Розділ 4

Наступного ранку я прокинулася о сьомій і, навіть не думаючи пропустити звичну пробіжку, одягнула теплий спортивний костюм, безрукавку, шапку й рукавиці. Холодне повітря освіжало, але навіть воно не могло вибити з голови думки про незнайомця. Він засів там, наче заноза, і я ніяк не могла його позбутися. 

Чому я втекла тієї ночі? Що це було взагалі? Може, Леся права, і у нас справді могло б щось вийти? Ясна річ, спершу варто було б дізнатися про нього більше. Він харизматичний, привабливий. І ще… чорт забирай, він цілується просто неймовірно. Від однієї згадки про той поцілунок по спині пробігли мурахи. У мене, звісно, небагато досвіду, але з впевненістю можу сказати, що це порівняння грало явно не на користь Андрія. 

Та яка тепер різниця? Шанс зустріти його зовсім мінімальний. Хоча… якщо нам судилося, то ми ще обов'язково коли-небудь зустрінемось знову.   

Прийнявши душ, я випила чай із бутербродами, швидко зібрала речі й вирушила до бабусі. По дорозі забігла в торговий центр, щоб купити їй новорічний подарунок. Вибір зупинила на теплому шарфі. Попри фінансові труднощі, я не могла залишити найріднішу людину без подарунка. 

— Мила, у тебе все гаразд? — бабусин голос вирвав мене з роздумів. 

Я підвела погляд. Вона стояла переді мною, сповнена турботи, а на столі — ціла гора страв. Жінка явно готувалася до мого приїзду, як до великого свята. 

— Що? А, так! Усе добре! — швидко посміхнулася я. 

— Ти майже нічого не їла, — бабуся склала руки на грудях, ображено хитаючи головою. — Для кого я так старалася? 

— Бабуль, усе дуже смачно, чесно! Просто я не можу стільки з’їсти, у мене все просто не поміститься. 

— Катюша, ти така худенька… Ти там, у своєму місті, зовсім не їси? 

О, ця тема — наша вічна суперечка. Бабуся має місію: відгодувати мене. А я, попри всі старання, не піддаюся. Річ не у їжі, а в моєму шаленому ритмі життя. 

— Їм стільки, скільки мені смакує, — м’яко відповідаю і швидко переводжу розмову. — Краще розкажи, як ти тут? Як твоє здоров’я? 

— Я?.. А що я?.. Я… добре! — вона відвела погляд і швидко встала. — Я піду приготую тобі чай. 

Я занадто добре знаю цю жінку і з впевненістю можу сказати, щось у її поведінці змінилося. Бабуся явно занервувала. 

— Бабуль! — я схопила її за руку. — Ану, присядь на місце! 

— Але я… 

— Чай почекає, — перериваю я. — Присядь, будь ласка! 

Неохоче вона повертається за стіл. 

— Бабуль, щось сталося? 

Кілька секунд мовчання, а потім: 

— Я на тому тижні була у лікаря… - і від цих слів мене немов пронизало холодом. 

— Що він сказав? Тобі стало гірше? — я підвелася з-за столу, вдивляючись у її обличчя. 

— Не переживай так, усе добре! — поспішила вона мене заспокоїти. — Просто лікар настояв, щоб я вже зараз лягла в лікарню на обстеження. 

— Чому зараз? Ти ж завжди проходила реабілітацію у квітні! 

— Останнім часом я почуваюся не дуже… Тому лікар порадив додаткове обстеження. 

— І ти не сказала мені раніше?! — у грудях заворушилося щось важке, наче передчуття біди. 

— Не хотіла тебе хвилювати, Катю… Це просто профілактика, щоб запобігти можливим ускладненням! 

Я зціпила зуби, намагаючись приховати паніку. Вона не хоче мене хвилювати? Але ж тепер я хвилююся ще більше! 

— Ну, якщо лікар каже, значить, треба лягати, — намагаюся говорити спокійно, але думки вже хаотично мчать у голові. Скільки у мене грошей? Де взяти решту? 

Бабуся завжди лягала в лікарню двічі на рік, на два тижні. Зазвичай це обходилося у двадцять тисяч гривень. Пів року вистачало, щоб зібрати цю суму. Але зараз… Зараз у мене немає цих грошей. Я думала, що в мене ще три місяці в запасі. 

Якщо я візьму більше змін у кафе… Якщо додам нічні зміни в ресторані… Може, встигну… 

— Я розумію… Ось тільки… — бабуся нервово перебирає край своєї кофти. 

Я насторожуюся. 

— Тільки що? 

— Лікар попередив, що у лікарні врізали фінансування… Тепер реабілітація коштуватиме дорожче. 

— Скільки? — машинально запитую, відчуваючи, як у грудях щось стискається. 

Бабуся відводить погляд. 

— Близько п’ятдесяти тисяч гривень… 

Тиша. Я немов оглухла. П’ятдесят тисяч.

Ця цифра б’є по мені, як постріл. Я чудово розумію, що зібрати такі гроші за короткий час просто нереально. 

— П’ятдесят тисяч? — здивовано перепитує Леся, дивлячись на мене широко розплющеними очима. 

Після повернення в місто я зателефонувала подрузі, і вона одразу примчала до мене. 

— Угу, — коротко кидаю, сама ще до кінця не усвідомлюючи, що це правда. 

— Я не розумію, чому так дорого? — не заспокоюється подруга. 

— Це приватна клініка, — важко зітхаю. — Дорога, але там справді працюють найкращі лікарі. Лише вони взялися за бабусю після її нападу. Як бачиш, поставили на ноги. 

Я прикриваю обличчя руками, намагаючись не згадувати ті страшні дні. 

— Двадцять тисяч, які ми платили досі, виявилися лише частиною суми. Іншу частину покривали спонсори. Але, очевидно, цього разу щось пішло не так, і тепер потрібно заплатити повну вартість лікування. 

— І що ти сказала бабусі? 

— Сказала, що все добре. Що гроші є. 

Моя посмішка виходить кривою, фальшивою. 

— Кать, може, пора сказати їй правду? — обережно питає Леся. 

— Ні, Лесь, не пора. І така пора ніколи не настане! 

— Але чому? 

— А що зміниться? — кидаю різкіше, ніж хотіла. — Думаєш, якщо вона дізнається, що у нас немає грошей, то якимось дивом вилікується? Вона і так картає себе, вважає, що витрачає наші з батьками кошти. А як дізнається, що ті гроші закінчилися ще після першого нападу і весь цей час лікування оплачувала я… Вона просто з’їсть себе зсередини. А я цього не допущу. 

Леся мовчить, уважно дивиться на мене, а тоді раптово підводиться і міцно мене обіймає. 

— Ей, ти чого? — розгублено питаю.