Розділ 2. Крамниця, де зникає логіка

Вони увійшли всередину. На першому поверсі було темно, пахло старою шкірою, сушеною лавандою і чимось металевим, як у кабінеті фізики.

— Сюди, — господар вказав на вузькі дерев'яні сходи.

При вході Назар зауважив дивну річ: тут було безліч дверей. Деякі були високими й вузькими, інші — зовсім маленькими, ніби для ляльок. Коли вони піднялися сходами, то відразу опинилися в довгому, нескінченному коридорі.

Назар ішов, озираючись на всі боки. Його охопила цікавість, яка пересилила страх. Це була не просто крамниця. Це було сховище тисячоліть. На полицях стояли старовинні годинники, що цокали врозкид, маски з невідомих металів, рукописи, написані мовами, що нагадували візерунки інею, і скляні кулі, всередині яких вирували справжні шторми.

— Що це за речі? — поцікавився Назар, торкаючись пальцем холодного бронзового свічника.

— Свідки часу, — коротко відповів господар. — Ми на місці. Це парадний вихід. Відчиняйте — і будете вдома.

Назар штовхнув важкі дубові двері, очікуючи побачити затишне світло вікон свого будинку. Але замість цього він зажмурився від яскравого неону. Порив вітру приніс звуки гучної музики та крики тисяч людей.

Він стояв посеред Театрального майдану. Навколо вирував новорічний ярмарок. Сотні людей сміялися, пили глінтвейн, а головна ялинка сяяла так несамовито, що сніг здавався різнокольоровим.

— Що?! — Назар обернувся, крамниця стояла прямо посеред бруківки.

Він миттю заскочив назад у коридор, серце калатало вже не від бігу, а від нерозуміння реальності.

— Пане! Ви помилилися! Я в центрі міста, а мені треба додому, на інший кінець району!

Господар, який тепер спокійно гортав товсту книгу, зітхнув:

— Ох, ці святкові аномалії... Розумієте, Назаре, Новий рік — це час, коли простір стає дуже тонким. Мабуть, я неправильно налаштував частоту вашого наміру. Пробачте старому.

У цей момент з-за високої шафи вийшла дівчина. Вона була в світлому пальті, з розпущеним волоссям, на якому мерехтіли сніжинки. В її руках був такий же паперовий пакет, як і в Назара.

— Ти теж потрапив у цей «залом»? — запитала вона. Голос її був трохи тремтливим, але в очах світилася рішучість. — Я Софія. Я зайшла сюди, щоб обійти чергу в аптеці, а опинилася... десь. Господар каже, що допоможе, але я вже втретє виходжу в різних місцях.

— Назар, — представився він. — Давай спробуємо разом. Я не здамся, поки не потраплю до свого ліжка.

Господар знову повів їх до тих самих дверей, через які Назар вперше увійшов у будівлю.

— Ідіть сюди. Тепер я спрямую вас чітко.

Вони взялися за руки. Рука Софії була холодною, але коли Назар стиснув її долоню, він відчув дивне тепло, що розлилося по тілу. Вони ступили за поріг.