Розділ 10

— Привіт! — кивнув хлопець, підходячи ближче. 

Я здивовано кліпнула, машинально переводячи погляд за спину, щоб упевнитися: можливо, він звертається не до мене? Але поряд нікого не було. 

— Привіт, — нарешті відповіла ледь чутно. 

— Я тут випадково почув, що ти шукаєш книгу Віндельбанда, — сказав Влад, уважно розглядаючи мене. 

Я напружилася. Невже він мене впізнав? Серце закалатало, а спогади про той поцілунок нахабно ввірвалися в голову. У щоках запалахкотів жар, пальці мимоволі стиснулися в кулак. 

— Так тобі потрібна ця книга чи ні? 

— Е-е... так, — трохи розгублено відповіла я, до кінця не розуміючи, чого він від мене хоче. 

— У моїй домашній бібліотеці є книги Віндельбанда. Якщо треба, можу дати почитати. 

Я здивовано кліпнула. 

— Справді? 

— Без проблем, — запевнив Влад. — Можемо просто зараз поїхати до мене. 

У мене перехопило подих. На мить мені стало навіть ніяково. Я ж буквально кілька годин тому подумки віднесла його до розряду самозакоханих пихатих мажорів, які звертають увагу тільки на себе. А він отак, без вагань, пропонує допомогу дівчині, яку майже не знає? Невже я таки помилялася стосовно цього хлопця? 

— Навіть не знаю, як тобі дякувати! Ти мене круто виручиш! — усміхнулася я. 

— Без проблем, — кинув хлопець із самовдоволеним виглядом — Можемо просто зараз поїхати до мене. 

— До тебе? — повторила я, насторожено звузивши очі. — Думаю, до завтра можу почекати. 

Звісно, книга мені була потрібна терміново, але перспектива опинитися в незнайомому місці з хлопцем, якого я майже не знаю... Так собі варіант. 

— Та годі, — Влад усміхнувся і зробив крок ближче. — Давай поєднаємо приємне з корисним. 

Я напружилася. 

— До речі, ти так і не представилася, — додав він, дивлячись мені прямо в очі. 

Я здивовано кліпнула. 

— Не зрозуміла? 

У голові на мить зависла тиша. Я боялася неправильно його зрозуміти, але... все ж краще перепитати відразу. 

— Це ти зараз пропонуєш... переспати з тобою за книгу? — сухо запитала, намагаючись зберігати спокій. 

Влад навіть не здригнувся. 

— А ти проти? — посміхнувся він, наче й не сумнівався в тому, що я погоджуся. 

Що я там говорила про хорошого хлопця? Беру свої слова назад! Переді мною стояв типовий самозакоханий придурок, який звик, що йому все дається легко. Що будь-яка дівчина мріє потрапити в його ліжко. Що він — головний приз, за який треба боротися. Я стиснула зуби. Як же гидко. 

— Бачу, я тебе переоцінила, — прошипіла я, ледь стримуючи бажання врізати йому просто тут. 

Відвернувшись, я різко рушила до виходу, але Влад встиг схопити мене за зап’ясток. 

— Я чекаю на відповідь, — впевнено заявив цей ідіот. Ну що ж... бачив Бог, я цього не хотіла. Різко смикнувши руку, я з усієї сили врізала йому ляпаса. 

— Сподіваюся, така відповідь тебе влаштує, — прошипіла, а потім швидко попрямувала до дверей. 

На вулиці мене зустрів пронизливий зимовий вітер. Я зупинилася, потерла пальці, що неприємно занили після удару, і спробувала вирівняти дихання. 

Лють змішалася з розчаруванням. 

Чому він взагалі подумав, що я погоджуся? Невже він поставив мене в один ряд із тими дівчатами, які мліють від одного його погляду? 

Я видихнула, намагаючись заспокоїтися, коли поряд голосно сигналив автомобіль. 

Я повернула голову — і злість вибухнула з новою силою. 

Зі швидкістю мого кроку поруч рухався синій Porsche, а за кермом... Ну звісно! 

— Сідай у машину, — командував Влад, визираючи у відкрите вікно. 

— Обійдуся! — роздратовано відказала, навіть не глянувши на нього. 

Я чудово розумію, що зараз втрачаю шанс на нормальну здачу курсової, та по іншому ніяк. Я не стану спати з хлопцем через книгу, як би вона не була мені потрібна.  

— Та годі тобі! Це був жарт! Можливо, трохи невдалий, — сказав Влад. 

— О, я оцінила твої гумористичні здібності, — фиркнула я, пришвидшуючи крок. 

Вітер пронизував наскрізь. Холод забивався під куртку, скувавши плечі. Все, про що я зараз мріяла — це маршрутка, тепле ліжко і гарячий чай. 

— Я ж знаю, що вона тобі потрібна, — Влад не відставав. 

— Без тебе розберуся! 

— Окей, тоді хоча б додому відвезу, — запропонував він.

— Мажор! — скрипнула я зубами. — Їхав би ти... по своїх справах. 

— Та подивися, яка заметіль! — Влад підвищив голос. — І твій верхній одяг явно не для такої погоди. 

Я різко зупинилася. Глибоко вдихнула. Повільно обернулася до машини й навіть трохи нахилилася до вікна, щоб добре бачити його обличчя. 

У мене в голові вирувало десятки гострих фраз, але я зібрала всю свою витримку. 

— А, як на мене, тобі вже пора закривати вікно. А то ще ненароком продує твою мажорську голову, — серйозно заявила я. 

І не гаючи більше часу, рішуче рушила до зупинки. Якраз у цей момент під’їхала маршрутка. Я видихнула з полегшенням і, не обертаючись, зайшла всередину. 

Сьогоднішній день не задався ще з самого ранку, і все через нього — цього самовпевненого, зарозумілого мажора. Вірніше, через його вчорашню пропозицію. Вона просто не вкладалася в голові! Як можна запропонувати подібне дівчині, яку ти ледь знаєш?! Хоча, у таких, як він, свої уявлення про нормальне життя. І судячи з його спокійного вигляду, такі пропозиції для нього — звична справа. 

Увесь вечір мене буквально трусило від злості. Я б віддала багато чого, аби повернути час назад і врізати йому ще кілька разів по його нахабній мажорській морді. Саме через нього я не змогла зосередитися на роботі: плутала замовлення, перепитувала клієнтів по кілька разів і навіть помилилася зі столиками — вперше за весь час роботи. 

Але найгірше було те, що навіть удома, знесилена після зміни, я все одно не могла викинути його з голови. Мене переслідувала одна думка: а що, якщо він мене впізнав? Якщо так, то чому він нічого не сказав про поцілунок? Чи, може, мав сказати?