Розділ 2

Тільки переконавшись що мене ніхто не бачить, я змогла дати волю своїм емоціям. Сльози горохами котилися по моїх щоках, а повітря стало катастрофічно не вистарчати.  

- Ідіотка! Боже, яка ж, я ідіотка! - шепочу прикриваючи обличчя руками.  

Сьогодні Андрій хотів поговорити зі мною, і я наївним ділом подумала, що це буде признання. Краще я б думала, що у нього просто немає до мене почуттів.....  А так...? Я ж забула, що гроші та статус в теперішньому світі заміняють все! Переводжу погляд на своє плаття і зрозумію, що усі мої сьогоднішні старання, були марні. Насправді ніхто не захоче  зв'язувати своє життя з бідною сиротою!  

В голові, знову і знову звучали слова хлопця і від цього ставало не вимовно боляче. Я не могла зрозуміти, чим заслужила таке ставлення? Недостойна його сім'ї! Сирота -  наче третій сорт людей. Але я ж не винна в тому, що мої батьки загинули! Тут немає моєї вини! Більше того, я не опустила руки, не стала алкоголічкою, наркоманкою чи куди гірше повією! Я стараюся жити гідно, жити як і раніше! Та, тільки як раніше, напевно не буде вже ніколи!  

Зараз я злилася на весь світ. Злилась на Лесю, за те що не сказала раніше, що Андрій буде не сам. Ненавиділа Андрія, за його слабохарактерність. Він же признався, що я йому небайдужа! Чому тоді йде на поводу у своїх батьків? Чому не відстоює власної думки? Ненавиджу себе, за те що була такою наївною і дозволила собі повірити в те, що ми можемо бути разом. А ще, злюся на своїх батьків, які залишили мене саму. Були б вони живі, ніхто б не посмів назвати мене не достойною..! Все було б, по іншому....  

Тільки від однієї згадки про батьків, з очей покотилися сльози, і я уже була не в силі їх зупинити. Зараз мені було не вимовно жаль себе. Знаю, знаю, що жаліти себе не варто, як і давати волю своїм почуттям, тим паче в такому місці....  

Точно знаю, що батько б, неодобрив. Він завжди вчив мене бути сильною, і ніколи не впадати у відчай. А всі проблеми приймати з високо піднятою головою. І я справді старалася так жити, завжди, тільки не зараз.  Після смерті батьків, я що сили старалася жити так, щоб їм не було соромно за мої вчинки. Щоб оточуючі розуміли, що мої батьки виховали гідну та порядну доньку. Та здається, для багатьох людей всі мої старання зовсім не важливі, для них я завжди буду бідною сиротою. Біль та образа просто душили мене зі середини, не даючи можливості нормально дихати.  

Зараз мені так хотілося опинитися в дома, у своєму ліжку, під теплим покривалом, щоб поруч сидів батько. Який завжди знаходив слова, щоб заспокоїти мене. Мені так хотілося повернутися в ті часи та попросити мудрої поради. Та, на жаль це не можливо, і назад уже нічого не вернути.  

Хоча я точно знаю, що він попросив би мене не здаватися та бути сильною. Кожного разу, коли я опускаю руки, мені здається, що зраджую його, зраджую віру в себе. І усвідомлення цього, заставило хоч трохи заспокоїтися.  

- Як би мені не було важко, я не повинна показувати це іншим людям! - тихо шепочу витираючи сльози - Сильною! Я повинна бути сильною! Заради них! Батьки б, не хотіли бачити мене такою! Я не можу їх розчарувати! - наказувала сама собі, і ця думка давала мені сили взяти себе в руки. Я ще трохи так посиділа, а остаточно заспокоївшись, таки вийшла з кабінки. На щастя, там нікого не було.  

Підійшовши до дзеркала, я просто жахнулася, вигляд у мене і справді залишав бажати кращого - розмазана помада, червоний ніс та заплакані очі, на щастя хоч, туш не потекла.  

- Так, потрібно приводити себе до тями! Ніхто не повинен бачити мене в такому стані! - швидко дістаю вологі серветки та витираю залишки розтертої косметики. Потім, обережно  народу тональний крем,  скриваючи всі червоні ділянки шкіри. І про себе радію, що взяла зі собою косметичку. Підмалювала губи та більш менш, стала схожою на людину. Звичайно заплакані та набряклі очі все ще видавали мене, проте, це максимум, що я могла зробити.  

Для себе ж, остаточно вирішила, що на цьому, святкування Нового року для мене завершено. Настрій був просто жахливий і навряд хтось, чи щось зможе мені його підняти. Тому, єдиним розумним рішенням було, як найшвидше покинути цей заклад.  

Знаю, що Леся образиться на мене за таку витівку. Та по іншому вчинити не можу. У мене не має жодного бажання дивитися на щасливі обличчя всіх цих людей,  а тим більше Андрія, та його дівчини. 

П'ять хвилин, рівно стільки мені потрібно, щоб попрощатися з Лесею та забратись з цього чортового клубу. Як би я не злилася на подругу, я розуміла, що вона переживає за мене, і піти не попередивши її, не могла.  

- Треба бути сильною! - востаннє дала собі настанову, а тоді глибоко вдихнувши вийшла в коридор.  

Як на диво, музики чути не було, та з центрального залу доносився жвавий та енергійний голос ведучого. Який урочисто виголошував новорічну промову. Тільки зараз я зрозуміла, що уже практично північ.  

Усі гості, яких до речі помітно побільшало за час моєї відсутності, уже стояли з наповненими келихами в очікуванні свята. Увійшовши в зал, я швидко знайшла поглядом своїх друзів. Всі вони виглядають доволі щасливими, крім Лесі звичайно. Дівчинка помітно нервувала і весь час пильно оглядала присутніх гостей на танцмайданчику. Не важко здогадатися кого вона шукає. Зараз мені стало дуже соромно, за те що знову заставляю її хвилюватися за мене. Навіть в такий вечір.  

Ось і настала мить, на яку я так довго чекала. Ні, звичайно мова йде не про сам Новий рік! Річ у тому, що у цьому клубі, є одна дуже хороша традиція. Кожного року, гості цього закладу зустрічають Новий  рік  - поцілунками, це є обов'язкова умова. І не важливо хто це буде, твоя друга половинка, друг, знайомий чи взагалі не знайома тобі людина. Під бій курантів ти повинен подарувати комусь свій поцілунок.  

І саме ця, мила традиція привела мене в цей, не реально дорогий клуб. Згідно з планом Лесі, а це саме вона розповіла мені про це місце. Рівно о півночі, саме я повинна була опинитися поруч з Андрієм. І як би це дивно не звучало, цією ідеєю я жила майже три місяці. Мріяла, що після цього поцілунку усе зміниться, і зі статусу друзі, або незрозуміло хто, ми станемо парою.  

Ще вчора, цей план здавався мені таким ідеальним. І що найгірше, я і справді вірила що все вдасться і я нарешті стану щасливою та коханою.  

Однак, зараз я стою сама посеред залу і бачу як хлопець, якого я безмежно кохаю, пристрасно цілує іншу дівчину. В цей момент в середині наче щось обірвалося, і падаючи на землю, розбилося на дрібні кусочки.  

Інші гості теж вирішили не втрачати час і поспішили знайти собі партнерів, це помітно викликало у всіх багато посмішок та радості.  Зі сторони це виглядало дуже мило та романтично. Це і справді, дуже хороша традиція, і все було б чудово, якби тільки я не залишалася стояти сама.  

Зараз, я відчувала себе не дуже самотньою, нікчемною та нікому не потрібною людиною. Адже я справді, сподівалася на те, що цей рік буде особливим, що все зміниться, і я знову буду щасливою! Проте, я знову одна, з розбитим серцем, та не вимовним болем в середині. Все як завжди! Відчуття таке, ніби ти довгі роки дерся на вершину гори, і коли залишилося лише декілька метрів, падаєш вниз - безповоротно і боляче.  

На очі знову навернулися сльози, та я з останніх сил стримувала себе. Я не могла собі дозволити, розридатися тут. Тільки не тут! Не при всіх цих людях! Мені терміново потрібно забиратися з відси! Не кажучи вже про те, щоб підійти до Лесі та попрощатися. Зараз я не готова подивитися Андрієві в очі. 

Я знаю, що буде боляче, знаю що знадобиться декілька днів, щоб прийняти і зрозуміти те, що ми ніколи не будемо разом, та я це переживу... бувало і гірше... а тоді забуду про цього хлопця на завжди і більше ніколи не дозволю собі бути такою наївною дурепою.  

Я повернулася та що сили помчала до виходу, бажаючи залишитися не помітною для моїх друзів. Та, коли до дверей залишалося лише декілька кроків, чиясь сильна рука схопила мене за зап'ястя та одним ривком потягнула в протилежну від дверей сторону. Від несподіванки я просто влетіла в міцні, не мов скеля груди.  

В цей момент в ніс вдарив різкий та водночас приємний запах, який хотілося вдихати ще і ще. Так, Стрілецька, а ну зберися! А то розплилася тут, немов калюжа - кричав мій розум, заставляючи прийти до тями. В першу чергу потрібно вияснити, що це за скеля тут переді мною стоїть.  

Та не встигла я про це й подумати, а тим більше подивитися на нахабу, який так безсовісно порушив мої плани на втечу. Як широка долоня схопила мене за потилицю, притягуючи ближче до себе моє обличчя. А тоді несподівано губи незнайомця накрили мої. Я ж, завмерла від шоку, явно не очікуючи такого повороту подій.  

Спершу я машинально намагалася відштовхнути його, та хлопець не піддався, а лише ще міцніше стиснув у своїх обіймах. Його губи стали ще наполегливішими, і що сили намагалися проникнути в середину, м'яко зминаючи мої уста. Кожен його дотик був наче опік, який він залишав на моїх губах. І як би це дивно не звучало, та мені й справді  подобалося те, що він робить, подобались відчуття які мене переповнюють в середині. Давно я не відчувала таких емоцій, а можливо і взагалі  ніколи в житті. І сама не розуміючи цього, я почала відповідати на поцілунок.  

Здавалося, хлопець тільки цього й чекав, він ще ближче притягнув мене до себе, вриваючись язиком у мій рот. Жорсткі та одночасно м'які губи хлопця, невпинно терзали мої. І як би це дивно не звучало, мені подобалося те що я відчувала. В пориві емоцій, я і сама почала тягнутися до нього, мої руки швидко обняли незнайомця за шию, притягуючи ближче до себе.  

Я відчувала його тверде тіло та міцні руки які обнімали мене за талію, і це заводило з розуму. З кожною секундою поцілунок ставав все більш гарячим та палким. В цей момент увесь світ розлетівся на дрібні кусочки, я перестала чути музику та шум навколо нас, час наче зупинився. І все що зараз було важливо це тільки він і я.  

І не важливо, що я не знаю цього хлопця і навіть не бачила його обличчя. Хоча зважаючи на те, як він цілується, впевнена, що він неодмінно красивий собою. А ще, мені дуже сильно не хотілося, щоб ця мить коли-небудь закінчувалася. Поруч з цим хлопцем я забула про усі свої проблеми та турботи, які мене хвилювали до цього. 

Не знаю, скільки часу ми цілувалися, і не знаю скільки це, ще б тривало, якби хтось випадково не штовхнув мене. Від поштовху, я ще більше поринула в обійми хлопця, а він навіть не зрушив з місця, лише обережно притримав мене за талію, притягуючи ще ближче до себе. Поцілунок, як я розумію він завершувати ще не збирався. Про те мене, це трохи привело до тями. І зібравши усю свою силу волі, я все ж, постаралася відсторонитися від незнайомця, не охоче та все ж, він відпустив мене.  

Як тільки я вибралась з його обіймів, відразу відчула як холод пройшов по всьому тілу, і мені знову хотілося поринути в його теплі обійми. Навкруги, всі уже на повну святкували прихід Нового року, грала гучна музика, яку я до цього абсолютно не чула, а натовп веселився під неї на танцмайданчику.  

Я перевела погляд на незнайомця і просто завмерла на місці. Пам'ятаєте я передбачала, що він красивий? Так ось, я помилилася, переді мною стояв не просто красивий хлопець, а дуже красивий хлопець.  

Таких я бачила лише на обкладинках модних журналів. Високий, статний брюнет з широкими та м'язистими руками, одягнутий в темні штани та чорну сорочку, яка тільки підкреслювала його спортивну фігуру.  Невелика шевелюра на голові надавала йому якогось шарму, приємні риси обличчя, та нереально красиві чорні очі, які наче воронка притягували до його погляду. Цей красивий образ, навіть не змогли зіпсувати залишки моєї помади, яка залишилася на його розпухлих від поцілунку губах.  

Хлопець також прискіпливо розглядав мене, і від його погляду ставало ніяково. Впевнена, що він явно не очікував побачити когось схожого на мене. Я чудово розуміла, що на таку дівчину як я, він ніколи в житті не звернув би уваги. А згадавши свої розпухлі та заплакані очі, і зовсім стало соромно. 

Я точно знала, що йому як і мені цей поцілунок сподобався, та попри це мені не хотілося бачити в його очах розчарування. А тим більше почути щось на кшталт - "Вибач, я обізнався", або куди гірше " це була помилка".  

Саме тому, не дочекавшись поки хлопець щось скаже, вирішую якнайшвидше покинути приміщення. Мені хотілося, щоб з сьогоднішнього вечора залишилися хоча б, якісь приємні спогади. І, як не дивно, цим спогадом став - поцілунок з красивим хлопцем, який здається я не забуду ніколи. 

Швидко вибігаю на вулицю і, просто не вірю своїм очам. Все навкруги вкрито білою ковдрою, а з неба невпинно кружляють неймовірні сніжинки.  

- Сніг! - ледь чутно промовила я, все ще знаходячись під враженням побаченого.  А я уже й, не надіялася його побачити сьогодні, а тим більше зараз.  

Я швидко спустилася зі сходів та назбиравши з поруччя снігу, підкинула його вгору, радіючи немов мала дитина тому, як він падає на мене. А тоді підняла голову до неба і почала кружляти, насолоджуючись тим, як холодні сніжинки вкривають моє обличчя.  

Мені було абсолютно байдуже, як це виглядає зі сторони, а тим більше, що про мене подумають інші люди. Зараз, я насолоджувалася маленьким дивом, на яке  так сильно чекала. Ще трохи так постоявши, я відчула як мороз пробирається по моєму тілу. Все ж таки, разом зі снігом приходить і холод. 

Я тепліше укуталася у свій плащик і все ж, пішла шукати таксі. Поблизу вільних машин не було, тому я вирішила трохи прогулятися, а за одно і пошукати транспорт, щоб потрапити додому. Сьогодні  викликати машину через диспетчера просто немає сенсу, оскільки навкруги є безліч охочих заробити на таких як я, таксуючи по місту.  

На щастя, уже за рогом я натрапила на вільну машину, швидко забралася в середину і привітавши водія з Новим роком, назвала свою адресу. Тариф сьогодні, до речі також подвійний, тому зекономити не вдасться. А що, справедливо, одні святкують, а інші працюють усю ніч і заробляють. Що ж, нічого не вдієш, додому добиратися якось потрібно.  

Машина їхала красивим, засніженим містом від якого просто не можливо було відвести погляд. А ще перед очима весь час появлявся образ незнайомця і наш з ним поцілунок, від якого ще досі палали мої губи. Від цієї згадки по тілу пробігли мурахи, а мої уста розпливалися в посмішці.