Розділ 2

Тільки переконавшись, що мене ніхто не бачить, я нарешті дозволила собі розсипатися. 

Сльози великими, гарячими краплями скочувалися по моїх щоках, змішуючись із залишками макіяжу. Повітря різко стало замало, грудна клітка стискалася від нестерпного болю. 

— Ідіотка... — прошепотіла я, ховаючи обличчя в долонях. — Боже, яка ж я ідіотка! 

Усе, що я собі надумала, всі ті фантазії, які так солодко гріли душу, виявилися лише моїми ілюзіями. Андрій хотів поговорити, і я, дурна, подумала, що це буде зізнання… Але реальність виявилася набагато жорстокішою. Було б легше, якби він просто не відчував до мене нічого. 

А так?.. Він зізнався, що подобаюся йому. Але це нічого не змінює. Бо в цьому світі почуття нічого не важать, якщо ти не маєш ні грошей, ні статусу. 

Я опустила очі й подивилася на свою сукню, яка ще кілька годин тому здавалася мені такою гарною. Тепер вона здавалася жалюгідною. Усі старання, всі надії — дарма. Бо, виявляється, я просто не та людина, з якою можна будувати майбутнє. 

"Недостойна…" 

Це слово різало по-живому. 

Біль у грудях ставав дедалі сильнішим, а в голові знову і знову лунав його голос: 

— Мої батьки цього ніколи не допустять. 

Я заціпеніла. Глибоко всередині закипала злість. 

"Чому? Чому я маю це приймати?" 

Я не обирала бути сиротою. Не просила в долі цього життя. Але хіба це робить мене гіршою? Чому для когось я – "третій сорт", людина, яка не варта кохання? 

Я не зламалася після смерті батьків. Я не скотилася на дно, не здалася. Жила гідно, як вони мене вчили. Але, схоже, для таких, як Андрієві батьки, цього недостатньо. В їхньому світі титули та гроші важливіші за все інше. 

Мене почало трясти. Я злилася на всіх — на Андрія за його слабкість, на Лесю за те, що не попередила, що він буде не сам, на своїх батьків… 

Так, навіть на них. 

Якщо б вони були живі, ніхто б не посмів так зі мною поводитися. Ніхто б не сказав, що я "непідходяща". Все було б інакше... 

Від цієї думки мене знову охопив біль. Сльози ринули з новою силою, і я вже не могла їх стримати. Було так боляче, що хотілося просто розчинитися в цьому відчутті, щоби більше не відчувати нічого. 

"Батько не схвалив би цього." 

Він завжди казав: «Ти сильна. Ти маєш тримати голову високо, навіть якщо світ проти тебе». 

Я завжди намагалася слідувати його порадам. Намагалася жити так, щоб йому не було соромно за мене. Щоб люди розуміли: мене виховали правильно, з гідністю. Але, схоже, у цьому світі це ні для кого не має значення. 

"Для них я завжди буду просто сиротою." 

Біль і образа душили зсередини, не даючи нормально дихати. 

Я прикрила очі, намагаючись уявити, що повертаюся в минуле, в те життя, де була маленькою дівчинкою, яку батько міг заспокоїти одним лише словом. Але цього життя більше не існує. Його не повернути. Проте я точно знала, що батько сказав би мені зараз. 

"Ти не маєш права здаватися." 

Я різко вдихнула. 

— Я повинна бути сильною… — прошепотіла, витираючи сльози. — Заради них. Вони б не хотіли бачити мене такою. 

Ця думка змусила мене зібратися. Я ще трохи посиділа, намагаючись заспокоїти дихання, а потім, остаточно оговтавшись, вийшла з кабінки. 

Підійшовши до дзеркала, я ледь стримала емоції. Вигляд у мене був жахливий: розмазана помада, почервонілий ніс, заплакані очі. Добре, що хоч туш не потекла. 

— Так, потрібно привести себе до ладу... — пробурмотіла, швидко дістаючи косметичку. 

Я старанно витирала розмазані сліди макіяжу, замастила тональним кремом червоні плями, підмальовувала губи. Очі все ще залишалися заплаканими, але я вже не могла це виправити. 

Головне — ніхто не повинен бачити мене такою. 

Я подивилася на себе в дзеркало й мовчки прийняла рішення. Для мене це свято закінчилося. 

Настрій був убитий, і я не збиралася чекати, поки щось або хтось його виправить. Єдине бажання — якнайшвидше покинути цей заклад і більше ніколи не озиратися назад. 

Я знаю, що Леся образиться на мене за таку витівку. Але я не можу інакше. Дивитися на щасливі обличчя всіх цих людей, а тим більше на Андрія з його дівчиною — це вище моїх сил.

П’ять хвилин. Тільки попрощатися з Лесею і зникнути звідси. Як би я не злилася на подругу, вона все одно переживає за мене, і я не маю права змушувати її хвилюватися. 

Глибокий вдих — і я виходжу в коридор. Як на диво, музики майже не чути, лише голос ведучого, що виголошує новорічну промову. Уже північ? Я і не помітила, як проминув час. 

У залі людно, усі стоять із келихами, очікуючи святкової миті. Швидко шукаю поглядом друзів. Леся виглядає напруженою, нервово роздивляється натовп. Я знаю, кого вона шукає. І мені соромно, що знову примушую її хвилюватися.

Зараз мала настати мить, яку я чекала цілий рік. І справа зовсім не в тому, що настає Новий рік. Суть у традиції цього клубу, про яку розповіла мені Леся. Кожного року тут усі гості зустрічають Новий рік поцілунком. І неважливо, з ким — другом, коханим, чи зовсім незнайомою людиною. Рівно опівночі потрібно знайти когось хто опиниться поруч  та поцілувати. 

Ця мила традиція привела мене до цього дорогого клубу, де я мала здійснити свою мрію. Уявляла, як рівно опівночі я опиняюся поруч з Андрієм. Як наші погляди зустрічаються, і він обережно нахиляється до мене. Як наші губи торкаються одне одного, і цей поцілунок змінює все. 

Я була переконана, що це стане початком чогось нового, справжнього. Але замість цього, я стою посеред чужого натовпу, спостерігаючи, як хлопець, якого кохаю, цілує іншу.

Світ розсипається на маленькі, гострі уламки, що впиваються в моє серце. Навколо — сміх, радість, поцілунки, щасливі люди. А я одна. Знову одна.  Сльози пекучим клубком підступають до горла, але я тримаюся. Не тут. Не перед ними. Треба йти. 

Роблю крок до виходу, але не встигаю. Чиясь сильна рука різко хапає мене за зап’ястя, ривком тягне назад. Від несподіванки я врізаюся в тверді, мов камінь, груди.