Розділ 1. Пряниковий детектив та поворот не туди

Назар міцно притискав до грудей паперовий пакет, який пахнув святом. Усередині лежали імбирні пряники, розписані білою глазур’ю — мамі з лимоном, братові з корицею. Надворі було тридцять перше грудня. Луцьк нагадував величезну скляну кулю, яку хтось добряче струснув: лапатий сніг засипав дорогу, а вогники гірлянд розмивалися в очах через легкий мороз.

— Тільки б встигнути до Нового року, — пробурмотів Назар, піднімаючи комір пальта. Його подих перетворювався на густу пару. — Ще десять хвилин — і я вдома, у теплі, з гарячим чаєм.

Але вечір вирішив інакше. На розі його рідної вулиці, прямо під старим ліхтарем, що жалібно скрипів на вітрі, шлях перекрили троє. Вони не були схожі на випадкових перехожих. Кремезні постаті в темному одязі, капюшони насунуті на очі. Вони перегородили дорогу так впевнено, ніби володіли цим районом. Один із них тримав у руках щось важке, а двоє інших жваво обговорювали якусь «здобич», що мала ось-ось з’явитися.

Назар відчув, як серце збилося з ритму. «Якщо я пройду повз, вони точно причепляться. А якщо вони чекають саме на мене? Ні, Назаре, не час для параної, але час для маневрів».

Поки трійця відволіклася на кур’єра, який з гуркотом намагався пропхати свій мопед крізь замети, Назар прийняв рішення. Він не став чекати фіналу їхньої розмови. Різко, але намагаючись не створювати зайвого шуму, він звернув у найближчий поворот ліворуч — у вузьку, напівтемну вуличку, де навіть ліхтарі світили через один.

Пройшовши кілька десятків метрів, він відчув, як потилицю лоскоче липкий страх. Йому здалося, що позаду почулися кроки — важкі, ритмічні. Назар зірвався на біг. Сніг забивався в черевики, пакет із пряниками загрозливо шурхотів. «Тільки не впади, тільки не впади», — пульсувало в голові. Кожен тіньовий силует на стіні здавався йому переслідувачем.

Раптом він зупинився, важко дихаючи. Легені розривало від холодного повітря.

— Тиша... — прошепотів він. — Назаре, ти привертаєш увагу. Припини бігти, як загнаний заєць.

Він витер піт з чола і озирнувся. Надія на короткий шлях розбилася об реальність: попереду була глуха стіна старого будинку, поросла сухим плющем. Глухий кут. Тупик. До власного вікна було метрів п’ятдесят напряму, але між ним і домом стояла непереборна перешкода з цегли та льоду.

Саме тоді він помітив невелике подвір’я з масивними дерев’яними воротами. Над ними горіла тьмяна лампа, а на порозі будинку стояв господар. Чоловік був одягнений у довгий оксамитовий халат кольору густого вина, тримав у руках старовинну люльку і дивився на Назара так, ніби чекав на нього весь вечір.

— За вами хтось женеться, юначе? — запитав старий, і в його голосі почувся дивний металевий відгомін.

— Так... там, на розі... небезпечні люди, — видихнув Назар. — Будь ласка, дозвольте перечекати!

Господар приязно всміхнувся, випустивши кільце диму, яке на мить застигло в повітрі ідеальним колом.

— Новий рік — це час, коли кожен заслуговує на безпеку. Заходьте. Я проведу вас через мою крамницю. Вона виходить на інший бік кварталу. Це буде найкоротший шлях до вашого порогу, який ви тільки можете собі уявити.