Розділ 5

Ранок тягнувся нескінченно. Я не могла зосередитися на лекціях, адже думки раз у раз поверталися до пропозиції Лесі. Сумніви, мов хвилі, накочувалися з новою силою: а раптом у мене не вийде? Що, якщо я тільки витрачу сили й час? Але з іншого боку, я ж обіцяла—за будь-яку ціну знайти ці гроші. Якщо є шанс, треба спробувати. Тому на великій перерві я твердо вирішила розпитати подругу про всі деталі. 

Ми з Лесею навчаємося в одному університеті: я—першокурсниця-філолог, вона—четвертокурсниця факультету психології. Практично увесь вільний від пар час, ми проводимо разом у загальному холі, так звана кімната для відпочинку, або як тепер модно називати Лаундж-зона. Тут завжди гамірно: хтось готується до занять, а хтось просто вбиває час, обговорюючи останні плітки. 

І звичайно, як то кажуть - себе показати, та на інших подивитися. Останнє стосується переважної більшості дівчат, які хочуть привернути увагу протилежної статі, а в особливості учасників так званого  братства Прайд. Це справжня університетська еліта: впевнені в собі, спортивні, харизматичні. 

Їхнє братство—закритий клуб для обраних, і звичайно, практично усі студенти просто мріють бути їх членами. Хоча, для більшості це лише мрії, туди приймають лише "обраних".  

І якщо, для звичайних хлопців туди попасти практично не реально, то у дівчат, все ж шанси більші. Все, що потрібно зробити, це просто стати дівчиною одного з членів Прайду. Хоча, якщо логічно розмірковувати, то простим дівчатам, там теж  нічого не світить. Тим паче навколо "Прайду" завжди в'ються дівчата, які мріють, що колись на них звернуть увагу. 

Та, як на мене, це просто збіговисько багатих, пихатих та самовпевнених осіб. Звичайно, не можу не відмітити що усі члени Прайду, і справді красиві та харизматичні хлопці. Проте не розумію, як можна принижувати себе і свою гідність, тільки щоб потрапити в якусь шайку самозакоханих ідіотів. 

— Боже, ви ніколи не здогадаєтеся, кого я щойно зустріла! — у клас влетіла Аліна, моя одногрупниця, її очі палали від збудження. 

— Свою нову любов? — з іронією кинув Віталік із задніх рядів. 

— Звідки ти знаєш?! — спохмурніла дівчина, витріщаючись на нього. 

— У тебе кожного дня нова любов. Нічого дивного. 

Аудиторія вибухнула сміхом. Я теж усміхнулася. Одногрупник мав рацію—Аліна не вперше заходить із такою промовою. Місяць тому вона так само залетіла в аудиторію, стверджуючи, що закохалася в Стаса Вітрова—одного з лідерів "Прайду". Але з’ясувалося, що у нього вже є дівчина, і мрії Аліни розбилися вщент. 

— Цього разу все серйозно! — образилася дівчина. — Я закохалася по-справжньому! 

— Минулого разу ти говорила те ж саме! — відгукнувся Юра. 

— Ви нічого не розумієте! Мова йде про самого Влада Соколовського! 

В аудиторії запала тиша. 

Я здивовано підняла брови. Це ім'я я вже чула, але ніколи не зустрічала його особисто. 

— Я знала, що він крутий, але навіть не уявляла, що настільки… — Аліна зробила театральний жест рукою, немов їй не вистачало слів — Можите самі подивіться! Він сидить біля нашої аудиторії! 

Я не встигла й оком змигнути, як дівчата, мов зграя, кинулися до виходу. Навіть кілька хлопців рушили за ними. 

— А ти чого не йдеш? — поцікавився Паша, мій сусід по парті. 

— Нецікаво. 

— Серйозно? Не хочеш поглянути на нового університетського плейбоя? 

— Ти ж знаєш, що мене такі "кадри" не приваблюють. 

— Я думав, це через Андрія… Але раз тебе відпустило, чому б не дати шанс долі? 

Я глянула на нього й посміхнулася. 

— Бо це самозакохані ідіоти. І щось мені підказує, що цей Влад—не виняток. 

Паша розсміявся. 

Він був високим шатеном із сірими очима—доволі симпатичним, хоча, як на мене, трохи худорлявим для свого зросту. Багато дівчат із нашої групи поглядали на нього із зацікавленням, але він усіх ігнорував. Його серце вже давно належало Тані Сивецькій, яка, здається, взагалі не помічала його існування. 

З Пашею ми дружили з першого дня. Він багато знає про мене та моє життя, а я про нього. Інколи корисно послухати думку протилежної статті. Як виявляється на деякі речі ми зовсім по різному дивимося. 

Уже так склалося, що серед усіх одногрупниць подруги я собі не знайшла, та чесно кажучи, не особливо й шукала. Мені цілком вистачає й Лесі, з якою ми і так бачимося практично кожної перерви.  

Звичайно з усіма дівчатами групи, я у хороших відносинах, та й з хлопцями теж. У нас взагалі, доволі дружня група.  

Телефон завібрував у руці. 

"Я в їдальні. Чекаю на тебе." - Це була Леся. 

Я швидко зібрала речі, надіславши коротке "Скоро буду". 

Їдальні я останнім часом намагалася уникати—економила кожну копійку. Але сьогодні без розмови з Лесею не обійтися. 

Як тільки я зайшла, мене огорнув аромат кави й випічки. Шлунок зрадницьки звівся. 

— Привіт! — подруга махнула мені рукою, сидячи біля вікна. 

— Привіт… Смачно! 

— Пригощайся! — вона підсунула мені тацю з кавою й круасаном. 

— Я не голодна… 

— Припини! Я знаю, що ти нічого не їла! Сьогодні я пригощаю - я знала, що подруга просто так не відстане, тому з радістю приймаю пропозицію.  

— Лесь, розкажи детальніше про забіг. Коли він? 

— Сьогодні після четвертої пари! Він визначить, хто представить університет на міських змаганнях. 

Я ледь не вдавилася кавою. 

— Ти не могла сказати раніше? Треба ж було напевно записатися! 

— Подруго, ти мене недооцінюєш? — підморгнула Леся. — Я вже записала тебе! 

— А якщо б я відмовилася? 

— Куди б ти поділася! 

- Ти права! - погоджуюся - Чорт, Леся! У мене зі собою кросів немає! - розгублено крикнула, привертаючи увагу студентів які сиділи за сусідніми столиками.  

- Ображаєш! - з посмішкою на все обличчі, каже подруга та дістає з-під столу пакет з кросівками — Мій 37-й тобі підійде?