Розділ 8

КАТЯ 

Я більше не хочу мучити себе здогадками, тому нарешті повертаю голову в той бік, куди спрямовані погляди всіх студентів без винятку. І щойно бачу свого рятівника, просто застигаю на місці. Серце пропускає удар, а дихання ніби перекриває. 

Спершись на підвіконня, схрестивши руки на грудях, стояв той самий хлопець із клубу—силует, який я так старанно шукала в кожному перехожому. Його погляд, прямий і небезпечний, ковзав по мені з неприхованою зацікавленістю, від чого ставало ще більш ніяково. Він різко виділявся серед студентів не лише зовнішнім виглядом, а й тією внутрішньою силою, що читалася в його рішучій поставі, впевненості, харизмі і, не боюся цього слова, сексуальності. 

Темне волосся безладно стирчало в різні боки, наче він провів рукою по ньому, навіть не намагаючись укласти. Глибокі чорні очі—як бездонна безодня—просто магнітом тягнули до себе. Одягнений він був у чорні джинси й таку ж водолазку, яка вигідно підкреслювала підтягнуте спортивне тіло. Завершували образ білосніжні кросівки, що контрастували з усього цього темного ансамблю. У ньому не було нічого випадкового—все виглядало стильно, дорого, навіть трохи зухвало. 

І тут мене накриває усвідомлення. 

Я. Виглядаю. Жахливо. 

Чорні лосини, подовжене бежеве худі, старі, потерті кросівки. Волосся після бігу так і залишилося в недбалому пучку, з якого стирчали неслухняні пасма в різні боки. Якщо чесно, мені навіть страшно уявити, який зараз у мене вигляд. А головне—чому саме сьогодні?! Я стільки разів уявляла нашу зустріч, прокручувала в голові діалоги, розмірковувала, як поводитися, що сказати… Але все це в одну мить вилетіло з голови. Я просто стою, заціпеніла, не знаючи, що робити далі. 

— Кать! Кать? — вириває мене з думок схвильований голос Ані. Я повертаюся до подруги, яка вже тягне мене за руку. 

— Думаю, нам пора забиратися звідси! — шепоче вона, поспішаючи до виходу. 

Я киваю і беззаперечно слідую за нею. Але навіть коли ми йдемо, не відводжу погляду від хлопця—як і він від мене. Його очі ніби свердляють наскрізь, а в кутиках губ грає легка, майже непомітна посмішка. 

На щастя, Антон не намагається нас зупинити, тож ми безперешкодно покидаємо центральний хол під десятками зацікавлених поглядів студентів. 

Я вдихаю морозне повітря, але навіть воно не допомагає зібратися з думками. Мій мозок лихоманить від неочікуваної зустрічі. Невже це справді він? 

Аня щось емоційно розповідає, жваво жестикулюючи, але я майже не чую її. У голові — суцільна каша з питань і жодної відповіді. 

Як він тут опинився? Якщо він навчається в нашому університеті, то чому я жодного разу його не бачила? Так, універ великий, але ж не настільки! До того ж, такого хлопця важко не помітити. І судячи з реакції оточуючих, його поява не стала для них несподіванкою. Всі, здається, його знають. 

І ще, чому він вирішив за нас заступитися? Це тому, що впізнав мене? Чи просто захотів показати себе героєм? 

— Ань, хто це такий? — нарешті озвучую питання, що не дає мені спокою. 

Подруга перериває свою тираду і здивовано дивиться на мене. 

— Хто? 

— Хлопець, який за нас заступився, — швидко уточнюю. 

Аня хмикає, ніби я щойно запитала щось елементарне. 

— А хто його не знає?! — вигукує вона, розводячи руками. — Влад Соколовський — власною персоною! 

Вона говорить це з таким пафосом, ніби щойно оголосила ім’я якоїсь знаменитості. 

І тут мене ніби осяює. Соколовський! Аліна ж сьогодні зранку розповідала про нього! Точно! Значить, він справді навчається тут. І чомусь ця новина мене зовсім не радує?! 

Мені терміново потрібно більше про нього дізнатися. Аня, звісно, щось та й знає, але куди кориснішою буде Леся. Вона точно в курсі всіх студентських пліток. 

Тільки зараз у мене інша проблема. 

— Чорт! Робота! — голосно вигукую, глянувши на годинник. 

Я вже мала бути на місці! 

— Ань, вибач, мені треба бігти! — швидко кидаю на ходу й стрімголов мчу до зупинки.

Уже в маршрутці я подзвонила Олі, попередила, що трохи запізнюся, і попросила прикрити. Потім написала Лесі, що після роботи заїду до неї і все розповім. Я знала, що вона образилася через те, що я так раптово кинула слухавку. Щиро сподівалася, що після пояснень подруга мене вибачить. 

На роботу я спізнилася на двадцять хвилин, але, на щастя, керівництва ще не було. Тож швидко й без проблем взялася за свої обов’язки. 

Ця зміна далась мені важко. Я ніяк не могла зосередитися — думки весь час поверталися до незнайомця. Що, як він мене впізнав? Хоча... швидше за все, ні. Такий хлопець, мабуть, щодня цілується з новими дівчатами й не надає цьому значення. А я от... надаю. 

Зміна закінчилася о десятій вечора. Швидко перевдягнувшись, я забігла в магазин, купила фрукти для Лесі, її улюблений сирник і помчала на маршрутку. 

— Привіт хворій! — весело крикнула я, щойно відчинилися двері. — Як почуваєшся? 

— Бувало й краще! — пробурмотіла подруга, відступаючи в бік. 

— Тільки не кажи, що ти образилася, — я все розуміла, але треба ж якось почати розмову. 

— А що ти хотіла? — схрестила руки на грудях Леся. — Спершу різко кидаєш слухавку, потім ігноруєш мене пів дня… 

— Ой, припини! Ти ж знаєш, що без вагомих причин я б так не зробила. 

— Знаю. Саме тому чекаю детальної й дуже цікавої розповіді! — нарешті знизала плечима подруга. 

— Повір, мені є що розказати, — гірко усміхнулася я. — Ось, тримай фрукти та сирник від Тамари Миколаївни. 

— О, круто! — аж підстрибнула Леся. — Я цілий день про нього мріяла. Йдемо на кухню, будемо пити чай! 

За чаєм я розповіла про перемогу в змаганнях. Леся так раділа, що ледь не стрибала від щастя. Потім я поділилася історією Ані й тим, у що вона вляпалася. 

— Ну й виродок цей Антон! Як таких земля носить?! — обурювалася вона. — І що, як усе закінчилося?