Розділ 4

Наступного ранку я прокинулася рівно о сьомій. За вікном вила справжня люта хурделиця, але я навіть думати не посміла про те, щоб пропустити свою звичну пробіжку. Дисципліна, вбита батьком, працювала на автопілоті. Одягнувши найтепліший спортивний костюм, безрукавку, щільну шапку й флісові рукавиці, я вискочила на вулицю. Крижане, колюче повітря миттєво обпалило легені й трохи освіжило мізки, але навіть цей арктичний холод не зміг вибити з моєї голови думки про загадкового брюнета. Він засів у моїй свідомості, наче глибока, гостра заноза, і я ніяк не могла його позбутися. 

​Чому я так панічно втекла тієї ночі? Може, Леся все-таки права зі своїм оптимізмом, і в нас справді могло б щось вийти? Ясна річ, для початку непогано було б дізнатися про нього більше. Він неймовірно харизматичний, привабливий... І ще… чорт забирай, цей хлопець цілується просто божественно. Від однієї лише згадки про це, по спині знову проносився табун гарячих мурашок. У мене, звісно, досвіду в амурних справах кіт наплакав, але зараз я з повною впевненістю могла сказати: це порівняння грало явно не на користь Андрія. 

​Та яка тепер різниця? Шанс знову зустріти його в мільйонному місті — чистий нуль. Хоча… якщо вірити в долю, і якщо нам справді судилося знову зустрітися, то ми обов'язково коли-небудь перетнемося знову. 

​Швидко повернувшись додому й прийнявши гарячий душ, я випила міцний чай із бутербродами, поспіхом зібрала дорожню сумку й вирушила на автовокзал, щоб поїхати до бабусі в село. По дорозі я на пару хвилин забігла у великий торговий центр, щоб купити їй бодай якийсь новорічний подарунок. Мій вибір зупинився на красивому, м'якому й дуже теплому шерстяному шарфі. Попри повну фінансову дупу, я просто фізично не могла залишити найріднішу людину, без новорічного подарунку. 

​— Мила моя, у тебе точно все гаразд? — тихий, хрипкий бабусин голос раптово вирвав мене з глибоких роздумів.
​Я здригнулася й підвела погляд. Вона сторічно стояла переді мною, сповнена щирої старечої турботи, а на кухонному столі вже височіла ціла гора домашніх страв: голубці, пиріжки, котлети. Жінка явно готувалася до мого приїзду. 

​— Що? А, так! Усе просто супер, бабусь! — швидко видавила я фальшиву посмішку, намагаючись збадьоритися. 

​— Ти ж майже нічого не з'їла з тарілки, — бабуся з докором склала руки на грудях, ображено й повільно хитаючи сивою головою. — От для кого я з самого ранку біля плити так старалася, га? 

​— Бабуль, та все неймовірно смачно, чесно-чесно! Просто я фізично не можу стільки в себе втиснути, у мене шлунок не гумовий, усе просто не поміститься. 

​— Катюша, ну ти ж така худенька, одні шкіра та кістки залишилися… Ти там, у своєму місті, що взагалі нічого не їси? 

​О, так, ця тема — наша вічна, нескінченна сімейна суперечка. У моєї бабусі, здається, є глобальна життєва місія: будь-якою ціною відгодувати мене до нормальних, на її думку, параметрів. А я, попри всі її кулінарні старання та тонни пиріжків, ніяк не піддаюся. І річ була зовсім не в дієтах, а в моєму шаленому, просто вбивчому ритмі життя між роботою та навчанням. 

​— Та їм я, їм! Рівно стільки, скільки мені смакує, — м’яко відповідаю, підводячись, і технічно переводжу тему розмови в безпечне русло. — Краще ти розкажи, як ти тут сама? Як твоє здоров’я? 

​— Я?.. А що я?.. Я… та все добре, як зазвичай! — вона раптом знітилася, злякано відвела погляд у бік вікна і якось надто поспішно встала з-за столу. — Ой, я піду краще свіжий чай на травах тобі заварю. 

​Я занадто добре, знаю цю жінку, тому з повною впевненістю могла сказати: що бабуся явно щось приховує. 

​— Бабуль! — я перехопила її за руку, зупиняючи. — Ану, присядь назад на місце! 

​— Та мені ж треба… 

​— Чай почекає, нікуди він не дінеться, — наполегливо перериваю я її спроби втекти. — Присядь, будь ласка. 

​Неохоче, важко зітхаючи, вона все ж повертається на свій стілець навпроти. 

​— Бабуль, щось сталося?
​Минуло кілька секунд важкого, гнітючого мовчання, під час якого в мене всередині все почало стискатися від поганого передчуття, а потім вона тихо видавила: 

​— Я на тому тижні їздила в місто... була у свого лікаря… 

​Від цих її слів мене немов наскрізь пронизало крижаним  холодом. 

​— Що? Що він сказав?! Тобі що, знову стало гірше? Серце? — я миттєво підхопилася з-за столу, вдивляючись у її зморшкувате обличчя. 

​— Та не переживай ти так сильно, дитино, усе нормально! — поспішила вона мене заспокоїти, погладивши по руці. — Просто... лікар дуже наполегливо настояв, щоб я вже зараз, найближчими днями, лягла в стаціонар на планове обстеження та курс крапельниць. 

​— Чому вже зараз, посеред зими?! Ти ж завжди проходила цей курс реабілітації у квітні, ми ж так планували! 

​— Ну... останнім часом я почуваюся якось не дуже, то серце коле, то дихати важко… Тому лікар порадив не тягнути до весни й пройти додаткове обстеження зараз. 

​— І ти мовчала й не сказала мені про це раніше?! — у грудях важким,  каменем заворушилася справжня паніка. 

​— Не хотіла я тебе зайвий раз хвилювати, Катюша…  Це просто звичайна профілактика, щоб запобігти можливим ускладненням, от і все! 

​Я міцно зціпила зуби, з усіх сил намагаючись приховати від неї свою паніку, що починала накривати з головою. Вона, бачите, не хоче мене хвилювати! Але ж тепер, через її партизанське мовчання, я хвилююся в тисячу разів сильніше! 

​— Ну, якщо лікар каже, що треба лягати негайно, значить, будемо лягати, — намагаюся говорити максимально спокійним, рівним голосом, але мої думки в цю хвилину вже хаотично й гарячково мчали по колу. Скільки в мене зараз залишилося грошей на картці? Де, чорт забирай, взяти решту суми за такий короткий термін?! 

​Бабуся стабільно лягала в цю клініку двічі на рік, на два тижні. Зазвичай цей повний курс із ліками та процедурами обходився нам приблизно у двадцять тисяч гривень. Половини року мені якраз вистачало, щоб зібрати цю суму. Але зараз… Зараз у мене взагалі не було цих грошей, після купівлі сукні! Я була впевнена, що в мене є ще мінімум три місяці в запасі до квітня... 

​«Так, спокійно, — гарячково міркувала я. — Якщо я візьму максимум додаткових змін у кафе… Якщо попрошу Горбачевського ставити мене на всі нічні банкети в ресторані… Може, якось встигну перекрутитися й позичити…» 

​— Я все розумію, Катюш… Ось тільки… — бабуся раптом зупинилася і почала нервово, до білих пальців перебирати край своєї старої в'язаної кофти. 

​Я миттєво насторожилася, відчуваючи новий удар під дих.
​— Тільки що? Кажи як є. 

​— Лікар попередив… що в їхньому медичному центрі цього року повністю зрізали державне фінансування та пільгові програми… Коротше кажучи, тепер реабілітація коштуватиме значно дорожче. 

​— Скільки саме, бабусь? — машинально, запитую я, чітко відчуваючи, як у грудях фізично стискається й перестає битися серце. 

​Бабуся винувато звела очі до стелі й тихо, майже пошепки промовила: 

​— Близько п’ятдесяти тисяч гривень…
​У кімнаті повисла мертва, оглушлива тиша. Я на кілька секунд ніби реально втратила слух. П’ятдесят. Тисяч.
​Ця нереальна цифра вдарила по моїх мізках, як прямий постріл впритул. Я чудово, розуміла, що для мене, зібрати такі величезні гроші за лічені дні — це щось із розряду абсолютно неможливої фантастики. 

​— П’ятдесят тисяч?! — шоковано, на всю квартиру перепитує Леся, дивлячись на мене величезними, круглими від подиву очима. 

​Одразу після свого термінового повернення в місто я першим ділом набрала подругу, і вона, кинувши всі справи, миттєво примчала до мене на кухню. 

​— Угу, — коротко й глухо кидаю я, нервово крутячи в пальцях порожню чашку, сама ще до кінця не вірячи, що цей фінансовий кошмар відбувається зі мною наяву. 

​— Слухай, я взагалі не доганяю, чому раптом так дико дорого?! Вони там що, з глузду з'їхали в цій лікарні? — не заспокоюється Леся, емоційно розмахуючи руками. 

​— Тому що це приватна, спеціалізована клініка серцевого профілю, — важко, із надривом зітхаю я. — Так, там дорого, але там справді працюють найкращі кардіологи в країні. Тільки вони взагалі взялися за мою бабусю після її важкого першого нападу, коли державні лікарні просто розводили руками. І, як сама бачиш, вони реально поставили її на ноги, вона ходить і живе завдяки їм.
​Я на мить міцно прикриваю обличчя долонями, з усіх сил намагаючись не повертати в пам'ять ті страшні дні після аварії, коли я ледь не втратила взагалі всю родину. 

​— Ті двадцять тисяч, які ми платили досі, виявилися лише пільговою частиною суми для сиріт та пенсіонерів. Іншу, більшу частину вартості лікування весь цей час покривали спонсори. Але, очевидно, з цього року програма закрилася, щось пішло не так, і тепер пацієнтам потрібно викладати повну комерційну вартість лікування. 

​— Жах якийсь… І що ти сказала бабусі? Промовчала? 

​— А що я мала їй сказати? Сказала, що все просто супер, щоб вона навіть не думала переживати. Що гроші в мене є, лежать на окремому рахунку, недоторканний запас від батьків. 

​Моя посмішка виходить настільки кривою, гіркою і фальшивою, що мені самій стає гидко. 

​— Кать, ну блін... може, уже реально пора нарешті сказати їй усю правду, як вона є? — обережно, підбираючи слова, запитує Леся. 

​— Ні, Лесь, не пора. І така пора, запам'ятай, не настане ніколи в житті! 

​— Але чому?! 

​— А що, скажи мені, від цієї її правди зміниться?! — кидаю я різко, набагато грубіше, ніж збиралася. — Думаєш, якщо моя хвора бабуся дізнається, що в нас немає ні копійки за душею, вона якимось чарівним дивом миттєво вилікується? Вона й так картає себе, за те, що витрачає на свої болячки кошти, які лишилися від батьків. А якщо вона дізнається, що ті гроші закінчилися ще після її першого нападу, і весь цей час її лікування оплачувала виключно я… Вона просто з’їсть себе зсередини й відмовиться від лікарів взагалі! А я цього ніколи не допущу. 

​Леся на кілька хвилин замовкає, важно й сумно дивиться на мене, а тоді раптово підводиться зі стільця, підходить і міцно,  обіймає мене за плечі. 

​— Ей, ти чого це раптом? — розгублено й тихо питаю я, уткнувшись їй у бок. 

​— Вибач мені. Дурне, недоречне питання задала… — пробурмотіла вона, винувато відводячи очі в підлогу. — Просто мені неймовірно шкода тебе, Кать. І найгірше в усьому цьому — що я зараз взагалі нічим не можу тобі допомогти. Ти ж сама знаєш, мої батьки нещодавно купили машину, вигребли під нуль усі сімейні заощадження... 

​— Та все в порядку, не парся, — тихо кажу я, міцно обіймаючи її у відповідь. — Я щось обов'язково придумаю, викручуся. 

​Леся більше нічого не каже, просто ще сильніше,  притискає мене до себе. 

​Ми сидимо так  ще трохи, а потім вона прощається і йде додому. Я ж, відчуваючи дику втому, одразу вирушаю в гарячий душ і миттєво падаю спати. Завтра в мене за графіком перша денна зміна в кафе, тому потрібно було як слід виспатися.


​Прокидаюся я наступного ранку з дико важкою головою. Вона буквально забита похмурими думками про бабусю та про те, де, чорт забирай, мені дістати ці кляті гроші на її лікування? 

​Та навіть попри цей жорсткий фінансовий пресинг, з моєї голови ну ніяк не виходить нічний незнайомець. Весь цей час, сама того не помічаючи, ловлю себе на абсолютно дурній звичці: гарячково шукаю його обличчя в кожному зустрічному хлопцеві — у парку на пробіжці, у натовпі в кафе, просто на вулиці. 

​Я поняття не маю, як би я поводилася і що б сказала, якби справді раптом побачила його знову десь на перехресті. Але одне я знаю на всі сто відсотків: я дико, до безумства цього хочу. 

​Я все частіше й частіше згадую його впевнений погляд і думаю: який у нього насправді характер? Чим він займається по життю? Чи є в нього постійна дівчина?
​Хоча… якщо слідувати тверезій логіці, то якби він був не вільний, то в ту новорічну ніч під бій курантів цілував би свою кохану дівчину, а не притискав до себе мене, першу ліпшу з натовпу. З іншого боку, для багатьох сучасних хлопців наявність стосунків чи дівчини — це взагалі ще не причина відмовити собі в миттєвій гарячій розвазі на тусовці. 

​Я енергійно похитую головою, буквально силою відганяючи ці наївні думки в бік, і починаю свій звичний щоденний ранок: швидка пробіжка через силу, бадьорий душ, легкий сніданок і збори на роботу. 

​Сьогодні в мене в планах серйозне завдання — потрібно будь-якою ціною поговорити з нашою директоркою про збільшення моїх робочих годин і додаткові зміни. 

​На роботі сьогодні справжній аврал, людей повно, але ми з моєю напарницею Олею на досвіді справляємося з усім цим потоком клієнтів. 

​— Ну що, Кать, розказуй, як відсвяткувала Новий рік? — з посмішкою питає напарниця, коли ми на секунду перетинаємося біля кавомашини. 

​— Та непогано, нормально так, — коротко відмахуюсь я, не бажаючи заглиблюватися в деталі. 

​— А ти сама як? — переводжу я тему. 

​— Ой, а я просто чудово. Навіть дуже-дуже добре! — Оля з сяючими очима раптом гордо виставляє свою праву руку вперед, прямо мені під ніс. На її безіменному пальці в променях світла яскраво блищить новенька витончена каблучка. 

Оля була старша за мене на п’ять років, і для неї робота тут була основною і постійною. Вона вже цілих чотири роки зустрічається зі своїм хлопцем Євгеном, причому останні два роки вони вже живуть разом. Те, що цей хлопець просто до нестями любить мою напарницю, було видно неозброєним оком усім навколо. Проте Олю весь цей час дуже  турбувало одне болюче питання — чому Женя досі не наважується зробити їй офіційну пропозицію руки та серця? Можливо, її ще й активно накручувала мати, яка дико переживала, чому це її донька стільки років живе з хлопцем «на пташиних правах» і вони ніяк не узаконюють свої стосунки в РАГСі. 

​— Олю! — я аж рота відкрила від повного шоку. — Ого! Вітаю тебе від щирого серця! 

​Я емоційно обіймаю дівчину, щиро радіючи за її жіноче щастя. Оля справді дуже довго й терпляче чекала цієї пропозиції, сильно хвилювалася, що Женя боїться зробити цей серйозний крок. І ось, нарешті, цей день настав. 

​Ми трохи сміємося, але багато часу на дівочі розмови в нас просто немає — клієнтів у залі більшає, замовлення сипляться одне за одним, і доводиться оперативно повертатися до роботи. 

​Як тільки мені нарешті вдається викроїти першу вільну хвилину між столиками, я впевнено йду в кабінет до керівництва. 

​— Анно Павлівно, можна до вас на хвилинку? 

​— Заходь, Стрілецька, — рівним, абсолютно сухим тоном відповідає вона, навіть не відриваючи погляду від монітора комп'ютера. 

​— Я хотіла попросити вас поставити мені якомога більше нічних змін у «Едельвейсі». 

​— Справді? — з помітним подивом вона нарешті відриває очі від екрана й піднімає на мене свій погляд. — Ти ж, якщо мені не зраджує пам'ять, ще зовсім недавно категорично не хотіла там працювати через важкий нічний графік. 

​— Тепер хочу. Мені дуже потрібні гроші.
​Вона якийсь час мовчки, дуже уважно дивиться на мене, ніби намагається розгадати мої приховані мотиви чи прочитати думки. 

​— У тебе все добре, Катю? Нічого не сталося? 

​— Так, усе добре, — коротко й чітко відповідаю я, тримаючи обличчя «цеглою». 

​Спочатку в моїй голові промайнула наївна думка — розповісти начальниці все як є, відкрити душу про хворобу бабусі. Та як тільки я згадала, як холодно вона свого часу відмовила в матеріальній допомозі нашій кухарці Наді, коли тій терміново потрібні були гроші на операцію для хворого чоловіка, будь-яке бажання ділитися особистим миттєво зникло. 

​Я досі чітко пам'ятаю, як тоді на допомогу бідній Наді прийшов увесь наш дружній колектив. Кожен скидався, чим міг, давав стільки, скільки було в кишені. Я, попри свій і без того скрутний фінансовий стан, теж просто не могла пройти повз чуже горе й відвернутися від співробітниці. Віддала тоді останню тисячу гривень, яку кілька місяців важко збирала собі на новий літній одяг. Зрештою, без нових шмоток я спокійно можу обійтися, а от для когось ці гроші могли реально врятувати життя. 

​— Добре, без проблем. Скажи Горбачевському, що я дала своє офіційне добро на нічні зміни, — сухо кидає вона й тут же повертається назад до свого комп’ютера, втрачаючи до мене інтерес. 

​Уже після закінчення моєї важкої зміни, вийшовши на вулицю, я дістаю телефон і бачу кілька пропущених дзвінків від Лесі. Тут же передзвонюю їй на ходу. 

​— Привіт, Лесь! Що там у тебе сталося? 

​— Катька, привіт! У мене для тебе просто, бомбічна новина! — горланить у слухавку заведена подруга. 

​— Цікаво, і яка ж саме? 

​— Я знаю, де і як тобі дістати цілих двадцять тисяч гривень прямо зараз! 

​— Справді?! — від цих слів у мене всередині аж серце стислося від надії. 

​— Так! Ти просто візьмеш і виграєш їх на наших великих міських змаганнях із бігу! 

​Я на кілька секунд застигаю, а потім просто не стримую скептичного сміху прямо в трубку. 

​— Серйозно, Лесь? Це, і є твоя геніальна ідея? 

​— Ну так, а що не так?! — ображено відповідає вона, абсолютно не розуміючи мого явного скепсису. 

​— Лесь, ну не вигадуй дурниць, будь ласка, спустися на землю. 

​— А чому б, власне, і ні?! Катя, це реальний і дуже хороший шанс заробити великі бабки своїми власними силами! 

​— Та ну, яка з мене зараз професійна бігунка? І з якого дива ти взагалі взяла, що я зможу там когось обігнати й виграти цей головний приз? 

​— Стрілецька, ти приколюєшся чи як? Ти ж у школі завжди стабільно займала перші місця по бігу, розривала всі дистанції, навіть перемогла на обласних змаганнях! Та для тебе виграти цей міський забіг буде взагалі як два пальці об асфальт, от побачиш! — гордо й упевнено мовила подруга. 

Мені, звісно, була надзвичайно приємна така залізна віра в мої сили, та все ж таки я сильно в усьому цьому сумнівалася. 

​— Згадала теж, скільки років уже з того часу пройшло! — трохи сумно мовила я, мимоволі згадуючи ті далекі часи. 

​З бігом у мене по життю справді ніколи не було жодних проблем, будь-які складні дистанції я завжди проходила з легкістю. Більше того, ще в глибокому дитинстві я не могла зрозуміти, як інші діти взагалі примудряються бігати повільно — мені здавалося, що абсолютно всі люди за бажанням можуть бігати швидко, що це простіше простого. 

​На всіх шкільних та юнацьких змаганнях я завжди забирала золото і навіть повинна була летіти за кордон у складі юніорської збірної з легкої атлетики. Новий рівень, великі перспективи... Та якраз на той момент я вже залишилася без батьків, і коштів на дорогий переліт та проживання в іншій країні в мене не було. Саме тому замість мене на міжнародні змагання тоді полетіла інша дівчина, яка на відборі зайняла друге місце, але мала гроші. Пам'ятаю, як я гірко плакала тоді вночі в подушку від дикої образи на цю несправедливість, та вдіяти нічого не могла. 

​— ... Ей, Кать, ти мене там взагалі слухаєш чи ні? Алло, Кать?! — до тями мене раптом привів гучний, наполегливий голос Лесі у слухавці. 

​— Що? А, так-так, слухаю тебе! — трохи розгублено відповідаю я, поспішаючи на зупинку, де з хвилини на хвилину мав під'їхати мій нічний автобус. 

​— Я ж тобі кажу, ти хоча б просто спробуй подати заявку! Ну не виграєш, так не виграєш, від цього ти точно нічого не втрачаєш.


​— Добре, Лесь, обіцяю тобі серйозно подумати над цим. Давай уже завтра в універі спокійно зустрінемося й про все поговоримо. А зараз мені вже пора бігти, мій автобус якраз під'їхав до зупинки! 

​— Ну що ж, добре подумай! І до завтра! Цілую! — подруга нарешті відключилася, а я швидко сховала телефон у кишеню й поспішила всередину салону. 

​Повернувшись додому, я швидко прийняла гарячий душ і відразу ж лягла в ліжко. Сил думати бодай про щось, у мене сьогодні просто не залишалося. Мозок відключався. А пропозицію Лесі щодо змагань я вже на тверезу голову обдумаю завтра.