Розділ 10

— Привіт! — невимушено кинув хлопець, підходячи ближче й зупиняючись усього за крок від мене. 

Я здивовано кліпнула, машинально повертаючись спину, щоб переконатися: можливо, у цьому напівпорожньому коридорі він звертається до когось іншого? Але поряд, не було жодної живої душі. 

— Привіт, — нарешті відповіла я, ледь чутно, майже пошепки. 

— Я тут випадково почув у бібліотеці, що ти шукаєш книгу Віндельбанда, — сказав Влад, засунувши руки в кишені джинсів і прискіпливо, дуже уважно розглядаючи мене. 

Я миттєво напружилася, відчуваючи, як спиною пробіг легкий холодок. Невже він мене все-таки впізнав? Моє серце шалено закалатало в грудях, а солодкі й водночас бентежні спогади про той палкий новорічний поцілунок безцеремонно й нахабно ввірвалися в голову. У щоках миттєво спалахнув зрадницький гарячий жар, а пальці на лямці сумки мимоволі стиснулися в міцний кулак. 

— То як, тобі потрібна ця книга чи ні? — спокійно повторив він, виводячи мене з заціпеніння. 

— Е-е... так, потрібна, — трохи розгублено відповіла я, все ще до кінця не розуміючи, до чого він клонить і чого взагалі хоче від мене. 

— У моїй домашній бібліотеці є практично всі праці Віндельбанда. Якщо треба — можу дати почитати. 

Я знову здивовано кліпнула, не вірячи власним вухам.
— Справді? 

— Без проблем, — запевнив Влад із легкою, ледве помітною напівпосмішкою. — Можемо просто зараз поїхати до мене й забрати її. 

У мене на мить буквально перехопило подих, і мені стало навіть трохи ніяково перед самою собою. Я ж буквально кілька годин тому подумки віднесла його до розряду типових, самозакоханих і пихатих мажорів, які не помічають нікого навколо. А він ось так, без зайвих вагань та умов, пропонує реальну допомогу дівчині, якої майже не знає? Невже я таки фатально помилялася стосовно цього хлопця і під його зухвалою маскою ховається хтось зовсім інший? 

— Я навіть не знаю, як тобі дякувати! Ти мене цим просто неймовірно виручиш! — щиро усміхнулася я, відчуваючи, як крига всередині починає танути. 

— Без проблем, — кинув хлопець із самовдоволеним виглядом — Можемо просто зараз поїхати до мене.  

— До тебе? — повторила я, насторожено звузивши очі. — Думаю, я можу почекати й до завтра. Якщо тобі не важко, принеси її в універ. 

Звісно, книга була мені потрібна терміново, але перспектива опинитися в незнайомому закритому місці наодинці з хлопцем, якого я бачу вдруге в житті... м'яко кажучи, виглядала сумнівною. 

— Та годі тобі, — Влад тихо засміявся й зробив ще один повільний крок ближче, порушуючи мою зону комфорту. — Давай просто поєднаємо приємне з корисним. 

Я вся внутрішньо напружилася, відчуваючи, як інтуїція починає сигналізувати про небезпеку. 

— До речі, ти так і не представилася, — додав він, дивлячись мені прямо в очі своїм фірмовим, занадто впевненим поглядом. 

Я здивовано підняла брови:
— Не зрозуміла? 

У голові на мить зависла важка тиша. Я панічно боялася припуститися помилки й неправильно витлумачити його слова, але... все ж краще розставити всі крапки над «і» відразу, без натяків. 

— Це ти зараз серйозно пропонуєш мені... переспати з тобою в обмін на якусь книгу...? — сухо, з льодом у голосі запитала я, щосили намагаючись зберігати зовнішній спокій і не виказати тремтіння в руках. 

Влад навіть не здригнувся від мого тону. Навпаки, його обличчя виражало абсолютну впевненість у власній неперевершеності. 

— А ти маєш щось проти? — усміхнувся він, наче взагалі ні на секунду не сумнівався в тому, що я з радістю погоджуся на таку щедру «пропозицію». 

І що я там буквально хвилину тому думала про хорошого, шляхетного хлопця? Беру всі свої наївні думки назад! Переді мною стояв класичний, самозакоханий придурок, який просто звик, що в цьому житті йому все дається без жодних зусиль. Що будь-яка дівчина мріє за будь-яку ціну потрапити в його ліжко. 

Я міцно стиснула зуби, відчуваючи, як до горла підкочує хвиля нудоти. Як же це огидно й гидко. 

— Бачу, я тебе дуже сильно переоцінила, Соколовський, — прошипіла я, ледь стримуючи шалене бажання врізати йому прямо тут, під дверима бібліотеки. 

Різко відвернувшись, я швидко рушила до виходу з коридору, але Влад виявився спритнішим — його залізні пальці миттєво перехопили моє зап’ясток, зупиняючи. 

— Я досі чекаю на відповідь, — впевнено й навіть трохи владно заявив цей ідіот. 

Ну що ж... бачив Бог, я дуже намагалася тримати себе в руках. Різко смикнувши руку на себе, я розвернулася й з усієї сили, вкладаючи всю свою лють, врізала йому дзвінкого ляпаса по обличчю. Звук удару відлунням рознісся по порожньому коридору. 

— Сподіваюся, така відповідь тебе повністю влаштує, — прошипіла я йому в обличчя, а потім розвернулася й швидким, майже біжучим кроком попрямувала до вихідних дверей корпусу. 

На вулиці мене одразу ж зустрів колючий, пронизливий зимовий вітер із заметіллю. Пальці на правій руці, що неприємно нили після сильного удару, і спробувала бодай трохи вирівняти своє збите дихання. 

Шалена лють у моїх грудях змішалася з якимось дивним, гірким розчаруванням. Чому він взагалі вирішив, що я погоджуся на таке приниження? Невже він настільки звик до легкодоступності, що поставив мене в один ряд із тими дівчатами, які втрачають розум від одного його погляду? 

Я глибоко видихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння в тілі, коли зовсім поруч із тротуаром голосно й вимогливо засигналив автомобіль. 

Повернувши голову на звук, я відчула, як злість спалахнула всередині з новою, ще руйнівнішою силою. 

Повільно, точно зі швидкістю мого кроку, поруч по засніженій дорозі рухався розкішний синій Porsche, а за кермом сидів... Ну звісно ж, хто б сумнівався! 

— Сідай у машину, — скомандував Влад, прочиняючи пасажирське вікно. 

— Обійдуся! — роздратовано відрізала я, навіть не глянувши в його бік. 

Я чудово розуміла, що своєю впертістю зараз остаточно втрачаю єдиний реальний шанс на нормальну здачу курсової роботи Гавриленку, та по-іншому я просто не могла вчинити. Я ніколи в житті не стану опускатися до такого бруду й спати з хлопцем через якусь оцінку чи книгу, якою б потрібною вона не була. Гордість коштує значно дорожче. 

— Та годі тобі дутися! Це був просто жарт! Можливо, трохи невдалий, визнаю, — крикнув Влад. 

— О, я в повній мірі оцінила твої видатні гумористичні здібності, Соколовський! — фиркнула я, ще більше прискорюючи свій крок. 

Вітер тим часом ставав дедалі сильнішим, пронизуючи мою тонку куртку наскрізь. Холод безжально забивався під одяг, сковуючи плечі й змушуючи мене дрібно тремтіти. Усе, про що я зараз мріяла — це якнайшвидше сісти в теплу маршрутку, дістатися додому, залізти під ковдру й випити гарячого чаю. 

— Я ж знаю, що ця книга тобі справді необхідна — Влад продовжував уперто їхати поруч. 

— Без тебе якось розберуся! 

— Окей, тоді давай я хоча б просто підвезу тебе додому, я ж бачу ти мерзла, — запропонував він, і що я чую? Невже в його голосі прозвучали якісь людські, майже турботливі нотки. Проте, вдруге я на це не куплюся! 

— Мажор! — ледь стримуючи емоції вимовила я, зупиняючись. — Їхав би ти вже... у своїх надважливих справах і залишив мене в спокої. 

— Та ти подивися, яка на вулиці заметіль починається! — Влад теж зупинив машину й трохи підвищив голос, явно втрачаючи терпіння. — І твій верхній одяг, якщо чесно, взагалі не розрахований на таку погоду. Захворієш же! 

Я різко розвернулася до автомобіля. Глибоко вдихнула холодне повітря, намагаючись вгамувати внутрішній ураган. Повільно підійшла до Porsche й нахилилася до відчиненого вікна, щоб він міг чітко бачити кожну емоцію на моєму обличчі.
У моїй голові в цю мить вирували десятки гострих, образливих фраз, але я зібрала всю свою витримку в кулак. 

— Гадаю, тобі вже пора закривати це вікно. А то ще, не дай Боже, ненароком продує твою дорогоцінну мажорську голову, — максимально серйозно й холодно заявила я.
І не втрачаючи більше жодної секунди на безглузді розмови, рішуче розвернулася й рушила до зупинки. Якраз у цей момент до бордюру з шумом під’їхала моя маршрутка. Я полегшено видихнула і, швидко зайшла в салон. 

Увесь вечір мене продовжувало трусити від люті. Я б віддала зараз дуже багато, аби повернути час назад і врізати йому по його нахабному обличчю ще кілька разів. Саме через ці переживання я взагалі не змогла нормально зосередитися на роботі в кафе: плутала замовлення клієнтів, перепитувала їх по кілька разів і навіть примудрилася переплутати столики з десертами — вперше за весь час моєї бездоганної роботи. 

Та найгірше було те, що навіть удома, абсолютно знесилена після важкої зміни, я все одно не могла заснути. 

Мене невідступно переслідувала одна й та сама нав'язлива думка: чи впізнав він мене? Можливо саме через цей поцілунок в клубі, він вирішив що я одна з тих легко доступних дівчат. Можливо, це лише для мене, наївної дурепи, він став чимось особливим, а для нього — звичайним секундним епізодом. І чому, власне, від цієї думки моє серце так боляче й тоскно стискається? 

З цими важкими роздумами я прокрутилася в ліжку більшу частину ночі. А вранці ледь змусила себе піднятися по будильнику, через що мало не запізнилася на першу пару. 

Сьогоднішній день не задався з самого ранку, і винуватцем цього хаосу був виключно він — цей зарозумілий, нестерпний мажор. Моя голова буквально вибухала від думок про його вчорашню нахабну пропозицію. Вона просто не вкладалася в моїй голові! Як можна взагалі запропонувати подібне дівчині, яку ти бачиш уперше в житті й навіть не знаєш її імені?! Хоча... у таких золотих хлопчиків, мабуть, свої специфічні уявлення про мораль та межі дозволеного. І судячи з його занадто спокійного вигляду, подібні брудні угоди для нього — звична повсякденна справа. 

На великій перерві, я вирушила до центрального холу — на наше звичне місце біля великого вікна. Але замість порожнього підвіконня на мене там чекала справжня несподіванка. 

Прямо на тому місці, де я зазвичай любила сидіти, самотньо лежала товста книга в темній палітурці. Вільгельм Віндельбанд.
Я різко завмерла на місці, відчуваючи, як серце зрадницьки пропустило удар. Звідки вона тут взагалі взялася? 

Я повільно, крок за кроком зробила кілька рухів уперед, наче боялася, що книга зараз просто випарується в повітрі. Усередині миттєво завирував складний коктейль із суперечливих емоцій. 

Піднявши погляд, я озирнулася довкола й одразу ж зустрілася з його очима. Влад сидів у самому центрі своєї галасливої компанії, розслаблено розвалившись у шкіряному кріслі так, ніби весь цей навчальний заклад належав йому одному. Але зараз уся його увага була прикута виключно до мене. Його очі були уважними, темними, з легкою, ледве помітною насмішкою в глибині. Він явно відверто насолоджувався цією сценою, ніби заздалегідь передчуваючи свій тріумф — як я слухняно схоплю цю рідкісну книгу й тим самим прийму його правила гри. 

Я міцно стиснула губи в одну тонку лінію. Ти дійсно цього чекаєш, Соколовський? Відчула, як з самих глибин душі піднімається гаряча хвиля обурення й протесту. Навіть знаючи що без цієї книги я завалю курсову. Я не візьму її. 

Звичайно, мені в цю секунду так шалено хотілося б помилятися. Щоб зараз крізь натовп прибігла задихана Аня й радісно сказала, що це вона якимось дивом зуміла дістати це видання для мене. І Аня дійсно з'явилася в холі буквально за мить... Але її здивування від побаченого на підвіконні було не менше, ніж моє власне. 

— Ого, Кать! — ошелешено вигукнула подруга, — Та це ж той самий Віндельбанд! Звідки він тут? 

— Я бачу, — глухо й роздратовано пробурмотіла я, ледве стримуючи внутрішнє тремтіння. — А тепер ходімо негайно звідси! — я швидко й міцно схопила подругу за руку, розвертаючи її в бік виходу з холу. 

— Але ж зачекай! Книга! Ти ж так шукала її! — спробувала протестувати Аня, не розуміючи моєї реакції. 

— Ань, я тобі все поясню пізніше, а зараз ми просто йдемо звідси! — тихо, але дуже переконливо прошипіла я, а тоді впевнено обійшла підвіконня й просто пройшла повз, навіть не глянувши в бік праці німецького філософа. 

Увесь цей час, поки ми крокували до дверей, я буквально шкірою відчувала на собі його важкий, пронизливий погляд. І вже майже біля самого виходу з холу я все ж таки не витримала й наважилася востаннє обернутися, щоб поглянути на нього.
Влад усе ще сидів у своєму кріслі, але тепер його розслаблена поза кардинально змінилася. Лікті впевнено спиралися на підлокітники, а довгі пальці були міцно зчеплені в замок перед обличчям. Він більше не виглядав розслабленим, упевненим у своїй легкій перемозі. Його густі брови злегка зійшлися на переніссі, а губи напружено стиснулися, видаючи сильне, неприховане здивування моїм вчинком. 

Наші погляди знову зустрілися на відстані кількох метрів. І в куточках моїх губ на мить промайнула тінь ледь помітної, тріумфальної посмішки. Не насмішливої — скоріше гордої й дуже задоволеної своєю маленькою перемогою. Насолоджуючись цим швидкоплинним моментом, я рішуче й упевнено вийшла з холу на коридор.


Щойно ми опинилися в тихішому бічному коридорі, Аня вимогливо схрестила руки на грудях і перегородила мені шлях: 

— Так, а тепер розповідай усе негайно. Що це зараз взагалі було? 

Я важко, втомлено зітхнула й без прикрас розповіла їй про наш учорашній вечірній інцидент під бібліотекою. 

— Та я просто повірити в це не можу! — вигукнула Аня, ледь стримуючи емоції на весь коридор. — Він справді на повному серйозі запропонував тобі... це в обмін на якусь книгу?! Оце так нахабство! 

Я лише мовчки кивнула, опустивши голову донизу. Говорити про такі речі вголос було насправді дуже соромно, хоча моєї провини в цій брудній ситуації було рівно нуль. Ми навіть не були з ним нормально знайомі, і я жодним своїм жестом чи словом не давала йому приводу для подібних ницих пропозицій. 

— Хоча, якщо подумати... ще в холі було чітко видно, що він тобою не на жарт зацікавився, — Аня задумливо примостилася на краєчку підвіконня. — Мене ще тоді сильно вразило, що сам Влад Соколовський раптом вирішив заступитися за нас. Це ж взагалі на нього не схоже. 

— Ой, було б значно простіше для всіх нас, якби він взагалі мною не цікавився! — незадоволено пробурчала я, притулившись спиною до холодної стіни. 

— Простіше? — з явними нотками сарказму перепитала подруга. — Кать, ти взагалі хоч трохи усвідомлюєш, що практично всі дівчата нашого університету мріють отримати бодай крихту його особистої уваги? А він сам ходить за тобою! 

— Та він мені не на каву сходити запропонував, Ань! А просто переспати за потрібну книгу! — роздратовано й пошепки випалила я, відчуваючи, як знову закипаю. — Уявляєш взагалі весь цей абсурд? Про що тут, скажи мені, мріяти? Про роль чергової іграшки на одну ніч? 

— Ну так, згодна, це дійсно звучить брудно... Але повір мені, навіть на таких умовах без книги охочих у нас в універі знайшлося б більше ніж достатньо. 

— Знаю я все це, — втомлено видихнула я, заплющуючи очі. — Але мені від цього знання зараз взагалі не легше. 

Аня лише розуміюче й співчутливо кивнула:
— І що ти тепер плануєш робити далі? 

— Піду прямо зараз знову в бібліотеку. Спробую ще раз перерити всі старі архіви, може, знайду хоч якісь корисні конспекти чи журнальні статті за цією темою. 

У читальній залі бібліотеки я в підсумку просиділа майже три виснажливі години, і, чесно кажучи, це було абсолютне марнування мого часу. Якась уривчаста інформація про німецьку філософію в старих журналах, звісно, знайшлася, але цих крихт було катастрофічно замало для того, щоб написати дійсно хорошу й глибоку курсову роботу. А мені життєво необхідна була тільки відмінна оцінка. Втрачати підвищену стипендію через примхи Гавриленка я точно не могла собі дозволити. 

Я вже фізично відчувала, як в очах починають зрадницьки плисти дрібні літери, голова гуде від перевтоми, а мозок навідріз відмовляється думати. Я на кілька секунд заплющила очі, з силою потираючи пальцями потилицю й перенісся. Але коли нарешті розплющила їх знову, прямо перед моїм носом на столі лежала та сама книга Віндельбанда в темній обкладинці.
Господи, невже я від перевтоми вже починаю повільно сходити з розуму й бачити галюцинації? 

Я кілька разів сильно потерла очі руками, щиро сподіваючись, що це просто міраж або сон. Але книга нікуди не зникла, продовжуючи реально лежати на лакованому дереві столу. 

— Що це таке? — здивовано й трохи перелякано запитала я, швидко підводячи погляд вгору. 

Поряд із моїм столом стояв худий, незнайомий мені хлопець-першокурсник у великих окулярах, який ніяково переминався з ноги на ногу. 

— Книга, — коротко й несміливо кинув він, опускаючи очі. 

— Це я й сама чудово бачу. Звідки вона тут взялася? 

— Мені її щойно дали на коридорі й попросили передати особисто тобі в руки. 

— Хто саме? — напружилася я. 

— Я нічого не знаю. Мене просто попросили віддати книгу і все, — швидко проговорив першокурсник, явно бажаючи якнайшвидше піти. 

Соколовський. А цей мажор, виявляється, значно наполегливіший і впертіший, ніж я думала раніше. Але чого він цим добивається? Чорт! Як же хочеться взяти її, та забути про ці безсонні ночі в бібліотеці, але я не могла, мені просто не дозволяла власна самоповага. 

— Забери її назад і віддай тому, хто її тобі вручив. Вона мені не потрібна, — твердо сказала я, відсуваючи книгу від себе. 

Хлопець злякано похитав головою, відступаючи на крок назад:
— Ні, вибач, я не буду цього робити. Мені сказали просто передати й піти. 

— Ну тоді нехай вона так і залишається лежати тут на столі! — з викликом промовила я, швидко збираючи свої зошити й ручки в рюкзак. — І якщо вона раптом зникне або її хтось забере — відповідати перед власником будеш виключно ти! 

Я рішуче застебнула рюкзак, закинула його на плече й швидко пішла до виходу з читальної зали. Але вже перед самими дверима все ж таки не втрималася й на секунду озирнулася назад. Першокурсник, трохи повагавшись і злякано озирнувшись на бібліотекарку, все ж слухняно взяв книгу зі столу. 

Та вже в кінці коридору, за своєю спиною я  почула вже знайомий, голос, від якого всередині все миттєво стиснулося: 

— Невже ти дійсно готова через свою дурну дівочу гордість просто так завалити курсову роботу й вилетіти зі стипендії? 

Його слова чітко й голосно рознеслися по порожньому коридору, віддаючись приглушеною луною від стін. 

Я роздратовано закотила очі до стелі й повільно, демонструючи повний спокій, розвернулася до нього обличчям. 

— Уяви собі, Соколовський! — голосно й чітко відповіла я, впевнено схрестивши руки на грудях. — У нашому світі все ще існують дівчата, які мають почуття власної гідності, гордість та самоповагу! І які за потреби можуть без жодних вагань послати куди подалі будь-якого нахабного й самозакоханого мажора з його брудними пропозиціями! 

Мої сміливі й різкі слова явно дуже сильно не сподобалися Владу. Його красиве обличчя миттєво напружилося, погляд темних очей став майже чорним і небезпечним. 

— Ти що, дурепа взагалі?! — раптом спалахнув він, роблячи швидкий крок у мій бік. — Сама ж собі зараз гірше робиш через якісь дурні принципи! Я ж тобі людською мовою сказав ще в машині — це був просто дурний жарт! А тепер швидко бери цю книгу й не випендрюйся тут переді мною! 

Він простягнув мені книгу, яку вже встиг забрати у переляканого першокурсника, але я навіть не поворухнулася й не зробила жодного кроку назад, продовжуючи твердо стояти на своєму місці. 

— Це ти справжній ідіот, Соколовський! — на одному диханні випалила я, дивлячись прямо в його розгніване обличчя. — Якщо ти досі своєю мажорською головою не зміг зрозуміти елементарної речі: мені від тебе нічого не потрібно! Ні допомоги, ні твоїх книг, ні твоїх дурних жартів! 

Мій голос під кінець фрази зірвався на емоційний крик, який відлунням прокотився коридором. Влад від такої раптової й сміливої відсічі навіть здивовано кліпнув кілька разів, на мить втративши свій звичний дар мови. 

Я більше не збиралася витрачати на цього зарозумілого хлопця свій час та нерви. Рішуче розвернувшись, я швидким кроком попрямувала до виходу на вулицю.
Сьогодні ввечері на мене ще чекала дуже важка й довга зміна в кафе, і витрачати свої останні сили на роздуте до небес его Влада Соколовського я точно не планувала.