Розділ 1

Саманта терпіти не могла Різдво.

Не сам сенс свята — світлий, сакральний, наповнений вірою, — а ті асоціації, що тягнулися за ним шлейфом. Надто неприємні, щоб залишати бодай крихту бажання святкувати. Максимум — пережити цей день на самоті, у власній квартирі, з кавою й тишею. А не їхати в богом забуте село, де навіть асфальтованої дороги немає.

Та щороку мати вимагала одного й того ж:

— Ти повинна бути вдома. Різдво — сімейне свято.

А «сім’я» у їхньому розумінні — це не лише мама й тато, сестра з чоловіком та племінниками. Це ще й кум, сват, троюрідний брат, троюрідна сестра, сусідка Неля — пліткарка з великим довгим язиком, яку вважали майже ріднею. І, звісно ж, ціла орава батькових друзів.

Усі вони збиралися за столом і починали…

Або кістки перемивати, або ж — улюблена тема вечора — чому Саманта досі одна.

Їй треба чоловіка.

І тут починався нескінченний список «гідних кандидатів». Один кращий за іншого.

Тьху!

І тільки спробуй не приїхати.

Мати театрально дзвонитиме у вайбері, хапатиметься за серце. Тато стогнатиме, що в нього підскочив тиск. Старша сестра з докором нагадає, що час не стоїть на місці, а батьки — не вічні. Тож вези, мовляв, свою гламурну дупу додому.

І після цього родинного спектаклю Саманта щороку здавалася.

Їхати, втім, було не так уже й далеко — кілька годин з міста. Та водійських прав у неї не було. Не тому, що не могла собі дозволити — навпаки. Просто вона панічно боялася сідати за кермо. У її уяві всі інші водії вже називали її мавпою з гранатою. Навіть наліпка з туфелькою на лобовому склі не врятувала б.

Чоловіки-водії були безжальні до жінок за кермом — за кожну помилку облають не гірше, ніж бабки на базарі за некуплений продукт.

Тож Саманта не ризикувала. Користувалася таксі.

Але на свята автомобіля доводилося чекати годинами. Іноді пішки було б швидше дістатися.

Цього вечора Саманта вийшла з клубу, де відбувався корпоратив з нагоди новорічних свят.

Вона мала власне ательє. Була дизайнеркою, досить відомою в місті. Бізнес процвітав, її одяг користувався попитом, і в новому році вона планувала відкрити ще кілька локацій.

Вона працювала багато.

Брала від життя максимум.

Дерлася драбиною до успіху самотужки.

І саме за це її не розуміли рідні.

— Як це — жінка без чоловіка? — дивувалися далекі родичі й щоразу намагалися познайомити її зі своїми товаришами, у котрих пивний живіт досягає підлоги чи віз комплексів та проблем набитий битком.

Сестра обурювалася ще більше:

— Навіщо так горбатитися, якщо можна знайти чоловіка, сісти йому на шию, вести господарство й народжувати дітей?

Саманта дивилася на Емілію й хотіла сказати, що та вдома працює більше, ніж вона в ательє. Тільки от Саманта робить це з насолодою. А Емілія потай ходить до психолога.

Отаке воно — сімейне життя.

Мати ж стогнала й плакала, що такими темпами внуків від Саманти не дочекається. Що треба поспішати — роки ж ідуть, а вона не молодіє.

Так собі комплімент.

Бігти, хапати першого-ліпшого, народжувати дітей, а потім шкодувати, що життя склалося кепсько, чоловік пішов до іншої, а ти залишилася «нікому не потрібною».

Саманта дивилася на приклади родинного життя навколо й щиро раділа, що її це омину́ло. Зрештою, бути самій — не так уже й погано. А якщо раптом захоче — охочі знайдуться.

Вона зайшла до кафе поруч, випила філіжанку міцного американо без цукру й молока та вийшла надвір.

І сталося диво.

Наче автівка виросла з туману.

Наче чекала саме на неї.

Біля кафе стояло вільне таксі. Водій вийшов із-за керма, обійшов стару, але яскраво прикрашену новорічну машину й жестом запросив її сідати.

Водій був цікавий: сивий дядечко з довгими вусами, доброю усмішкою й хитрим прищуром очей. А на машині то з’являлися, то зникали написи:

"Новорічне магічне таксі:))
Виконує бажання та знаходить кохання❤️
Амур у ділі! Святкова магія в русі!
Не зволікай — сідай!"

— Що це? — Саманта підійшла ближче.

— Маркетинговий хід, — усміхнувся водій. — Написи бачать лише ті, кому потрібне диво. Лише ті, хто хоче в нього повірити.

— Ага, — кивнула вона. — Чарівна фарба, — скептично додала.

Але вибору не було. До Очеретянок треба було доїхати.

— То що, їдемо? — запитав сивоволосий.

І в цьому звичайному питанні було щось невідворотне. У Саманти навіть адреналін підскочив.

Та раптом поряд з’явився нахаба, який явно зібрався перехопити таксі.

— Поки панночка думає, можемо їхати, — підморгнув він водієві. — Я в дива вірю!

Гарний, високий, у сірому пальті та шарфі. І надто самовпевнений.

— Я перша була, — відрізала Саманта. — Це моя машина. Інше таксі шукай!

— Де ж я зараз інше знайду напередодні Різдва? Не дарма ви блондинка!

— Ти на що натякаєш, індику?

— Колір вам пасує.

— Ідіот!

Вона різко заскочила в машину. Ще хвилина — і вона б відлупцювала його сумкою.

І святкувала б Різдво не з родиною, а в ізоляторі.

Саманта сиділа в салоні, важко дихаючи, й не знала, що краще — поїхати чи повернутися й таки висловити незнайомцю все…

Все ж в ізоляторі має бути не так задушливо, як за застіллям під купою засудливих, прискіпливих поглядів.

Проте не встигла Саманта дійти до провокативних дій, як незнайомець теж сів в автівку. Ще й до неї посунувся впритул.

— Геть знахабнів?