4. Зачіпка

Ім’я з’явилося не одразу. Воно не лежало зверху, не чекало, щоб його взяли. Воно проростало повільно — крізь фрагменти, уривки, випадкові збіги.

Платон отримав його зранку, між двома дзвінками й холодною кавою.

— Є зачіпка, — сказав черговий, стоячи у дверях кабінету. — Родичі подали заяву про зникнення. Учора. Чоловік не повернувся зі зміни.

Платон підвів очі.

— Ім’я?

— Сергій Литвин. Тридцять чотири. Кур’єр приватної логістичної фірми. Працював на підмінах.

Капітан повільно сів рівніше. Кур’єр. Форма. Час.

— Коли востаннє виходив на зв’язок?

— Учора близько сьомої вечора. Сказав дружині, що затримається. Потім — тиша.

Платон узяв теку. Фото — звичайне, трохи нечітке. Темне волосся, втомлені очі, обличчя без різких рис. Саме такі люди найчастіше губляться в натовпі й найрідше стають героями новин.

Він подивився на екран комп’ютера, де досі був відкритий стоп-кадр зі стриму Глаши.

Очі збіглися.

— Це він, — сказав Платон упевнено. — Знайшли.

Глаша дізналася про ім’я трохи інакше.

Їй написала жінка.

Без аватарки. Без підпису. Просто повідомлення, яке вирізнялося серед сотень інших своєю тишею.

«Мого чоловіка звати Сергій. Він учора не повернувся. Ви не знаєте… ви не бачили його?»

Глаша перечитала рядки кілька разів. Пальці похололи.

— Платоне, — сказала вона в телефон, щойно він відповів. — У нього є дружина. І вона мені написала.

На тому кінці було довге мовчання.

— Я знаю, — відповів він. — Ми їдемо до них.

Квартира Литвинів була маленька, але жива. На кухні пахло недопитим чаєм і чимось домашнім — ніби хтось готував, але не встиг. Дитячі черевички стояли біля дверей, трохи криво. Куртка Сергія висіла на гачку — не та, в якій він був учора.

Дружина — Олена — сиділа за столом, зчепивши руки так міцно, що пальці побіліли. Вона виглядала старшою за свої тридцять. Не від років — від ночі без сну.

— Він не зникав ніколи, — говорила вона тихо. — Навіть коли затримувався, завжди писав. Навіть дурниці. А вчора… просто нічого.

— Чим він займався? — обережно запитав Платон.

— Підмінами. Брав усе, що давали. Перед святами хотів більше заробити. Доньці на подарунок.

Дівчинка визирнула з кімнати — років шість, з розпатланим волоссям і великими очима. Вона тримала в руках іграшкову машинку.

— Тато скоро прийде? — спитала вона, дивлячись не на дорослих, а кудись повз них.

Глаша відчула, як щось стислося в грудях.

— Прийде, — сказала вона швидше, ніж встигла подумати. — Ми його шукаємо.

Олена подивилася на неї різко.

— Ви блогерка, так? — спитала. — Та, що була на площі?

Глаша кивнула.

— То це через вас? — у голосі не було звинувачення. Лише страх.

— Ні, — твердо відповів Платон. — Через тих, хто був там і вирішив, що може сховатися за святом.

Олена мовчки кивнула.

— Він нічого поганого не робив, — сказала вона. — Просто працював. Він міг щось побачити. Він завжди був уважний.

Це слово зависло в повітрі.

Побачити.

Коли вони вийшли на сходову клітку, Глаша притиснулася плечем до холодної стіни.

— Це не цільове викрадення, — сказала вона. — Він не був потрібен.

— Саме тому й небезпечно, — відповів Платон. — Свідків не планують.

Версія почала складатися не з логіки — з життя.

Сергій Литвин узяв підміну. Інший маршрут. Інший час. Він привіз вантаж раніше, ніж мав. Побачив контейнер не там, де мав стояти. Побачив людей, які не мали бути на площі. Почув щось зайве. Запитав не те питання.

— І його просто прибрали з дороги, — сказала Глаша. — Не тому, що він важливий. А тому, що випадковий.

Платон кивнув.

— Найгірший тип жертви. Без захисту. Без зв’язків. Без резонансу.

— Але з родиною, — тихо сказала вона.

Він подивився на неї.

— Саме це і робить справу іншою.

Увечері Глаша сиділа вдома й дивилася на фото, яке Олена дозволила їй зберегти. Сергій тримав доньку на плечах. Обоє сміялися. Звичайне життя. Таке, яке не повинно зникати без сліду.

Вона відкрила соцмережі, але не писала нічого. Жодного слова.

Вперше — навмисно.

Бо тепер у цієї справи було обличчя. Ім’я. Дитячі черевички біля дверей.

Платон написав коротко:

«Маємо людину. І маємо відповідальність.»

Глаша відповіла так само:

«Тепер це не просто справа.»

І в цю мить розслідування перестало бути набором фактів.

Воно стало історією про людину, яка просто поверталася додому — і не дійшла.