Розділ 8

КАТЯ 

Мій рятівкик, був одягнений у чорні джинси та таку ж темну водолазку, яка дуже вигідно підкреслювала його підтягнуте, рельєфне спортивне тіло. Завершували цей образ білосніжні кросівки, що яскраво контрастували з усім його темним ансамблем. У його образі не було жодної випадкової деталі — все виглядало продумано, стильно, дорого й навіть трохи зухвало. 

Проте, він виділявся серед загальної маси студентів не лише своїм стильним зовнішнім виглядом, а й тією шаленою внутрішньою силою, що чітко читалася в його рішучій поставі, залізній упевненості, харизмі і, чого гріха таїти, неймовірній сексуальності. 

І саме в цю секунду мене накриває лавиною нищівне усвідомлення. 

Я. Виглядаю. Просто. Жахливо.
Прості чорні лосини, безформне подовжене худі й старі, помітно потерті кросівки. Моє волосся після ранкового кросу так і залишилося зібраним у недбалий, поспішний пучок, з якого в різні боки стирчали неслухняні пасма. І якщо чесно, мені в цю мить навіть страшно уявити, який у мене зараз безглуздий вигляд збоку. А головне — чому, ну чому це сталося саме сьогодні?! Я стільки разів у своїх мріях уявляла нашу можливу зустріч, прокручувала в голові красиві діалоги, розмірковувала, як правильно поводитися й що саме йому сказати… Але вся ця уявна стратегія в одну мить вилетіла з моєї голови. Натомість я просто стою посеред холу, заціпеніла й безпорадна, абсолютно не знаючи, що робити далі. 

— Кать! Кать, ти чуєш мене? — раптово вириває мене з шоку схвильований, приглушений голос Ані. 

Я з зусиллям повертаюся до подруги, яка вже щосили тягне мене за рукав худі в бік виходу. 

— Думаю, нам пора якнайшвидше забиратися звідси, поки все тихо! — гарячково шепоче вона, тягнучи мене за собою. 

Я слухняно киваю і беззаперечно йду за нею. Але навіть крокуючи до виходу, я просто фізично не можу відвести погляду від цього хлопця — як, власне, і він від мене. Його темні очі ніби свердлять мене наскрізь, а в кутиках губ грає легка, майже непомітна, хижа посмішка людини, яка точно знає собі ціну. 

На щастя, Антон навіть не намагався нас зупинити, тож ми абсолютно безперешкодно залишаємо центральний хол під десятками зацікавлених і шепчучих поглядів інших студентів. 

Опинившись на вулиці, я жадібно вдихаю морозне зимове повітря, але навіть воно зараз не допомагає мені зібратися з думками. Мій мозок буквально лихоманить від цієї неочікуваної зустрічі. Невже це справді він? Мій новорічний незнайомець? 

Аня поруч щось дуже емоційно розповідає, жваво жестикулюючи руками від пережитого шоку, але я її майже не чую. У моїй голові — суцільна каша з хаотичних питань і жодної чіткої відповіді. 

Як він взагалі тут опинився? Якщо він дійсно навчається в нашому університеті, то чому я за всі ці роки жодного разу його не бачила? Так, наш універ великий, корпусів багато, але ж не настільки! До того ж такого привабливого хлопця просто неможливо було б не помітити в натовпі. І судячи з реакції присутніх у холі студентів, його поява не стала для них несподіванкою. Його, здається, знають абсолютно всі, крім мене.
І ще одне питання, яке не дає мені спокою: чи може означати те, що він заступився на нас, тому що впізнав мене? 

— Ань, чекай, — я зупиняю подругу за плече, нарешті озвучуючи питання, яке випалює мене зсередини. — Хто це був?
Аня миттєво перериває свій потік слів і здивовано, навіть трохи розгублено дивиться на мене. 

— Хто саме? 

— Ну той хлопець, який щойно за нас заступився перед Антоном, — швидко уточнюю я. 

Аня тихіше хмикає, дивиться на мене так, ніби я щойно запитала її про якусь просту істину на кшталт того, чому трава зелена. 

— Та ти що, жартуєш?! Хто взагалі в нашому універі його не знає?! — вигукує вона, емоційно розводячи руками. — Це ж Влад Соколовський — власною персоною!
Вона вимовляє це ім'я з таким явним благоговінням і пафосом, ніби щойно оголосила про приїзд світової зірки першої величини. 

І тут мене ніби блискавкою осяює. Соколовський! Господи, Аліна ж буквально сьогодні зранку, щось захоплено розповідала дівчатам про нього! Точно! Значить, він справді студент нашого вишу. Але чомусь ця новина мене зараз абсолютно не радує, а радше навпаки — заганяє в глухий кут. 

Мені терміново, просто життєво необхідно дізнатися про нього якомога більше інформації. Аня, звісно, дівчина обізнана, але куди кориснішою в цій справі буде Леся. Моя подруга точно в курсі взагалі всіх брудних і чистих студентських пліток нашого закладу.
Тільки зараз у мене на перший план виходить інша, цілком реальна проблема. 

— Чорт! Робота! — голосно вигукую я, випадково кинувши погляд на екран телефона з годинником. 

Я вже десять хвилин як мала бути там! 

— Ань, вибач, мені треба терміново бігти, інакше мене просто звільнять! — швидко кидаю подрузі на ходу й стрімголов мчу в бік найближчої автобусної зупинки. 

Уже сидячи в маршрутці, я поспіхом набрала Олю, попередила, що трохи запізнююся через форс-мажор, і слізно попросила прикрити мене перед адміністратором. Потім швидко написала коротке повідомлення Лесі, що одразу після зміни заїду до неї додому й усе детально розповім. Я чудово знала, що вона образилася на мене через те, що я так раптово кинула слухавку. Та, я щиро сподівалася, що після моїх детальних пояснень подруга змінить гнів на милість і вибачить мені. 

На роботу я запізнилася на критичні двадцять хвилин, але, на моє величезне щастя, керівництва на місці ще не було. Тож я швидко переодяглася в робочу форму й без зайвих слів узялася за виконання своїх щоденних обов’язків. 

Ця вечірня зміна далася мені неймовірно важко. Я ніяк не могла нормально зосередитися на замовленнях клієнтів — мої думки щомиті зрадницьки поверталися до образу цього брюнета з темними очима. Що, як він дійсно мене впізнав сьогодні? Хоча... якщо подумати тверезо, то навряд чи. Такий багатий, самовпевнений хлопець, мабуть, мало не щодня цілується з новими ефектними дівчатами в клубах і абсолютно не надає цьому жодного значення. Це була просто хвилинна розвага для нього. А я от... чомусь надаю цьому стільки значення, що аж серце стискається. 

Моя зміна нарешті закінчилася рівно о десятій вечора. Швидко переодягнувшись, я кулею забігла в цілодобовий супермаркет поруч, купила свіжих фруктів для Лесі, її улюблений ніжний сирник і поспішила на останню маршрутку. 

— Привіт нашій хворій! — весело й голосно крикнула я, щойно Леся відчинила мені двері своєї квартири. — Ну, як почуваєшся? 

— Бувало й значно краще! — демонстративно пробурмотіла подруга, шмигаючи носом і відступаючи в бік, звільняючи мені дорогу в коридор. 

— Тільки не кажи, що ти все ще ображаєшся на мене, — я чудово розуміла її почуття, але треба ж було якось невимушено почати цю розмову. 

— А що ти хотіла? — невдоволено схрестила руки на грудях Леся, спираючись на одвірок. — Спершу різко кидаєш слухавку посеред розмови, нічого не пояснивши, потім ігноруєш мої дзвінки пів дня… 

— Ой, ну припини дутися! Ти ж чудово знаєш, що без дійсно вагомих причин я б ніколи так не вчинила. 

— Знаю. Саме тому я зараз чекаю від тебе детальної, й дуже цікавої розповіді! — нарешті здалася й посміхнулася подруга. 

— Повір, мені дійсно є що тобі розказати, — гірко, але щиро усміхнулася я у відповідь. — Ось, тримай вітаміни, фрукти та твій улюблений сирник. 

— О, круто! — аж підстрибнула на місці Леся, миттєво забуваючи про свої образи. — Я буквально цілий день тільки про нього й мріяла. Швидко роздягайся й ходімо на кухню, я вже чайник поставила! 

Вже за чашками ароматного гарячого чаю я першим ділом розповіла їй про перемогу на спортивних змаганнях. Потім я спокійніше поділилася з нею історією Ані й тим, у яку неприємну та небезпечну історію та примудрилася вляпатися через Антона Макарського. 

— Ну й виродок цей Антон! Як взагалі таких земля носить?! — щиро обурювалася Леся, міцно стискаючи кулаки. — І що в підсумку? Як усе закінчилося? 

Я на мить зам’ялася, обдумуючи, як правильніше й без зайвих емоцій подати їй наступну інформацію. 

— Там... один хлопець дуже вчасно за нас заступився. Буквально врятував ситуацію. 

— Серйозно? І хто ж цей безсмертний, який ризикнув піти на відкритий конфлікт проти самого Макарського? 

Я витримала невелику інтригуючу паузу, роблячи ковток чаю. 

— Його звати Влад Соколовський. Ти чула щось про нього?
Подруга застигла з чашкою біля рота на кілька секунд, а потім широко, просто неймовірно округлила очі: 

— Хто?! Ти зараз серйозно?! Та хто в нашому місті взагалі його не знає?! Це ж сам Соколовський! 

Я лише втомлено закотила очі до стелі. Чому мені зараз здається, що я була єдиною дівчиною у всьому нашому величезному університеті, яка до сьогоднішнього дня взагалі не підозрювала про його існування? 

— А твоя ця Аня, виходить, далеко не така проста дівчинка, як здається, якщо має такий серйозний блат у самого Сокола, — задумливо промовила Леся, хитаючи головою. 

— Не знаю, Аня запевняє, що не має нічого спільного з ним, — так само задумливо заперечила я. 

— Та невже? — іронічно хмикнула Леся. — Такі люди, як Влад Соколовський, просто так заради перших-ліпших дівчаток ніколи нічого не роблять. Там точно щось не те. 

— Лесь, а що ти взагалі можеш мені про нього розповісти? — якомога спокійнішим, буденним тоном поцікавилася я. 

— Ой, та що тут взагалі можна сказати… — подруга замріяно зітхнула, підпираючи щоку рукою. — Якщо описати його коротко — то це не хлопець, а просто недосяжна мрія кожної дівчини! 

Я незадоволено скривилася:
— Я прошу тебе серйозно відповідати. 

— Та я й говорю абсолютно серйозно! — Леся зробила ще один швидкий ковток чаю й відставила чашку на стіл. — Ну дивись сама… Про те, наскільки він фантастично красивий, харизматичний і сексуальний, я навіть розпинатися не буду — це очевидний факт, який видно неозброєним оком. Від одного його випадкового погляду сходять з розуму майже всі дівчата нашого універу, але до себе близько він нікого не підпускає. Ну, хіба що на одну ніч без жодних зобов'язань… — вона сумно похитала головою, ніби підтверджуючи власні слова. — Кажуть, йому постійно приписують романи з відомими моделями та молодими актрисами, але чи правда це — ніхто точно не знає. 

Я мимоволі сильніше стиснула пальці на гарячій чашці, відчуваючи, як всередині неприємно коле. Саме такої правдивої інформації я боялася почути найбільше. Ідеальний, недосяжний, багатий, завжди оточений натовпом найкращих дівчат… У мене поруч із таким хлопцем немає й ніколи не було б жодного шансу. 

— Влад зараз навчається на випускному п’ятому курсі програмування і офіційно вважається одним із найкращих студентів нашого університету, — продовжувала свою лекцію Леся. — А ще він є беззаперечним ватажком «Прайду». Його батько — один із найбагатших бізнесменів країни, входить у список Forbes і є головним фінансовим спонсором нашого вишу. Саме тому на Влада тут буквально моляться всі викладачі й декан особисто. 

— Чекай! — я різко підняла голову, перебиваючи її. — Якщо він навчається в нашому універі, то чому я за весь цей час жодного разу його не зустрічала? 

— Та тому, що він в універі рідко з'являється! Попри свої молоді роки та величезний батьківський стадок, Соколовський уже відкрив власну дуже успішну IT-компанію, і його основний офіс знаходиться за кордоном. А на весь перший семестр він узагалі повністю зник з радарів — подейкували, що він жив і працював у Штатах, розширюючи бізнес… 

Я дуже уважно й з підозрою подивилася на свою подругу.
— І звідки в тебе, цікаво, така детальна обізнаність у його особистій біографії? — запитала я. — Я думала, що в тебе є твій Ігор, і жоден інший хлопець у світі тебе взагалі не цікавить… 

Леся весело пирхнула, махаючи рукою:
— Ой, подруго, та про Влада Соколовського в наших стінах не говорив хіба що лінивий чи глухий! — усміхнулася вона. — Я, звісно, безмежно кохаю свого Ігоря й ні на кого його не проміняю, але просто безкоштовно подивитися на такого неймовірного красеня — це ж святе діло для будь-якої дівчини! 

Я лише сумно посміхнулася у відповідь. Вона права. Краса Соколовського дійсно була якоюсь за межею реальності.
Леся знову підперла голову руками й замріяно додала: 

— Ех, якби я була повністю вільна й хоча б трохи сміливіша, то, може, й сама спробувала б якось привернути його увагу… хоча навряд чи у когось із наших простих дівчат є бодай мізерний шанс. 

Ця її розповідь лише вкотре за сьогодні боляче підтвердила мої найгірші здогадки. Влад живе зовсім в іншому, недосяжному для мене світі розкоші й успіху. Він не те що не згадає мене — він, швидше за все, уже давно забув про той випадковий новорічний поцілунок. Якщо взагалі вважав його чимось особливим, а не черговою святковою витівкою. 

І чому, ну чому мені довелося в ту ніч поцілувати саме його? Чому я не могла зустріти когось значно простішого? Звичайного, доброго, щирого хлопця, з яким би у нас дійсно могло щось вийти?
Леся раптом підозріло звузила свої очі, пильно вдивляючись у моє обличчя: 

— Стоп. Кать... А чого це ти раптом так детально зацікавилася цим Соколовським? Невже наша стійка спортсменка теж не встояла перед його фірмовою чарівністю після сьогоднішнього порятунку? 

— Боже, Лесь, не верзи дурниць! — роздратовано відмахнулася я, намагаючись приховати рум'янець, що миттєво виступив на щоках. 

— Катя… — вона відставила свій сирник і дуже уважно подивилася мені прямо в очі. — Ти ж ніколи в житті не цікавилася такими мажорами. Навіть Сашко Шевчук у школі, за яким натовпами бігали абсолютно всі дівчата, для тебе був порожнім місцем. А тут один раз мигцем побачила в коридорі й уже випитуєш усі подробиці його життя… Признавайся чесно, ти закохалася?
Я від такої заяви мало не захлинулася гарячим чаєм. 

— Та ти здуріла, чи що?! — хрипко видавила я, намагаючись відкашлятися. 

Леся лише багатозначно підняла брови вгору:
— Катю, я ж знаю тебе буквально все своє життя. Ти просто так, заради цікавості, ніколи нічого питати не будеш. Тут явно щось криється. 

Я нервово відвела свій погляд у бік вікна, розглядаючи темну вулицю. 

— Добре, не буду, — тихо погодилася я, розуміючи, що викрутитися не вдасться. — Просто… у мене на це дійсно є інші, дуже вагомі причини. 

— Ого, стає все цікавіше й цікавіше! — подруга збуджено потерла долоні, подаючись уперед через стіл. — Ну ж бо, давай, розповідай негайно! 

Я кілька секунд вагалася, кусаючи губи. Якась частина мене відчайдушно хотіла залишити цю таємницю при собі, але водночас я чітко розуміла: якщо я зараз же не поділюся цим вантажем з Лесею, я просто вибухну від внутрішнього напруження. 

— Пам’ятаєш... я якось розповідала тобі про того загадкового незнайомця, який так неочікувано поцілував мене на Новий рік у клубі? 

Леся швидко, зацікавлено закивала головою:
— Ну звісно пам'ятаю! Таке важко забути. І що з ним? 

— Так ось… — я зробила один дуже глибокий, вирішальний вдих. — Я сьогодні знову зустріла його в нашому університеті. 

Між нами в затишній кухні миттєво повисла дзвінка, майже фізична тиша. Леся напружено й пильно дивилася на мене, наче намагалася знайти підтвердження моїм словам у моєму виразі обличчя. 

— Ні-і-і-і! — шоковано й протяжно видихнула вона, коли до її мозку нарешті дійшов увесь масштаб ситуації. 

Я лише стримано, мовчки кивнула у відповідь. 

— Та не може цього бути! Соколовський?! Влад Соколовський і є твій таємничий новорічний незнайомець?! 

— Угу... Саме він. 

— Ну ти, подруго, даєш! Оце так поворот! — Леся голосно розсміялася, захоплено й шоковано хитаючи головою. 

— Не бачу в цій ситуації абсолютно нічого смішного, — тихо й сумно промовила я, опускаючи погляд у свою чашку. 

— Та ти що, не рада, чи що?! 

Я важко, з надривом видихнула повітря:
— А чому я, власне, маю радіти, Лесь? 

Леся подивилася на мене так, ніби перед нею сиділа божевільна дівчина, яка не розуміє очевидних речей: 

— Як це чому?! Ти цілувалася з найбажанішим, найбагатшим і найкрутішим хлопцем усього нашого університету! Та про це кожна дівчина мріє вдень і вночі! 

Я лише гірко посміхнулася її словам:
— От саме в тому й головна проблема, що це — Соколовський... — сказала я, відчуваючи, як горло стискає спазм. — Я десь глибоко в душі наївно сподівалася, що, можливо, коли ми знову колись випадково зустрінемося... то... 

Мені дійсно шалено важко давалися ці слова, я й сама до кінця не розуміла, на що саме сподівалася весь цей час. На те, що той випадковий поцілунок під відлік годинника зачепив не лише мене одну? Що я йому теж хоч трохи сподобалася? Що в нас,  є бодай крихітний шанс бути разом? Якась дитяча, наївна маячня. 

Я й сама чудово розуміла всю абсурдність цих думок, але поки я не знала його справжнього імені й статусу, у моєму серці принаймні жила маленька, але така солодка надія. Тепер вона розбилася на друзки. 

— Чорт … Я й сама не знаю, на що я сподівалася, — тихо закінчила я, втомлено потираючи лоб пальцями. 

Леся мовчки дивилася на мене, вперше за вечір не намагаючись жартувати, мабуть, підбираючи правильні слова підтримки. Хоча що тут дійсно можна було сказати? Я й сама все прекрасно розуміла, і будь-які слова розради зараз здавалися б фальшивими. Ну що поробиш, якщо мені хронічно не щастить у стосунках із хлопцями! Але десь глибоко в душі я все ж сподівалася, що це прокляття не назавжди. 

— Ну, дивись на це з іншого боку: ти хоча б цілувалася з найбажанішим хлопцем нашого універу! І повір, на твоєму місці зараз мріяла б опинитися абсолютно кожна дівчина нашого універу! — весело й підбадьорливо підморгнула мені Леся, намагаючись розрядити напругу. 

Від її слів по моєму тілу знову пробігла легка хвиля приємних мурашок, повертаючи спогади про ту ніч. Я гірко посміхнулася, важко видихаючи гаряче повітря. Ті неймовірні емоції я точно ще дуже не скоро зможу забути. 

— Кать, слухай... а може, Соколовський сьогодні в холі заступився за вас саме тому, що він тебе впізнав? — раптом збуджено вигукнула Леся, голосно плескаючи долонями по столу. — Ну а що? Раптом він теж шукав тебе весь цей час? 

— Навряд чи, — я сумно похитала головою, роблячи останній ковток чаю. — Думаю, йому просто... хотілося вкотре показати свою владу й привселюдно поставити зухвалого Макарського на місце. А на мене він навіть не глянув... тобто, не впізнав. У напівтемряві клубу, та ще й зі сльозами на очах — хіба ж там можна було щось розгледіти? Для нього це був просто черговий нічний епізод, про який він забув уже наступного ранку. 

— Ну, не знаю, не знаю! — задумливо протягнула Леся, потираючи підборіддя. — У будь-якому разі, скоро все з’ясується. Ось тільки шкода, що я цього не побачу! Чому мені саме зараз потрібно їхати в Київ?! 

Вона розчаровано зітхнула, а я мимоволі посміхнулася. Леся так чекала на цю практику, ще й у столиці, а тепер засмучується через від’їзд.  

— Не переймайся, ти ж знаєш, що я все цікаве тобі обов’язково розповім! 

Хоча, чесно кажучи, була впевнена, що й розповідати не буде про що. Моделі, актриси, перші красуні нашого університету… Я поруч із ними і близько не стояла.