Розділ 3

Наступного ранку мене розбудив телефонний дзвінок. Спочатку я лише сонно ховаю гаджет під подушку, сподіваючись, що дзвонити перестануть. Але здається, хтось надто наполегливий. Хто б це міг бути з самого ранку? І тільки через деякий час згадую, що вчора так і не відправила Лесі повідомлення. 

Швидко дістаю телефон і приймаю виклик. 

— Алло... — пробурмотіла я хрипким від сну голосом. 

— Алло, Катя? — перепитує подруга, ніби не вірячи, що це справді я. — Ти де? Все в порядку? 

— Так, я вдома, — запевняю її. 

— Боже, Стрілецька, я тебе колись точно приб'ю! — обурюється Леся. — Ти хоч розумієш, як я хвилювалася? Куди ти вчора зникла?! 

— Вибач… Просто не було жодного бажання залишатися там, тому я поїхала додому, — намагаюся виправдатися. 

— А повідомити про це — не думала? — все ще сердито питає вона. 

— Лесь, пробач… Я справді забула… Просто… — гублюся, не знаючи, як краще пояснити свою поведінку. Насправді мені надзвичайно соромно, що я змусила її так хвилюватися. 

— Окей, проїхали, — нарешті зітхає подруга, а тоді, вже лагідніше, додає: — Як ти взагалі? 

— Та, наче в нормі, — невпевнено відповідаю, знову подумки повертаючись до вчорашнього вечора. 

Ще вчора я була впевнена, що цей Новий рік стане найгіршим у моєму житті, і як тільки я приїду додому, то ридатиму цілу ніч. Але єдине, про що я могла думати — це незнайомець та наш поцілунок. Від нього здається ще й досі палають губи. 

І найголовніше — саме цей несподіваний момент допоміг мені остаточно відпустити Андрія. Я просто прийняла ситуацію і більше не хочу триматися за минуле. Без нічних сліз, без тижнів болю та страждань. Образа й розчарування ще залишилися десь у глибині душі, але я більше не відчуваю того нищівного болю, який учора рвав мене на шматки. 

Єдине, про що я справді жалкую, — це гроші, витрачені на сукню. Майже всі мої заощадження пішли на неї. І досі не розумію, чому послухала Лесю і погодилася на цю авантюру. 

"Не полюбить на брудно, то на чисто трудно", — завжди казала моя бабуся. І як би це дивно не звучало, але вона мала рацію. Якщо людина справді любить, їй байдуже, як ти виглядаєш і в що одягнений. 

Та згадуючи слова Андрія, розумію: у сучасному світі правлять гроші та слава, а для справжніх почуттів просто не залишається місця. 

З Лесею ми домовилися зустрітися ближче до обіду, щоб обговорити вчорашній вечір. А зараз мені час піднятися з ліжка й нарешті зібратися на пробіжку. Хоча… назвати її ранковою вже важко, але краще пізно, ніж ніколи. 

Любов до спорту мені прищепив батько. Він був військовим — доволі суворим, але справедливим. Щоранку, ще з самого дитинства, ми з ним бігали парком неподалік нашого будинку, робили зарядку, виконували вправи, влаштовували змагання на швидкість і просто весело проводили час. Відтоді минуло багато років, а я досі дотримуюся нашої традиції. 

Кожного разу, біжучи знайомою дорогою, я уявляю, що тато поруч. І від цього на серці стає трохи легше. 

Також тричі на тиждень я приділяю годину фізичним вправам — опрацьовую руки, ноги, прес та сідниці. Займаюся вдома, адже грошей на абонемент у спортзал у мене немає. Але це неважливо. Спорт став невід’ємною частиною мого життя, і я вдячна батькові за те, що він свого часу навчив мене дисципліни та витривалості. 

Перед виходом набираю бабусю, вітаю її з Новим роком і обіцяю, що завтра обов’язково приїду в гості. 

Після смерті батьків бабуся переїхала до мене, адже на той час я ще не закінчила школу. Кожні вихідні ми їздили в село, щоб підтримувати порядок у домі, а під час канікул залишалися там надовго. Та я бачила, як їй важко було звикнути до квартири, та й міста в цілому. 

Вона надзвичайно сумувала за рідним селом, за своїм будинком, у якому прожила все життя. Саме тому, коли я закінчила школу, бабуся повернулася в село, а я залишилася жити сама. 

Вийшовши на вулицю, я глибоко вдихнула морозне повітря. Холодний вітер одразу пробрався під легку демісезонну куртку, змусивши мене зсутулитися й затремтіти. Здається, з приходом Нового року почалася справжня, люта зима.

І хоча я давно чекала на сніг і мороз, зараз ця погода лише додавала мені проблем. 

Я з досадою згадала про вчорашній вечір. Мало того, що витратила купу грошей на сукню, замість того щоб купити теплу куртку, так ще й втратила чудову можливість заробити. У мене ж була зміна, але через грандіозні плани я попросила, щоб мене замінили. Як не дивно, охочі швидко знайшлися — у святкові дні можна отримати непогані чайові. 

Я працюю офіціанткою в маленькому кафе в центрі міста. Його власниця має ще два великих ресторани, і коли там не вистачає персоналу, нас іноді відправляють на підмогу. Учора в мене була можливість добре заробити, а тепер... лише холодна реальність, порожній гаманець і куртка, яка зовсім не гріє. 

А гроші мені потрібні. Після смерті батьків у бабусі почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Її лікування забирає чималі суми, та я ладна працювати день і ніч, аби забезпечити її всім необхідним. 

З п’ятнадцяти років я бралася за будь-яку роботу. Влітку в селі, у місцевого фермера — збирала яблука, виноград, полуницю. Це було важко, але іншого виходу не було. Взимку ж підробляла роздачею флаєрів або допомагала з англійською тим, хто готовий був заплатити. 

Я мимоволі усміхнулася, згадавши, як колись сердилася на маму, коли вона змушувала мене зубрити іноземну мову замість того, щоб бігати з друзями. Тоді це здавалося покаранням. Але тепер я була їй безмежно вдячна. 

Зараз мій основний дохід — кафе. Графік складний, іноді втома накриває хвилею, але я не скаржилася. Якщо треба буде — знайду ще одну роботу, але зроблю все, щоб бабуся отримувала необхідне лікування. 

Повернувшись із пробіжки, я швидко прийняла душ, вдягла теплий светр і взялася за приготування сніданку... хоча правильніше сказати — обіду. Не встигла зробити кілька ковтків чаю, як у двері подзвонили.