Розділ 6

—  Просто актриса погорілого театру! — іронічно прошепотіла Аня мені на вухо, спостерігаючи за тим балаганом, що розгортався довкола. 

А мені ця дівчина все більше подобається! Приємно усвідомлювати, що я не одна така безжалісна істота, яка не співчуває «принцесі-жабі». 

— Думаєш, у неї щось серйозне? — запитала я, кивнувши в бік Сніжани. 

— Не думаю, а знаю! — відповіла Аня, а тоді швидко додала: — Знаю, що нічого серйозного! Я бачила, як вона спіткнулася об цю гирю. Максимум — невеликий синяк. 

Сніжану відправили до медпункту, а змагання відклали на годину, щоб остаточно з’ясувати її стан. Ми з Анею вирішили скористатися можливістю й присісти на трибунах, аби ближче познайомитися й хоч якось згаяти час. Виявилося, що вона навчається на другому курсі мого ж факультету, тож спільних тем для розмови було вдосталь. Вона виявилася напрочуд приємною і відкритою людиною, і я навіть трохи пошкодувала, що ми не познайомилися раніше. 

Минуло пів години, коли повернувся тренер і повідомив, що у Сніжани звичайнісінький забій, тому ми можемо розпочати змагання. Вона могла відмовитися від участі, та, звісно, «принцеса-жаба» з високо піднятою головою заявила, що подолає дистанцію. Єдине, про що вона попросила — щоб остання учасниця помінялася з нею місцями. Та, звісно, погодилася. 

Забіг розпочався. Дівчата одна за одною стартували, долаючи свою дистанцію. Коли настала черга Ані, я щиро вболівала за неї. Навіть якщо мені не вдасться виграти, я б дуже хотіла, щоб перемога дісталася саме їй. Вона пробігла досить добре, проте остаточні результати мав оголосити тренер після завершення всіх забігів. 

А ось і мій вихід. 

Єдина думка, яка роїлася в голові: «Це все заради бабусі!» Я просто зобов’язана викластися на повну. Відкинувши всі зайві переживання. І я стартувала вперед, вижимаючи максимум зі своїх можливостей. Віддала все, що могла. Тепер залишалося лише чекати результатів. 

Я не марила спортивною кар'єрою, золотими медалями чи славою. Для мене це була лише одна з можливостей вирішити свою проблему. Якщо не вийде — я просто з головою порину у роботу, зітруся в порошок, але таки дістану ці гроші. 

Нарешті нас вишикували в одну лінію, і тренер почав оголошувати результати — від найгіршого до переможця. 

Одне за одним звучали незнайомі мені прізвища. І я навіть не намагалася їх запам’ятати. 

Весь цей час мене не полишало відчуття, що за мною спостерігають. Таке саме було й під час забігу, але тоді я подумала, що це просто хвилювання. Проте зараз, коли напруга спала, відчуття стало ще гострішим. 

Я повільно ковзнула поглядом по натовпу студентів, що зібралися на трибунах. Хтось жваво обговорював результати забігу, хтось бездумно гортав телефон, а хтось відверто нудьгував. Але серед десятків облич було одне, яке змусило моє серце зупинитися. 

Мені здалося, що простір між нами стиснувся до кількох кроків. Усе навколо завмерло — шум трибун, голос тренеріа, навіть мій власний подих. Було відчуття, ніби весь світ відступив у тінь, залишивши тільки нас двох. 

Він стояв трохи осторонь, спираючись на поручень трибуни, і просто дивився на мене. Його погляд був спокійним, але пронизливим. Немов читав мене наскрізь, немов знав щось, чого я ще не розуміла. 

Невже це справді він? 

Серце несамовито гупало в грудях, дихання стало важким. Я навіть не відчула, як мій кулак інстинктивно стиснувся в тканині футболки, наче хотіла вхопитися за щось реальне, щоб переконатися, що це не ілюзія. 

Скільки разів після тієї новорічної ночі я уявляла нашу зустріч? Скільки разів у натовпі ловила силуети, схожі на його? Але що, якщо це просто гра моєї уяви? Що, якщо я настільки зациклилася на ньому, що тепер моє власне підсвідоме змушує мене бачити його там, де його немає? 

Раптом до мене кинулася Аня, міцно обійняла й почала щось голосно кричати. 

— Ура, Катя! Молодець! - я кліпнула, не розуміючи, що відбувається. 

— Стоп! Аня, що сталося? — вирвалася з її обіймів. 

— Ти перемогла! — вигукнула вона. — Ти зайняла перше місце! 

Я ошелешено подивилася на тренера, сподіваючись на підтвердження.

— Це правда, — кивнув Анатолій Петрович, і в його очах з’явилася тепла усмішка. — Ти показала чудовий результат. Чесно кажучи, я приємно здивований! 

Я? Перемогла? Шок настільки охопив мене, що я навіть забула про незнайомця. А коли схаменулася й знову поглянула на трибуни, його там вже не було. 

А може… він мені просто примарився? Невже я настільки зациклилася на хлопцеві, якого бачила всього один раз, що почала бачити його у натовпі? Та й що йому робити у нашому спортзалі? Якби він тут навчався, я б обов’язково його помітила. 

«Катю, зберися!» — вмовляла я себе. Я перемогла! Звичайно, це лише перша сходинка до моєї мети. Попереду загальноміський чемпіонат з легкої атлетики, і там здобути перемогу буде набагато важче. Але я готова. 

Тренер ще трохи поговорив зі мною, засипав компліментами, а потім, звісно, висварив за те, що я приховувала свій талант. Було приємно почути такі слова саме від нього. Я завжди вважала його суворим і холодним, але сьогодні кардинально змінила свою думку. 

Після цього до мене підходили дівчата, які також брали участь у забігу, вітали з перемогою. Єдина, хто трималася осторонь, — Сніжана. Вона стояла зі своїми подругами й, здавалося, просто кипіла від злості. 

Вона посіла лише третє місце, і тепер запевняла всіх, що це через травму ноги. 

Аня ж була щаслива навіть четвертому місцю, бо для неї цей забіг не мав великого значення. Вона прийшла лише тому, що в своїй групі бігала найкраще. 

— Як ти дивишся на те, щоб відсвяткувати твою перемогу в кафе? — запропонувала вона, коли ми вже були в роздягальні. 

— Я б із радістю, але мені час на роботу, — з жалем подивилася на годинник. — Давай завтра зустрінемося в нашому кафе й заодно відсвяткуємо? 

— Ок, тоді до завтра! — усміхнулася Аня й, попрощавшись, зникла в коридорі.