Розділ 3. Карусель епох та Французька пастка

Світло на мить засліпило їх, а потім шум міста зник. Замість нього вони почули цокіт копит по бруківці та крики вуличних торговців мовою, яка була схожа на французьку. Навколо були величні кам'яні будинки з мереживними балконами, а перехожі — жінки в сукнях з неймовірними кринолінами та чоловіки в циліндрах.

— Це що, Париж? — прошепотіла Софія, міцніше стискаючи руку Назара. — Але який рік?

— Судячи з відсутності автомобілів — десь дев'ятнадцяте століття, — відповів Назар, відчуваючи, як холодний піт котиться по спині. — Назад! Мерщій назад!

Вони заскочили назад у двері. Коридор крамниці зустрів їх тишею та запахом пилу.

— Пане! — крикнув Назар господареві. — Ви закинули нас у минуле!

— Ой, — старий почухав потилицю. — Схоже, механізм переходу став повністю непередбачуваним. Я більше не можу його контролювати. Новорічна енергія цього року надто хаотична.

Наступні спроби були ще гіршими. Їх закидало то в засніжений Лондон часів Діккенса, то в дивні тропічні ліси, де дерева світилися фосфором, то в середньовічний замок, де саме готували велетенського кабана на вогні.

Вони також бачили засніжені Карпати XIX століття, де люди співали таких давніх щедрівок, що гори, здавалося, схилялися до них.

— Хтось колись сказав, що краще б він залишився у Франції, — сумно мовив Назар, коли вони вкотре повернулися в коридор. — Принаймні там були смачні круасани.

Але тепер коридор не був порожнім. Там стояла довга, похмура черга. Люди різних епох у різному одязі сиділи прямо на підлозі. Дехто спав, накрившись плащами.

— Ви хто? — запитала Софія у жінки в оксамитовій накидці.

— Ми — загублені, — відповіла та. — Я чекаю своєї черги повернутися в 1905-й уже три роки. Господар каже чекати. Магія має стабілізуватися. Дехто чекає роками. Вам теж краще сісти.

— Чекати роками? — Назар стиснув кулаки. — Ні. Ми не можемо чекати. Сьогодні Новий рік! Моя сім'я чекає на мене!

— Це марно, — кинув хтось із черги. — Краще оберіть час, який вам подобається, і залишайтеся там. Це єдиний спосіб жити далі.

Але Назар не був би Назаром, якби здався. Його наполегливість завжди була його найкращою рисою.

— Софіє, ти віриш мені? — запитав він дівчину.

— У мене немає іншого вибору, — відповіла вона, дивлячись йому в очі. — Ти не такий, як ці люди. В тобі більше життя.

— Ми не будемо чекати в черзі. Ми знайдемо свій шлях. Тисячу разів пробуватиму, але я повернуся додому! — вигукнув він на весь коридор.

Він помітив, що черга рухається надто повільно через бюрократію магічних протоколів. Назар вирішив схитрувати. Він помітив одні двері, які стояли осторонь. Коли охоронець-домовик відвернувся, Назар схопив Софію за руку і, проігнорувавши крики господаря, заскочив у них.