Розділ 9

Наступний ранок зустрів мене морозом і рясним снігом. Моя куртка явно не годилася для такої погоди, тому довелося шукати щось справді тепле. Купити новий одяг я не могла собі дозволити, тож вирішила зазирнути до маминого гардероба. Сучасні модні тенденції це цілком дозволяють. Та й, як не дивно, багато речей, що зараз у тренді, можна знайти саме в її шафі. Одним словом — мода повертається. 

Звичайно, є відмінності в матеріалах і крої, але, як на мене, раніше речі були значно якісніші. Ось, наприклад, молочний в’язаний светр прямого крою з об’ємним коміром-гольфом. Йому вже купа років, а виглядає, наче новий. До того ж, я нещодавно бачила таку саму модель в інтернет-магазині. Саме тому сьогодні вирішила одягнути його. Також натягнула теплі колготки та сірі джинси. Хворіти мені зараз точно не можна. 

Перша пара сьогодні — філософія. І я просто ненавиджу цей предмет. Ну, якщо чесно, не так сам предмет, як його викладача. Професор Гавриленко — повнуватий сивий чоловік років шістдесяти п’яти, який вимагає знань на рівні профільного предмета. А підготовка до його пар займає пів дня. У мене, на жаль, стільки часу немає, тому часто доводиться вчитися ночами. 

До того ж, він приймає семінари виключно за власними конспектами. 

— А також нагадую, що з наступного тижня чекаю на здачу ваших курсових робіт! — урочисто заявив він, оглядаючи аудиторію. — На все добре і до побачення! 

Професор пішов, а я від жаху схопилася за голову. 

Чорт, чорт, чорт! Курсова! Я зовсім про неї забула! 

— О, подруго, ти попала! — співчутливо заявив Паша. — Я майже всі канікули в бібліотеці просидів. 

— Дякую, ти мене дуже заспокоїв, — саркастично пирхнула я, виходячи з кабінету. 

Вітаю, Стрілецька, ще одна проблема в скарбничку. Річ у тому, що Гавриленко не приймає курсових, написаних за матеріалами з інтернету. Вся інформація повинна бути виключно з книг. І ця новина мене не тішить. 

На великій перерві ми з Пашею вирушили до їдальні, де вже чекала моя вчорашня знайома. Я одразу помітила Аню — вона сиділа за столиком, нудьгуючи над телефоном. 

— Привіт! — весело кинула я, підходячи до неї. 

— О, привіт! — трохи розгублено відповіла вона, помітивши, що я не сама. 

— Познайомтесь, це Паша, мій одногрупник, — швидко представила я. — А це Аня, моя нова знайома. 

Вони кивнули одне одному в знак вітання. 

— Радий знайомству, — трохи ніяково сказав Паша. — Що ж, Кать, ідемо за обідом? — звернувся він уже до мене, киваючи на чергу студентів. 

— Так, звичайно! — кивнула я, кинула сумку на стілець і вже збиралася йти, але Аня мене зупинила. 

— Взагалі-то, я взяла й для тебе чай та булочку, — сказала вона, показуючи на стіл, де стояли два стакани з чаєм і дві булочки. — Просто я не знала, що ти будеш не сама… 

— Все гаразд! — швидко запевнив Паша, доброзичливо посміхаючись. — Піду щось собі куплю. 

Він попрямував до каси, а я сіла навпроти Ані. 

— Давай я поверну тобі гроші? — запропонувала я, притягуючи ближче стакан з чаєм. 

— Ні, ти що! Це подяка за вчорашнє. Ти так швидко втекла, що я навіть не встигла подякувати за допомогу. 

— Та припини, все гаразд! 

— Ні, справді! — серйозно відповіла вона. — Учора там було багато моїх знайомих, одногрупників… навіть хлопець, якому, як мені здавалося, я подобаюся, — у голосі Ані прозвучала гірка нотка. — Але ніхто з них не заступився за мене. Лише ти, людина, яка знала мене всього кілька годин. Я справді це ціную. Дякую тобі! 

Я відчула, що її слова щирі, і мені стало тепло на душі. 

— Рада була допомогти, — посміхнулася я. — Крім того, у нас один-один. Ти ж учора теж мене круто виручила! — додала, підморгуючи. 

Аня весело посміхнулася, але вже за секунду її обличчя застигло. Вона дивилася кудись позаду мене, і те, що вона там бачила, явно їй не подобалося… 

Антон прямував у наш бік, а від його злого погляду по спині пробігли мурахи. У голові закралася тривожна думка: сьогодні ми так легко від нього не позбудемося. Проте, коли хлопець порівнявся з нашим столом, він лише на мить зупинився, наче хотів щось сказати, а тоді зціпив зуби й мовчки пройшов повз.

— Дивно! Я думала, він нас тут зараз у порошок зітре! — здивовано пробурмотіла Аня, проводжаючи його поглядом. 

Я була з нею цілком згодна. 

— Кать, ти точно не знайома із Соколовським? — раптом запитала подруга, нахиляючись ближче. 

— Ні! — впевнено відповіла я. — Чому питаєш? 

— Впевнена, якби не він… — Аня хитнула головою в бік столиків позаду мене. — То сьогодні було б продовження вчорашнього концерту! 

Я машинально повернулася й наткнулася на пронизливий погляд Соколовського. Він сидів у галасливій компанії університетської еліти й навіть не намагався приховати, що відверто витріщається на мене. Від його погляду по тілу пройшов електричний струм. Я різко відвела очі, вдаючи, що нічого не помітила. 

— Чому ти так думаєш? — запитала я, намагаючись звучати спокійно. 

— Антон ішов до нас явно з якоюсь метою, — впевнено сказала Аня. — Але щойно побачив Влада, одразу передумав і пішов геть. 

Вона знову нахилилася ближче, майже пошепки додавши: 

— І ось тут виникає питання: з якого дива сам Влад Соколовський вирішив нас захистити? 

Я ледь стримала зітхання. 

— Ань, ну що ти дурницями голову забиваєш? — кинула я, намагаючись говорити якомога спокійніше, хоча й сама до кінця не вірила своїм словам. 

На щастя, в цей момент до нас підсів Паша, і розмова плавно перейшла на іншу тему. Та слова Ані не давали мені спокою. Чому він заступився за нас? Це просто збіг? Чи він справді мене впізнав? 

Десь глибоко в душі промайнула легка нотка надії. Але я швидко відігнала ці думки. Мажори не бачать нікого й нічого, окрім собі подібних. 

Я знову поглянула в бік Соколовського. Він весело щось розповідав, абсолютно не звертаючи на мене уваги. Немов це не він ще кілька хвилин тому свердлив мене поглядом. А поруч із ним сиділа "принцеса-жаба", яка, здавалося, ще трохи — і просто ляже на нього.