Розділ 9

Наступний ранок зустрів мене колючим січневим морозом і рясним лапатим снігом, який стрімко замітав тротуари. Моя звичайна осіння куртка явно не годилася для такої екстремальної погоди, тому довелося гарячково шукати вдома щось справді тепле. Купити новий якісний одяг посеред зими я просто не могла собі дозволити фінансово, тож вирішила влаштувати ревізію в маминому гардеробі. Сучасні підліткові тренди це цілком дозволяють — ба більше, як не дивно, багато крутих речей, які зараз на піку популярності серед молоді, можна знайти саме в глибинах шафи старшого покоління. Одним словом — мода завжди повертається. 

Звичайно, є помітні відмінності в сучасних матеріалах і крої, але, як на мене, раніше речі шили значно якісніше й на совість. Ось, наприклад, теплий молочний в’язаний светр прямого силуету з об’ємним високим коміром-гольфом. Йому вже купа років, а виглядає він так, наче його тільки вчора зняли з вітрини. До того ж я нещодавно бачила майже таку саму модель у дорогому інтернет-магазині за якісь шалені гроші.  Для надійності я натягнула щільні теплі колготки та улюблені сірі джинси. Хворіти мені зараз — у розпал навчання та спортивного сезону — точно не можна. 

Перша пара сьогодні — філософія. І я просто всією душею ненавиджу цей предмет. Ну, якщо бути до кінця чесною, не так саму філософію, як нашого викладача. Професор Гавриленко — повнуватий, суворий сивий чоловік років шістдесяти п’яти, який вимагає від звичайних студентів знань на рівні профільного філософського факультету. Підготовка до його семінарів зазвичай займає добру половину мого дня. У мене, на жаль, через роботу та тренування стільки вільного часу ніколи немає, тому часто доводиться вчитися ночами, буквально засинаючи над роздруками. 

До того ж Гавриленко — відомий педант і приймає відповіді на семінарах виключно за власними, лекційними конспектами. 

— А також наполегливо нагадую шановному панству, що з наступного тижня я чекаю вас для здачі ваших курсових робіт! — урочисто й гучно заявив він наприкінці пари, суворо оглядаючи аудиторію поверх окулярів. — На все добре і до побачення! 

Щойно професор зібрав свої папки й вийшов із кабінету, я від раптового жаху схопилася руками за голову. 

Чорт, чорт, чорт! Курсова! Я через усі ці події абсолютно забула про її існування! 

— О, подруго, та ти конкретно попала! — співчутливо похитав головою Паша, збираючи зошити в рюкзак. — Я особисто майже всі зимові канікули в міській бібліотеці просидів, щоб хоч щось пристойне написати. 

— Дуже дякую тобі, Паша, ти мене зараз просто неймовірно заспокоїв, — саркастично пирхнула я, закидаючи сумку на плече й виходячи з галасливої аудиторії. 

Вітаю, Катерино Стрілецька, отримай ще одну серйозну проблему в свою й без того переповнену скарбничку неприємностей. Річ у тім, що Гавриленко принципово не приймає курсових робіт, які скопійовані з матеріалів в інтернеті. Він перевіряє кожне джерело, і вся інформація повинна спиратися виключно на реальні друковані книги. І ця новина мене зараз взагалі не тішила. 

На великій перерві ми з Пашею вирушили до університетської їдальні, де на нас уже чекала моя вчорашня знайома. Я одразу помітила Аню в натовпі — вона сиділа за  столиком, нудьгуючи й безцільно гортаючи стрічку в телефоні. 

— Привіт! — весело гукнула я, підходячи ближче. 

— О, привіт! — трохи розгублено відповіла Аня, помітивши, що я прийшла не сама. 

— Познайомтесь, будь ласка. Це Паша, мій одногрупник і вірний супутник у навчальних муках, — швидко представила я хлопця. — А це Аня, моя нова знайома. 

Вони ввічливо кивнули одне одному на знак вітання. 

— Дуже радий знайомству, — трохи ніяково промовив Паша, потираючи потилицю. — Що ж, Кать, ходімо штурмувати буфет за обідом? — звернувся він уже до мене, киваючи на довгу чергу голодних студентів біля каси. 

— Так, звичайно, ходімо! — кивнула я, кинула свою сумку на вільний стілець поруч з Анею й уже збиралася йти, але дівчина легенько зупинила мене за руку. 

— Взагалі-то, я вже взяла для тебе гарячий чай та свіжу булочку, — ніяково посміхнулася вона, показуючи на стіл, де стояли два паперові стаканчики та тарілка з випічкою. — Просто, я справді не знала, що ти сьогодні будеш не сама… 

— О, все гаразд, не переймайся! — швидко й доброзичливо запевнив її Паша, щиро посміхаючись. — Я без проблем піду й куплю собі щось сам. 

Він попрямував до каси, а я з полегшенням сіла на стілець навпроти дівчини. 

— Ань, давай я поверну тобі гроші за все це? — запропонувала я, дістаючи гаманець і притягуючи до себе тепліший стаканчик із чаєм. 

— Ні, навіть не думай! — категорично заперечила вона, замахавши руками. — Вважай це моєю маленькою подякою за вчорашній порятунок. Ти тоді так швидко й раптово втекла на роботу, що я навіть не встигла нормально сказати тобі «дякую». 

— Та припини, все гаразд! На моєму місці так вчинив би кожен. 

— Ні, насправді ні, — серйозно й дуже тихо відповіла Аня, і її погляд на мить потьмянів. — Учора в тому холі було повно моїх хороших знайомих, одногрупників… там стояв навіть хлопець, якому, як мені тривалий час здавалося, я дуже подобаюся. Але ніхто з них навіть слова не сказав на мій захист. Усі просто стояли й дивилися. Лише ти, людина, яку я знала всього кілька годин, сміливо заступилася за мене перед цим неадекватним Антоном. Я справді дуже сильно це ціную. Дякую тобі, Катю! 

— Рада була допомогти, — тепло посміхнулася я у відповідь. — Крім того, давай вважати, що у нас тепер один-один. Ти ж учора мене теж круто виручила на змаганнях! — додала я, змовницьки підморгнувши подрузі. 

Аня весело посміхнулася, але вже за секунду її обличчя буквально застигло й зблідло. Вона дивилася кудись мені за спину, і те, що вона там бачила, їй явно дуже не подобалося… 

Я обернулася. Антон Макарський упевненою й важкою ходою прямував через усю їдальню прямо в наш бік, а від його злого, колючого погляду по моїй спині миттєво пробігли неприємні мурахи. У голові закралася тривожна й панічна думка: здається, сьогодні ми так просто від нього не відбудемося й скандалу не уникнути. Проте, коли хлопець порівнявся з нашим столом, він лише на мить зупинився, наче хотів виплюнути якесь чергове образливе слово, але раптом сильно зціпив зуби, різко відвернувся й мовчки пройшов повз нас далі до виходу. 

— Дивно... Дуже дивно! Я була впевнена, що він нас тут зараз просто в порошок зітре! — здивовано пробурмотіла Аня, проводжаючи його напруженим поглядом. 

Я була з нею абсолютно згодна. Антон явно не з тих, хто так легко прощає образи. 

— Кать, слухай... а ти точно не знайома з Соколовським? — раптом запитала подруга, нахиляючись через стіл майже впритул до мене. 

— Ні, звісно ні! — впевнено й навіть трохи занадто різко відрізала я. — А чому ти про це питаєш? 

— Бо я впевнена: якби зараз за нами не спостерігали... — Аня ледь помітно хитнула головою в бік дальніх столиків позаду мене, де зазвичай збиралася «еліта». — То сьогодні ми б точно отримали дуже неприємне продовження вчорашнього концерту від Антона! 

Я машинально, повернула голову назад і миттєво наткнулася на прямий, пронизливий погляд Соколовського. Він невимушено сидів у галасливій компанії університетської золотої молоді, ліниво крутив у руках телефон і навіть не намагався приховати того факту, що відверто й пильно витріщається на мене. Від цього тривалого зорового контакту по всьому моєму тілу пройшов сильний електричний розряд. Я різко відвела очі назад до свого чаю, вдаючи, що абсолютно нічого не помітила й мені байдуже. 

— Чому ти взагалі так думаєш? — запитала я в Ані, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога спокійніше й байдужіше. 

— Та тому, що Антон ішов до нашого столу явно з якоюсь агресивною метою, — впевнено прошепотіла Аня. — Але щойно він перевів погляд у куток їдальні й зустрівся очима з Владом, одразу якось знітився, передумав і швидко пішов геть. 

Вона знову нахилилася ще ближче, переходячи на змовницький шепіт:
— І ось тут у мене виникає логічне питання: з якого дива сам Влад Соколовський уже другий день поспіль бере нас під свій негласний захист? 

Я ледь стримала важке зітхання, відчуваючи, як серце знову зрадницьки прискорює свій ритм. 

— Ань, ну що ти собі забиваєш голову різними дурницями й теоріями змов? — легковажно кинула я, намагаючись посміхнутися, хоча в глибині душі й сама до кінця не вірила власним словам. 

На щастя, саме в цей напружений момент до нашого столу нарешті підсів Паша, і розмова сама собою плавно перейшла на обговорення майбутніх семінарів. Та слова Ані все одно глибоко засіли в моїй голові й не давали мені спокою. Чому він дійсно заступився за нас тоді? Це просто випадковий збіг обставин? Чи він справді мене впізнав? 

Десь глибоко в душі, попри здоровий глузд, знову промайнула легка, солодка нотка надії. Але я зусиллям волі швидко відігнала ці дурні думки. Багаті мажори на кшталт Соколовського ніколи не бачать нікого й нічого навколо себе, окрім власного его та собі подібних представників «еліти». 

Я знову нишком кинула швидкий погляд у бік їхнього столу. Влад уже весело щось розповідав своїм друзям, абсолютно не звертаючи на мене жодної уваги. Немов це не він ще кілька хвилин тому буквально свердлив мене своїм важким поглядом. А поруч із ним сиділа принцеса-жаба», яка, здавалося, ще трохи — і просто привселюдно вляжеться на його плече. 

Стоп! А яка мені взагалі різниця, хто там поруч із ним сидить і так нав'язливо до нього треться? Мені взагалі має бути байдуже! І взагалі... 

— Катя? Кать! Прийом, ти мене чуєш чи ні? — голосний заклик Ані нарешті прорвався крізь мої хаотичні думки. 

Я швидко моргнула, фокусуючи зір, і перевела погляд на подругу, яка здивовано дивилася на мене, активно махаючи долонею перед моїм обличчям. 

— Що? Вибач, я трохи відволіклася... — зосередилася я на ній. 

— Питаю, ти чого у хмарах літаєш? 

— Ем... Та я... Я просто про цю дурну курсову роботу задумалась, — швидко випалила я перше, що спало мені на думку, аби не виказувати своїх справжніх переживань. 

— А яку саме тему тобі Гавриленко дав? — зацікавлено запитала Аня, відкушуючи булочку. 

— Та там якась складна тема з німецької філософії, — важко зітхнула я, ніби вже фізично відчуваючи вагу всіх тих недоспаних ночей, які чекають на мене попереду. 

— Ох, цей професор Гавриленко — ще той відомий нервоїд та садист! — скривилася Аня, співчутливо киваючи. — Я чудово пам’ятаю, як він минулого року нещадно валив наш курс на цих курсових... Це була просто якась жесть! Половина групи на перездачу пішла. 

Її слова, звісно, взагалі не додали мені оптимізму. 

— Ага, дуже дякую за таку теплу моральну підтримку, — вимучено й слабо посміхнулася я. 

— Ой, вибач, я не хотіла тебе лякати! — швидко виправилася вона, а тоді з надією запитала: — То, може, я зможу тобі якось допомогти? 

— Головна проблема в тому, що наша Стрілецька взагалі геть чисто забула про існування цієї курсової, — вставив свої п’ять копійок Паша, навіть не даючи мені можливості відповісти самостійно. — А офіційний дедлайн здачі на кафедру — вже наступного тижня! 

— Оу, ну це дійсно кепсько... — співчутливо протягнула Аня, але майже одразу оптимістично додала: — Проте ніякої смертельної трагедії немає! Час ще трохи є, прорвемося! 

— Час-то, може, й є, — знову зітхнула я, безцільно колотячи ложечкою чай. — Але потрібної мені інформації з моєї специфічної теми в інтернеті практично немає. Лише загальні фрази. 

— Ну, Гавриленко завжди дає студентам максимально закручені й рідкісні теми, — задумливо кивнула дівчина. — Але почекай... я точно пам’ятаю одну дуже хорошу книгу, яка мені особисто минулого року неймовірно допомогла з цим періодом філософії. Наша староста Марина дала її мені тоді почитати на кілька днів... От тільки я, хоч убий, зараз не можу згадати її точну назву та автора! 

— Дуже шкода... — розчаровано й тихо видихнула я, відчуваючи, як остання ниточка надії вислизає з рук. 

— Хоча стій! — Аня раптом тріумфально підняла вгору вказівний палець. — Я  обов’язково напишу Марині, й запитаю автора цієї книги й одразу ж скину тобі в месенджер! 

— Справді? Ой, Ань, ти б мене цим просто неймовірно виручила! 

Після ситного обіду ми всі разом вирушили на наступні пари, і вже за якихось пів години на мій телефон дійсно прийшло обіцяне повідомлення від Ані з точною назвою та автором рідкісної книги. Щоправда, як виявилося з її наступного повідомлення, книга Марині вже давно не належала — вона повернула її власнику. Отже, мені залишалося лише одне: спробувати знайти це рідкісне видання самостійно в стінах нашого університету.
Та моя радість, на жаль, виявилася передчасною. 

Я тихо зачинила важкі дерев’яні двері університетської бібліотеки й стомлено потерла потилицю руками. Моя остання надія на швидке написання та нормальну здачу курсової роботи розбилася вщент після короткої розмови з бібліотекаркою — милою, сухорлявою жіночкою у величезних окулярах із чудернацькою пишною зачіскою на голові. 

— Книг Вільгельма Віндельбанда в нашому фонді зараз взагалі немає, дівчинко, — з щирим жалем у голосі повідомила вона мені кілька хвилин тому. — Це дійсно дуже велика рідкість у наш час. І якщо чесно, я дуже сильно сумніваюся, що ти зможеш знайти хоча б один примірник у звичайних міських бібліотеках. Його давно не перевидавали. 

Це, звісно, був ще не кінець світу, але ця книга значно полегшила б мені написання складної роботи й врятувала б від неминучого гніву Гавриленка. 

Я вже збиралася приречено йти в бік виходу з корпусу, як раптом глибокий, оксамитовий і такий знайомий чоловічий голос пролунав прямо за моєю спиною, змусивши моє серце миттєво підстрибнути до самого горла: 

— Ей, почекай! 

Я мимоволі, затамувавши подих, повільно обернулася назад. І в цю мить я просто відмовилася вірити власним очам.
Впевненою, невимушеною хижою ходою прямо до мене по порожньому коридору прямував сам Влад Соколовський.