Розділ 2

— Геть знахабнів?

— На вулиці холодно, та ще й сніг із дощем пішов. Посиджу трохи, погріюся. 

Саманта склала руки на грудях і невдоволено скривила вуста. Від почутого аж лють здіймалася з грудей.

— Не будь злюкою, тобі не личить!

І тут цей незнайомець зробив непередбачуване, нечуване. Своїми пальцями він торкнувся її квіткових губ і розтягнув рот у посмішку.

— Отак краще! Одразу така миленька стала.

— Я й без посмішки гарна! — вона ляснула нахабу по руці, і той зрозумів натяк та поклав руки на власні коліна.

Водій, походивши довкола машини, таким чином давав змогу клієнтам дійти згоди, порозумітися, полюбитися, нарешті відкрив дверцята і таки застав, як ці двоє злісно буравили одне одного поглядами. Зітхнув та, повертаючись до палкої парочки, спитав:

— Куди їдемо?

Чоловік і жінка навперебій вигукнули:

— Очеретянки!
— Болотяне!

Водій скептично на них поглянув, а потім подивився в навігатор. І от диво — виявилося, що це зовсім поруч. Два населені пункти розташовані впритул.

— То ви майже сусіди! От і добре. Відвезу вас удвох! Оце так новорічний збіг обставин. Наче сама доля вас звела!

Сивоволосий водій намолов стільки дурниць, що Саманті захотілося показово затулити вуха й сказати, що то не доля, а лихий з’єднав їхні маршрути.

Незнайомець поруч зовсім розслабився. Зрозумів, що гнати його ніхто не буде. Уже не вийде — тож у нього й язик розв’язався.

— То, може, познайомимось? Як вас звуть, добродію, мій рятівнику? — спитав незнайомець у водія.

 — Хо-хо-хо! — Наче Санта з якоїсь дешевої реклами, засміявся водій. — Мене так ще ніхто не називав. Сьогодні я ваш чарівник — дід Омель.

— Олексій.

Чоловіки міцно потисли одне одному руки, а потім дід Омель завів мотор, який, на диво, ричав, наче сотня запряжених вовків, і вони рушили в путь.

Дівчина сиділа й гадки не мала, чи доїде вона на цій таратайці вчасно. Судячи з того, як ревів мотор і як їхала машина, автівка ледь-ледь дихала, тож Саманта не була певна ні в чому.

Від думок її відволік Олексій.

— А тебе, мовчазна красуне, як звати?

Хотіла було сказати пару «солоденьких» слів, але й дід Омель нагострив вуха з інтересом. Старого ображати не хотілося, тож вона вичавила з себе:

— Саманта.

— Ого! Оце ім’я! Саманта — Санта. То, може, ти його дочка? — пожартував парубок, на вигляд років двадцяти семи, а може, й трохи більше, але до тридцяти все одно не дотягував. У ньому була якась жвавість, цікавість, непосидючість, не властива тридцятирічним. Молодший за неї — однозначно. Може, на рік чи два, а може, й на всі три.

Попри свій солідний, причесаний, навіть зализаний вигляд, виглядав він доволі непогано. І щойно Саманта відсмикнула себе від споглядання чоловічої краси, як у неї завібрував телефон.

Мама.

Ех… дівчина повагалася трохи, а потім усе ж взяла слухавку. Перед цим вибачилась перед небажаним попутником. Той кивнув — мовляв, нічого страшного. Вона натисла «прийняти», і понеслося.

— Доню!!!

Саманта накрила телефон рукою, бо хоч і не гучний зв’язок, але її мати завжди була емоційна та голосна. Розмова з нею могла стати надбанням усіх присутніх. Проігнорувати дзвінок теж не варіант — тоді мати телефонувала б щохвилини. Краще вже перетерпіти.

— Так, мамо. Кажи. Мені дуже не зручно розмовляти, тож кажи хутчіше.

— Я швиденько, люба. Ну що там? Ти приїдеш? Ми тебе чекаємо. Без усяких відмовок. Сьогодні, завтра — коли зможеш, але завтра обов’язково будь удома. Має прийти моя шкільна подруга, а вона буде не сама, а з сином.

Саманта подумки простогнала. Вона вже знала, в чому суть справи.

— Мамо, мені це не цікаво.

— Ой, не будь такою. Хлопець молодий, перспективний і досі самотній. Це такий шанс!

Терпець Саманти урвався.

— Та який це шанс? Господи, мамо, припини тягти в хату непотріб і подавати його як мій останній шанс! Мені ніхто не потрібен!

Хто зна, скільки таких «шансів» вона вже бачила. І кожен із них виглядав так, що в могилу радше ляжеш, ніж під вінець підеш.

— Як це не потрібен? Як це не треба? Нам он як треба! Внуків хочемо з батьком поняньчити!

— Вам що, двох не вистачає? — у сестри ж двоє дітей.

— Звісно, не вистачає! Ми хочемо й твоїх дітей на руках потримати. До того ж, Саманто, тобі вже тридцять років…

Прозвучало так, наче не тридцять, а всі п’ятдесят.

— Мамо, я чайлдфрі. Тож чоловік не обов’язковий. Мені й так добре. А чоловіки — це ж зайві нерви, кілограми, стрес. Навіщо?

— Ти мені ще побалакай! Приїдеш — усі дурниці з твоєї голови виб’ємо! Які ще «чайлдфрі»?! Щоб я більше такого не чула!

І десь там мати вже жалілася батькові, причому так голосно, що, здавалося, навіть у салоні всі почули:

— Геть місто розбестило дівку!

— Мамо, мені вже час! — Саманта вирішила закінчувати розмову, бо щоки й вуха вже палали.

— Завтра щоб була як штик! Кандидат цього разу й справді гідний.

— Мамо, досить мені шукати нареченого. У мене вже є.

Саманта задумливо, прискіпливо зиркнула на Олексія. А що — непогана ідея. Може, нарешті відстануть.

— Брехати, люба, негарно! Хто тебе цього навчив? Ми з батьком інакше тебе виховували!

— Я просто не казала, бо ми зустрічаємось не так давно… Ну все, мабуть, мені вже час.

— Це що я чую — ти в машині? Куди їдеш?..

Та перш ніж Саманта встигла відповісти, вона ненароком щось клацнула вухом, і розмова обірвалась. Вона навіть не встигла сказати, що вже їде додому й за годину-півтори буде на місці.

Ой, ну й добре. Буде їм сюрприз.

Саманта забилася в куток машини й боялася навіть голову повернути. Як же соромно… Хай і незнайомець, але все одно ніяково.

Вона зібралася з силами, струснула кудрями, розвернулась до чоловіка й глянула натренованим злим поглядом.

— Усе чув?

— Чув. Але не переймайся. Мами — вони всі такі.

Еге ж… — тяжко зітхнула Саманта, а потім зняла білу шубку. У салоні було тепло, а після розмови з мамою її й геть у жар кинуло.