3. Перша сварка

  Глаша прокинулася з відчуттям, ніби ніч не закінчилася, а просто перейшла в інший режим — швидший, напруженіший. Телефон світився ще до того, як вона торкнулася екрана. Повідомлення сипалися без пауз, мов сніг, що зірвався з даху й уже не зупиниться. Вона не робила жодного нового стриму. Не писала гучних заголовків. Лише вночі виклала коротку сторіс — без деталей, без емоцій: «Шукаю інформацію. 

Учора на площі сталося дещо дивне. Якщо ви щось бачили — напишіть.» Цього виявилося достатньо. — От чорт… — прошепотіла вона, ковзаючи пальцем по екрану. Водій монтажної бригади: «Бачив контейнер. Його забрали раніше графіка.» Продавчиня кави: «Той чоловік у жилетці був тут не вперше. Завжди нервував.» 

Анонім: «Феєрверки — прикриття. Не ті коробки, не ті накладні.» І ще десятки, сотні повідомлень — хаотичних, суперечливих, але живих. Глаша швидко створила окремий чат, куди скидала все, що могло мати бодай найменший сенс. Вона не фільтрувала — поки що. Її мозок працював у режимі великої мапи, де кожна дрібниця могла стати центром. 

Вона саме перечитувала повідомлення від чоловіка, який стверджував, що «чув крик з контейнера, але подумав, що то п’яні», коли телефон задзвонив. Платон. 

— Ти що робиш? — запитав він замість привітання. 

— Доброго ранку, коханий, — спокійно відповіла вона. — Я п’ю каву і рятую світ. 

— Ти запускаєш витік інформації, — різко сказав він. — У мене вже другий дзвінок з управління. Хтось зливає чутки в мережу. 

— Це не чутки. Це люди. 

— Це хаос, Глашо. 

Вона заплющила очі на секунду. 

— Саме з хаосу й вилізла правда вчора. 

— А з хаосу так само вилізе той, хто викрав людину, — відрубав Платон. — І зрозуміє, що ми на хвості. 

— Ми? — перепитала вона. — Ти ж сам сказав: паралельно. 

— Паралельно не означає безконтрольно! 

Глаша підвелася з ліжка й підійшла до вікна. Місто вже жило передсвятковим життям — машини, пакети з подарунками, поспіх. Усе виглядало нормально. Занадто нормально. 

— Послухай мене, — сказала вона спокійніше. — Я не називаю імен. Не викладаю доказів. Я просто слухаю. 

— Ти не можеш «просто слухати», коли на тебе підписані тисячі. 

— А ти не можеш змусити тисячі мовчати, коли вони щось бачили. На тому кінці дроту запала напружена тиша. 

— Ти розумієш, що хтось із цих людей може бути причетний? — тихо спитав Платон. — Або працювати на тих, хто причетний? 

— Я це враховую. 

— Ні, — заперечив він. — Ти віриш людям. Це різні речі. Вона різко видихнула. 

— А ти віриш лише паперам. І поки папери зійдуться, людина може зникнути назавжди. 

— Я відповідаю за наслідки, — сказав він жорстко. — За справу. За тебе. Врешті. 

— А я — за правду, — відповіла вона. — І за того чоловіка в контейнері, якого ти бачив так само чітко, як і я. 

Платон стиснув щелепи — вона відчула це навіть без зорового контакту. 

— Ти вже щось знайшла? — запитав він. 

— Так, — не одразу відповіла вона. — Декілька речей. Але вони сирі. 

— Які? 

— Контейнер вивезли раніше. Не за офіційним маршрутом. І феєрверки — лише верхівка. Є ще склад на околиці. Про нього мені написали троє різних людей, які між собою не знайомі. 

— Ти вже передала це комусь? 

— Ні. 

— Глашо… 

— Платоне, — перебила вона. — Я не дурна. Я знаю, де межа. 

— Ти завжди думаєш, що знаєш, — різко відповів він. — А потім я опиняюся між тобою і протоколом. Вона мовчала кілька секунд.

 Це була їхня перша справжня сварка не як пари, а як союзників. І боліло саме це. 

— Ти хочеш, щоб я замовкла? — спитала вона тихо. — Зникла з мережі? 

— Я хочу, щоб ти зупинилася, — відповів він. — Хоч на день. Дай нам час. 

— Час — це те, чого в того чоловіка може не бути. 

— А в тебе? 

Це влучило. Глаша сіла на край ліжка, стиснувши телефон у долоні. 

— Я не можу інакше, — сказала вона чесно. — Це я. Якщо я мовчу — я співучасниця. 

— А якщо ти говориш — ти мішень. 

— Значить, хтось має бути мішенню, — гірко усміхнулася вона. — Бо злочинці точно не бояться мовчазних. 

Платон видихнув. 

— Добре, — сказав він нарешті. — Але тепер — за моїми правилами. 

— О, знову почалося… 

— Ти передаєш мені все. У реальному часі. Без публікацій. Без натяків. Без «випадкових» сторіс. — А якщо інформація зникне? 

— Я її зафіксую. 

— А якщо її поховають у паперах? 

— Тоді я особисто дістану. Вона усміхнулася — втомлено, але тепло. 

— Бачиш? Ти теж не такий уже й занудний.