Таємниче зникнення

Ніч.

Тихо.

Усі спали. Один Дженсен кинув виклик стелі й свердлив її поглядом другу годину.

Не спалося й навіть не хотілося. Не зважаючи на те, що цілий день махав лопатою. Самого почало дратувати. Всі довкола солодко сопіли, а йому лежи без діла. Вже разів з двадцять сходив на кухню. Напився води. Злопав шоколадний стілець. Заварив чай. Впустив на підлогу тарілку з джемом. Помив підлогу. Посковзнувся, упав. Зробив усе, що тільки можна було серед безсонної ночі. Проте вона безсонною так і залишилася.

У результаті від нічого робити спустився у вітальню, взяв віник і, «зігравши» на ньому пару акордів, напівпошепки заспівав рок-пісню.

Вклонившись уявним глядачам, почав монолог:

— Друга година ночі. Всі сплять. Я — ні. Буде Новий рік. Усі не спатимуть, крім мене. Прикро! Я це називаю «синдром Д». Він переслідує мене все життя, — почав тинятися сюди-туди. — Пару днів тому я з другом прикрашав ялинку. Ялинки — це атрибут свята. Так ось, цей атрибут довбонув мене вольтівкою так, що досі гірлянди світяться в очах. Чому щоразу все миле й добре перетворює моє життя на суцільний кошмар? То мене кролики покусають, то в День подяки індичку кіт зжере. Я починаю підозрювати, що це витівки поганого Санти. Давно на нього полюю. Навіть зараз, серед цієї передсвяткової тиші... — сів і повільно озирнувся. — Я відчуваю... Відчуваю, як ця бородата морда десь поряд, — почав підкрадатися й заглядати у всі закутки. — Де ти? Я знаю, ти десь тут. Ти мужик чи ні? — відсунув штору й скрикнув.

За вікном стояла якась тінь.

— Мати моїх дітей... — тримаючись за груди, прошепотів Дженсен.

Тінь раптом заворушилась і почала збільшуватися. Хтось підходив до вікна. Слух Еклза вловив звук хрусткого снігу, що провалювався під вагою нічної примари. Дженсен витріщеними очима дивився на темний силует. Загорлавши на весь котедж, ривком відкрив вікно, схопив табуретку й жбурнув у тінь.

Почулася лайка, потім якась метушня. Наступного моменту щось м'яке стукнуло Еклза по голові. У хлопця все попливло перед очима, заворушилось і... він прокинувся. Потираючи око, дивився на облитого кавою Падалекі.

— Що трапилося? — спитав Еклз сонно.

— Нічого нового. Ти просто вкотре зробив мені ранок, — звів брови Джаред.

— Вибач, здається, мені наснився поганий Санта.

— Він тобі вже сниться?

Перекидаючись звичними репліками, наче сніжками, приготували собі сніданок. Коли сіли їсти, Джаред підмітив:

— Якось тихо.

— Угу, — набив повний рот Дженсен.

— Китай, мабуть, ще спить. Інтернаціонал, по ходу, теж.

— Швидше за все.

Кухню наповнювали звуки трапези.

— Вже десята ранку, — знову зауважив Джаред.

— Угу.

— У них у Пекіні давно життя кипить.

— Угу.

— Пора б вставати.

— Скучив?

— Та ні... Просто незвично.

— Може, вони всі пішли до міста?

— Може.

Знову мовчазне поїдання сніданку. Раптом перестали жувати й глянули один на одного.

— Ні, щось явно не так, — прожувавши, визнав Дженсен.

— Так, — погодився Падалекі.

— Тихо, коли в будинку живуть Том та Джеррі?

— Ні-і-і, — простягли обидва й встали. — Неможливо.

Еклз, допивши на ходу чай, направився на другий поверх.

— Ти брав пістолет? — запитав у Падалекі.

— Я ж не Сем.

— А шкода.

— Тільки не кажи, що ти підозрюєш поганого Санту.

— Я бачив його вночі.

— Він тобі просто снився.

— Не факт. Можливо, він мене вирубив після того, як я його побачив.

— Діне, це лише припущення.

— Тоді чому ти назвав мене Діном?

— Це твій безглуздий вигляд так на мене впливає.

— Ні, Семе. Це тому, що поганий Санта десь поряд.

Падалекі приречено глянув на друга.

Двоє друзів увійшли в одну зі спалень. Порожньо. В іншу — теж нікого. Китайців також ніде не було. Один суцільний безлад і розкидані речі.

— Їх явно викрали… — констатував факт Дженсен.

— Не знаю. Вони могли просто піти до міста.

— А чого такий бардак?

— Неакуратні китайці.

— Але...

— Що?

— Де Елісон і Клер?

— Теж пішли до міста.

— Ні.

— Ні?

— Відчуваю, що це сліди боротьби, — вказав на дві шкарпетки, що висіли на люстрі.