Розділ 3

Наступного ранку мене безжально вирвав зі сну настирливий, гучний телефонний дзвінок. Спочатку я лише сонно й роздратовано ховаю гаджет глибоко під подушку, щиро сподіваючись, що на тому кінці дроту нарешті перестануть трізвонити й дадуть мені спокій. Але здається, хтось там виявився надто наполегливим. Кого взагалі могло принести в таку рань після новорічної ночі? І лише за кілька хвилин до моїх затьмарених сном мізків нарешті доходить: чорт, учора я так і не відправила Лесі повідомлення! 

​Швидко, дістаю мобільний з-під подушки і поспіхом приймаю виклик. 

​— Алло... — пробурмотіла я зовсім хрипким голосом. 

​— Алло, Катя?! — перепитує подруга настільки шоковано, ніби взагалі не вірить, що це справді я подала голос. — Ти де взагалі? З тобою все в порядку? 

​— Так, усе добре, я вдома, у своєму ліжку, — хриплю у відповідь, намагаючись протерти очі. 

​— Боже, Стрілецька, я тебе колись точно власноруч приб'ю! — миттєво вибухає на тому кінці Леся,  — Ти хоч трохи своїми мізками думаєш? Я тут за ніч мало з зглузду не з'їхала від хвилювалася? 

​— Вибач, будь ласка… — винувато тягну я, зариваючись носом у ковдру. — Просто в мене зникло будь-яке бажання залишатися в тому клубі, тому я швиденько викликала таксі й поїхала додому. 

​— А банально написати мені два слова в телеграм, що ти злиняла — не думала, ні? — все ще сердито й ображено допитується вона. 

​— Лесь, ну пробач… Я справді, чисто на емоціях, все вилетіло з голови, я справді забула… Просто… — я миттєво гублюся, не знаючи, як краще виправдати свою егоїстичну поведінку. Насправді мені стає надзвичайно, соромно, що я через свої любовні драми змусила найкращу подругу так сильно нервувати. 

​— Окей, проїхали, — нарешті важко зітхає у слухавку Леся, змінюючи гнів на милість, а тоді, вже набагато лагідніше й тихіше, додає: — Ти як взагалі? Очухалася? 

​— Та, наче в нормі, — невпевнено відповідаю я, хоча подумки в цю ж секунду знову, як за магнітом, повертаюся в залу клубу до подій учорашнього вечора. 

​Ще вчора я була впевнена, що цей Новий рік стане найгіршим у моєму житті, і що як тільки я переступлю поріг квартири, то ридатиму в подушку цілу ніч напрольот. Але реальність зробила крутий поворот. Єдине, про що я взагалі могла думати  — це загадковий незнайомець та наш пристрасний поцілунок. Від якого здається ще й досі палали мої губи. 

​І що найголовніше — саме цей абсолютно несподіваний, божевільний момент допоміг мені раз і назавжди, одним махом відпустити Андрія. Я просто взяла й тверезо прийняла цю ситуацію: він не мій, крапка. Я більше не хочу й не буду триматися за це примарне минуле. І все це відбулося дивно легко — без нічних істерик, без довгих тижнів депресивного болю та душевних страждань. Звісно, глуха образа й зачеплене самолюбство ще сиділи десь глибоко на дні душі, але я більше не відчувала того нищівного, дикого болю, який учора буквально рвав моє серце на шматки. 

​Єдине, про що я тепер справді жалкувала, — це шалені гроші, витрачені на мою нову сукню. Сказати, що на неї пішли майже всі мої кровні заощадження — це нічого не сказати. Гаманець тепер свистів від порожнечі. І я досі не розуміла, яким місцем думала, коли послухала Лесю і погодилася на цю пафосну авантюру з елітним клубом.
​«Не полюбить на брудно, то на чисто трудно», — завжди з мудрою посмішкою повторювала моя бабуся. І як би це дивно чи старомодно не звучало, але зараз я розуміла, наскільки ж вона мала рацію. Якщо людина справді відчуває до тебе щось щире, їй буде абсолютно байдуже, який у тебе бренд на тагах, як ти виглядаєш у цю хвилину і в що саме одягнена. 

​Та знову згадуючи холодні слова Андрія, я лише з гіркотою переконувалася: у нашому сучасному цинічному світі правлять виключно гроші, пафос та статус, а для справжніх, чистих почуттів, просто не залишається місця. 

​З Лесею ми зрештою домовилися зустрітися ближче до обіду, щоб у фарбах обговорити весь учорашній дурдом. А зараз мені вже точно пора було змусити себе виповзти з теплого ліжка й нарешті зібратися на традиційну пробіжку. Хоча… назвати її «ранковою» о першій годині дня вже було важкувато, але, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи. 

​Цю фанатичну любов до спорту мені змалечку прищепив мій тато. Він був військовим — чоловіком доволі суворим, загартованим, але завжди максимально справедливим. Щоранку, скільки я себе пам'ятаю, ще з глибокого дитинства, ми з ним за будь-якої погоди бігали великим парком неподалік нашого будинку. Робили розминку, крутили вправи на турніках, влаштовували смішні змагання на швидкість, де він завжди піддавався мені на фініші, і просто весело проводили час удвох. Відтоді минуло вже багато років, тата не стало, а я досі свято дотримуюся нашої особистої традиції. 

​Кожного разу, коли я біжу цією знайомою до болю доріжкою, я уявляю, що тато біжить поруч, підбадьорюючи мене своїм фірмовим командним голосом. І від цього мені на душі завжди стає трохи легше й тепліше.
​Окрім бігу, тричі на тиждень я стабільно приділяю годину жорстким фізичним вправам — ретельно опрацьовую руки, ноги, прес та сідниці. Займаюся виключно вдома на коврику, адже зайвих грошей на дорогий абонемент у модний спортзал у мене зараз просто немає від слова «зовсім». Але це для мене неважливо. Спорт давно став невід’ємною частиною мого виживання, і я безмежно вдячна батькові за те, що він свого часу вбив у мене цю залізну дисципліну та витривалість. 

​Уже перед самим виходом на вулицю я швиденько набираю на мобільному бабусю. Тепло вітаю її з Новим роком, питаю про здоров'я і твердо обіцяю, що завтра ж обов’язково приїду до неї в гості на вихідні.
​Після тієї страшної аварії та смерті моїх батьків бабуся, не вагаючись, одразу переїхала з села до мене в місто, адже на той момент я була ще підлітком і навіть не закінчила школу. Кожні вихідні ми разом їздили у село, щоб підтримувати порядок у нашому старому домі, поратися на городі, а під час літніх канікул взагалі залишалися там на місяці. Та я бачила, наскільки важко, було бабусі звикнути до цієї тісної міської квартири, вічного шуму за вікном та метушливого міста в цілому. 

​Саме тому, як тільки я нарешті стала повнолітньою, я переконала бабусю, що вона спокійно може повертатися до себе на рідні грядки, а я зможу подбати про себе сама. 

​Вийшовши з під'їзду на вулицю, я глибоко вдихнула свіже морозне повітря. Крижаний, різкий вітер з ходу безжально пробрався під мою демісезонну куртку, змусивши мене моментально зсутулитися й затремтіти всім тілом. М-да, здається, разом із приходом Нового року в місто увірвалася справжня, люта зима. 

​І хоча я ще вчора так щиро раділа першому снігу, зараз, при тверезому денному світлі, ця погода лише додавала мені купу практичних проблем. 

​Я з помітною досадою згадала свій учорашній фінансовий провал. Мало того, що я спустила купу грошей на вечірню сукню, замість того щоб банально купити собі нормальну теплу зимову куртку, так ще й через свій егоїзм втратила шикарну можливість реально заробити. У мене ж учора за графіком стояла нічна зміна! Але через свої грандіозні романтичні плани на Андрія я принижувалася й просила колег, щоб мене терміново замінили. Як не дивно, охочі попрацювати знайшлися миттєво — у такі святкові новорічні дні в закладах можна підняти просто космічні чайові від п'яних гостей. 

​Взагалі, я працюю звичайною офіціанткою в маленькому, але затишному кафе в самому центрі міста. Наша власниця — жінка серйозна, вона має в місті ще два великих елітних ресторани, і коли там завал або не вистачає персоналу на банкети, нас іноді відправляють туди на підмогу. От якраз учора в мене був реальний шанс зрубати хороші гроші, а тепер... маємо те, що маємо: холодна сувора реальність, абсолютно порожній гаманець і куртка, яка взагалі не гріє на морозі. 

​А гроші мені зараз потрібні були просто катастрофічно. Після смерті батьків у моєї бабусі на фоні сильного стресу почалися серйозні, хронічні проблеми зі здоров’ям. Її щомісячне лікування та дорогі ліки забирають чималі суми з мого мізерного бюджету, та я була готова працювати хоч день і ніч без вихідних, братися за будь-який підробіток, аби тільки забезпечити її всім необхідним і продовжити їй життя. 

​Тому, власне, з п’ятнадцяти років я ніколи не цуралася праці й бралася за будь-яку роботу. Влітку в селі працювала на місцевого фермера — з раннього ранку до ночі збирала в садах яблука, виноград, полуницю на спеці. Це було пекельно важко, спина просто відвалювалася, але іншого виходу в мене не було. Взимку ж у місті підробляла чим могла: то мерзла на вулицях, роздаючи рекламні флаєри, то підтягувала англійську мову школярам, чиї батьки готові були хоч щось заплатити за репетиторство. 

​Я мимоволі тепло усміхнулася на бігу, згадавши, як колись у дитинстві дико сердилася на маму, коли вона ледь не силою змушувала мене годинами зубрити цю іноземну мову замість того, щоб дозволити мені бігати з друзями в дворі. Тоді мені це здавалося найжорстокішим у світі покаранням. Але тепер, ставши дорослою, я була їй за це безмежно вдячна. 

​Повернувшись додому з пробіжки, я швиденько прийняла гарячий душ, вдягла свій теплий светр і взялася за приготування швидкого сніданку... хоча, якщо дивитися на годинник, це вже був повноцінний обід. Але не встигла я зробити навіть кількох перших ковтків гарячого чаю, як у коридорі гучно й вимогливо подзвонили у двері. На порозі стояла Леся. 

​— Тільки не кажи мені, що ти й сьогодні, примудрилася піти на свою пробіжку! — прямо з порога замість вітання здивовано вигукнула подруга, помітивши мої спортивні кросівки, які сушилися поруч на гарячій батареї. 

​— Так, бігала! — абсолютно впевнено й гордо відповіла я, з посмішкою запрошуючи дівчину пройти на кухню. 

​Вона скептично, примружилася, активно потираючи замерзлі долоні одна об одну, щоб хоч трохи зігрітися з вулиці. 

​— Ну ти й крейзі, Стрілецька. Ти що, не могла хоча б сьогодні, першого січня, зробити своїй силі волі офіційний вихідний? 

​— Ой, Лесь, ти як завжди перебільшуєш. Для когось Новий рік — це якесь нереальне мегасвято і привід впасти в салати, а для мене це просто звичайний календарний день, не більше. 

​— Все з тобою ясно… Невиправна, — Леся важко, театрально зітхала і з глухим звуком поставила на кухонний стіл велику картонну коробку з кондитерської. — Ладно, тримай солодке для ендорфінів. Краще скажи мені чесно, як ти взагалі себе почуваєш? 

​Вона сіла на стілець і почала надзвичайно уважно, скануючим поглядом моє обличчя, ніби намагалася відшукати там сліди свіжих сліз, розпухлі повіки чи інші ознаки глибоких страждань. І я була більш ніж упевнена, що сьогодні вона прилетіла до мене так рано виключно з однією метою — самовіддано рятувати й підтримувати мене в мою «важку життєву хвилину». 

​— Та все справді в повному порядку, — спокійно й розслаблено відповіла я, роблячи повільний ковток теплого чаю. 

​— Серйозно? Прям взагалі в порядку? — подруга здивовано підняла одну ідеальну брову. — Просто… ну, знаючи тебе, я була впевнена, що ти зараз будеш сидіти тут, ридати під сумну музику і капітально побиватися через цього придурка Андрія 

​Я мимоволі щиро усміхнулася, бо її слова в черговий раз на всі сто відсотків підтвердили мої здогадки щодо її рятувальної місії. 

​— Просто… — я на секунду зам'ялася і раптово замовкла, бо перед моїми очима в цю саму мить знову яскравим спалахом промайнув учорашній нічний поцілунок. У грудях зрадницьки щось солодко защеміло, а по шкірі в один момент пробігла ціла зграя гарячих мурашок. — Просто вчора в залі, уже перед самим моїм виходом, сталося дещо абсолютно незаплановане… 

​— Так, стоп! А ну давай з цього місця і в усіх деталях! — Леся вмить емоційно пожвавішала, її очі загорілися шпигунським вогником. 

​Я глибоко вдихнула повітря, набралася сміливості й на одному диханні вивалила їй абсолютно все, що сталося біля виходу під бій курантів. Леся — це взагалі єдина людина у світі, якій я могла довірити свої найпотаємніші та найбожевільніші переживання. 

​— Боже, Катька... Це ж просто якийсь романтичний фільм наяву! — мрійливо, ледь не затамувавши подих, зітхнула подруга, підперши руками підборіддя. — І ти що, реально взагалі не знаєш, хто цей красунчик? 

​— Ні, взагалі без поняття. 

​— Ну подумай добре, увімкни пам'ять! Може, ви колись перетиналися в університеті, бачилися в місті чи він заходив до вас у кафе? 

​— Та ні, Лесь, точно ні. Хлопця з такою зовнішністю я б, повір мені, запам’ятала б на все життя з першого погляду! 

​— Ну, Стрілецька, ти як завжди в своєму репертуарі! — вона розчаровано й емоційно закотила очі до стелі. — Ну яка нормальна дівчина після такого неймовірно поцілунку просто бере і тікає?! Треба було залишатися, брати бика за роги, знайомитися ближче, телефони писати! А так що тепер? Тепер тобі тільки й залишається, що сидіти на кухні й гадати на кавовій гущі, чи зустрінеш ти його колись знову в цьому житті. 

​— Ой, та я не знаю… — я задумливо повернула голову і глянула у вікно, де на вулицю повільно падав сніг. — Все відбулося настільки швидко, на такому адреналіні, що я в той момент навіть не встигла усвідомити, що взагалі коїться. 

​— А раптом він теж шукає тебе? 

​— Дуже сумніваюся, — криво посміхаюся я у свій келих. — У такого упакованого, впевненого в собі хлопця, я більше ніж упевнена, у звичайному житті відбою від модельних дівчат немає. Навіщо йому здалася якась заплакана офіціантка? 

​— Невже він прямо настільки нереально гарний був? — Леся недовірливо й хитро примружилася, намагаючись підловити мене.
​Я замість відповіді просто мовчки, але дуже красномовно кивнула головою. 

​— Так, подруга... А ти часом не закохалася, а? 

​— Леся, ну не починай іронізувати, будь ласка! — емоційно урвала я її фантазії. — Як, скажи мені, можна серйозно закохатися в людину, імені якої ти навіть не знаєш? 

​— Ну а як же у фільмах про кохання з першого погляду… 

​— Лесь, це наше суворе реальне життя, — відрізала я, опускаючи її на землю. — Тут таких казкових чудес, на жаль, не буває. 

​— Ну добре, добре, здаюся, — примирливо зітхнула подруга, а тоді її обличчя раптом розпливлося в дуже хитрій, заговорщицькій усмішці. — До речі, чиста інфа для роздумів... А ти знала, що Андрій, після того як ти пішла, ходив решту ночі якийсь пригнічений, злий і сам не свій? 

​Я лише байдуже скривилася від почутого імені. 

​— Слухай, давай просто взагалі не будемо більше згадувати про нього і ворушити це болото, гаразд? Для мене цей персонаж — уже офіційно пройдений, закритий етап. 

​— Ого! Нічого собі заяви! — подруга вражено підняла брови вгору і навіть злегка заплескала в долоні. — Це що, виходить, твій нічний красунчик-незнайомець за кілька секунд так сильно зачарував тебе, що вибив з голови річну депресію? 

​— Та незнайомець тут взагалі ні до чого, — твердо й серйозно сказала я, дивлячись їй прямо в очі. — Просто вся ця вчорашня ситуація відкрила мені очі. Я зрозуміла, що занадто довго ідеалізувала Андрія, малювала собі в голові образ, якого немає. А я не хочу бачити поруч із собою слабкого хлопця, який повністю залежить від думки й дозволу своїх предків. 

​Я зробила ще один ковток теплого чаю й уперше за день легко, вільно усміхнулася від усього серця. 

​— А от цей випадковий незнайомець... він просто наочно показав мені, що в цьому світі, виявляється, є й інші, набагато цікавіші хлопці. 

​Леся задоволено, наче чекала саме цих слів, розпливлася в широкій посмішці. 

​— Ось тепер я справді щиро пишаюся тобою, подруго! — голосно сказала вона, а тоді емоційно подалася вперед і міцно, до хрускоту в ребрах обійняла мене за шию. 

​Ми ще трохи просиділи на моїй кухні, доїдаючи торт, а потім перемістилися в кімнату, щоб влаштувати традиційний марафон новорічного кіно. Наш вибір очікувано впав на безсмертну класику — «Сам удома». Насміявшись від душі, Леся ближче до вечора пішла додому. А я, відчуваючи приємну солодку втому, загорнулася в ковдру і з легкою душею відправилася спати.