Новорічний переполох по українськи

7. Межа

Платон прийняв рішення ще до того, як вимовив його вголос. Воно дозрівало в ньому повільно — між нічними дзвінками, тривожними повідомленнями й тінню, що тепер ішла за Глашею, навіть коли вона мовчала.

— Ти виходиш зі справи, — сказав він, не дивлячись на неї. Вони стояли в коридорі її квартири. Тісному, з дзеркалом, у якому їхні відображення виглядали чужими. Глаша мовчки зняла пальто, повісила його на гачок. Дала йому час — і собі теж.

— Це наказ? — спитала вона рівно.

— Це необхідність. Він говорив так, як звик на роботі. Коротко. Без інтонацій. Ніби між ними була не людина, а протокол.

— Ти не можеш мене «усунути», — сказала Глаша. — Я не твій підлеглий.

— Саме тому я прошу, — відповів він. — І наполягаю. Вона повернулася до нього.

— Чому зараз? Платон зітхнув і вперся поглядом у стіну, ніби там було простіше.

— Бо вони поруч. Бо я більше не контролюю поле. Бо кожен твій крок — це ще один шанс для них натиснути.

— На мене? — уточнила вона.

— На мене, — відповів він тихо. Це зламало її спокій сильніше, ніж крик.

— Отже, справа в тобі, — сказала вона. — Не в мені. Він різко подивився.

— Не перекручуй.

— Я не перекручую, — відповіла Глаша.

— Я чую між рядків. Між ними повисла тиша. Вона була щільною, майже фізичною. Тією, в якій зазвичай ховаються слова, які бояться вимовляти.

— Ти боїшся, — сказала вона нарешті. — І не справи. Платон стиснув кулаки.

— Я вмію боятися правильно, — сказав він. — Так, щоб ніхто не постраждав.

— Неправда, — відповіла Глаша. — Ти просто звик втрачати мовчки.

Він зробив крок до неї — і зупинився. Між ними лишилося пів метра. Особиста межа, яку вони ще не переходили.

— Ти не розумієш, — сказав він. — Це не історія стримів. Не для імпровізацій. Це люди, які не попереджають.

— Я знаю, — сказала вона. — Я це відчула.

— Тоді чому ти впираєшся? — його голос зірвався. Вперше.

— Бо якщо я піду зараз, — відповіла Глаша, — я зраджу не лише справу. Я зраджу себе.

Він заплющив очі.

— А якщо ти залишишся, — сказав він глухо, — я зраджу себе, коли не встигну. Ці слова зависли між ними, як оголений дріт.

— Ти думаєш, я не бачу, як ти дивишся на двері щоразу, коли я виходжу? — сказала вона. — Як читаєш повідомлення по два рази? Як не спиш?

— Це моя робота, — відповів він автоматично.

— Ні, — заперечила вона. — Це не про роботу.

Він не заперечив.

— Ти хочеш закрити мене в безпечному місці, — продовжила Глаша. — Сховати. Як доказ. Як слабке місце.

— Ти і є моє слабке місце, — вирвалося в нього. І одразу — тиша.

Така глибока, що стало чути, як за стіною їде ліфт. Платон повільно підвів на неї очі.

— Пробач, — сказав він. — Я не це мав на увазі.

— Але сказав саме те, — відповіла вона.

Вона підійшла ближче. Тепер між ними не було відстані, лише повітря.

— Скажи чесно, — тихо попросила вона. — Чого ти боїшся насправді?

Він мовчав довго. Занадто довго для людини, яка звикла відповідати.

— Я боюся, — сказав він нарешті, — що одного дня відкрию справу, а тебе в ній уже не буде. І я не знатиму, куди дивитися. Вона не торкнулася його. Але її присутність стала відчутною, як тепло.

— А я боюся, — сказала вона, — що ти навчишся жити без мене раніше, ніж я встигну зрозуміти, ким я для тебе є. Він усміхнувся — коротко, боляче.

— Ти небезпечна, — сказав він. — Не через справу.

— Ти теж, — відповіла вона. Вони стояли так кілька секунд. Можливо, хвилину. Час втратив форму.

— Я не піду, — сказала Глаша м’яко. — Але я можу змінити правила.

— Які? — спитав він.

— Я не буду публічною. Без стримів. Без гучних заяв. Я працюватиму тихо. Зі свого боку.

Платон задумався. Це було не те, чого він хотів. Але й не те, чого боявся.

— І якщо я скажу «ні»? — спитав він.

— Тоді ми обоє зламаємося, — відповіла вона. — Але кожен по-своєму.

Він видихнув.

— Ти ставиш мене перед вибором.

— Ні, — сказала вона. — Я прошу не удавати, що його немає.