Розділ 17. Христина. Вогники у Парку льодових скульптур. І не тільки.

Христина.

Дорога до парку пройшла в напруженні. Після слів Ліадіса про мерехтливі вогні та духів-охоронців Етел’яру я знову згадала істоти-кульки на даху льодової арени. Невже я бачила цих самих охоронців? Але чому вони з’явилися саме там і чому крім мене ніхто їх не помітив? Сам Ліадіс каже, що не здатен бачити їх. Це під силу не всім. Чим я могла так зацікавити духів планети?

Чомусь мені згадалася стара-стара дитяча казка, яку я колись чула від своєї бабусі. В ній треба було піти туди, не знаю куди та принести те, не знаю що. І герою цієї казки теж зустрілися такі собі блукаючі мерехтливі вогні. Здається, вони могли виконати якесь бажання, але я не пам’ятала точно.

Від думок та хвилювань запаморочилося в голові. Добре, що поряд був Еміль. Він наче відчував мій стан. З ним я почувалася впевненішою, але ця планета вже не виглядала в моїх очах безпечною.

Після обіду з кафе, із тераси якого дійсно відкривався приголомшливий вид на сніжні скали, що височилися навколо Інігріму, Ліадіс провів нас до парку скульптур, створених із глиб льоду. Це була досить велика простора долина, на якій зосередилися десятки різноманітних скульптур.

– В цьому парку зібрані скульптури, створені майстрами зі всього Етел’яру, – промовив реєрі коли ми зупинилися біля першої, що стояла на самому вході в цей дивовижний парк. Це був макет імператорського палацу, який до того ж підсвічувався різнокольоровими вогниками. – Перед вами точна копія замку Поважного реєрі Нердморра, зменшена, звісно.

– Виглядає дійсно дуже схоже, – проговорила я, роздивляючись цей скульптурний шедевр. Навіть двері та віконця в точності повторювалися. Я хоч й бачила замок лише раз, встигла запам’ятати деякі особливості.

– Наші майстри навчилися обробляти лід та вирізати з нього фігури тварин, будівель тощо.

– Це доволі крихкий матеріал, – Сержіо перейшов до іншої фігури, якогось птаха з широкими крилами.

– Це гірські йогли, – відповів Ліадіс. – Вони чудові мисливці, хоч й мають норовливий характер. Ми неодноразово пробували їх приручити, але йогли надто полюбляють свободу та гори.

– Величні створіння, але ми маємо схожих птахів, – відповів Сержіо. – Теж гірських та норовливих. Він почав розповідати реєрі щось про орлів та соколів, які живуть в наших горах.

Мою увагу раптом привернув жовтий вогник, що виплеснув біля чергової фігури якогось величезного звіра із рогом на голові. Я кілька разів блимнула очима, але це явище нікуди не поділося.

– Емілю, – я обережно торкнулася руки хлопця, що так вчасно виявився поруч. – Ти це бачиш? – показала рукою на мерехтливу жовту кульку, що зараз лежала біля ніг скульптури.

– Що саме? – не зрозумів хлопець.

– Он ця кулька, бачиш, біля ніг цієї фігури, вона мерехтить та світиться жовтим кольором, – спробувала пояснити я.

– Ні, не бачу нічого такого. Тут майже всі фігури світяться…

– Ти не зрозумів, – спробувала пояснити я, – це не просто підсвітка. – Ця кулька жива!

– Христино! Цей реєрі зовсім тебе залякав розповідями про духів планети? Невже ти думаєш, що вони справді існують? Та він налякав нас просто, розвів як дітлахів!

– Не знаю, Емілю. Але я вже не перший раз бачу цей вогник, – подивилася на хлопця. Він раптом міцно обійняв мене, притискаючи до себе. – Пам’ятаєш, я в скібасі казала, що вже бачила їх? – Еміль кивнув. – Так ось. Я бачила невеликі жовті шари, що мені посміхалися, на даху льодової арени! І тепер вони знову з’явилися!

– У тебе гарна уява, люба. Ходімо краще, бо ми й так затрималися тут. Та й доволі холодно просто так стояти на місці.

– Гаразд, – погодилася я та ще раз подивилася на те місце, де я бачила «живу» кульку. Чомусь я була впевнена в тому, що вона саме жива.

Мені дуже кортіло підійти ближче та взяти кульку до рук, показати її всім, але як тільки я зробила крок до неї та спробувала підняти, кулька відскочила на крок назад.

Я зробила ще одну спробу підняти дивну кульку, але в цей самий момент вона знову замерехтіла, а я почула хриплий голос: «Ще побачимося, Христинко!».

Я ледь стрималася, щоб не заволати в голос й кинулася наздоганяти нашу групу, яка швидко віддалялася від місця, де я все ще стояла.

– Христино, краще не відходь від нас далеко, – нагадав Ліадіс, побачивши мене. – Тут можна заблукати, адже парк побудований лабіринтом, якщо не знати всіх виходів, то дороги самотужки не знайти.

– Добре, – кивнула я, не розуміючи для чого стільки складнощів. – Скажи, Ліадісе, а ті ваші мерехтливі вогні, чим вони можуть бути небезпечні?

Реєрі уважно подивився на мене та зітхнув. Схоже, він дійсно не хотів говорити на цю тему.

– Про них створено багато легенд, – нарешті промовив він. – Одна з них каже про те, що вони всемогутні. Вміють бачити внутрішній світ будь-якої живої істоти, їм відоме майбутнє, підвладні всі стихії…

– Тобто, вони все ж таки ваші боги? – втрутився у розмову Еміль.

– Хто такі ці боги? Якісь духи Землі? – перепитав Ліадіс.

– Щось типу того. Бог є творцем всього живого, – спробував пояснити хлопець.