Розділ 13

— Катя! 

Голос Паші вириває мене з думок. Я вже кілька хвилин сиджу в машині друга, та досі не можу прийти до тями. Голова відмовляється переварювати те, що сталося. 

Я знову цілувалася зі своїм незнайомцем! Тобто, він мене поцілував! Але тепер це вже не просто таємничий хлопець із новорічної ночі — це Влад Соколовський. 

Попри всі побоювання, він мене впізнав. І тепер головне питання: це добре чи погано? 

— Ти мене взагалі слухаєш? — Паша нервово зиркає на мене. 

— Що? — перепитую, намагаючись сконцентруватися. 

— Кажу, ти ніби не тут. Щось сталося на вечірці? 

— А, ні, все гаразд, — кажу якомога впевненіше. — Просто втомилася, кілька ночей майже не спала. 

— Зрозуміло. Як там твоя курсова? 

— Добре! Книга, яку дала Аня, дуже допомогла. 

Радію, що вдалося змінити тему. Решту дороги ми говоримо про навчання та всякі дрібниці. Коли машина зупиняється біля мого будинку, я дякую Паші та швидко прямую додому. 

Мені потрібно побути на самоті. 

Закривши за собою двері, одразу прямую у ванну, знімаю макіяж і кутаюся в плед. У квартирі холодно — економлю на всьому. Єдиний плюс цього вечора: завтра субота, зможу поспати довше. 

От тільки я не впевнена, що засну взагалі. 

Ледве заплющую очі, як переді мною знову спливають картини поцілунку. Серце завмирає. 

Я злюся на себе. Злюся, що дозволила це. Що мені це сподобалося. 

Це був найкращий поцілунок у моєму житті. 

Наш перший поцілунок був легким, спонтанним. Але цей... цей був зовсім іншим. Глибоким. Пристрасним. Від однієї згадки щоки запалюються жаром. 

Стоп! Стрілецька, спускайся з небес на землю! 

Для таких, як Соколовський, поцілунок — це буденність. Дівчата поруч із ним змінюються, як шкарпетки. Я теж захотіла стати однією з них? 

Треба якнайшвидше вибити цього хлопця з голови й заснути. Тільки от... всю ніч у снах до мене повертається він. 

Коли прокидаюся, то відчуваю: я знову не виспалася. Але це не вперше. 

Сьогодні маю їхати до бабусі. Вона скоро лягає на реабілітацію, і я пообіцяла привезти їй необхідні речі. Час нарешті думати про щось важливе. Не про нього. 

Бабуся, як завжди, зустріла мене з теплою усмішкою, міцними обіймами та ароматом моїх улюблених сирників. 

— Їж, їж, дитино! — лагідно, але наполегливо мовила вона, уважно вдивляючись у моє обличчя. — Дивись, як схудла! 

— Бабуль, не починай, — скоса глянула на неї, жуючи черговий шматочок. — Я нормально виглядаю і їм теж нормально! 

Останнє, звісно, було неправдою. Харчувалася я, м’яко кажучи, не дуже, та казати про це бабусі було б злочином. 

— Катюша, може, залишишся сьогодні? — її голос звучав майже благаюче. — Завтра ж вихідний, відпочинеш трохи, побудеш зі мною. 

Я з радістю погодилася б, але сьогодні ввечері зміна в клубі. Адміністратор вчора попередив. Звісно, бабусі про це розповідати не варто. 

— Не можу, рідна, — відповідаю з жалем. — У понеділок здача курсової, треба ще дещо підкоригувати. 

Це була лише часткова правда. До курсової справді варто повернутися, але планувала я це робити в неділю. 

Бабуся примружує очі, дивлячись на мене з підозрою. 

— А може, справа не в навчанні? — лукаво усміхається. — Чи не хлопець у тебе з’явився? Просто мені не розповідаєш? 

Я мало не давлюсь чаєм. 

— Бабуль, ну ти як придумаєш! — сміюся, ставлячи чашку на стіл. 

— А що? — вона гордо здіймає підборіддя. — Ти ж у мене молода, красива, розумна! Пора вже й про особисте життя подумати. А то сидиш у своїх книжках, як черниця. 

Я встаю з-за столу, підходжу до неї й міцно обіймаю зі спини. 

— Мені більше ніхто, крім тебе, не потрібен. 

Бабуся зітхає, погладжуючи мої руки. 

— Це не правильно, мила. Я вже стара, і... — вона ненадовго затинається, — не вічна. А тобі потрібна людина, яка буде поруч усе життя. Я знаю, як тобі буває важко. Та коли поряд коханий, ніякі труднощі не страшні. 

— Бабусю, ну що за дурниці! Ти ще довго-довго будеш зі мною! 

Від власних слів мені раптом стає важко дихати. Уявити своє життя без неї я просто не можу. 

— Дай Боже, дай Боже, моя мила! — вона ще дужче притискає мене до себе. — Так хочеться побачити тебе у весільному платті.

— І побачиш! Як без цього? 

— То я не зрозуміла, є в тебе хтось чи немає? — знову заводить вона. 

— Немає, — впевнено відповідаю, повертаючись за стіл. 

Бабуся зітхає, задумливо дивлячись на мене. 

— Катюша, але чому? Ти ж така хороша. Де ті хлопці очі мають? 

Я мимоволі гірко усміхаюся. 

— На жаль, зараз цінуються дещо інші якості. 

— Ти про гроші? — перепитує вона, і я ледь помітно киваю. 

— Багатство — це справа наживна. Але якщо в людини тут порожньо, — вона торкається пальцем мого чола, — і тут, — прикладає руку до серця, — то ніякі гроші це не виправлять. 

— Знаю, але все одно… 

— А як же Андрій? — раптом питає вона. — Він здавався мені порядним хлопцем. 

— Здавався, — криво посміхаюся. — Я дуже помилялася. 

Бабуся помічає зміну в моєму голосі й мудро вирішує не розпитувати далі. Я вдячна їй за це. 

— Краще розкажи, як твоє здоров’я, — швидко змінюю тему. 

І вона, розуміючи мене без слів, відразу підхоплює розмову. 

Ми ще довго сидимо за столом, розмовляючи про її лікування, про сусідів, про рецепти, які вона хоче, щоб я записала. І хоча їхати зовсім не хочеться, час уже збиратися. 

Приїхавши додому, я швидко прибралася в квартирі, переодяглася й поспіхом вирушила на роботу. 

"Едельвейс" — відпочинковий комплекс за містом, справжній оазис розкоші для тих, хто може собі це дозволити. Ресторан, казино, готель, спа-центр, штучний пляж із басейном — тут є все, що тільки може побажати вибаглива публіка. Сюди приходять ті, для кого залишити за ніч суму, рівнозначну моїй місячній зарплаті, — не проблема. І сьогодні мені доведеться працювати саме тут.