Новорічний ліфт

Любі читачі!

Ця книга є продовженням циклу «Від ненависті до кохання».

Її можна читати окремо, або можна спочатку прочитати першу книгу циклу під назвою «Компромат на замовлення», щоб яскравіше відчути характер головної героїні.

Бажаю приємного читання!

Пухкий сніг повільно падає й прикрашає місто яскраво-білим килимом. В повітрі відчувається особлива атмосфера. Здавалося б, на вулиці та сама метушня, що й завжди – стурбовані люди, що кудись спішать, повільні машини, що не можуть їхати швидше через затори. Але ця метушня сьогодні була іншою. Адже на календарі 31 грудня.

Я прямувала на зустріч з подругою щоб прогулятись магазинами й підібрати собі ідеальний образ на свято. Доїхавши до центру міста, я вийшла з метро й попрямувала до місця нашої зустрічі. Залишалось лише перейти дорогу. Я стала перед пішохідним переходом і очікувала коли машини зупиняться і я зможу перейти дорогу. Дочекавшись, я рушила вперед разом з декількома пішоходами.

Раптом телефон задзвонив. Я сповільнила крок, і почала нишпорити в сумочці шукаючи його. Продовжуючи повільно йти переходом, я й не помітила як одна з машин наблизилась небезпечно близько до мене. Вона легенько врізалась в мою ногу і я відскочила в сторону. Машина зупинилась. Від переляку, я підкинула сумочку, з якої висипалось безліч речей прямо на дорогу. Я стояла перед капотом машини, намагаючись зрозуміти що тільки-но відбулось. Та водій цієї машини не був настільки збентежений як я. Він ввімкнув звуковий сигнал, щоб я швидше зійшла з його шляху. Така поведінка мене розгнівала. Я стукнула долонею по капоту й прокричала так голосно, щоб він мене почув:

- Собі побібікай!

Тим часом, з машини вийшов привабливий молодий чоловік. Грізно подивившись на мене, він спитав:

- Ти взагалі збираєшся звалити з дороги?

- Хей! Шановний йолопе! Якщо ти не помітив, то ти мене збив!

- Якби я тебе збив, ти б зараз не верещала на всю вулицю!

- То я ще й маю тобі подякувати? Зовсім здурів чи що?

- Збирай своє лахміття й провалюй звідси!

Сидячи перед машиною, я згрібала з асфальту свої речі й кидала в сумку. Але це не заважало мені сваритись на водія, не стримуючи емоцій:

- Мало того, що ти хамло. Ти мабуть ще й плаксивим хлопчиком в дитинстві був.

- Що ти верзеш?

- Бачу, мама тебе так хитала в ліжечку, що ти добряче бився головою. От дурником і виріс!

Він підійшов занадто близько. Мабуть я дозволила собі зайвого , бо його очі налились злістю. Вид у нього був страхітливий, і в якийсь момент мені здалось, що він підійшов щоб вдарити мене. Але він присів, і став допомагати мені збирати розсипані навколо речі.

- Не треба, я сама впораюсь!

- Я бачу ти до ночі плануєш це все збирати. Давай швидше.

Він збирав з однієї сторони, я з іншої. Ми намагались не зустрічатись поглядами. Навколо нас сигналили машини, не задоволені несподіваним затором. І навіщо мені стільки мотлоху в сумці – косметика, візитівки, ручки, дисконтні картки… просто хаос.

Зібравши всі свої речі, я розвернулась до негідника, що мене збив, для того щоб закинути в сумку все, що він назбирав. Розвернувшись я побачила лише ноги. Він стояв і мовчки споглядав за мною, тримаючи в руках мої речі.

- І довго мені так стояти? – намагається бути грізним, але чомусь хитро всміхається.

- Не зламаєшся! Постоїш!

Я встала, відкрила сумку й простягнула йому. Він недбало висипав все туди, демонстративно витрусивши руки, наче тримав до цього щось гидке.

- Наступного разу обери більш спокійне місце щоб мітити територію своїм барахлом.

- Козел! -  різко розвернувшись, я побігла якнайдалі від цього мерзотника.

Залітаю всередину торгівельного центру, й бачу подругу. Мені здається якщо я зараз їй не виговорюсь, то вибухну. Тому підходжу до неї, й ледь переводячи дихання, констатую:

- Ти не повіриш, що зі мною тільки-що сталось!

- Що? – її очі перелякано дивляться на мене.

Я починаю себе оглядати й розумію, що виглядаю, м’яко кажучи не презентабельно. Взуття забризкане, щоки горять, на голові скуйовджене волосся, яке я весь час прибирала з обличчя коли збирала речі з землі. 

- Мене ледве не збив якийсь козел на дорогій тачці! Водійське посвідчення купив, а їздити не купив! – сама собі дивувалась як я можу жартувати в такому стані.

- Ти в порядку? – її брови полізли вгору, а в очах з’явився переляк.

- Як бачиш! Принаймні жива! Тільки от на нозі тепер синець нормальний буде. – вимовляю, потерши ногу. Але це було ніщо, порівняно з тим ураганом емоцій, що розривав мене зсередини, - Переходжу, я значить, дорогу, ось тут, недалеко від цього центру, чую телефон дзвенить. Ну я трошки забарилась на переході, почала телефон в сумці шукати, а він як вріжеться в мене! Я відскочила, сумка в сторону відлетіла, все розсипалось по дорозі! Жах! А він ще виходить з машини й кричить на мене! Ну що за день? Сподіваюсь це не якийсь знак щодо прийдешнього року!

Подруга усміхнулась, але потім занепокоєно спитала:

- А де твій телефон?

Паніка миттєво пронеслась по всьому тілу. Я зняла сумку з плеча, й почала нестримно порпатися в ній. Але серед того розгардіяшу, що був зараз в мене в сумці, важко було щось знайти.

- А ну набери мене, - прошу її нервово.

Саша набирає мій номер й вмикає гучномовець. Замість омріяних гудків, і своєї мелодії, я чую «Вибачте, абонент знаходиться поза зоною досяжності…».

- Дивно, п’ять хвилин тому гудки були, а тепер… - розгублено каже вона.

А я стою і просто хочу міцно заплющити очі… так міцно, щоб потім відкрити й переконатись, що все це страшний сон.

Мало того, що цей рік був для мене ледь не останнім в житті, ще й загубила телефон, в якому було все… контакти, фотографії, навчання…