Розділ 3

Саманта й не помітила, як відключилася. Їй здалося, що вона лише на мить заплющила очі, а виявилося — увесь шлях до Болотяного вона проспала, пригорнувшись до попутника, Олексія. Ще й підсунулась впритул та обійняла його рукою.

Саманта спершу глянула одним оком, потім іншим, а тоді подумала: може, вдати, що далі спить, і ніби уві сні відсунутися. Ох, як же соромно… Сама ж нещодавно сварилася на нього, гнала шукати іншу автівку, а не минуло й години — як уже слиною випачкала його пальто.

— Я знаю, що ти вже не спиш.

Саманта одразу підстрибнула й, поглянувши Олексію у вічі, розгублено поцікавилася, звідки він це знає.

— Твоє дихання змінилося. І ще припинилося те смішне сопіння уві сні. Дуже милий звук. Ти ще й причмокувала. Що снилося?

— Мені снилося, що я сік сьорбала уві сні, — швидко знайшлася з відповіддю білявка.

— Вдам, що повірив. Але скажи, ти завжди стогнеш, коли сік п’єш?

На це відповідати дівчині не хотілося. Бо то була перша-ліпша брехня, що зірвалася з язика.

Насправді їй снилися поцілунки, але з ким — вона не пам’ятала. Проте добре пам’ятала, як її нахабна рука залізла під пальто Олексія й притулилася до серця. Відчувала нерівний стукіт.

Раптом дід Омель обернувся до них і, посміхаючись, промовив:

— Бачу, ви тут уже подружилися. Тож посидьте трохи, а я піду гляну, що з машиною. Загрузла в болоті, та ще й заглохла, хай їй грець! — рвучко смикнув двері й уже хотів вийти, але зупинився, почувши пропозицію Олексія.

— Давайте я з вами піду, допоможу.

— Ти в машинах знаєшся? — скептично й прискіпливо глянув дід на парубка так, що в того весь ентузіазм одразу всох.

— Та ні. Але зайві руки зайвими не будуть. Допоможу, чим зможу. Можу підсобником бути.

— Та ні, залишайся. Якщо знадобишся — покличу. А поки он дівчину розваж, — дід Омель підморгнув недвозначно, натякаючи на ймовірний флірт і вимушене усамітнення.

Саманта хмикнула, припала обличчям до вікна й удавала, що красеня поруч не існує.

Тим часом у Олексія задзвонив телефон.
Чоловік тяжко зітхнув, але слухавку підняв.

— Так, мамо. Я майже на місці, — щось вислухав і лагідно промовив: — Лягай відпочивати. Не чекай на мене. Година вже пізня, завтра зранку поговоримо. На добраніч.

Який чемний. На матусиного хлопчика не схожий. Проте з матір’ю ввічливий, щирий і… слухняний. Саме таким і сподівається побачити свого зятя Самантина мати.

Чомусь Саманта подумала, що якби представила Олексія як свого хлопця, він би справив фурор серед її близьких і родичів. Батьки були б задоволені й перестали б колупати їй мізки щодо заміжжя. Взагалі, слушна ідея. Треба якось найняти актора, хай би зіграв таку роль. Усі були б у виграші: актор отримав би гроші, вона — спокій і тишу, а батьки заспокоїлися б на певний час.

— Про що ти так задумалась? — почувся голос Олексія.

— Га? Та ні, ні про що. З чого ти це взяв? — Саманта обернулася до нього й злегка підвела брови.

— У тебе така посмішка, що мені лячно за власну персону, — Олексій театрально обійняв себе за плечі.

Саманта похитала головою й зітхнула.

— Повір, тобі нічого не загрожує. Малими не цікавлюся, — вона прискіпливо ковзнула поглядом по парубкові. Сотку баксів готова закласти — він молодший за неї. Отже, одразу на виліт із кандидатів на її серце.

Чомусь Саманта була впевнена, що їй потрібен старший, обізнаний, мудрий чоловік, а не якесь нахабне хлопчисько, в якого, окрім милої мордахи, нічого більше немає…

Хоча одягнений він нічогенько. Солідно. Дорого. Зі смаком. Проте їде не на своїй машині, а на таксі. І якби був такий уже файний, то святкував би не з матір’ю, а зі своєю дівчиною. Питань багато.

Саманта смикнула себе подумки. Та й узагалі — чого вона про нього думає? Уже приміряє на нього роль свого хлопця. Геть з глузду з’їхала. Мабуть, їй просто самотньо.

— Із чого ти взяла, що малий? — хвацько заперечив парубок.

— Ой, пожартував. Довго думав. Кепський із тебе жартівник, — фиркнула вона.

Попри це її погляд зрадницьки ковзнув до його штанів. Перевірити, чи що?

Саманта захихотіла, мов шкідливе дівчисько.

— Тобі личить сміх, — Олексій завмер, дивлячись їй просто у вічі. — Ти гарна.

Саманта не відповіла. Але їй було дуже приємно це чути. Наче довкола розквітли квіти, і дощ за вікном уже не так псував настрій.

Щось було в цьому парубкові. Таке… знайоме.

Щось, що зачепило, зацікавило. І хоч Саманта розуміла, що незабаром вони попрощаються, чомусь відчувала жаль і дивну недомовленість між ними.

— Я б уже й пішки дійшов додому. Тут лишився один провулок, — парубок вийшов з автівки, і Саманта повторила за ним.

— Діду Омелю, ну що там? — підійшовши до водія, поцікавився Олексій, киваючи на піднятий капот.

— Та нічого доброго. Не поїде вона вже. Треба буксир викликати та в сервіс везти.

— Що?! — ошелешено зойкнула Саманта. На такий розвиток подій вона не розраховувала. — І що мені робити? Як бути? Я ж невідомо де!

Сусіднє поселення вона не знала, а йти до Очеретянки о десятій вечора самій, ще й у таку погоду, — суцільне безумство.

— Або чекайте зі мною на буксир. Але хто знає, коли він приїде — Різдво, свято. Або шукайте, де переночувати.

— Можеш залишитися в мене, — раптом мовив Олексій.

— Так собі ідея!

— Кращої нема.

Саманта відвернулася, ковтаючи сльози. А Олексій — цей беземоційний чурбан — уже витягує сумки з багажника й прощається. Ні слова, ні вмовляння. Так йому байдуже! І совість дозволяє залишити дівчину саму, бозна-де й у незрозумілій компанії.

Хоч дід Омель і здавався добрим, але в компанії Олексія Саманта почувалася значно безпечніше.

Олексій, закинувши важкий рюкзак на плечі та навантаживши руки пакетами, один з них передав Омелю й рушив геть. Так швидко, що Саманта ледь його наздогнала.

— Я заплачу за ночівлю, як за готельний номер. Згоден?

— Достатньо слів подяки.

Саманта закусила губу, не наважуючись ані подякувати, ані рушити за ним.