Розділ 11

Зранку я прокинулася, як і зазвичай останнім часом, із важкою головою та гострим відчуттям хронічного недосипу. Знаючи, що день сам себе не розпочне, я змусила себе підвестися з ліжка. Зарядка та ранкова пробіжка парком — мої залізні ритуали, які допомагають тримати тіло в тонусі, а думки в порядку. 

Сьогодні у мене нарешті не було зміни в кафе, тож з’явився реальний шанс раз і назавжди розібратися з цією клятою курсовою. Учора літня бібліотекарка по секрету порадила мені з'їздити до міської публічної бібліотеки. Мовляв, там фонди значно багатші, і є шанс відшукати хоч якісь рідкісні копії потрібних праць. Проте всі мої ідеально розплановані плани полетіли коту під хвіст одразу після першої пари. 

— Дівчата, сподіваюся, ніхто не забув, що сьогодні ввечері ми всі дружно їдемо в клуб? — голосно, на всю аудиторію оголосила Настя, наша староста, закриваючи журнал відвідуваності. 

— О, а хлопцям з вами можна? — кокетливо поцікавилися хлопці з задніх рядів, відволікаючись від телефонів. 

— Ні, навіть не мрійте! Це суто дівчачий вечір! — скомандувала Настя, а потім повернулася до нас і додала серйознішим тоном: — Столик я вже забронювала на дев’яту вечора. Точну адресу закладу скину всім у вайбер. 

Чорт! Як я могла забути, що сьогодні у Насті день народження? Спочатку вона планувала масштабне святкування для всієї групи, але після гучного розставання з Вовою — нашим одногрупником — вирішила різко змінити формат і влаштувати класичний дівич-вечір. Не можна сказати, що ми з нею були близькими подругами, але Настя дійсно непогана дівчина. До того ж в університеті існувало негласне правило: якщо хочеш скласти сесію без зайвих проблем, на таких заходах мають бути присутні всі. Я, звісно, звикла здавати предмети своїми силами, але староста не раз виручала мене, прикриваючи перед викладачами, коли я не могла прийти на пари через роботу. 

— Щось я взагалі не бачу дикої радості на твоєму обличчі! — весело зауважив Паша, підсідаючи до мене на перерві. — Давай, Стрілецька, збавиш оберти. Нарешті трохи відпочинеш і відірвешся на повну! 

— Я планувала сьогодні поїхати в міську бібліотеку, — тихо пробурмотіла я, пакуючи зошити. — Потрібно терміново шукати інформацію для курсової. В нашому корпусі, як ти знаєш, посібників Віндельбанда немає. 

— Хм, то Аня до тебе так і не додзвонилася? — загадково посміхаючись, запитав Паша і примружив очі. 

— Аня? Ні, а вона дзвонила? — спантеличено перепитала я, дістаючи телефон із кишені рюкзака. 

І справді, екран світився від кількох пропущених викликів від подруги. Я просто не чула гудків, бо телефон після вчорашнього інциденту з Соколовським залишався на беззвучному режимі. 

— Вона просто дуже хотіла першою повідомити тобі неймовірну новину! — радісно вигукнув Паша, задоволено спостерігаючи за моєю реакцією. — Здається, її староста таки знайшла ту саму книгу, яку ти так відчайдушно шукала! 

— Що?! — не вірячи власним вухам, майже на весь хол закричала я. — Ти серйозно? А ти звідки про це знаєш? 

— Ну, вона ніяк не могла до тебе додзвонитися, тому набрала мене, — Паша трохи зніяковів. 

— Ого! То ви, я бачу, вже й номерами телефонів встигли обмінятися? — весело запитала я, грайливо підморгуючи другові. 

— Та ми просто... ну, у спільних справах... — забурмотів Паша, червоніючи й ніяково чухаючи потилицю. 

— Годі тобі виправдовуватися, — я щиро посміхнулася й штовхнула його в плече. — Аня — чудова дівчина. І я буду тільки рада, якщо у вас усе складеться. 

Паша не збрехав. Одразу після пар я зустріла Аню в холі. Вона, сяючи від щастя, буквально вручила мені омріяну книгу. Її старості дійсно якимось дивом вдалося роздобути цей рідкісний примірник. 

У той момент я відчула себе найщасливішою людиною у світі. Навіть пихата фізіономія Соколовського, який весь цей час стояв неподалік у компанії друзів і не зводив з мене свого прискіпливого погляду, не могла зіпсувати мені настрій. Я гордо підняла підборіддя, проходячи повз нього. Нехай знає, що я здатна вирішити свої проблеми без його мажорських подачок. 

На цьому мої везіння не закінчилися. Останню пару з англійської раптово скасували через хворобу викладача, і нас відпустили додому значно раніше. Я швидко добігла до своєї квартири, перекусила на швидку руку й одразу ж засіла за курсову. Книга Віндельбанда виявилася справжнім скарбом! Матеріал був викладений настільки чітко й зрозуміло, що робота просувалася напрочуд швидко. Уже до сьомої вечора мій проект був практично готовий. Залишилося лише зробити фінальну вичитку й написати ґрунтовний висновок. Але цим я вирішила зайнятися вже завтра на свіжу голову. 

А зараз мені потрібно було в екстреному темпі приводити себе до ладу й збиратися на дівич-вечір. На щастя, голову я помила ще вдень, бо моє густе й довге волосся зазвичай сохне цілу вічність. Сушити його феном повністю — це окремий вид тортур, який забирає купу часу й сил. Тому я лише злегка підсушила корені біля обличчя, щоб додати об’єму, і плойкою підправила природні кучері, які трохи втратили форму.
Я насправді любила своє кучеряве волосся — це був один із небагатьох генетичних подарунків, які дісталися мені від покійної мами. Проте розпущеним я носила його вкрай рідко. Зазвичай після роботи сил вистачало лише на те, щоб швидко змити косметику й завалитися спати, а вранці прокидатися з хаотичним гніздом на голові, яке простіше за все було стягнути в тугий хвіст чи пучок. Та й приводів красуватися з розпущеними локонами у мене практично не було: у кафе діє суворий дрес-код, в університеті не хотілося привертати зайвої уваги, а на романтичні побачення мене ніхто не запрошував. 

Макіяж я зробила максимально простий, природний — лише злегка підфарбувала вії тушшю й нанесла на губи напівпрозорий персиковий блиск. Одягнула улюблені чорні джинси з високою посадкою та темно-синю шовкову блузку, яка вигідно підкреслювала колір очей. Саме в той момент, коли я застібала сережки, на телефон подзвонила Оля, моя одногрупниця.
Ще вдень ми домовилися добиратися до клубу разом. Нас зібралося четверо дівчат, тож таксі вийшло значно дешевшим, що для мого скромного бюджету було вагомим плюсом. Але як тільки машина зупинилася біля закладу, і я вийшла на засніжений тротуар, моє серце просто пропустило удар. 

Це був той самий клуб. Той самий фешенебельний заклад, у якому я кілька тижнів тому зустрічала Новий рік. 

— Настя казала, що це зараз найкрутіший і найдорожчий клуб у місті! Нам просто неймовірно пощастило, що вона змогла забронювати тут столик! — захоплено зашепотіла мені на вухо Маша, абсолютно неправильно витлумачивши моє заціпеніння. 

Всередині клуб, як і минулого разу, зустрів нас важкими басами, натовпом стильно одягнених людей та приглушеним неоновим світлом. Але найгіршим було те, що всі спогади, які зараз нахабно й безжально лізли мені в голову, були пов’язані виключно з однією людиною. З Соколовським. З його темним, пронизливим поглядом. З тим шаленим поцілунком у напівтемряві, після якого я втратила спокійний сон. І найдивовижніше було те, що про Андрія — хлопця, який мені колись так подобався — я згадувала з кожним днем усе рідше, ніби той образ просто вицвів на тлі реального, нестерпного Влада. 

Мої одногрупниці виглядали розкішно: ультракороткі сукні, відкриті спини, високі шпильки й складні зачіски. І тільки я на їхньому тлі виглядала дуже просто — у звичайних джинсах та зручних черевиках на низькому ходу. Проте, схоже, навіть у такому скромному образі мені вдалося привернути увагу. 

— Катя! Боже, це твоє природне волосся? — із захватом запитала Іра, щойно ми привітали іменинницю й сіли за наш столик. 

— Так, моє, — скромно відповіла я, заправляючи кучеряве пасмо за вухо. 

— Ого, яка неймовірна краса! Я все життя мріяла про такі розкішні локони! 

— Та це просто вау! Таке густе, довге й об’ємне! Тобі дуже личить! — підхопили інші дівчата. 

Компліменти сипалися з усіх боків, змушуючи мене ніяковіти. Як раптом простір за нашим столом пронизав різкий вигук Аліни. 

— О, мій Бог! Дівчата, ви тільки подивіться, хто позаду сидить! — вигукнула вона, привертаючи до себе увагу всього залу й активно вказуючи поглядом у бік VIP-зони.
Я машинально повернула голову в тому ж напрямку... і всередині все просто похололо. 

За великим сусіднім кутовим столиком сиділа шумна компанія золотої молоді. І серед них, розслаблено відкинувшись на спинку дивана з бокалом у руці, сидів Соколовський. Головний винуватець моїх недоспаних ночей. 

— Настю, я тобі гарантую, це буде найкращий день народження у твоєму житті! — впевнено й хижо заявила Аліна, демонстративно поправляючи своє глибоке декольте. А потім, грайливо посміхнувшись, рішуче попрямувала прямо до компанії хлопців. 

Усі наші дівчата з неприхованим інтересом почали спостерігати за спробою одногрупниці закрутити голову місцевим «королям» університету — компанії Прайдів. Я ж сиділа нерухомо, втупившись в одну точку, і намагалася зрозуміти, де саме я так сильно нагрішила в цьому житті, що всесвіт так жорстоко з мене знущається. 

Чому? Ну чому ми мали прийти саме в цей клуб і саме в той день і час, коли тут відпочиває Соколовський? Це виглядало як чийсь дуже злий і продуманий жарт. 

Я мимоволі знову підняла очі, і в ту ж секунду наші погляди перетнулися. Темні, майже чорні очі Влада ніби обпалили мене фізично, змушуючи серце зробити болючий кульбіт і забитися в горлі. Я поспішно відвернулася, роблячи вигляд, що мене дуже зацікавив мій фруктовий салат, але було вже пізно. Його присутність у залі миттєво заповнила весь мій простір, витісняючи будь-які інші думки. 

— Чорт... Ну навіщо я взагалі сюди прийшла? — тихо, ледь чутно вилаяла я сама себе. 

Не встигла я зробити бодай один глибокий вдих, щоб заспокоїти дихання, як мої одногрупниці за столом помітно оживилися. Я підвела погляд і відчула, як у мене в легенях просто закінчилося повітря. Аліна, сяючи від власного тріумфу, вела всю компанію Прайдів прямо до нашого столика. І як би я не молила про себе Бога, щоб Влад залишився на своєму місці, він упевнено крокував попереду всіх. 

Чотири високі, бездоганно одягнені й упевнені в собі хлопці зупинилися біля нас. Вони виглядали так, ніби щойно зійшли з обкладинки дорогого глянцевого журналу — стильні, харизматичні, небезпечно привабливі. Але навіть серед них Соколовський виділявся якось по-особливому. Його сильна чоловіча енергетика відчувалася майже фізично. Він був уособленням тієї дикої, магнетичної харизми, яка змушує людей підкорятися без слів. І зараз він стояв прямо навпроти мене, тримаючи руки в кишенях брюк. 

Його прямий, вивчаючий і занадто уважний погляд змусив мене з силою стиснути пальці в кулак під столом. Мені шалено захотілося закритися, сховатися, стати невидимою для цього настирливого сканування. Але я лише вперто опустила очі донизу, демонструючи повну байдужість. 

— Привіт, дівчата! — весело заговорив високий блондин, якого я часто бачила в університетських коридорах, але ніяк не могла згадати його ім’я. — Чули, що у вас тут якесь круте свято. Хто у нас сьогодні винуватиця урочистості? 

Настя миттєво розцвіла в кокетливій посмішці й швидко представилася, запрошуючи хлопців приєднатися до нашого столу. 

— Може, всі присутні красуні теж назвуть свої імена? — раптом пролунав низький, злегка хрипкий і такий знайомий голос Влада. 

Я мимоволі підняла голову й подивилася на нього. Він, як і раніше, не зводив з мене очей, і в глибині його зіниць стрибали ледь помітні іскри. Мені не здалося: його слова прозвучали з особливим акцентом, ніби він вимагав відповіді виключно від мене.
Дівчата з нашої групи, звісно ж, довго себе вмовляти не змусили. Одна за одною вони почали голосно й кокетливо називати свої імена, буквально танучи під зацікавленими поглядами Прайдів. 

А що мала робити я? Влад уже запитував моє ім’я вчора, і я тоді гордо промовчала. Зараз у мене не було жодного бажання полегшувати йому життя й грати за його правилами на очах у всієї групи. Але й влаштовувати публічну сцену ігнорування теж було б дурістю. 

Тому, коли черга знайомства майже дійшла до мене, я тихо нахилилася до Олі й прошепотіла їй на вухо, що відійду не надовго в дамську кімнату. І швидко підвівшись з-за столу, практично втекла. 

Я сама себе не впізнавала в цей момент. Коли це я взагалі тікала від труднощів чи від людей? Але цей хлопець... він діяв на мене якось руйнівно. Поруч із ним я втрачала свій звичний залізний контроль, і це мене по-справжньому лякало. 

Біля жіночої вбиральні вишикувалася величезна черга. Щоб не стояти там без діла під гучні баси, я вирішила просто пройтися дальніми коридорами клубу й знайти місце, де було б трохи тихіше і менше людей.
Коридор, петляючи між колонами, несподівано вивів мене до знайомої напівтемної зали на другому ярусі. Того самого залу, де відбувалася та сама новорічна ніч. Точніше, де всі інші святкували, а я... 

Я обережно, намагаючись не привертати уваги, сіла на високий стілець біля барної стійки й замовила у бармена звичайний персиковий сік. На щось дорожче в мене банально не вистачило б грошей, та й пити алкоголь зовсім не хотілося. Діставши телефон, я швидко набрала повідомлення Паші: «Я вже готова їхати, звільнилася раніше». 

Сьогодні після пар він обіцяв мене забрати, коли закінчить своє пізнє тренування у залі. Це був ідеальний шанс непомітно зникнути з вечірки. 

Піднявши очі від екрана, я машинально відшукала поглядом той самий затишний столик у глибині напівтемної зали. Зараз там сиділа якась зовсім інша компанія: вони голосно сміялися, пили яскраві коктейлі й фотографувалися. 

Саме тут... Я різко заплющила очі, намагаючись силою волі зупинити лавину спогадів, яка знову накрила мене з головою. Саме за тією колоною ми тоді так пристрасно цілувалися в темряві. 

Та досить уже, Катю! Скільки можна без кінця про це думати?! Я просто вигадала собі образ ідеального хлопця, повелася на красиву обгортку й банально зациклилася. А він, швидше за все, уже наступного ранку навіть не згадав про якусь випадкову дівчину. Досить жити ілюзіями. Пора вириватися з цього зачарованого кола. 

— Тобі коли-небудь говорили, що у тебе просто неймовірно красиве волосся? — раптом пролунав тихий, низький голос так близько від мого вуха, що по моїй шкірі миттєво розсипався цілий табун гарячих мурашок. 

Я різко повернула голову й опинилася буквально в кількох сантиметрах від обличчя Соколовського, який непомітно підійшов ззаду. Його темний, магнетичний погляд дивився на мене впритул, і я відчула, як моє серце зробило потужний, нерівний удар, а потім забилося в божевільному ритмі. Мені здалося, що в цю мить саме повітря між нами стало густим, гарячим і наелектризованим до межі. 

— Звичайно, чую це ледь не кожного дня, — відповіла я, з усіх сил намагаючись зберегти маску повної байдужості, й демонстративно повернулася до нього спиною, роблячи ковток соку. 

Влад тихо хмикнув, і невимушено сів на сусідній високий стілець. Він тримався напрочуд розслаблено, ніби ми були старими друзями, які просто зустрілися за барною стійкою обговорити плани на вихідні. 

— Отже, Катерина Стрілецька, — повільно й м'яко вимовив він, розтягуючи кожну літеру мого імені так, ніби пробував його на смак.
Я мимоволі здригнулася від того, як звучно це прозвучало з його вуст. 

— Звідки ти... — я хотіла було обурено запитати, звідки він дізнався моє ім'я та прізвище, але майже одразу сама здогадалася. 

— Твої одногрупниці виявилися надзвичайно милими й балакучими дівчатами, — з легкою іронією пояснив він, злегка примружуючи очі. 

— Хто б сумнівався, — тихо буркнула я собі під ніс. Дівчата з моєї групи за один його фірмовий погляд, мабуть, без вагань продали б йому не те що моє ім'я, а й точну адресу моєї квартири разом із розкладом моїх чергувань у кафе. 

— Бачу, наша скромна компанія тобі не до душі? — запитав Влад, підпираючи підборіддя рукою й уважно спостерігаючи за моїм профілем. 

— Я просто взагалі не люблю самовпевнених і розпещених мажорів, — випалила я прямо, навіть не намагаючись підбирати більш ввічливі слова. 

Влад коротко засміявся, і цей звук виявився дивно приємним і глибоким. Здавалося, моя різкість його зовсім не образила, а скоріше навпаки — заінтригувала ще більше. 

— А ти, виявляється, з чудовим почуттям гумору. 

— А хто тобі сказав, що це був жарт? — я вперше повернулася до нього й злегка посміхнулася, допиваючи залишки свого соку. — Краще поясни мені, що ти тут робиш? Думаю, у компанії моїх одногрупниць, тобі зараз було б значно веселіше. 

Його посмішка стала ширшою, а в глибині очей спалахнув небезпечний вогонь. 

— Розумієш, у чому справа... — він зробив невелику паузу, підсуваючись на своєму стільці ще ближче до мене, і повільно видихнув: — Кілька тижнів тому в цьому самому клубі я зустрів одну дуже особливу й загадкову дівчину. І відтоді я буквально втратив спокій, намагаючись її знайти. 

Моє серце в цю секунду просто пропустило кілька ударів поспіль, а потім заколотилося так, що мені стало важко дихати.
Я відчула, як якась дивна, тепла й трепетна хвиля миттєво розливається по моїх грудях, але разом із нею прийшов і сильний страх. 

В цей момент, мій телефон, дуже вчасно завібрував у руці — прийшло повідомлення від Паші: «Я на місці, чекаю біля входу». Це був мій ідеальний, рятівний привід для того, щоб негайно зникнути й не видати себе. 

— Що ж... мені вже пора, — швидко кинула я, відчуваючи, що земля починає йти з-під ніг. — Бажаю успіхів у твоїх нелегких пошуках! — я натягнула на обличчя наймилішу й найбільш байдужу посмішку, на яку тільки була здатна в такому стані, швидко підвелася зі стільця й рушила до виходу. 

Але не встигла я зробити й декілька кроків, як Влад миттєво опинився поруч. Його реакція була просто блискавичною. 

— Не так швидко! — його гаряча, сильна долоня м’яко, але дуже впевнено й міцно обхопила моє зап’ястя, зупиняючи на місці. 

— Соколовський, та що тобі знову від мене потрібно? — роздратовано прошипіла я, різко обертаючись до нього всім тілом. 

Його темний, глибокий погляд, який раніше змушував мене ніяковіти, зараз здавався ще більш наполегливим, палаючим і рішучим. 

— Здається, ти щойно говорив, що когось тут так відчайдушно шукаєш? Ну то вперед, шукай далі! Чого ти до мене чіпляєшся? — спробувала я вивільнити руку, але він тримав міцно. 

Влад раптом зробив крок уперед, майже впритул і нахилився до мого обличчя так низько, що я відчула його гарячий подих на своїх губах. 

— Уже знайшов, — тихо, але неймовірно впевнено заявив цей нестерпний мажор.
І перш ніж я встигла хоч щось зрозуміти чи вимовити бодай слово заперечення, його губи напористо, владно й водночас шалено ніжно накрили мої. 

Це було чисте, абсолютне дежавю.