Розділ 4

Добре, що йти було недалеко, але навіть попри це Саманта не виглядала щасливою — погода була паршива. Болото. Дощ зі снігом. Її білі чоботи після місцевих доріг нагадували суцільний шмат бруду, але й це ще було не все. Найганебнішим стало те, що дівчина підсковзнулася й упала в темну калюжу обличчям донизу. Вона встигла спертися на руки, та біла шубка була безнадійно зіпсована, а довге хвилясте волосся вмилося в брудній воді.

Саманті хотілося заплакати.

Бо якби вона впала й поряд нікого не було — ще півбіди. Але при красені постати в такій позі, у бруді та ще й з перепачканим обличчям, було нестерпно ніяково. І, як на зло, жодної серветки, щоб витерти хоча б руки й обличчя. У такому вигляді Саманта й причалапала до Олексія в гості.

Добре, що його мати вже спала. Тож вони не шуміли, а тихо зайшли до кімнати з суто чоловічим інтер’єром.

У Саманти пересохло в горлі, і вона сполохано поглянула на Олексія.

— У домі лише дві кімнати — моя і матері. Тож ти переночуєш тут, а я — у вітальні на дивані. Прямо по коридору ванна, — Олексій пошурзав у шафі, а потім простяг Саманті м’які тонкі спортивні штани, футболку та рушник.

— Дякую.

— Я трохи пізніше зайду, принесу тобі поїсти й чаю. Надворі холодно було, та й ти вся змокла.

Саманта вдячно кивнула. Хлопець пішов, а вона, не гаючи часу, поспішила змити з себе напругу дня й бруд.

Пізніше, коли дівчина вже вмостилася в чоловічій кімнаті, вона з цікавістю почала розглядати інтер’єр. Усюди стояли роботи й машинки. Мабуть, Олексій колекціонував їх у дитинстві або підлітковому віці. Було також багато фотографій, але, на превеликий жаль, жодної дитячої — лише з того часу, коли він був підлітком і старшим. Цей момент водночас збентежив і зацікавив Саманту.

Саме тоді, коли вона розглядала фото в рамці, після короткого стуку до кімнати зайшов Олексій. Він приніс тацю з чаєм і легким перекусом — не лише для неї, а й для себе.

— Ти ж не проти компанії?

— Ні! Насправді я тільки за. Мені нудно, та й спати ще не хочеться.

— Не на такий вечір ти розраховувала, еге ж?

— Хм… так. Але це не найгірший варіант. Тут, — вона обвела поглядом кімнату, — затишно й спокійно.

— А що вдома не так?

— О, ні. Там до ранку було б застілля, зібралися б усі родичі й сусіди та почали б перемивати кістки.

— Кому? Тобі?

— Ну так. «Чому не заміжня? Чого ніхто не бере? О, з таким характером — і не дивно. А дітки коли? Вік сама розумієш. Ой, а ми ж внуків хочемо». А сестра ще й заявить, що не проти погуляти на весіллі, бо навколо всі вже заміжні, одна я в дівках сиджу… — Саманта зітхнула. — А потім вихваляння досягненнями за рік, і під кінець, на Різдво, коли всі добряче хильнуть, співи з прославлянням Ісуса Христа. Однак…

— Ти почуваєшся зайвою? І до того ж цей тиск…

— О-о-о… — здивувалася дівчина й по-новому поглянула на Олексія. — Невже ти читаєш думки?

— Просто знайомо. Мені двадцять сім, і мати постійно наполягає, що час одружуватися, думати про дітей, сім’ю… Мовляв, з роками важче знайти гарну, добру дівчину, бо всіх хороших швидко розбирають, і я залишуся або біля розбитого корита, або з якоюсь мимрою, загрузнувши в  сімейних чварах.

Саманта засміялася.

Двоє дорослих людей скаржилися на близьких, які вирішують за них, як жити, любити й будувати майбутнє.

— Інколи цей тиск нестерпний, але ти терпиш, бо боїшся зробити боляче рідній людині.

— Так… ми дійсно в цьому схожі, — Саманта накрила руку хлопця своєю на знак підтримки.

Тепло їхніх доторкнутих пальців обпекло, тож Саманта швидко відсмикнула руку й підійшла до шафи. Вона взяла зимову кулю, струсила її й увімкнула новорічну мелодію. Насолоджуючись компанією та їжею, вони говорили про дрібниці й несподівано з’ясували, що мають багато спільного. Обоє любили книги Стівена Кінга, обожнювали Новий рік, вбачаючи в ньому символ початку чогось нового, віддавали перевагу солоному перед солодким і захоплювалися фільмами з Джимом Керрі.

— А чому в тебе немає дитячих фото? Жодного, — після довгої розмови Саманта наважилася спитати те, що її так бентежило.

— Ось, ти помітила, — він усміхнувся так тепло, що серце Саманти зробило кульбіт. — Насправді в дитинстві я був кремезним, товстеньким, незграбним, ще й в окулярах. Волосся — до плечей, завжди розпатлане. Я виглядав так кумедно й несуразно, що досі не люблю дивитися на того малого себе.

— Не кажи так. Ти ж був дитиною, — Саманта, згадуючи це, мимоволі й щиро усміхнулася. — Коли мені було десять, я була закохана в хлопця, якому було сім. Моє перше кохання. Він був кремезний, великий, але такий кумедний і милий, що я не могла відвести від нього погляду. Він виглядав старшим за свій вік. Я часто тягала його за собою, бо наші мами дружили, і я раділа, що могла бачити його щодня. Але потім його сім’я переїхала з Очеретянок в інше село. Я так засмутилася, що більше ніколи про нього не питала. Та в мене досі є його фото. Іноді дивлюся й згадую дитинство… навіть уявляю, яким він став.

— Тобі цікаво, що з ним сталося?

— Так. Цікаво, чи сподобався б він мені зараз так само, як тоді… і взагалі — який він, — Саманта підвелася, порилася в сумці, дістала телефон, щось погортала й сунула його під ніс Олексієві. — Дивись, це він.

Вона ткнула пальцем у фото товстенького, незграбного хлопчика.

Олексій затримав погляд трохи довше, ніж того вимагала проста цікавість. Його усмішка ледь помітно напружилася, а пальці мимоволі стиснули край телефона.

Дівчина цього не помітила й продовжила щебетати:

— Якість, звісно, не дуже. Я сфотографувала старе фото на телефон. Але повір, той малий був харизматичним красенем і підкорив моє десятирічне серце.

Саманта замовкла, щось згадуючи, а потім взяла печиво з кремом і відкусила. Крем залишився в кутиках губ, і це не вислизнуло від уваги Олексія. Він нахилився й стер його пальцем, після чого, не замислюючись, підніс пальці до рота.

— Хм… не змінилася.