Розділ 5

День тягнувся просто нескінченно. На лекціях я сиділа як на голках, абсолютно не в змозі зосередитися на словах викладачів — усі мої думки раз у раз поверталися до шаленої пропозиції Лесі. Сумніви, мов холодні осінні хвилі, накочувалися на мене з новою силою: а раптом у мене нічого не вийде? Що, якщо я лише безглуздо витрачу останні сили й дорогоцінний час? Але з іншого боку, я ж дала собі залізну обіцянку — за будь-яку ціну знайти гроші на лікування бабусі. Якщо доля дає бодай примарний шанс, треба хапатися за нього зубами й пробувати. Тому на першій же великій перерві я твердо вирішила розпитати подругу про всі деталі. 

​Ми з Лесею навчаємося в одному університеті, хоч і на різних курсах: я — першокурсниця-філолог, а вона — вже досвідчена четвертокурсниця факультету психології. Практично увесь вільний від пар час ми зазвичай проводили разом у просторому загальному холі, який студенти називали кімнатою для відпочинку, або як тепер модно називати — лаундж-зоною. Тут завжди вирувало життя й стояла шалена тиснява: хтось гарячково зубрив конспекти перед заліками, а хтось просто вбивав час у телефонах, голосно обговорюючи свіжі університетські плітки. 

​Ну і, звісно, куди ж без класичного правила: себе показати та на інших подивитися. Останнє стосувалося переважної більшості місцевих дівчат, які зі шкіри пнулися, аби привернути увагу протилежної статі, а особливо — учасників так званого елітного братства «Прайд». Це була справжня верхівка університетської еволюції: нереально впевнені в собі, підтягнуті, спортивні та харизматичні хлопці.
​Їхнє братство вважалося закритим клубом для обраних, і, природно, практично кожен студент таємно мріяв опинитися серед них. Хоча для більшості хлопців це так і залишалося нездійсненною мрією, адже туди приймали лише «своїх» — мажорів або крутих спортсменів. 

​І якщо звичайному хлопцю потрапити в тусовку було практично нереально, то у дівчат шанси все ж були трохи вищими. Все, що для цього потрібно — просто стати дівчиною одного з членів «Прайду». Щоправда, якщо вмикати тверезу логіку, простим дівчатам там теж нічого не світило. Проте навколо «Прайду» вічно крутилися зграї прихильниць, які свято вірили, що колись хтось із цих богів зверхньо зверне на них свій погляд. 

​Та як на мене, це було просто збіговисько багатих, пихатих та самовпевнених снобів. Звісно, я не могла не визнати, що всі члени «Прайду» й справді були красивими, ефектними хлопцями. Проте я щиро не розуміла, як можна настільки не поважати себе і принижувати власну гідність, тільки б отримати перепустку в якусь шайку самозакоханих ідіотів. 

​— Боже, дівчата, ви просто ніколи в житті не здогадаєтеся, кого я щойно зустріла в коридорі! — в аудиторію буквально влетіла моя одногрупниця Аліна, її очі палали від дикого збудження. 

​— Невже свою чергову нову любов? — з відвертою іронією кинув Віталік із задніх рядів, навіть не відриваючись від телефону. 

​— Звідки ти... Як ти дізнався?! — миттєво спохмурніла дівчина, здивовано витріщаючись на нього. 

​— Аліно, у тебе кожного божого дня — нова любов. Нічого дивного, звичайна статистика. 

​Аудиторія вибухнула дружним сміхом. Я теж не стримала посмішки. Наш одногрупник мав рацію на всі сто — Аліна вже не вперше влаштовувала такі театральні перформанси. Буквально місяць тому вона так само залітала в кабінет, стверджуючи, що закохалася назавжди в Стаса Вітрова — одного з головних лідерів «Прайду». Але дуже швидко з’ясувалося, що в нього вже є постійна пасія, і кришталеві мрії Аліни з тріском розбилися об сувору реальність. 

​— Цього разу все абсолютно серйозно! — надула губи дівчина. — Я закохалася по-справжньому, з першого погляду! 

​— Минулого разу ти говорила слово в слово те ж саме! — реготнув з іншого кінця кабінету Юра. 

​— Та ви взагалі нічого не розумієте! Цього разу мова йде про самого Влада Соколовського! 

​В аудиторії в ту ж секунду запала мертва тиша. 

​Я здивовано підняла брови. Це гучне ім'я я, звісно, вже неодноразово чула в стінах універу, але ніколи не бачила цього хлопця особисто й не перетиналася з ним. 

​— Я, звісно, знала, що він нереально крутий, але навіть не уявляла, що настільки… — Аліна зробила драматичний жест рукою, ніби їй забракло слів від захвату. — Можете самі піти подивитися! Він прямо зараз сидить на диванчиках біля нашої аудиторії! 

​Я не встигла й оком змигнути, як дівчата, мов голодна зграя, кинулися до виходу. Навіть кілька хлопців із цікавості рушили за ними. 

​— Кать, а ти чого сидиш, не йдеш зі всіма? — поцікавився Паша, мій сусід по парті. 

​— Мені нецікаво. 

​— Серйозно? Навіть одним оком не хочеш поглянути на головного університетського плейбоя? 

​— Паш, ти ж чудово знаєш, що мене такі «кадри» ніколи не приваблювали й не приваблять. 

​— Ну, я думав, це через Андрія ти так закрилася… Але раз тебе відпустило, чому б не дати шанс долі й не подивитися по сторонах? 

​Я глянула на його щире обличчя й тепло посміхнулася. 

​— Бо всі вони — самозакохані ідіоти, Паш. І щось всередині мені підказує, що цей ваш Соколовський — точно не виняток із правил. 

​Паша голосно розсміявся.
​Він був високим, ставним шатеном із виразними сірими очима — доволі симпатичний хлопець, хоча, як на мій смак, трохи худорлявий для свого високого зросту. Багато дівчат із нашого потоку вже давно поглядали на нього з неприхованим зацікавленням, але він абсолютно всіх ігнорував. Його серце вже не перший місяць щільно належло Тані Сивецькій, яка, на жаль, здається, взагалі не помічала його існування. 

​З Пашею ми міцно дружили з першого дня навчання. Він знав дуже багато про моє непросте життя, а я знала всі його секрети. Інколи мені було справді корисно послухати думку протилежної статі — як виявляється, на деякі речі чоловіки й дівчата дивляться абсолютно по-різному. 

​Уже так склалося, що серед дівчат групи близької подруги я собі так і не знайшла, та, чесно кажучи, не особливо й шукала. Мені цілком вистачало моєї Лесі, з якою ми й так бачилися практично на кожній перерві. Звісно, з усіма дівчатами на потоці я була в хороших відносинах, та й із хлопцями теж. У нас взагалі була доволі дружня група.
Раптом телефон у моїй руці коротко завібрував. На екрані висвітилося повідомлення: 

​«Я в їдальні на першому поверсі. Чекаю на тебе.» — Це була Леся. 

​Я швидко зібрала зошити в сумку, надіславши їй коротке: «Скоро буду». 

​Взагалі, студентської їдальні я останнім часом намагалася всіма силами уникати — економила кожну копійку. Але сьогодні без серйозної розмови з Лесею мені було просто не обійтися. 

​Щойно я переступила поріг їдальні, мене окутав шалений, густий аромат свіжої кави та гарячої випічки. Проти моєї волі шлунок зрадницьки звівся від голоду. 

​— Катю, привіт! — подруга активно махнула мені рукою, сидячи за столиком біля великого вікна. 

​— Привіт… Ух, як же тут смачно пахне! 

​— Пригощайся! — вона впевнено підсунула до мене велику тацю, на якій стояла чашка гарячої кави та великий апетитний круасан. 

​— Ой, Лесь, та я не голодна, дякую… 

​— Стрілецька, припини мені тут ламатися! Я ж чудово знаю, що ти знову нічого зранку не їла! Сьогодні я пригощаю, і це не обговорюється. 

​Я знала, що подруга просто так від мене не відстане, тому з вдячністю прийняла її смачну пропозицію. 

​— Добре, здаюся. Лесь, а тепер давай викладай детальніше про цей забіг. Коли він взагалі відбудеться? 

​— Сьогодні, одразу після четвертої пари! Це відбірковий етап, який визначить, хто саме представить наш університет на міських змаганнях. 

​Від несподіванки я ледь не вдавилася шматочком круасана й судорожно ковтнула каву. 

​— Що?! Ти не могла сказати мені про це хоча б учора? Туди ж, напевно, треба було якось заздалегідь записуватися, подавати документи! 

​— Подруго, ти мене недооцінюєш? — хитро підморгнула Леся. — Я ще вранці все дізналася і вже вписала тебе в списки учасниць! 

​— А якщо б я наввідріз відмовилася? 

​— Та куди б ти поділася! 

​— Твоя правда, — з усмішкою погодилася я, але раптом мене прошиб холодний піт. — Чорт, Леся! У мене ж із собою немає спортивної форми, а головне — кросівок! — розгублено, занадто голосно вигукнула я, мимоволі привернувши увагу кількох студентів, що сиділи за сусідніми столиками. 

​— Ображаєш мою геніальність! — з переможною посмішкою на все обличчя промовила подруга. Вона нагнулася і тріумфально дістала з-під столу великий пакет. — Мій тридцять сьомий розмір тобі ж підійде? 

​Я щиро розсміялася, відчуваючи, як на душі стає легше. 

​— Ідеально. Лесь, ти просто найкраща подруга у світі. 

​Дивно, але коли я підходила до спорткомплексу, я зовсім не відчувала мандражу чи хвилювання. Можливо, справа була в тому, що я до кінця ще не усвідомила всієї серйозності цього забігу. Адже перемога на міських змаганнях могла б одним махом частково вирішити мої проблеми. Ну, можливо, не всі, але одну найголовнішу — точно. 

​У мене взагалі з дитинства була дивна, специфічна реакція на стресові ситуації. Коли в інших людей від нервів починали тремтіти руки, плуталися слова, а серце готове було вирватися з грудей, я, навпаки, залишалася спокійною, як слон. Іноді це навіть насторожувало. Я починала хвилюватися… просто через те, що абсолютно не хвилююся. 

​У жіночій роздягальні в цей час вирувало справжнє життя: дівчата поспіхом переодягалися, щось жваво обговорювали на підвищених тонах і нервово сміялися. Більшість із них не звернула на мою появу жодної уваги, проте знайшлися й ті, кому моя скромна персона здалася дуже цікавою.
​Біля входу на лавці стояла висока струнка блондинка у стильному, явно дорогому спортивному костюмі відомого бренду. Поруч із нею кучкувалися ще троє дівчат, які повністю копіювали її манеру вдягатися і дивилися на всіх навколо з неприхованим скепсисом. 

​— Привіт! Щось я тебе раніше на нашій кафедрі не бачила. Чи я помиляюся? — блондинка зробила кілька кроків у мій бік, фальшиво посміхаючись. Проте її погляд був максимально оцінювальним і холодним. 

​— Привіт. Все вірно, я тут вперше вирішила спробувати сили. 

​— До речі, я Сніжана, — несподівано для мене зверхньо представилася вона. 

​— Катя. 

​Їхні зухвалі, зверхні погляди мене взагалі не зачіпали — після всього, що я пережила, мене важко було налякати дівчатками-мажорками. Я прийшла сюди бігати, а не заводити подружок. 

​У цей самий момент у кишені моєї куртки наполегливо завібрував телефон. На екрані висвітилося: «Бабуся». Ого... Вона ніколи не дзвонила мені в такий час, знаючи, що я можу бути на парах. У мене всередині все стислося. Надіюсь, з її здоров'ям усе гаразд!
​Я швидко кинула пакет із речами на лавку й поспіхом вийшла назад у пустий коридор. Але не встигла я відійти й на кілька метрів, як дорогу мені знову перегородила Сніжана. 

​— Знаєш, Катю, я б на твоєму місці особливих ілюзій та надій щодо цього змагання не плекала, — її голос звучав солодким медом, але в очах спалахнув чіткий виклик. 

​— Добре, що ти не на моєму місці, — спокійно відповіла я тим же тоном і, принципово не чекаючи на її реакцію, обійшла блондинку й піднесла телефон до вуха. 

​— Алло, привіт, бабуль! У тебе все добре? Нічого не сталося? 

​— Привіт, моя хороша! — почула я рідний, неймовірно теплий голос у слухавці. — Ой, та хіба ж я не можу просто так, без приводу, зателефонувати своїй улюбленій внучці? 

​Ці слова змусили мене миттєво розслабитися й щиро посміхнутися.
​— Звісно, можеш. Просто ти зазвичай не дзвониш посеред дня, от я й злякалася, подумала, що тобі раптом стало зле. 

​— Та ні, все в повному порядку! — бабуся звучала напрочуд весело й бадьоро. — Я ж телефоную, щоб повідомити тобі просто чудові новини! 

​Я полегшено зітхнула, притулившись спиною до стіни.
​— Справді? Ну, давай, розповідай, порадуй мене. 

​— Наша Надюша виходить заміж! Радість яка в сім'ї! 

​Надя — моя двоюрідна сестра по батьковій лінії. Стосунки у нас, м'яко кажучи, з самого дитинства були натягнутими й не найкращими, тому бурхливої бабусиної радості я, чесно кажучи, не розділяла. 

​— О, це чудово, я справді рада за неї! — відповіла я якомога веселішим та щирішим тоном, аби не засмучувати бабусю. — Бабуль, мені тут уже просто час бігти на заняття, давай ми ввечері зідзвонимося і про все поговоримо, добре? 

​— Добре, моя зіронько, не буду тебе відволікати від навчання. Люблю тебе сильно! 

​— І я тебе люблю, бабуль! Бережи себе! 

​Завершивши розмову, я швидко повернулася назад у роздягальню, щоб нарешті перевзутися. Там, на моє щастя, вже практично нікого не залишилося — всі дівчата пішли в зал. 

​Мої звичайні чорні облягаючі лосини цілком могли зійти за спортивні штани, а от із верхом було складніше — якщо суворий тренер не дозволить бігти у просторому худі, доведеться залишатися в одній легкій футболці. 

​Проте, як тільки мій погляд упав на лавку, де стояло моє взуття, я буквально завмерла на місці від повного шоку. Кросівки Лесі лежали на підлозі, але вони були... без шнурків. 

​— Я не зрозуміла… — приголомшено пробурмотіла я під ніс,  розглядаючи порожні дірочки взуття. — А де, власне, мої шнурівки?! 

​У кутку роздягальні в цей момент залишалася тільки одна дівчина — невисока сіроока брюнетка, яка збирала волосся у хвіст. Вона навіть не здивувалася моєму обуренню, а лише важко зітхнула й мовчки почала щось шукати у своєму рюкзаку. 

​— Я так розумію... Це тут так від конкуренток позбавляються? — тихо сказала я, швидше сама до себе, ніж до неї. У тому, що це дрібне шкідництво зробила не ця брюнетка, я була впевнена на всі сто. 

​Я повільно присіла на лавочку поруч із кросівками, намагаючись придумати, що робити далі. Часу бігти в найближчий магазин за новими шнурками в мене не було — забіг ось-ось мав розпочатися. 

​— Ось, тримай, — раптом підійшла ближче брюнетка й протягнула мені пару абсолютно нових шнурків. — Не дивуйся, це наша Сніжана зі своїми подружками так «жартує» з тими, хто їй не подобається. 

​— Дякую… — я була щиро розгублена від такої раптової допомоги. 

​— Вони так завжди з новачками розважаються, виживають із дистанції. Колись на першому курсі й мені від них добряче дісталося. Відтоді я завжди про всяк випадок ношу в сумці запасні, — спокійно пояснила дівчина. — Мене, до речі, Аня звати. 

​— Катя, — швидко представилася я, потиснувши їй руку. 

​— Катю, давай швидше бери шнурівки й затягуй, а то ми вже реально запізнюємося на шикування! Тренер буде лютувати, — посміхнулася Аня. 

​— Ти права, менше слів — більше діла! — Я почала на шаленій швидкості зашнуровувати кросівки. — Дякую тобі величезне, Аню, ти мене просто неймовірно виручила! 

​Коли ми нарешті зайшли у величезний спортзал, я одразу ж знайшла поглядом нашу місцеву «королеву» в оточенні її вірної свити. Сніжана явно не очікувала побачити мене у взутті й у повній бойовій готовності. Я принципово натягнула на обличчя максимально милу, яскраву посмішку й демонстративно помахала їй рукою. Блондинка від такої нахабності аж змінилася в обличчі, незадоволено фиркнула й різко відвернулася в інший бік. 

​— Знаєш, Кать, я б на твоєму місці все ж не радила так відкрито наживати собі ворога в її особі, — тихо, майже пошепки промовила Аня, яка стояла поруч. 

​— Та я ж їй нічого поганого не зробила. Вона перша почала цей дитячий садок зі шнурками. 

​— Я все розумію, але просто будь максимально обережна. Її батько — якийсь великий спонсор університету, тому вона звикла, що їй усе сходить з рук, і здатна на будь-які капості. 

​— Нічого, переживу. Я теж не дозволю нікому витирати об себе ноги, навіть самій королеві університету! — впевнено сказала я і весело підмигнула Ані. 

​— Ех, Кать, але у Сніжани й справді об'єктивно найбільші шанси на перемогу. Вона з дитинства займається легкою атлетикою... 

​— Щось ти не надто оптимістично налаштована! — скептично подивилася я на нову знайому. — Гаразд, пішли краще розминатися й розігрівати м'язи, а з усім іншим розберемося вже по ходу забігу. 

​Переконувати Аню в тому, що я прийшла сюди виключно по перемогу, я не стала — навіщо зайві слова? Я не знала цих дівчат, не мала уявлення про їхні спортивні можливості… Та, якщо бути до кінця чесною, я зараз навіть своїх власних можливостей не знала. Адже після школи я жодного разу не займалася бігом професійно, лише ранкові пробіжки для підтримки форми. Тож лишалося тільки сподіватися, що сьогодні я як мінімум не зганьблюся перед усім університетом. 

​Жеребкування пройшло швидко, і комп'ютер визначив, що я буду стартувати дев’ятою. Це було навіть на руку — бігти в першій п'ятірці мені зовсім не хотілося, краще спочатку оцінити суперниць зі сторони. 

​Раптом тишу спортзалу прорізав різкий, сповнений болю крик: 

​— Чорт! А-а-а! 

​Усі голоси та розмови студентів миттєво стихли. І, в ту ж секунду обернулася на джерело шуму. 

​На підлозі біля стіни, де лежали мати, сиділа Сніжана, міцно тримаючись обома руками за праву ногу. 

​— Що за кончений ідіот кинув тут цю гирю?! — верещала вона на весь зал, кидаючи шалені, злісні погляди на присутніх.
​Важка металева гиря на двадцять чотири кілограми дійсно самотньо лежала неподалік від мату. Дівчата з її компанії з переляканими обличчями одразу ж кинулися до своєї лідерки, намагаючись допомогти їй піднятися на ноги. 

​— Так, що тут у вас сталося?! — суворо запитує Анатолій Петрович, наш головний тренер, швидко підходячи до місця інциденту. 

​— Анатолію Петровичу, я просто розминалася, та перечепилася через цю прокляту гирю й дуже сильно вдарила кісточку! — з удаваною безпорадністю та плаксивим голосом повідомила Сніжана, продовжуючи кривитися, ніби від нестерпного болю. 

— Це все було зроблено спеціально! Хтось навмисно підставив мене й підкотив її туди! 

​Та раптом її вираз обличчя змінився. Очі хижо блиснули чистою злістю, і вона демонстративно, глянула у наш з Анею бік. Я здивовано моргала, відверто не розуміючи, яким це боком я опинилася винною в її власній неуважності. 

​Дівчата навколо почали напружено переглядатися, а натовп зацікавлених студентів, які прийшли повболівати, став стрімко збиратися довкола.


​— Ви що, не вірите мені?! — знову обурилася Сніжана, помітивши, що тренер явно не поспішає підтримувати її параноїдальну версію про змову. 

​— Так, тихо всі, спокійно! — рішуче перебив її Анатолій Петрович, оглядаючи ногу дівчини. — Сніжано, припини влаштовувати драму й накручувати себе на рівному місці. Це звичайна випадковість. Хлопці з попередньої пари, просто забули вчасно прибрати важкий інвентар на місце, от і все. 

​— Ви що, жартуєте?! — буквально вибухнула блондинка, хапаючись долонями за голову від злості. — Випадковість? Ну звісно, як же інакше! Якраз перед моїм стартом! 

​Сніжана демонстративно скривилася, видавлюючи з себе мученицький стогін.
​Я ж мовчки відійшла подалі, чітко відчуваючи шкірою, як мені в спину все ще летять її гострі, налиті чистою отрутою злі погляди. 

​Невже ця божевільна й справді на повному серйозі вважає, що це я підкотила їй ту гирю?