Розділ 4. Порожнеча майбутнього та Аптекар долі

Вони вивалилися на тверду поверхню. Але це був не сніг. Це був холодний, гладкий метал, що світився зсередини блакитним світлом. Навколо височіли скляні хмарочоси, що зникали десь у фіолетових хмарах. Замість машин у повітрі безшумно пролітали неонові платформи. Усе було стерильним, чистим і неймовірно самотнім.

— Ми занадто далеко залетіли, — прошепотіла Софія, дивлячись на свої руки, що в неоновому світлі здавалися майже прозорими. — Це майбутнє.

Вони кинулися туди, де мала бути крамниця. Але на її місці стояв величний монумент із рідкого світла. Будівля була зруйнована століття тому. Софія сіла прямо на металевий тротуар і закрила обличчя руками. Її плечі здригалися.

— Все. Ми застрягли. Тепер точно. Крамниці немає. Дверей немає. Ми просто два привиди з минулого.

Назар відчував, як відчай стискає серце, ніби крижана рука. Він подивився на свій пакет із пряниками — вони зачерствіли і стали схожими на каміння. Невже це кінець? Невже його доля — зникнути в цьому холодному, ідеальному світі?

Але раптом він помітив чоловіка в білому халаті, який виходив із будівлі з голографічним написом «Біо-Аптека». Чоловік мав дуже знайому манеру поправляти окуляри — вказівним пальцем, ледь нахиляючи голову вбік.

— Зачекайте! — крикнув Назар, підхоплюючись. — Ви... ви працювали в крамниці старожитностей?

Чоловік зупинився. Його очі за лінзами розширилися від подиву.

— Назар? Софія? Невже... легенда була правдою? Мені в дитинстві дід розповідав про «стрибунів», які зникли в черзі прямо перед закриттям Крамниці.

— Де господар? Як нам повернутися? — випалив Назар.

— Крамниці давно немає, — сумно сказав аптекар. — Час поглинув її. Але магія не зникає, вона просто змінює форму, як вода стає парою. Погляньте туди. — Він вказав на стару вітрину через дорогу, яка виглядала як дивний анахронізм серед неонових джунглів. — Господар залишив це для вас. Він знав, що ви не здастеся. Він казав: «Ті, хто біжать крізь чергу, завжди приходять до мети».

Назар і Софія підбігли до вітрини. Вона була за загартованим склом, але всередині, серед сучасних мікросхем та кристалів пам’яті, стояли вони. Два старі дерев'яні годинники з зозулями. Один мав різьблення у вигляді дубового листя, інший — у вигляді квітів едельвейса. Вони не цокали, але від них йшло таке потужне тепло, що іній на металевому тротуарі навколо вітрини почав танути.

— Це наш шанс, — прошепотів Назар. — Софіє, тримайся за мене.

Він згадав слова господаря про «налаштування». Важливо не те, куди ти йдеш, а те, КУДИ ти хочеш належати. Він притулив долоні до скла вітрини. Воно було крижаним, але за мить почало пекти. Назар заплющив очі й викликав у пам’яті кожну деталь: тріщину на стіні у своїй кімнаті, вигляд ялинки, смак маминої  їжі.

— 31 грудня! Мій дім! Мій час! — вигукнув він, і Софія підхопила його голос, додаючи свою силу.

Скло під їхніми пальцями почало вібрувати так сильно, що звук заповнив усю вулицю майбутнього. Годинники всередині вітрини шалено закрутили стрілками у зворотний бік. Світло майбутнього згасло, поглинуте яскравим золотистим сяйвом.