Розділ 13

— Катю! Катю, ей!
Різкий, стурбований голос Паші вмить вирвав мене з полону думок. Я здригнулася й розплющила очі. Виявляється, я вже кілька хвилин сиділа в салоні його машини, бездумно втупившись в одну точку на лобовому склі, і зовсім не реагувала на зовнішній світ. Голова просто відмовлялася перетравлювати те, що сталося в клубі менше ніж півгодини тому. 

Я знову цілувалася зі своїм таємничим незнайомцем! Тобто, ні, не так — він сам мене поцілував! Але тепер це вже не був просто безіменний хлопець з новорічної ночі. Тепер у цього хлопця з’явилося цілком реальне, небезпечне ім’я — Влад Соколовський. 

Попри всі мої відчайдушні намагання сховатися під безформним одягом і змінити зачіску, він мене впізнав. Його тіло згадало мене миттєво, без жодних вагань. І тепер у моїй голові пульсувало лише одне єдине запитання: це добре чи погано? І що мені взагалі з цим робити далі? 

— Катю, ти мене взагалі слухаєш? — Паша нервово забарабанив пальцями по керму, кидаючи на мене занепокоєні погляди на світлофорі. 

— Що? Вибач... — я спробувала струснути з себе заціпеніння й сфокусувати погляд на другові. — Що ти казав? 

— Кажу, ти сьогодні якась зовсім заторможена — Паша намагався жартувати, але в його голосі відчувалася тривога. — Щось сталося? Тебе хтось образив? 

— А, ні, що ти! Все абсолютно в порядку, — збрехала я якомога переконливіше й навіть спробувала витиснути з себе легку посмішку. — Просто дуже втомилася. Останні кілька ночей майже не спала через навчання, сам знаєш. 

— Ну, це зрозуміло. До речі, як просувається твоя курсова? 

— Чудово! Книга, яку передала Аня, виявилася просто знахідкою. Там є все, що потрібно. 

Я подумки видихнула з полегшенням, радіючи, що розмову вдалося так легко перевести на безпечну тему. Решту дороги ми обговорювали університетські новини, сесію та всякі побутові дрібниці. Коли Паша нарешті припаркував автівку біля мого під’їзду, я щиро подякувала йому за допомогу й швидко вискочила на засніжену вулицю. 

Зараз мені понад усе на світі було потрібно побути на самоті із власними думками.
Закривши за собою вхідні двері на всі замки, я нарешті відчула себе в безпеці. Навіть не вмикаючи світло, я пройшла у ванну кімнату, змила макіяж і, загорнувшись у старий теплий плед, сіла на диван. У квартирі було досить холодно — я намагалася економити на опаленні кожну копійку, щоб назбирати гроші на лікування бабусі. Єдиним реальним плюсом цього шаленого вечора було те, що завтра субота, і я нарешті зможу поспати на кілька годин довше.
От тільки я дуже сумнівалася, що взагалі зможу заснути цієї ночі. 

Варто було мені лише заплющити очі, як у темряві перед очима знову спалахували кадри нашого поцілунку біля бару. Кожен рух його губ, тепло його великих долонь, які тримали моє зап'ястя, запах його дорогого парфуму... Моє серце вмить завмирало, а потім починало шалено калатати у грудях, розганяючи кров по тілу. 

Я дико злилася на саму себе. Злилася за те, що дозволила йому це зробити. За те, що не відштовхнула його одразу, як тільки він наблизився. І найбільше — за те, що цей поцілунок мені шалено, до тремтіння в колінах, сподобався. 

Це був найкращий поцілунок у моєму житті. Як би сильно я не намагалася це заперечувати.
Наш перший новорічний поцілунок був спонтанним, легким, наче гра під дією святкової магії. Але цей... цей був зовсім іншим. Він був глибоким, вимогливим, наповненим якоюсь пристрастю й водночас полегшенням від довгоочікуваної зустрічі. Від однієї лише згадки про те, як його губи накрили мої, мої щоки моментально спалахували густим рум'янцем. 

— Стоп! Стрілецька, негайно спустися з небес на грішну землю! — вголос наказала я собі, заплющивши очі. 

Для таких самовпевнених мажорів, як Влад Соколовський, подібні поцілунки в клубах — це звичайна буденність, нічого не значуща розвага на вечір. Дівчата навколо нього змінюються швидше, ніж пори року. Невже я, розумна й доросла дівчина, яка звикла розраховувати лише на себе, добровільно захотіла стати однією з його численних іграшок на одну ніч? 

Потрібно було негайно вибити цього хлопця зі своєї голови, заснути й забути все, як страшний сон. Тільки от моя підсвідомість вирішила по-іншому — усю ніч у моїх снах знову й знову з’являвся лише він. 

Коли вранці я нарешті розплющила очі, стан був жахливий: я знову почувалася абсолютно розбитою й невиспаною. Проте для мене це вже давно стало нормою, тож я швидко підвелася, щоб зібратися.
Сьогодні я мала їхати за місто до бабусі. Вона вже за тиждень мала лягати на реабілітацію в клініку, і я пообіцяла привезти їй деякі необхідні теплі речі та засоби гігієни. Настав час нарешті переключити мізки на те, що дійсно має значення в моєму житті. На мою родину. Не на Соколовського. 

Бабуся, як і завжди, зустріла мене на порозі з найтеплішою усмішкою, міцними материнськими обіймами та неймовірним ароматом свіжоспечених сирників, який розносився по всьому коридору. 

— Їж, їж, моя золота дитино! — лагідно, але безапеляційно примовляла вона, підкладаючи мені на тарілку вже третій пухкий сирник і уважно вдивляючись у моє бличчя. — Подивися на себе в дзеркало, зовсім схудла, одні очі на обличчі залишилися! 

— Бабуль, ну не починай, будь ласка, — я скоса глянула на неї, намагаючись прожувати черговий шматочок під її пильним наглядом. — Я чудово виглядаю! І харчуюся я теж цілком нормально, чесно. 

Останнє твердження, звісно, було відвертою брехнею. Останні тижні я жила на каві, вівсянці швидкого приготування та сухих бутербродах між парами й роботою, але розповісти про це бабусі означало підірвати її й без того слабке здоров’я зайвими хвилюваннями. 

— Катюша, а може, ти залишишся сьогодні в мене з ночівлею? — її голос раптом зазвучав тихо й майже благаюче. — Завтра ж неділя, вихідний день. Відпочинеш трохи від свого галасливого міста, побудеш біля мене. 

І я б, із величезною радістю погодилася, але сьогодні ввечері на мене чекала позачергова зміна в нічному клубі. Адміністраторка написала мені ще вчора, попередивши, що людей буде багато й потрібні вільні руки. Звісно, бабусі про таку мою «роботу» знати взагалі не варто було. 

— Не можу, моя рідна, — відповіла я з щирим жалем у голосі, опускаючи очі. — У понеділок зранку у нас дедлайн здачі курсової роботи професору Гавриленку. Мені потрібно ще раз усе детально вичитати й підкоригувати висновки. 

Це була лише часткова правда. До курсової дійсно варто було повернутися, але планувала я займатися цим виключно в неділю вдень. 

Бабуся злегка примружила свої мудрі очі, дивлячись на мене з доброю підозрою. 

— А може, справа зовсім не в тій твоїй курсовій, га? — лукаво посміхнулася вона, підпираючи щоку рукою. — Признайся старій: чи не з’явився у моєї красуні якийсь хороший хлопець, про якого ти мені просто соромишся розповісти? 

Від несподіванки я ледь не поперхнулася гарячим чаєм із чебрецем.
— Бабусю, ну ти як придумаєш щось! — я голосно засміялася, поспішно ставлячи чашку на стіл, щоб приховати збентеження. 

— А що тут такого? — вона гордо підняла підборіддя й розправила плечі. — Ти ж у мене така молода, красива, розумна дівчина! Пора вже й про особисте життя замислитися, кохання зустріти. А то все сидиш у своїх конспектах та книжках, як черниця в монастирі. 

Я встала з-за столу, підійшла до її крісла ззаду й ніжно, міцно обійняла її за худенькі плечі. 

— Мені, крім тебе, більше взагалі ніхто не потрібен у цьому світі. 

Бабуся важко зітхнула й почала лагідно погладжувати мої руки своїми сухими, теплими долонями. 

— Це неправильно, моя мила. Я вже стара, і... — вона на мить затнулася, підбираючи слова, — на жаль, не вічна на цій землі. А тобі потрібна своя людина. Той чоловік, який буде міцно тримати тебе за руку й оберігати все життя. Я ж бачу, як тобі буває важко. Але коли поруч є той, хто щиро кохає тебе — жодні життєві негаразди та бурі не страшні. 

— Бабусю, ну що за дурниці ти говориш! Ти ще довго-довго будеш поруч зі мною, чуєш?
Від моїх власних слів мені раптом стало важко дихати, а в горлі здався болючий клубок. Я просто фізично не могла уявити своє подальше життя без цієї жінки, яка замінила мені весь світ. 

— Дай Боже, дай Боже, моя золота! — вона ще сильніше притиснула мої руки до своїх грудей. — Мені б тільки дуже хотілося встигнути побачити тебе у красивій весільній сукні. 

— І обов'язково побачиш! Обіцяю, куди ж ми без цього? 

— То я так і не зрозуміла, — знову з веселою настирливістю завела вона свою шарманку, — є в тебе хтось на прикметі чи немає? 

— Немає, — максимально впевнено відчеканила я, повертаючись на своє місце за столом. 

Бабуся знову зітхала, задумливо розглядаючи мене, ніби намагалася прочитати мої думки. 

— Катюша, ну чому так? Ти ж у мене така хороша, чуйна дівчинка. Де взагалі ті сучасні хлопці свої очі мають, я не розумію? 

— На жаль, бабусю, зараз у нашому світі молоді хлопці цінують дещо інші якості в дівчатах.


— Ти про гроші та дорогі шмотки? — перепитала вона, і я ледь помітно кивнула головою. — Ех, дурні вони... Багатство — це справа наживна: сьогодні воно є, а завтра немає. Але якщо в людини ось тут порожньо, — вона легенько торкнулася пальцем свого лоба, — і ось тут нічого немає, — вона приклала долоню до серця, — то ніякі мільйони у світі цього не виправлять. 

— Я це добре знаю, бабусю, але ось інші... 

— А як же той твій Андрій? — раптом запитала вона, згадуючи моє минуле захоплення. — Він мені колись здавався дуже порядним і вихованим хлопчиком. 

— Ключове слово — «здавався», — я криво й холодно посміхнулася, дивлячись на скатертину. — Я дуже сильно в ньому помилялася. 

Бабуся миттєво помітила зміну в моєму настрої та голосі й, маючи велику життєву мудрість, вирішила більше не розпитувати мене про болюче. Я була їй безмежно вдячна за цей тактичний відступ. 

— Краще розкажи мені детальніше, як ти почуваєшся? Що кажуть лікарі про наступний етап реабілітації? — швидко перевела я розмову в інше русло.
І вона, чудово розуміючи мій маневр, одразу ж підхопила тему. 

Ми просиділи на її затишній кухні ще кілька годин, обговорюючи її майбутнє лікування, пліткували про сусідів, та записували в мій блокнот старі сімейні рецепти, які вона дуже хотіла мені передати. І хоча мені шалено не хотілося залишати цей острівець спокою, стрілки годинника невблаганно наближалися до вечора. Настав час збиратися. 

Повернувшись до своєї холодної квартири, я в прискореному темпі зробила вологе прибирання, переодягнулася і поспіхом вирушила на зупинку
.
«Едельвейс» — заміський відпочинковий комплекс преміум-класу, який вважався справжнім оазисом розкоші та вседозволеності для тих, хто мав великі гроші. Величезна закрита територія, вишуканий ресторан, закрите VIP-казино, готельні котеджі, спа-зона та штучний пляж із басейном з підігрівом — тут було абсолютно все, що могла забажати найбагатша й найвибагливіша публіка країни. Сюди приїжджали люди, для яких спустити за одну ніч суму, рівноцінну моєму річному бюджету, було звичайною розвагою. 

І сьогодні ввечері мені доведеться працювати офіціанткою саме тут.
Хоча з цим блискучим місцем у мене були пов’язані далеко не найприємніші спогади.
Коли «Едельвейс» тільки готувався до свого грандіозного відкриття, усім працівникам нашого кафе запропонували пройти кастинг на роботу в новому престижному закладі. Але навіть серед досвідченого персоналу обирали одиниць — перевагу віддавали виключно молодим, високим дівчатам із привабливою модельною зовнішністю. Співбесіду тоді проводив особисто власник комплексу, Вадим Ярославович — за сумісництвом син нашої генеральної директорки. Він з першої ж секунди нашої зустрічі викликав у мене стійке почуття огиди та небезпеки, хоча на той момент я ще навіть не могла собі логічно пояснити чому.
Спершу я була неймовірно рада, що пройшла цей відбір, адже чайові там обіцяли просто космічні. Але дуже швидко мені довелося жорстоко пошкодувати про своє рішення.
Це була всього лише моя третя зміна в комплексі. Перші дві пройшли відносно спокійно, якщо закрити очі на занадто п’яні компанії та їхні нахабні жарти. Була вже шоста година ранку, зміна закінчувалася, коли в темному коридорі службового виходу мене раптово наздогнав один із впливових гостей. Він грубо схопив мене за плечі й силою притиснув до стіни... Його очі горіли хижим, тваринним блиском, а від дихання тхнуло дорогим алкоголем. Я відчайдушно намагалася вирватися й кричати, але він був значно сильнішим. На щастя, охорона закладу з’явилася в ту саму секунду, коли він уже почав рвати на мені блузку, і мені вдалося уникнути найгіршого. 

Але той тваринний страх, який я пережила тоді, змусив мене написати заяву про звільнення наступного ж ранку. Повернення до нашого тихого кафе здавалося справжнім порятунком — нехай зарплата там була в рази меншою, зате я почувалася в безпеці.
Та зараз мої життєві пріоритети кардинально змінилися. 

Здоров’я бабусі було на першому місці, і я була просто зобов’язана зібрати ту шалену суму на операцію та реабілітацію будь-якою ціною. Звісно, я дуже сподівалася на перемогу в майбутніх бігових змаганнях, але повністю покладатися лише на призові гроші було б вершиною легковажності. Саме тому я, переступивши через свій страх і гордість, знову погодилася на підробіток в «Едельвейсі». 

Я зайшла на територію комплексу через службовий чорний хід, швидко знайшла кабінет адміністрації та повідомила черговому, що готова приступати до зміни. 

— О, Катерино! Рада знову бачити тебе в наших рядах, — стримано й сухо привітала мене Каміла, наша незмінна адміністраторка. Це була висока, струнка жінка, яка завжди виглядала бездоганно й трималася з королівською величчю. Вона була строгим керівником, але завжди справедливою до персоналу. — Готова до важкої ночі? Сьогодні очікується повний аншлаг. 

Я лише мовчки кивнула головою й слухняно пішла слідом за нею до жіночої роздягальні. 

Форма, яку вона дістала з шафи й вручила мені в руки, зовсім не була схожа на той закритий класичний одяг, який я звикла носити в нашому кафе. Це була надто коротка облягаюча чорна сукня з глибоким декольте, яка ледь прикривала стегна, та білий мереживний міні-фартух. Мені стало ніяково від одного лише погляду на цей відвертий одяг, але вибору в мене не було. Мені потрібні були ці гроші. 

Моя напарниця Оля швидко ввела мене в
курс справи. У клубі комплексу панував шалений ажіотаж, тому часу на адаптацію чи роздуми в мене просто не залишилося. Уже за годину я повністю обслуговуючи кілька великих столиків самостійно. 

Чи було мені страшно? Так, бісового страшно. Кожного разу, коли доводилося нахилятися, щоб поставити келих на низький скляний столик, я відчувала на собі десятки оцінюючих, липких поглядів. Кожного разу, коли чиясь п’яна рука надто близько опинялася біля мого стегна, я внутрішньо стискалася в тугий вузол. Але я щосили намагалася про це не думати. Перед очима стояло бліде обличчя бабусі та рахунки з клініки. Це була моя особиста броня проти будь-якого приниження. 

Під кінець зміни мої ноги буквально гуділи від пекельної втоми, пальці на ногах затерпли від незручних підборів, а в голові пульсувала лише одна єдина думка — дістатися до свого ліжка й провалитися в небуття. 

Додому я повернулася близько шостої ранку. Світанок ледь пробивався крізь сірі хмари. Навіть не розстелюючи ліжко, я просто впала на матрац прямо в одязі й моментально заснула глибоким, безмежним сном без жодних сновидінь. 

У неділю я прокинулася майже опівдні. Голова була важкою, але гаряча ванна з піною трохи повернула мене до життя. Я приготувала собі швидкий сніданок (хоча, зважаючи на час, це вже був повноцінний обід) і нарешті розклала на столі конспекти.
Потрібно було впритул зайнятися курсовою роботою. Часу на підготовку залишалося обмаль, адже ввечері на мене знову чекала робоча зміна. 

Каміла, адміністраторка «Едельвейсу», сьогодні вдень наполегливо просила мене знову вийти на зміну в нічний клуб — там планувався якийсь закритий банкет. Але цього разу я твердо сказала «ні». Завтра був занадто важливий день: зранку — вирішальна здача курсової професору Гавриленку, а пообіді — відбіркові змагання з бігу, які мали вирішити долю моєї стипендії та призового фонду. Мені було життєво необхідно виспатися й зберегти сили.
Тому сьогодні я працювала у своєму кафе. Тут зміна була значно коротшою й простішою — з шостої до одинадцятої вечора.
Чесно кажучи, я б із задоволенням взагалі залишилася вдома й відпочила перед важким понеділком, але моя напарниця зателефонувала вся в сльозах і благала підмінити її через якісь сімейні обставини. Відмовити я просто не змогла — я надто добре знала, що таке опинитися в безпорадному становищі. 

У кафе, як і очікувалося, людей виявилося чимало, але, на відміну від нічного клубу, робота тут приносила мені навіть певне задоволення. Тут панував зовсім інший контингент і панувала неймовірно тепла атмосфера. Закохані парочки, які тихо шепотілися в кутку за чашкою кави й щиро дякували за обслуговування; галасливі, але щасливі родини, які святкували дні народження своїх дітей. Навіть якщо зрідка й траплялися якісь примхливі клієнти, з тими нахабними клубними «мажорами» їх навіть порівнювати не хотілося. Це були два різні світи. 

Близько півночі я нарешті переступила поріг своєї квартири. Втома приємним теплом розлилася по всьому тілу.
Вже лежачи під теплою ковдрою, я вирішила набрати Лесю. Ми не спілкувалися нормально вже кілька днів через цю шалену біганину. Подруга запевнила, що в неї все добре. Щоправда, вона дуже бідкалася й шкодувала, що не зможе прийти завтра на стадіон, аби особисто підтримати мене під час забігу — у неї була важлива перездача з модульного контролю. 

Я, на свій подив, зовсім не засмутилася через це. Навіть навпаки — відчула полегшення. Менше глядачів — менше тиску. 

Попрощавшись із нею, я вимкнула звук на телефоні, поклала його на тумбочку й уже збиралася закрити очі, налаштовуючись на довгий сон, аж раптом кімнату прорізала коротка, різка вібрація. 

Екран телефону спалахнув у темряві, відкидаючи на стіну бліде світло.
Нове повідомлення на Viber. Я ледаче потягнулася до гаджета, думаючи, що це якась чергова спам-розсилка чи реклама послуг, але, відкривши чат, прочитала коротке речення:
«Успіхів у завтрашньому змаганні.» 

Номер був невідомий, я насупилася, не розуміючи, хто б це міг бути, і тремтячим пальцем натиснула на кнопку «Показати користувача». 

І в ту ж секунду моє серце просто перестало битися. Повітря в легенях застрягло гарячим комом, а спиною пробіг табун крижаних мурашок. 

З маленького круглого віконця аватарки на мене дивилося до болю знайоме, красиве обличчя з тією самою самовпевненою, хижою й бісовою чарівною посмішкою.
А під фотографією світився короткий, лаконічний підпис: