1. Цікавий стрім

Новорічна площа світилася сотнями гірлянд, наче місто вирішило зібрати всі зірки неба під ялинкою. Глаша Орлик стояла просто серед цього сяючого безладу з телефоном у руці, тримаючи камеру на витягнутій від себе руці й усміхаючись так професійно, що навіть власне хвилювання вдавалося ховати за легкою іронією.

— Ну що, мої прекрасні, — говорила вона в прямому ефірі, перекрикуючи веселу музику з динаміків сцени, — дивіться, як наше місто готується до нового року! Ялинка майже готова, продавці глінтвейну вже працюють, а я, як завжди, шукаю…

Вона не договорила — змішавшись із шумом навколо, затріщав вітер, і камера вона несподівано ривком ковзнула вбік.

У кадрі з’явився технічний коридор між торговими наметами й монтажним майданчиком сцени. Туди люди зазвичай не заходили — там стояли контейнери з обладнанням, згорнутими кабелями та дерев’яними ящиками. Освітлення було слабким, і око не мало б вчепитися за щось конкретне, якби не один дивний рух.

Усередині напіввідчиненого металевого контейнера щось поворухнулося.

Глаша автоматично наблизила камеру, ще не розуміючи, навіщо. У наступну мить записався образ, який вона потім перегортала у пам’яті десятки разів: людське обличчя, сіре та спітніле, притиснуте до металевої стінки, і рука, перев’язана мотузкою. Чоловік був зв’язаний. Його очі були широко розплющені — не від страху, швидше від паніки — і він дивився просто в об’єктив, ніби благав не відводити погляд.

Хтось різко вдарив телефоном збоку.

Картинка здригнулася, зник фокус, екран на секунду вибухнув світлом, а тоді стрим просто урвався.

Глаша завмерла. Вона ще кілька секунд тримала телефон у повітрі, не вірячи, що камера більше не транслює, ніби тільки напруга власного руху могла повернути все назад.

— Перепрошую… — пробурмотіла вона вже не в ефір, звертаючись до порожнечі.

Поряд проходили люди з коробками прикрас, хтось котив котушку зі світловими дротами, з-за сцени лунали фрагменти репетиційних акордів. Жоден із цих людей не поводився так, ніби щойно поруч сталося щось ненормальне.

Глаша озирнулася туди, де бачила контейнер.

Він стояв зачинений.

Повністю.

Наче ніколи й не відкривався.

Вона підійшла ближче, намагаючись не привертати до себе уваги. Серце билося швидко й непропорційно гучно. Усього кілька кроків — але кожен віддавав холодним скреготом під грудьми.

Контейнер був старий, із подряпаною фарбою та іржавими заклепками. Замок висів рівно, без жодних слідів злому або поспіху. Жодних ознак того, що кілька секунд тому за металевими дверцятами була людина.

— Це мені почулося… — прошепотіла вона сама до себе.

Але пам’ять була надто чіткою: погляд, перекошений мотузок на зап’ястях, напіввідкриті губи.

Вона різко витягнула телефон і відкрила збереження ефіру. Серце знову стиснулося: стрим обірвався рівно на тій миті, коли камера різко змістилась убік. Перед самим зникненням кадру відео завис на пару секунд — але обличчя чоловіка було цілком розбірливим.

Це не була галюцинація.

Глаша сковзнула пальцем по екрану й зробила скриншот.

— От чорт… — вирвалося в неї пошепки.

Поряд з’явився чоловік у жилетці техслужби.

— Ви загубилися? — спокійно запитав він.

Вона ледь не здригнулася.

— Ні… Я блогерка. Просто знімала підготовку до свята.

Він зазирнув на контейнер, тоді — на її телефон.

— Тут знімати не можна. Закрита зона.

— А чому?

— Техніка безпеки.

Його тон був надто рівний. Надто байдужий.

Глаша вдивилася в його обличчя — звичайне, сірувате, нічим не примітне. Проте саме такі обличчя запам’ятовувалися тоді, коли з ними було пов’язано щось погане.

— Тут щойно була людина, — тихо сказала вона.

Чоловік навіть не кліпнув.

— Яка людина? Тут нікого не було.

— У контейнері.

Він усміхнувся — коротко, без теплої гримаси.

— Ви, певно, переплутали із лялькою для декорацій.

— Ляльки не кліпають очима.

Між ними зависло мовчання, різке, немов крижана тріщина у святковому галасі навколо. Його погляд повільно зсунувся з її обличчя на телефон.

— Краще не вигадуйте історій, пані блогерко. Перед святами людям і так вистачає паніки.

Він відійшов так швидко, немов не бажав продовжувати розмову.

Глаша залишилася стояти в коридорі між контейнерами, стискаючи телефон у пальцях. Скриншот дивився на неї з екрана — доказ, що щось справді відбулося. Але доказ, який легко могли пояснити як монтаж, помилку або фантазію заради переглядів.

Підписники вже писали в коментарях:

«Глюк зв’язку?»

«Постановка?»

«Ти це навмисне зробила?»

Вона вдивлялася в повідомлення й раптом усвідомлювала найгірше: якщо це було не вигадкою — то хтось уже знав, що вона бачила більше, ніж мала.

І відтепер її стрими могли стати не просто шоу.

А мішенню.