2. Це не постановка

Капітан Савчук сидів у напівтемному кабінеті вже майже годину. Вікно було зашторене наполовину, і від святкових гірлянд з вулиці по стінах ковзали строкаті плями світла, ніби хтось нерішуче водив різдвяним ліхтариком просто по його думках. На столі — недопита кава, що давно охолола, і планшет із зупиненим відео на екрані.

Платон дивився на стоп-кадр, не кліпаючи.

Обличчя чоловіка в контейнері було розмите, але достатньо чітке, щоб побачити головне — страх. Не театральний, не роблений для камери. Справжній. Голографічні вогники відбивалися у його зіницях, наче дрібні шматки розбитого скла. Руки були стягнуті мотузкою так туго, що мотузка врізалася в зап’ястя.

— Це не постановка… — прошепотів Платон, більше для себе, ніж уголос.

Він натиснув на «відтворити».

Голос Глаші розлився знайомою жвавістю:

— Ну що, друзі, дивимося, як наше місто входить у святковий транс…

Її інтонація завжди діяла на нього дивно: наче все під контролем, наче жодної тривоги у світі не існує. Але Платон знав ціну цьому тону — він народжувався саме тоді, коли вона нервувала найбільше.

Камера ривком пішла вбік.

Коридор поміж ящиками.

Темна паща металевого контейнера.

Рух.

Обличчя. Рука.

І різкий удар — стрим обірвався.

Платон вдруге поставив відео на паузу.

Він нахилився ближче до екрана, відчуваючи, як напруга неприємно стискає скроні. Це відео вже десятки разів прогнали техніки, експерти, оперативні чергові. Хтось пожимав плечима, інші радили «не роздувати», адже доказів обмаль. Але Платон бачив те, чого не помічали в таблицях і звітах: паніку в погляді живої людини.

Планшет завібрував.

На екрані спливло ім’я: Глаша.

Він видихнув і прийняв виклик.

— Ти дивишся? — без привітання пролунало в слухавці.

— Уже шостий раз, — відповів він.

— То скажи мені… я не здуріла?

— Ні. Ти зняла людину, яка була в біді.

По той бік повисло мовчання. Платон майже бачив, як вона стискає губи — звичка, що з’являлася щоразу, коли вона намагалася не запанікувати.

— Вони вже перевіряли контейнер, — нарешті сказала вона. — Порожній. Наче там ніколи нікого не було.

— Я знаю. Рапорт щойно принесли.

— І, звісно, ти думаєш, що мені краще забути про цю історію?

Він втомлено зітхнув:

— Я думаю, що тобі не варто лізти туди самій.

— О, — саркастично усміхнулася вона в голос. — Класичний Савчук. Спершу сиди тихо, потім чекай, доки поліція «все вирішить».

— Ти ж знаєш, що я не це мав на увазі.

— Знаю. Але ти ніколи не домовляєшся з реальною мною. Ти домовляєшся з вигаданою «обережною Глашею», якої не існує.

Платон промовчав. Вона мала рацію. Вона завжди мала рацію — у дрібницях і великих суперечках.

— Я боюся за тебе, — тихо розкрив він те, що зазвичай залишав між рядками.

— А я боюся, що цей чоловік зникне назавжди, якщо ми просто складемо руки.

Він притулився чолом до спинки крісла.

— Глашо… це небезпечна історія.

— Усі справжні історії небезпечні, — відказала вона. — Але хтось же має їх розповідати.

— Ти не просто розповідаєш. Ти лізеш у гущу.

— Бо в гущі правда.

На мить між ними спалахнула стара напруга — та сама, яка завжди виникала з протистояння ролей: він — закон і порядок, вона — стихійний пошук істини.

— Слухай уважно, — повільно сказав Платон. — Офіційно я веду справу через відділ. Камери, транспортні маршрути, перевірки співробітників площі — усе законними методами.

— А я?

— Ти працюєш неофіційно.

— Звучить як вербування.

— Скоріше — як союз.

Вона засміялася коротко й трішки нервово.

— Тобто мені дозволено бути блогеркою-агенткою?

— Без зайвого героїзму.

— Героїзм — моя друга натура.

— Ось цього я й боюся.

Він підвівся та пройшовся між столами побратимів, які давно вже розійшлися — напередодні свята відділок працював урізаним складом.

— Тобі не можна світитися біля складів, контейнерів і темних технічних зон, — продовжив він. — Запам’ятай. Жодної самодіяльності...

— А розмови з людьми?

— Так. Обережні. Без камер. Просто — як звичайна Глаша, не блогерка.

— Це значить: ховатися?

— Це значить: вижити.

Вона знову замовкла.

— Ти так дивно це бурмочеш, — мовила нарешті тихіше. — Наче вже готуєшся мене рятувати.

— Бо я знаю тебе.

— А я знаю тебе. І знаю, що просто чекати ти не зможеш.

— Саме тому ми зустрічаємося, — визнав він.

Він почув, як вона усміхнулася.

— Нарешті ти це сказав уголос: ми — команда.

— Команда, — повторив Платон. — Але дисциплінована.

— Це жахливо невесело.

— Зате ефективно.

— Добре, капітане, — погодилася вона. — Працюємо паралельно. Ти — за законом. Я — серед людей. Але одне правило — жодних секретів між нами.

— Домовились.

Він знову подивився на планшет, де застигло чуже налякане обличчя.

— Ми його знайдемо, — сказав він упевнено.

— Знайдемо, — повторила Глаша.

Розмова обірвалася.

Платон погасив екран і підійшов до вікна. За склом спалахували салюти рекламаційних запусків, лунали пробні залпи святкових феєрверків — наче місто тренувалося радіти.

Та він добре знав: за кожним святковим шумом може ховатися крик, якого ніхто не чує.

І десь серед цього барвистого гамору була вона — Глаша, єдина людина, якій він довіряв абсолютно, і єдина, за кого боявся по-справжньому. Вперше за довгий час свого нікчемного життя.