Розділ 12

ВЛАД 

Незнайомка ніжно обхопила мою шию руками, її тендітне тіло притискається до мене ближче, змушуючи кров закипіти. Її обличчя таке близьке, губи трохи тремтять, ніби вона чогось чекає. Я швидко притягаю дівчину до себе і… 

Що за…?! 

Різке дзижчання прорізає повітря, вриваючись у мій ідеальний момент. Я рвучко підриваюся з ліжка, важко дихаючи, і лише за мить розумію, що це був всього лиш сон. 

— Чорт забирай! — зі злістю кидаюся назад на подушку, прикриваючи обличчя руками. 

Вже котру ніч поспіль одне й те саме! І що більше намагаюся викинути цю дівчину з голови, то сильніше вона там засідає. З тієї новорічної ночі минуло вже два тижні, а її образ не дає мені спокою. Я, Влад Соколовський, який міг мати будь-яку дівчину, зараз як останній придурок марю тією, обличчя якої навіть до кінця не запам’ятав. 

Спочатку я сприймав це як виклик: знайти її здавалося справою п’яти хвилин. Просто перевірити список запрошень. Тільки от халепа — вони були неіменними, і зважаючи на хаос тієї ночі, з’ясувати, хто, де і як їх дістав, було нереально. 

Ми навіть переглянули записи з камер спостереження. Вона прийшла разом із блондинкою та високим шатеном, ймовірно, парою. Але далі — суцільна темрява, миготливі вогні, гучна музика й натовп, у якому вона просто розчинилася. 

Спершу я сподівався, що вона знову з’явиться в клубі. Як ідіот, кожного вечора заходив туди, вдивляючись у кожне жіноче обличчя. Але що більше минало днів, то сильніше ставало відчуття, що її там більше не буде. 

А що, якщо вона просто приїжджа? Може, вона святкувала Новий рік у когось із друзів і тепер уже десь за сотні кілометрів звідси? 

Від цієї думки мене починає трусити. 

Я злюся. Чому, чорт забирай, якась незнайомка так на мене вплинула? 

Але зараз не до того. Потрібно вставати. Я ще при здачі сесії пообіцяв декану, що буду частіше з’являтися на заняттях, і, схоже, настав час виконувати обіцянку. 

Дорогою в спортзал я відчував, як у мене під шкірою наростає роздратування. І Артем, звісно ж, вирішив підлити масла у вогонь. 

— Як там просувається операція "Знайти Попелюшку"? — запитав він, усміхаючись так нахабно, що мені захотілося вліпити йому підзатильник. 

— Знущаєшся? — буркнув я, стискаючи щелепи. 

— Та ні, що ти! — відповів друг з удаваною серйозністю, але його очі видавали веселий вогник. — Просто знаєш, мені вже самому цікаво, що то за дівчина, яка так зачарувала нашого Влада Соколовського. Це ж щось новеньке! 

— Замовкни! — кинув я, цього разу справді врізавши йому по потилиці — Краще скажи, чого ми взагалі йдемо в спортзал? 

— Відбіркові змагання з бігу, — серйозно сказав Артем. — Моя сестра бере участь, і я обіцяв прийти її підтримати. До речі, Сніжана теж там буде. 

— О, тоді це без мене! — при згадці цієї дівчини бажання йти кудись одразу випарувалося. 

— Та припини ти! — простогнав друг, хапаючи мене за руку. — Посидимо трохи на трибунах, подивимося на красивих, спортивних дівчат. Врешті-решт, я відмічуся перед сестрою і підемо. 

Я глибоко зітхнув. 

— Гаразд, тільки ненадовго. 

У спортзалі вже зібрався натовп, повітря наповнився шумом розмов та викриків. Ліна, сестра Артема, розминалася, періодично роззираючись у пошуках знайомих облич. Побачивши нас, вона широко усміхнулася й помахала рукою. Ми відповіли тим самим і сіли на трибуни. 

А от нашу появу помітила не лише вона, а й Сніжана, яка, завидівши мене, одразу ж вигукнула моє ім’я і вже направлялася в нашу сторону. На щастя, її зупинив тренер, оголосивши про початок забігу. 

Я завжди любив спорт. Це був не просто спосіб підтримувати форму — це стиль життя. Ще зі школи я займався футболом, баскетболом, кікбоксингом, навіть армреслінгом. Призові місця, медалі, змагання — усе це для мене було нормою. Але з розвитком власного бізнесу часу на тренування стало менше. Проте зал я не покидав ніколи — фізичне навантаження допомагало розряджатися після напружених днів. 

І, звісно, мені подобалися спортивні дівчата. Гнучкі, сильні, впевнені в собі — вони мали щось особливе. Артем жартував, що Сніжана почала бігати виключно через мене. І це мене смішить.

Вона звичайно не погана в цьому виді спорту, проте, це швидше любительський. Я бачив як вона бігає і для серйозного бігу вона трохи за слабка.  

Чого не можу сказати про, цю мініатюрну брюнетку у вільному худі. Її волосся було неохайно зібране у пучок, з якого вибивалися кучеряві пасма. Я спостерігав, як вона працює тілом, як витримує темп. Вона бігла не просто добре — ідеально. Кожен рух був вивірений, продуманий, вона контролювала кожен свій крок. 

Оскільки дівчина стояла боком і доволі далеко від мене, обличчя я не встиг її розглянути. Проте, судячи з її бігу, я поставив би сто баксів, що вона переможе. Останньою бігла Сніжана, й максимум, що їй світило, — це третє місце. Настав момент оголошення результатів, і я напружився, очікуючи. 

І… Бінго! Я вгадав. Переможницею стала саме та мініатюрна брюнетка. І наша призерка таки повернулася до мене обличчям і чисто випадково наші погляди зустрілися. І чорт, мені до болю знайомим видалося її обличчя. Ніби нічого особливого, дівчина як дівчина, тільки було щось в її погляді.. не знаю.. не можу пояснити.. Та мене різко вивів із заціпеніння голос Артема. 

— Влад! Ей, брат, ти мене чуєш? 

— Що? — різко повернувся до нього, ще не в силах повністю відірвати погляд від дівчини. 

— Твій телефон! — Артем показав на мій гаджет, що миготів у руці. 

Я машинально глянув на екран. Замовник. Чорт. Довелося встати й швидко вийти, шукаючи тихіше місце для розмови. 

Після вирішення кількох робочих питань я вже збирався залишити університет, коли мою увагу привернув натовп студентів. По гучних вигуках неважко було здогадатися, що в центрі уваги знову опинився Макарський – клоун нашої банди. Цей хлопець обожнює влаштовувати цирк, чіпляючись до студентів, які слабші або молодші за нього. Мені це ніколи не подобалося.