря ще одна людина, яку я підсвідомо шукала очима, проте ніяк не могла знайти. Чомусь усередині мене жила тверда впевненість, що після вчорашнього, він прийде. Можливо, він просто стоїть десь далі, де я не можу його розгледіти? 

— Привіт головній спортсменці університету! — знайомий, веселий голос за моєю спиною змусив мене здригнутися й відволіктися від марних пошуків. — Як настрій? Бойовий? До перемоги готова? 

— Паш! Привіт! — я щиро й полегшено усміхнулася, міцно обіймаючи друга. — Боже, я така рада, що ти прийшов! 

— Ну ти даєш! Такого видовища я б не пропустив навіть за всі скарби світу, — Паша підбадьорливо підмигнув мені. 

— Сподіваюся, я не розчарую тебе, — зізналася я, відчуваючи, як руки починають злегка тремтіти від мандражу. 

— Та як інакше? Я прийшов сюди дивитися тільки на твій золотий фініш, — впевнено заявив він. — До речі, Аня просила передати свої вибачення, що не змогла приїхати разом зі мною. Їхню групу під кінець пари завантажили якоюсь важливою самостійною, викладач навідріз відмовився відпускати. 

— Все нормально, я розумію, — я зовсім не ображалася на подругу, знаючи, що вона все одно подумки тримає за мене кулаки. — Ну все, Паш, мені пора бігти на розминку, тренер уже недобро на мене дивиться, — швидко кинула я, помітивши суворий погляд наставника біля дверей. 

Коли я зайшла до жіночої роздягальні, там панувала майже повна тиша — більшість учасниць уже перевдяглися й пішли розминатися на бігові доріжки стадіону. Не гаючи дорогоцінного часу, я швидко скинула повсякденний одяг і наділа свою спортивну форму. Залишалося лише зашнурувати кросівки, і я була повністю готова до виходу. 

— Ну що, Стрілецька, готуєшся? — раптом за моєю спиною пролунав різкий, насичений глибокою зневагою жіночий голос. 

Я мимоволі здригнулася від несподіванки, хоча щосили намагалася не показати свого хвилювання. Це був голос людини, яку я хотіла б почути в цей вирішальний момент найменше у своєму житті. 

— Сніжана? Що ти тут робиш? — я повільно повернула голову, намагаючись зберегти на обличчі абсолютний спокій. 

Дівчина стояла біля самих дверей, зухвало притулившись плечем до одвірка й схрестивши руки на грудях. На її обличчі грала підла, самовдоволена посмішка. 

— Прийшла особисто помилуватися на твою грандіозну поразку, — її голос звучав напружено, майже шипляче, наче в гадюки перед кидком. 

Я глибоко вдихнула носом повітря, змушуючи себе не реагувати на провокацію. Це всього лиш дешеві слова, спроба вибити мене з рівноваги перед стартом. 

— Це ми ще побачимо на фініші, — холодно відрізала я, розвертаючись до неї спиною. — Якщо це всі твої побажання, то я попрошу тебе залишити роздягальню. 

Але Сніжана навіть не збиралася йти. Навпаки, я почула її впевнені кроки — вона підійшла ближче. 

— Я знаю, що це ти все підлаштувала, дрянь! — її голос раптом злетів на високу, істеричну октаву. — Це я повинна була стояти на цій доріжці! Я мала бігти й отримати цю перемогу! А ти... ти просто підло зайняла моє законне місце! 

Я різко розвернулася до неї, відчуваючи, як у грудях починає закипати справжня, неконтрольована злість. 

— Ти зараз серйозно? — глузливо перепитала я, дивлячись їй прямо в очі. — Сніжана, те, що сталося в спортзалі — звичайний нещасний випадок, прикра випадковість. І я до твоїх травм не маю жодного відношення! 

— Авжеж, випадковість! Розказуй казки комусь іншому! — вона саркастично й голосно розсміялася. — А знаєш, я тебе недооцінила. Ти виявилася набагато хижішою, ніж здаєшся. Все прорахувала, сучка. Усунула мене як головну конкурентку, зайняла моє місце в збірній... і, головне, привернула його увагу! 

Я на мить застигла. Його? Про кого вона взагалі верзе? 

— Ти про що зараз говориш? — я підозріло звузила очі, напружуючись усім тілом.
Сніжана зробила ще один крок уперед, підходячи до мене майже впритул, так, що я відчувала запах її солодких парфумів. 

— Не про що, а про кого! — її голос затремтів від люті та образи. — Соколовський! Влад Соколовський! Думаєш, він би хоч раз глянув у твій бік, якби не ця безглузда спортивна перемога? Він же любить лише переможців, лідерів! А на таких зачуханих мишей, як ти, він навіть плюнути лінується! 

Я кілька секунд просто дивилася на неї, а потім... мимоволі голосно засміялася. Мені справді стало дико смішно від абсурдності її слів. 

— Соколовський? Серйозно? — я похитала головою. — До чого тут взагалі Влад Соколовський? Припини верзти дурниці. 

— Тільки от не треба будувати з себе невинну дурепу! — Сніжана майже перейшла на крик, її обличчя почервоніло від гніву. — Владік ніколи в житті просто так не став би заступатися за якусь випадкову дівку перед усім університетом! 

— А тепер послухай мене уважно, Сніжано, — ця безглузда розмова вже почала мене відверто дратувати, і я почала втрачати терпіння. — Іди й розбирайся зі своїм Соколовським де завгодно і як завгодно. Я до вашої санта-барбари не маю жодного відношення! 

— Не роби з мене ідіотку! Я так і знала, що вся ця твоя святість — звичайна маска! — верескнула вона, остаточно втрачаючи контроль над собою. — Я власними очима бачила, як ви в суботу в клубі цілувалися! Бачила, як ти сама на нього вішалася, як остання шлюха! А тут стоїш і корчиш із себе недоторканну святошу! 

Слова Сніжани вдарили мене під дих, мов грім серед ясного неба. Мене наче паралізувало. Вона бачила нас у клубі? Наш поцілунок? Я навіть подумати про таке не могла. 

— Якщо ти закінчила свій монолог, то скрийся з очей. Мені потрібно перевзутися й виходити на старт, — мій голос прозвучав напрочуд твердо й холодно, хоча всередині мене все просто клекотіло від образи, злості та дикої напруги. 

Я не збиралася виправдовуватися перед цією заздрісною психопаткою. Ні за що на світі. 

Показово розвернувшись до неї спиною, я поставила ногу на лавку й нахилилася, щоб нарешті міцно затягнути шнурівки на кросівках. Я наївно сподівалася, що якщо я повністю проігнорую її присутність, вона зрозуміє натяк і нарешті піде геть.
Та, звичайно мої надії виявилися абсолютно марними. 

— Думаєш, я так просто це все залишу? Думаєш, ти виграєш? — тихо, майже нечутно прошипіла вона за моєю спиною. 

Я миттєво здригнулася, відчувши, що вона підійшла занадто близько. Неприпустимо близько. 

І перш ніж я встигла хоч якось зреагувати чи обернутися, різкий, пронизливий і дикий біль розірвав мою праву ногу в районі стегна.
Я скрикнула від несподіванки й шоку, миттєво опускаючи погляд донизу. Вище коліна, прямо на спортивних шортах, швидко розповзалася рвана діра, з якої великим, густим струменем почала сочитися яскраво-червона кров. У руках Сніжани я встигла помітити металеву пилочку для нігтів,
яку вона з шаленим виразом обличчя поспіхом сховала в кишеню куртки, роблячи кілька швидких кроків назад до виходу. 

— Ой, яка прикра неприємність... — награно, з удаваним жалем прошепотіла вона, хоча в її божевільних очах спалахнув справжній, тріумфальний вогонь. — Здається, ти сьогодні вже нікуди не біжиш, Катюню. 

Біль у нозі став пекучим, наче туди линули окропом, але шок і потужний викид адреналіну на кілька секунд притупили його гостроту. Я дивилася на кров, що стікала по моїй нозі й капала на підлогу, не вірячи власним очам. Ця божевільна тварюка справді це зробила! Вона навмисно поранила мене, щоб я фізично не змогла вийти на бігову доріжку! 

— Ти... ти просто психічно хвора! Божевільна! — вигукнула я, з силою хапаючись руками за край дерев’яної лави, бо в голові раптово сильно запаморочилося, а стіни роздягальні на мить попливли перед очима. 

— Я просто повертаю собі те, що належить мені за правом, — холодно кинула Сніжана наостанок. Вона різко розвернулася, штовхнула важкі двері й швидким кроком вийшла в коридор, на останок кинувши —Спробуй тепер перемогти! 

Двері за нею з гуркотом зачинилися, і тільки в цю хвилину мене накрило повне, жахливе усвідомлення ситуації. Старт мого забігу був призначений рівно о 14:00. Наручний годинник безжально показував за десять хвилин другу. Моя омріяна перемога, гроші на операцію бабусі, — усе це прямо зараз стрімко тануло й стікало на підлогу разом із тонким струмком крові. 

«Ні... Ні, я не здамся так просто. Не після всього, що я пройшла», — запекло промайнуло в моїй голові, попри сльози, що застилали очі. 

Раптом у пам'яті випливли слова батька, які він колись сказав мені: «Як би не було важко, Катю, ніколи не здавайся. Вихід є завжди. Головне — думати тверезо». 

Так, він правий. Мені потрібно думати. Тремтячими пальцями я витягла з кишені телефон і швидко набрала номер єдиної людини, якій могла зараз довіритися. 

— Паш! — випалила я в слухавку, щойно почула його голос на тому кінці дроту. — Мені терміново потрібна твоя допомога! 

— Що сталося? — його тон миттєво змінився на напружений та стурбований. 

— Ти все ще носиш із собою той еластичний бинт? — я раптом згадала, що він нещодавно травмував руку на тренуванні. Якщо цей бинт у нього в рюкзаку — це мій єдиний шанс урятувати забіг. 

— Що? — розгублено перепитав він. 

— Носиш чи ні?! — майже закричала я, не стримуючи емоцій. 

— Так, — спантеличено відповів друг. 

— Принеси мені його негайно до роздягальні! У тебе дві хвилини! 

Я скинула виклик, не чекаючи на зайві запитання. Швидко зняла спортивні штани й оглянула ногу. Рана була не надто глибокою, але кровила доволі сильно. А біль... біль був несамовитим, він пульсував при кожному русі. Мені потрібно було якнайшвидше зупинити кров і знайти бодай щось, що притупить цей пекучий спалах. Я судорожно зарилася руками у свій рюкзак, знайшла блістер із сильним знеболювальним і поспіхом проковтнула таблетку, запиваючи її кількома ковтками мінералки. 

У двері наполегливо постукали. Це був Паша.
— Заходь! — гукнула я, щосили притискаючи рану долонею через чисту серветку.
Він швидко переступив поріг. У його погляді змішалися тривога та повне нерозуміння. 

— Приніс? — кинула я, намагаючись не витрачати дорогоцінні секунди. 

— Так… Але навіщо тобі… — Паша опустив погляд на мою ногу й раптом застиг на місці.
Його обличчя моментально зблідло, а очі розширилися від жаху. 

— Чорт, Катя! Що це таке?! 

— Чудово, давай сюди, — проігнорувала я його паніку й наполегливо простягнула руку.
Він машинально підійшов ближче й віддав мені рулон бинта. 

— Дякую. Тепер можеш іти. 

— Ні, — його голос раптом прозвучав напрочуд твердо й безапеляційно. — Що тут сталося? 

— Все добре, — збрехала я, намагаючись якомога тугіше зафіксувати еластичний бинт поверх рани. 

— Катя, що, в біса, сталося?! — він зробив крок уперед, і в його очах спалахнув справжній вогонь тривоги. 

— Потім розповім. Я вже катастрофічно запізнююся на старт. 

— Ти… — Паша на мить завис, спостерігаючи за тим, як я крізь біль знову натягаю на себе спортивні штани. — Ти що, серйозно збираєшся бігти з цим? 

— Так, — коротко кинула я й зробила кілька пробних кроків по підлозі роздягальні.
Було боляче. Але терпимо. Головне — під час бігу намагатися не налягати всією вагою на цю ногу. 

— Катя, це чисте божевілля! Ти маєш негайно йти в медпункт, а не на бігову доріжку! 

Я зупинилася й підняла на нього важкий, рішучий погляд. 

— Паш, зараз єдине, що мені потрібно — це вийти на стадіон і виграти цей бісовий забіг. 

— Що? — він дивився на мене так, ніби перед ним стояла божевільна. — Катю, ти не можеш так ризикувати здоров'ям… 

— Я мушу! 

Щелепа Паші міцно стиснулася. Він кілька секунд мовчав, а потім тихо запитав: 

— Чому? Це все через гроші? 

Я промовчала, опустивши очі, що для нього стало красномовнішою відповіддю за будь-які слова.
— Катя, якщо тобі так терміново потрібні гроші, чому ти мені нічого не сказала? Я б… 

— Мені потрібна дуже велика сума, Пашо. 

— Скільки? 

— П’ятдесят тисяч. 

Він помітно зблід від почутої цифри.
— Це для твоєї бабусі?
Я лише мовчки кивнула, відчуваючи, як до горла знову підкочується клубок. 

— А тепер, — я глибоко вдихнула, готуючись до розмови, якої понад усе хотіла уникнути, — Або ти прямо зараз дістаєш мені ці гроші, або просто не заважаєш мені. 

Його очі розширилися. Я чудово знала, що таких величезних грошей у мого друга просто немає й бути не могло. 

— Катя… 

— Просто побажай мені удачі. 

Я розвернулася й зробила впевнений крок до виходу з роздягальні. 

— Добре, — його голос прозвучав глухо й важко. — Я не буду тобі заважати. Але… лише за однієї умови. 

Я зупинилася біля самих дверей і стиснула кулаки. 

— Якої ще умови? 

— Ти скажеш мені правду. Що насправді сталося з твоєю ногою? 

Я застигла на місці, гарячково підбираючи слова. 

— Та… Я вдома випадково поранилась, перед самим виходом, — випалила я першу ліпшу дурницю, яка спала на думку. 

— Брешеш, — його пронизливий погляд буквально свердлив мою спину. — Я бачив тебе, коли ти йшла до входу в комплекс. Ти абсолютно не кульгала. Це сталося щойно. 

Я знову промовчала, розуміючи, що викрутитися не вдасться. 

— Катя. Або ти прямо зараз кажеш мені правду, або я дістаю телефон і дзвоню тренеру. 

Він справді витягнув мобільний і демонстративно заніс палець над екраном. Я дивилася на нього кілька секунд, відчуваючи, як уся моя стійкість тріщить по швах. А потім, важко й приречено зітхнувши, опустила плечі. Я здалася. Бо зараз у мене просто немає іншого вибору.