Розділ 5. Справжній Новий рік під знайомим небом

Назар відчув під ногами щось м’яке і холодне. Він розплющив очі й ледь не впав від надміру емоцій. Сніг! Справжній, вологий Волинський сніг!

Він стояв прямо біля свого будинку в Луцьку. Назар все ще міцно тримав Софію за руку. Вона виглядала приголомшеною і торкнулася стіни будинку, ніби перевіряючи її на справжність.

— Ми вдома... — прошепотіла вона. — Назаре, ми встигли.

Хлопець глянув на годинник на руці. 23:45. До опівночі залишалося пʼятнадцять хвилин. Пакет із пряниками в його руках знову став м’яким і теплим, ніби магія часу повернула їм свіжість.

— Софіє, — Назар зупинився, не відпускаючи її руку. — Я не знаю, де ти живеш, і я не хочу, щоб ти знову зникла в якомусь часовому розломі.

Софія подивилася на нього, і в її очах відбилися вогники гірлянд.

— Моя адреса була за три вулиці звідси. Але після всього, що ми пройшли... Франція, майбутнє, черги... мені здається, що мій дім зараз там, де немає цих непередбачуваних магічних дверей.

Назар усміхнувся — найщирішою усмішкою, на яку був здатний.

— У моєї мами завжди є запасна порція святкової вечері. І вона точно зрадіє гості, яка допомогла мені не застрягти у вісімнадцятому столітті.

— Тільки пообіцяй мені одну річ, — сказала Софія, заходячи з ним до будинку. — Ми ніколи, чуєш, ніколи більше не будемо зрізати шлях через незнайомі двори.

Назар засміявся, і цей звук підхопив вітер, розносячи його над засніженим містом. Вони зайшли у коридор, де за дверима на них чекало світло, тепло і справжнє свято. А десь у глибині старої вулиці господар у оксамитовому халаті викреслив два імені зі списку «загублених у часі» і тихо промовив:

— З Новим роком вас, вперті серця. Кохання — це єдиний годинник, який ніколи не помиляється.