Розділ 6

— Просто першокласна актриса погорілого театру! — іронічно прошепотіла Аня, спостерігаючи збоку за цим абсурдним балаганом, що розгортався довкола Сніжани.
​Я подумки посміхнулася. А мені ця дівчина з кожною хвилиною подобається все більше й більше! Шалено приємно усвідомлювати, що я в цьому спортзалі не одна така «безжалісна істота», яка абсолютно не співчуває бідній, нещасній «принцесі-жабі». 

​— Думаєш, у неї там справді щось серйозне з гомілкою? — поцікавилася я, ледь помітно кивнувши в бік стогнучої Сніжани. 

​— Та не те що не думаю, я просто впевнена на всі сто! — хмикнула Аня, а тоді швидко додала: — Знаю, що там абсолютно нічого серйозного немає. Я на власні очі бачила момент, як вона перечепилася об ту гирю. Максимум, на що вона спромоглася — це заробити собі невеликий синяк на пам'ять. 

​Зрештою, Сніжану відправили до університетського медпункту, а старт змагань тренер офіційно відклав на цілу годину, щоб остаточно з’ясувати її фізичний стан і винести вердикт. Ми з Анею вирішили раціонально скористатися цією несподіваною паузою й присіли вище на трибунах, аби ближче познайомитися, поспілкуватися й хоч якось згаяти час. Виявилося, що вона навчається вже на другому курсі мого ж рідного філологічного факультету, тож спільних тем для розмови в нас одразу знайшлося більше ніж достатньо. Вона виявилася напрочуд приємною, простою й відкритою людиною, і я навіть трохи пошкодувала, що ми не перетиналися в корпусах раніше. 

​Минуло близько пів години, коли в зал нарешті повернувся Анатолій Петрович і гучно оголосив, що у Сніжани  легкий забій, тому ми можемо спокійно розпочинати забіг. Вона, звісно, мала повне право відмовитися від участі, та куди там! Наша «принцеса-жаба» з гордо й високо піднятою головою драматично заявила на весь зал, що пересилить біль і вийде на дистанцію. Єдине, про що вона з пораненням попросила — щоб остання дівчина в списку помінялася з нею стартовими місцями. Та, звісно, без зайвих слів погодилася. 

​І ось забіг офіційно розпочався. Дівчата одна за одною за сигналом стартували, на межі сил долаючи свою дистанцію. Коли підійшла черга Ані, я щиро, вболівала за неї. Навіть якщо мені самій не вдасться сьогодні виграти, я б дуже хотіла, щоб ця перемога дісталася саме їй — як мінімум, на зло Сніжані. Аня пробігла дійсно чудово, показавши хороший час, проте остаточні підсумкові результати мав оголосити тренер тільки після завершення абсолютно всіх забігів. 

​А ось, нарешті, і мій офіційний вихід на доріжку.
​Єдина чітка думка, яка в ту секунду була в моїй голові, заглушаючи все інше: «Це все тільки заради бабусі!» Я просто зобов’язана була викластися на максимум, вижати з цього тіла все до останньої краплі. Повністю відкинувши всі зайві переживання, страхи й невпевненість, я рвонула вперед за сигналом свистка, буквально вижимаючи максимум зі своїх прихованих можливостей. Я віддала цій дистанції всі сили. Тепер залишалося лише важко дихати й чекати на результати. 

​Я ніколи в житті не марила професійною спортивною кар'єрою, золотими медалями на п'єдесталах чи всесвітньою славою. Для мене цей забіг був лише однією з раптових, але реальних можливостей вирішити кризову проблему з грошима. Якщо раптом не вийде — що ж, я просто з головою порину у важку роботу в кафе, братиму всі нічні зміни, зітруся в порошок, але таки дістану цю кляту суму. 

​Нарешті Анатолій Петрович вишикував усіх учасниць в одну рівну лінію перед трибунами й почав урочисто оголошувати результати — від найгіршого часу до безпосереднього переможця. 

​Одне за одним у тиші залу звучали незнайомі мені прізвища. Я навіть не намагалася їх запам’ятовувати, занурена у власні думки.
​Проте весь цей час мене ну просто не полишало дивне відчуття, що за мною хтось дуже пильно спостерігає зі сторони. Точнісінько таке саме почуття виникло в мене й безпосередньо під час самого забігу на доріжці, але тоді я списала все на банальне передстартове хвилювання та адреналін. Проте зараз, коли вся фізична напруга нарешті спала, це відчуття чужого погляду стало ще гострішим, майже відчутним фізично. 

​Я повільно ковзнула поглядом по натовпу студентів та вболівальників, що зібралися на трибунах спортзалу. Хтось жваво й голосно обговорював результати забігу, хтось бездумно гортав стрічку в телефоні, а хтось відверто нудьгував, чекаючи завершення. Але раптом серед десятків чужих, розмитих облич мій погляд натрапив на одне єдине... і в ту ж сикунду моє серце просто припинило битися, пропустивши потужний удар. Це був той самий хлопець з новорічної вечірки!
​Мені здалося, що весь величезний простір залу між нами раптово стиснувся до кількох невеликих кроків. Усе навколо миттєво заглухло й завмерло — гул трибун, ехо від голосу тренера, навіть мій власний подих. Було повне відчуття, ніби весь світ перестав існувати, залишивши тільки нас двох. 

​Він стояв трохи осторонь від основної маси людей, невимушено спираючись ліктем на металевий поручень трибуни, і просто, не кліпаючи, дивився прямо на мене. Його погляд чорних очей був абсолютно спокійним, але настільки пронизливим, що прошивав наскрізь. 
​Боже... Невже це справді він?! Це не може бути правдою! 

​Серце несамовито, як божевільне, загупало в грудях, а дихання в один момент стало важким і гарячим. Я навіть сама не відчула, як мій кулак інстинктивно, до білих кісточок стиснувся в тонкій тканині спортивної футболки на грудях — наче я відчайдушно хотіла вхопитися за щось реальне, аби переконатися, що це не чергова дурна ілюзія. 

​Скільки разів після тієї новорічної ночі я в деталях уявляла нашу потенційну зустріч? Але що, якщо зараз це просто жорстока гра моєї втомленої уяви? Що, якщо я настільки сильно зациклилася на цьому образі, що тепер моя власна уява підсовує мені його обличчя там, де його апріорі бути не може?


​Раптом ззаду до мене кулею кинулася щаслива Аня, міцно, з усього розгону обійняла за плечі й почала щось голосно й емоційно кричати мені прямо в обличчя. 

​— Ура-а-а! Катю! Ти молодець! — я кілька разів розгублено кліпнула очима, абсолютно не розуміючи, що взагалі навколо відбувається. 

​— Стоп, стоп! Аню, та почекай, що сталося? — я нарешті вирвалася з її залізних обіймів. 

​— Як це що?! Ти перемогла, Катю! — вигукнула. — Ти зайняла перше місце у відборі! 

​Я ошелешено перевела погляд на тренера, все ще сподіваючись на якесь офіційне підтвердження цього абсурду. 

​— Вітаю Стрілецька, — з повагою кивнув Анатолій Петрович, і в його зазвичай суворих очах з’явилася щира, тепла усмішка. — Ти показала чудовий результат. Чесно кажучи, я приємно здивований твоїм фінішем! 

​Я? Перемогла? Цей раптовий шок настільки сильно й лавиноподібно охопив мене, що я на кілька секунд геть забула про свого незнайомця. А коли нарешті схаменулася й знову різко кинула погляд на ті самі трибуни біля поручня... його там уже не було. Порожнє місце.
​А може… він мені й справді просто примарився? Невже я настільки з'їхала з глузду через хлопця, якого бачила всього один раз у житті, що почала бачити його фантоми в натовпі? Та й справді, що йому взагалі робити в нашому спортзалі? Якби він навчався в нашому університеті, я б його обов’язково помітила раніше. 

​«Катю, зберися й візьми себе в руки!» — подумки вмовляла я себе, глибоко вдихаючи повітря. Я перемогла! Звісно, це лише перша незграбна сходинка до моєї головної мети. Попереду на мене чекає серйозний загальноміський чемпіонат з легкої атлетики, і там здобути золото буде в рази важче, адже зберуться професіонали. Але я готова боротися. 

​Тренер ще трохи поговорив зі мною тет-а-тет, засипав нетиповими компліментами щодо моєї техніки, а потім, звісно, профілактично висварив за те, що я так довго приховувала свій очевидний талант. Було неймовірно приємно почути такі сильні слова саме від нього. Я завжди вважала Анатолія Петровича занадто суворим, черствим і холодним чоловіком, але сьогодні кардинально змінила свою думку на краще. 

​Після офіційного завершення до мене підходили інші дівчата, які також брали участь у забігу, щиро вітали з перемогою й тисли руку. Єдина, хто трималася максимально осторонь, гордо підперши стіну — це Сніжана. Вона стояла в оточенні своїх подруг і, здавалося, просто фізично кипіла від дикої злості. 

​Вона примудрилася посісти лише третє місце, і тепер на всю роздягальню голосно запевняла всіх, що цей ганебний результат — виключно через її «жахливу травму ноги».
​Аня ж була безмежно щаслива навіть своєму четвертому місцю, бо для неї цей забіг взагалі не мав якогось життєвого значення. Вона прийшла сюди лише тому, що в своїй групі об'єктивно бігала найкраще і треба було захистити честь курсу. 

​— Слухай, Кать, а як ти дивишся на те, щоб прямо зараз піти й круто відсвяткувати твою перемогу в якомусь затишному кафе? — запропонувала вона, коли ми вже виходили з роздягальні. 

​— Ой, Аню, я б із величезною радістю, чесно, але мені треба бігти на роботу, — з жалем подивилася я на екран годинника. — Давай завтра перетнемося після пар в нашому університетському кафе й заодно все як слід відсвяткуємо? 

​— Ок, домовилися, тоді до завтра! — тепло усміхнулася Аня й, швидко попрощавшись, зникла в коридорі корпусу. 

​Якраз у цей момент у моїй сумочці знову розривався телефон. На екрані світилася Леся, тому, не гаючи більше ні секунди, я швидко прийняла виклик, притискаючи слухавку до вуха. 

​— Привіт, подруго! Ти взагалі де пропала? — поцікавилася я, згораючи від нетерпіння якомога швидше побачити її особисто й вивалити всі шокуючі новини про перше місце. 

​— Привіт, Кать... Я вже вдома, в ліжку лежу, — доволі хриплим, хворобливим і слабким голосом відповіла Леся. 

​— Стоп! А що це взагалі з твоїм голосом?! — здивовано запитала я, виходячи з порожньої роздягальні в довгий хол. 

​— Захворіла я, Катюш... — якось геть розчаровано й сумно видала подруга. 

​— Як ти взагалі примудрилася так швидко встигнути? Ми ж із тобою бачилися в їдальні всього кілька годин тому, ти наче виглядала абсолютно здоровою й бадьорою! 

​— Ой, та мене насправді ще з самого ранку трохи поболювало горло, та я просто не звернула на це уваги. А вже на останній парі мене так накрило, почала дико погано себе почувати... Відправилася в медпункт, і як виявилося, у мене піднялася висока температура. Ось мене й відпустили додому відлежуватися, — швидко пояснила подруга, перериваючись на кашель. 

​— Зрозуміло, бідна моя... — відповіла я на повному автоматі. 

​Проте в цей самий момент мою увагу привернула велика, шумна кількість студентів, яка зібралася щільним кільцем у центральному холі корпусу. Здалека крізь натовп було чітко чути розлючений чоловічий голос, який кричав на підвищених тонах, немов справжній навіжений. І, напевно, я б спокійно пройшла повз цей черговий студентський інцидент, якби не один шокуючий нюанс — ці агресивні крики були спрямовані прямо на мою нову знайому, Аню. 

​— Алло? Алло, Кать, ти мене взагалі чуєш там чи ні? — хрипло кричав голос Лесі у слухавці. — Я ж тебе запитую: що там із нашим забігом? Ти стартувала? 

​— А, Лесь! Давай я тебе трошки пізніше наберу, добре?! — швидко, на одному диханні кажу я і, не чекаючи відповіді, різко відключаю телефон. Я чудово розуміла, що такі дії не сподобаються моїй подрузі, та я неодмінно все детально поясню їй пізніше. 

​А зараз мені потрібно було терміново зрозуміти, чим же таким жахливим встигла за ці п'ять хвилин розізлити Аня самого Антона Макарського. І якщо вже мова зайшла про цю конкретну особу, то з повною точністю можна було сказати одне — дівчина потрапила в конкретну халепу. 

​— Дивись куди преш, ідіотка нещасна! Ти наступила мені на ногу! Мені! На! Ногу! — просто верещав від люті розчервонілий хлопець. І я тільки зараз, протиснувшись ближче, зрозуміла, що єдиною причиною цього вселенського армагедону було те, що дівчина всього-на-всього випадково наступила йому на взуття! Як на мене, більш безглуздої та висмоктаної з пальця ситуації годі було й придумати. 

​— А це, між іншим, мої нові ексклюзивні кроси, які коштують більше, ніж весь твій убогий гардероб разом узятий! — ніяк не міг заспокоїтися хлопець, агресивно розмахуючи руками прямо перед обличчям шокованої, переляканої дівчини, яка від такого пресингу до кінця не розуміла, що взагалі відбувається. 

​Та найогиднішим і найдивнішим у всій цій сцені було те, що, здається, абсолютно ніхто з присутніх навколо студентів, а тим більше з численних друзів хлопця, навіть не збирався його зупиняти чи заспокоювати. Хоча дивуватися тут, в принципі, не було чому. Адже Антон Макарський вважався одним із найбільш неврівноважених, нахабних і жорстоких членів мажорного клану «Прайд», який щиро вважав себе пупом землі та центром всесвіту. 

​Я вже неодноразово за ці пів року спостерігала збоку, як цей хлопець сам, на рівному місці чіплявся до першої-ліпшої дурниці, лиш би відверто познущатися з когось слабшого та публічно принизити людину. З боку це завжди виглядало нереально дико, низько й безглуздо, проте всі присутні зазвичай мовчали мов риби, боячись зв'язуватися з елітою і в глибині душі радіючи, що цього разу не вони стали черговою жертвою його булінгу. 

​За цей семестр я чітко засвоїла одне золоте правило: з такими неадекватними людьми краще взагалі ніколи не перетинатися. І, чесно кажучи, до сьогоднішнього дня у мене це виходило просто відмінно. При всьому моєму величезному бажанні не шукати собі нових зайвих проблем на голову, я все ж не могла просто стояти осторонь і мовчки дивитися, як цей придурок морально знищує дівчину, яка буквально годину тому так сильно виручила мене зі шнурками. 

​Я й досі, крок за кроком прокладаючи собі шлях через щільний натовп зівак, не можу повірити, що реально роблю це. Дивуюся сама собі, своїй раптовій сміливості. Набравши в легені побільше повітря й навіть не встигнувши тверезо обміркувати всі наслідки свого вчинку, я голосно вигукую: 

​— Ану відстань від неї негайно! 

​У просторому приміщенні холу в ту ж секунду наче все повітря стало густішим і важчим.
​Антон миттєво завмер на пів слові й повільно, розвернувся в мій бік. На його обличчі на коротку мить відобразилася повна розгубленість — немов він до кінця не вірив, що в цьому університеті знайшовся хтось, хто посмів так зухвало кинути йому виклик в обличчя. 

​— Що-о? — він небезпечно звузив очі, розглядаючи мене. 

​— Ти взагалі себе чуєш? — з неприхованим подивом запитую я, підходячи ближче до Ані. — Ти верещиш на весь корпус так, наче вона тобі цю ногу як мінімум зламала у двох місцях, а не просто випадково наступила на неї! 

​Запитую це, хоча сама чудово розумію, що кросівки — це всього лиш зручний привід, аби в черговий раз самоствердитися, познущатися та принизити слабшого. Я була впевнена, що подібних брендових шмоток у нього вдома тисячі, та ще стільки ж він без проблем може купити собі на кишенькові гроші татка хоч завтра. І якби йому на ногу випадково наступив хтось із його крутих дружків по «Прайду», він би навіть не звернув на це уваги, перевівши все на жарт.
​Макарський ще кілька секунд мовчки дивився на мене, переварюючи почуте, а потім його обличчя скривилося в огидній, зневажливій усмішці. 

​— Чуєш, мала... Та ти хоча б взагалі знаєш, хто я такий, щоб рот свій у мій бік відкривати? 

​Що ж, моя перша проміжна ціль була успішно досягнута — хлопець нарешті відстав від переляканої Ані. А тепер дуже погана новина для мене: він повністю, всією своєю агресією перемкнувся на мою скромну персону! 

​— Я знаю одне: ким би ти не був, ти в будь-якому випадку не маєш жодного морального права поводитися так з іншими людьми! Тим більше з дівчатами — голосно й чітко відрізала я, тримаючи удар під його поглядом. 

​Важко було сказати, що саме вразило його більше в ту секунду — сам зміст моїх слів чи моя нечувана, самогубна зухвалість. Але те, що він точно не очікував отримати відсіч від якоїсь першокурсниці — це факт. 

​— Ой, мала... Ти тільки що зробила найбільшу й найфатальнішу помилку у своєму житті… — його тон різко став набагато тихішим, але від того прозвучав ще більш загрозливо й небезпечно. 

​Вся ця безглузда ситуація вже починала мені відверто набридати — ну все, цирк закінчився, повеселилися й досить, мені на роботу час. Саме тому я рішуче беру Аню за руку і збираюся потягнути її в сторону виходу з корпусу. Проте не встигаю я зробити й кроку з місця, як його міцні, залізні пальці боляче стиснули моє зап’ястя. Я рефлекторно, від несподіваного болю сіпнулася назад. 

​— Куди це ти зібралася, га? — його голос звучав крижаним холодом, а на губах заграла хижа, торжествуюча посмішка. Чорт... схоже, я тільки що офіційно влипла у дуже великі й серйозні неприємності, з яких так просто не вибратися. 

​І тут, абсолютно несподівано для всіх присутніх, десь із глибини холу раптом пролунав ще один голос. 

​— Забери від неї свої руки. 

​Це був низький, оксамитовий, неймовірно впевнений чоловічий голос. Він звучав абсолютно спокійно, навіть буденно, але в ньому відчувалася така прихована залізна сила, є що Антон від несподіванки інстинктивно послабив хватку на моєму зап'ясті. 

​В цей момент у мою голову не приходила жодна логічна думка: хто ж цей сміливець, який спромігся так легко й однією фразою осадити самого Антона Макарського? Серед моїх знайомих чи одногрупників явно не було людей такого масштабу, які б при здоровому глузді хотіли нажити собі ворога в особі когось із недоторканного клану «Прайд». Чи невже комусь із старших членів самого братства просто набридла ця огидна публічна вистава і вони вирішили проучити свого занадто заведеного дружка? Хоча це теж звучить вкрай малоймовірно — вони зазвичай стоять один за одного горою. 

​Я вирішила більше не мучити себе здогадками й повільно повернула голову в той бік, куди зараз були спрямовані шоковані погляди абсолютно всіх студентів без винятку. Та глянувши на свого раптового рятівника, я просто завмерла на місці як укопана. Серце знову пропустило потужний удар, а легені, здається, взагалі забули, як це — дихати. 

​Він стояв трохи осторонь, невимушено спершись ліктем об широке підвіконня і спокійно схрестивши руки на грудях. Тьмяне світло коридорних ламп падало на його обличчя під кутом, роблячи його чоловічі риси ще більш чіткими, майже скульптурними — жорстка, вольова лінія вилиць, ідеально прямий ніс і красиві губи, що зараз були стиснуті в ледь помітній, загадковій усмішці. Його глибокі темні очі були абсолютно спокійними, навіть трохи нудьгуючими, але в цьому погляді читалося щось небезпечне, від чого всередині мене пройшла легка, солодка судома. 

​Я впізнала його миттєво. Це був він. Той самий нічний незнайомець із клубу. Той, чий силует я так старанно шукала в кожному перехожому на вулицях. Ось він, стоїть переді мною реальний, захищаючи мене. 

​Я дивилася на нього в упор, намагаючись упіймати хоч якусь чітку емоцію чи підказку на його красивому обличчі. Чому він це зробив? Звідки він тут узявся? 

​Його повільний, уважний погляд на мить ковзнув по моїй фігурі, коротко й напружено затримавшись на зап’ясті, яке все ще було стиснуто пальцями Макарського. 

​— Я два рази повторювати не люблю, — максимально спокійно, але з виразним металом у голосі промовив він, не відводячи важкого погляду від Антона. 

​І що було найцікавішим і найбільш шокуючим у цій ситуації — Макарський навіть не спробував заперечити чи полізти в бійку.
​Він лише незадоволено клацнув зубами, роздратовано пирхнув і зробив помітний крок назад, нарешті відпустивши мою руку. Його сказ і злість були майже відчутними в повітрі, але… він стримався. Це було неймовірне, небачене раніше видовище для нашого університету — бачити, як завжди впевнений у своїй безкарній владі Антон Макарський безпорадно відступає без бою. 

​Хто ж він такий, цей таємничий незнайомець? І чому його раптова поява так легко й кардинально змінила весь баланс сил в університеті?