Полювання на поганого Санту

Джаред і Дженсен, кинувши валізи, вийшли на балкон і оглянули затишне містечко. Балкони товаришів були по сусідству, так що хлопці могли легко потиснути один одному руки.

— Жодного репортера, — задоволено усміхався Падалекі.

— Жодної камери, — кивнув Еклз.

— Без режисерів.

— Сценарій лише наш.

— Без дублів.

— Без Міші.

Джаред глянув на друга й раптом засміявся.

— Ти за ним не сумуєш?

— Мені вистачає тебе.

— Як мило.

Позамовкали й почали слухати приємний звук маленького містечка, загубленого в сріблястій далечіні.

Еклз з капосного гумориста перетворився на задумливого мрійника, який милувався засніженими горами, що короною височіли навколо Норайо.

На майдані активно йшла підготовка до Нового року. Метушилися працівники, прикрашали будинки, розставляли різнокольорові декорації, організовували ігрові майданчики, перевіряли, чи все готове в «Долині атракціонів».

З неба полетів дрібний сніг, колихаючись на морозному легкому вітрі. У цей момент Дженсен відчув, як у ньому прокинувся романтик і, ніби з чайника, почав розливати тепло по всьому тілу.

— Семе, — покликав товариша. — Пам'ятаєш Різдво, коли ми ганялися за поганим Сантою?

— Я Джаред.

— Та годі тобі. Давай просто згадаємо.

— Я не можу згадувати те, що було лише грою на камеру.

— Ти соромишся свого брата?

— Ти мені не брат.

— Не брат? — Дженсен підняв брову, вирішуючи для себе, погоджуватися з цим чи не варто. — Гаразд. Не брат. Але все ж таки ми стільки пережили разом.

— Ти стаєш сентиментальним.

— Скоро Новий рік. Відчуваєш чари в повітрі? Воно навіть пахне по-особливому, — заплющивши очі, вдихнув глибше.

— Випадково не твоїми шкарпетками? Може, взуєшся?

— Тобі не здається, що ти… — тут Еклз завмер, дивлячись на один з балконів готелю «Ґолд».

У цей момент на ньому з'явився той самий незнайомець у плащі. Трохи постояв, милуючись снігопадом, і знову повернувся до свого номера.

— Що за дивний тип? — придивлявся Дженсен.

— Чого ти до нього причепився?

— Не подобається він мені. Чуйка якась…

— У вас із Мішею щось сталося, раз ти на всі плащі тепер кидаєшся?

— Точно! — скрикнув Дженсен. — Міша!

— І що? Знову чергова безглузда думка полонила твої мізки?

— Це Міша! — тицьнув пальцем у незнайомця, котрий навіть не підозрював, що за ним спостерігають.

— Що?

— Це він! Я впевнений! Поглянь, він навіть маскується по-дурному.

— Хлопче, ти мене вже турбуєш.

— Згадай, як він тоді демонстративно пройшов повз нас, ніби насміхаючись, що ось він поруч, а ми навіть не помічаємо. Мовляв, он як я вмію!

— Та навіщо йому ховатися?

— Бо перед від'їздом я з ним побився об заклад, що він ніколи не зможе обвести мене довкола пальця.

— У-у-у… — протягнув Падалекі й звів брови. — Як же все запущено… Ой-ой-ой.

— Зараз я йому покажу, що таке інтуїція Діна.

— Тобто Дженсена.

— Тобто так. А втім, неважливо. Пішли.

— Куди?

— Туди! — знову тицьнув пальцем у готель «Ґолд».

— Стривай! —Джаред навалився на перегородку балкона, бажаючи втримати друга.

Але той уже одягав пальто й прямував до виходу.

— Що тут скажеш... — довелося Падалекі бігти слідом.

Обидва вийшли надвір і попрямували до готелю «Ґолд».

— Стривай, Діне, — втримував друга Джаред.

— Я Дженсен.

— Неважливо. Охолонь. Не ганьби нас. А раптом це не він.

— Зараз подивимося, чия морда ховається під гніздом, котре він нап’яв на голову. Капелюх точно в його стилі.

— Діне!

— Я Дженсен.

Вони ввалилися в хол готелю й підійшли до адміністраторки.

— Я вас слухаю, — спитала молоденька симпатична дівчина.

Еклз оцінююче витріщився на неї, а потім розтягнув усмішку звабника й одразу перетворився на кота.

— Я Дін, — підморгнув їй.

— Ти Дженсен, — набік прошепотів Джаред.

— Друзі називають мене Дженсен, — прикусивши губу, смішливо додав актор. — Можемо ввечері випити кави, а поки підкажіть, будь ласка, що за хлопець зареєструвався у вас нещодавно? Він ходить в капелюсі та довгому синьому плащі, — нахилився, показуючи довжину.