8. Пастка

Місто вночі виглядало чеснішим.
Без денного шуму, без поспіху, без святкових обіцянок. Лише світло ліхтарів і темні вікна, за якими ховалися історії, що не потрапляли в новини.

Глаша дивилася на відображення в чорному екрані телефона. Обличчя було спокійним — надто спокійним. Вона знала цю маску. Саме з нею виходила в ефір, коли всередині було порожньо й страшно.

— П’ять хвилин, — тихо сказав Платон у навушник.

Він стояв у машині за квартал звідси. Не поруч. Не в кадрі. Тінню. Як і ще кілька груп — розтягнутих по периметру, з камерами, мікрофонами, очима, які не кліпають.

— Камери активні. Сигнал стабільний, — додав технік.

Глаша кивнула, хоча ніхто цього не бачив.

— Якщо щось піде не так, — почав Платон.

— Ти втручаєшся, — закінчила вона. — Я пам’ятаю.

Він не відповів. І це було гірше за будь-які слова.

Прямий ефір почався несподівано — без анонсів, без відліку. Просто спалахнуло світло на екранах тих, хто ще не спав.

— Привіт, — сказала Глаша тихо. — Я знаю, що пізно. Але деякі речі не чекають ранку.

Коментарі посипалися одразу. Здивування. Радість. Питання.

— Я довго мовчала, — продовжила вона. — Бо думала, що мовчання — це безпечно. Виявилося — ні.

Вона йшла повільно, вулицею, яку знала напам’ять. Камера фіксувала не лише її обличчя, а й рухи навколо. Поліція бачила все з іншого ракурсу — холодно, професійно.

— Я знаю, що за мною дивляться, — сказала Глаша. — І сьогодні я хочу, щоб вони дивилися уважно.

Платон стиснув щелепи.

— Вона почала, — сказав він у рацію. — Усі — максимальна готовність.

Перший сигнал прийшов швидко.

Анонімний акаунт. Без імені. Без фото.

«Ти граєшся з вогнем.»

Глаша не зупинилася.

— Я вже обпеклася, — сказала вона вголос. — Тепер ваша черга вирішувати: або ви говорите, або я продовжую.

— Є контакт, — повідомив технік. — IP маскується, але рух пішов.

Коментарі глядачів розривали стрим на шматки. Хтось писав «бережи себе», хтось — «це хайп», хтось просто дивився мовчки. Але були й інші — ті, для кого цей ефір був адресований.

— Я знаю про маршрути, — сказала Глаша, зупинившись під ліхтарем. Світло падало зверху, роблячи тіні під очима глибшими. — Про склади. Про підміни. І про людину, яка зникла, бо побачила зайве.

Пауза.

— І я знаю, що ви не любите шум.

Платон відчув, як пульс прискорився.

— Вона тисне правильно, — сказав він. — Вони не витримають.

Повідомлення прийшло не в чаті.
У приват.

«Ти не розумієш, у що лізеш.»

Глаша усміхнулася — майже непомітно.

— Можливо, — сказала вона в камеру. — Але я точно знаю, у що ви залізли, коли вирішили, що все зійде з рук.

— Є другий канал, — озвався технік. — Вони намагаються звести контакт в особисте спілкування.

— Нехай, — сказав Платон. — Фіксуйте все.

Глаша знову рушила. Її кроки були повільними, але впевненими. Вона не озиралася, хоча знала: за нею стежать. І не лише ті, хто на боці закону.

— Я не хочу погроз, — сказала вона. — Я хочу відповіді. Де Сергій?

Це ім’я прозвучало, як удар.

Кілька секунд — тиша. Навіть коментарі ніби завмерли.

— Реакція, — прошепотів Платон. — Є.

— Припиніть стрим, — з’явилося нове повідомлення. — Зараз.

— Або що? — спитала Глаша, не в чаті — в камеру. — Ви напишете ще одне повідомлення?

— Вони зляться, — сказав оперативник. — Роблять помилки.

І справді: сигнал смикнувся. Маска впала на секунду — достатню, щоб система вхопила реальні координати одного з вузлів.

— Є, — сказав технік. — Маємо точку.

Платон не вагаючись віддав наказ.

— Група два — на виїзд. Без шуму.

Глаша відчула зміну майже фізично. Ніби ніч навколо стала густішою.

— Я знаю, що ви дивитеся, — сказала вона тихіше. — І знаю, що ви боїтеся не мене. Ви боїтеся, що хтось нарешті вийде з тіні.

Вона зробила паузу. Дала їм час.

— Я тут, — додала вона. — І я не вимикаюся.

Повідомлення прийшло різко.

«Зупинись.»

— Пізно, — сказала Глаша.

— Вони рушили, — доповів оперативник. — Один автомобіль. Поспіх. Нерви.

— Не чіпати її, — різко сказав Платон. — Вона — приманка, але не ціль.

Йому не подобалося це слово. Але іншого не було.

Він дивився на екран, де Глаша стояла під ліхтарем, маленька й водночас надто помітна. Його рука несвідомо стиснулася.

— Тримайся, — прошепотів він. — Просто тримайся.

Стрим тривав ще кілька хвилин. Достатніх, щоб злочинці зробили вибір. І достатніх, щоб поліція отримала те, заради чого все почалося.

— Я закінчую, — сказала Глаша нарешті. — Але не тому, що мене злякали. А тому, що деякі відповіді краще отримувати без камер.

Вона вимкнула лайв.

Темрява екрану здалася оглушливою.

— Все, — сказала вона в навушник. — Тепер ви.

Платон відповів не одразу.

— Тепер ми, — сказав він.

Це був не кінець.
Це був початок наступу.

І цього разу — вони йшли першими.