Розділ 16. Еміль. Це може бути пастка!

Еміль.

– Збираємося! За кілька хвилин рушаємо далі, – пролунав позаду роздратований голос Ліадіса.

Взяв й порушив усю ідилію, зараза білява!

– Ми готові! – повернувшись до нього проговорив я, спіймавши на собі невдоволений погляд реєрі.

– Як покаталися? – до нас підійшли усміхнені Анджея та Річард. Здається, ті двоє знайшли спільну мову та подружилися, адже вже не вперше з’являлися разом. – І що це ви таке п’єте? – кивнув на наші склянки, – спитала дівчина.

– Чудово, один раз впала, бо занадто розігналася, – відповіла Христина. – А це місцевий смаколик – гарячий шоколад.

– Треба й нам такий взяти. Я хоч й не дуже замерз, але встиг зголодніти, – проговорив Річард.

– Ось там, – я вказав рукою на кіоск. – Вони охоче беруть долари, а здачу дають руніями* (*рунія – місцева валюта).

– Зручно. І який курс?

– Майже один до одного, як я зрозумів. Але мені було байдуже на курс.

– Зрозумів. Піду й для нас візьму.

– Христинко, – затараторила Анжея, – я бачила, що реєрі невдоволений сьогодні.

– Ти гадаєш? – перепитав у неї. – Я не помітив.

– А ти, Емілю, дивлюся, всерйоз почав підкоряти цю залізну леді…

– Анжея! – скрикнула Христина.

– Все гаразд, люба, – не розгубився та взяв дівчину за руку. – Анжея, мої почуття до Христини справжні, і я не відступлю.

– Добре, не буду заважати, воркуйте, голубки, – усміхнулася дівчина та поспішила до Річарда.

– Тепер пліток стане ще більше, – зітхнула Христина.

– Твоя подруга настільки балакуча? – перепитав я.

– Та ні, вона просто хоче бачити мене щасливою.

– Я теж...

– Що? – Христина знову подивилася на мене, і я відчув як серце в грудях прискорило свій ритм.

– Я теж хочу бачити тебе щасливою. У тебе така гарна посмішка.

– Дякую, – промовила дівчина. – Але нам справді пора йти в автобус.

– Ходімо.

Ліадіс стояв біля дверей скібасу та виглядав дуже розлюченим. Що встигло його так розізлити було не ясно.

– Заходьте вже, – буркнув він. І піднявся слідом за нами. – Друзі-земляні, – звернувся він до нашої групи, як тільки всі ми зайняли свої місця в скібасі. – При всій повазі прошу вас не порушувати наші домовленості! Я ж попередив, що після катання ми поїдемо обідати. Невже не можна почекати трохи й не займатися самоуправством?

– Але що такого в тому, що ми випили по чашечці гарячих напоїв? – не зрозумів я причини його гніву.

– Причина одна – самоуправство, – наголосив цей сніжний реєрі.

– Дивно, ми наче гості, а не раби, – озвався Річард. Чоловік все ще стискав в руках склянку зі своїм напоєм.

– Гості, – кивнув Ліадіс. – Але до того ж ви чужинці тут. І маєте поважати наші правила, закони й норми поведінки. Я ж не дарма про них кажу, чи не так?

– Цікаво, що то за норми, про які ми не знаємо, – втрутився Сержіо. – Поясни нам, Ліадісе. Ми маємо знати все, що може тим чи іншим чином вплинути на розвиток майбутнього курорту.

Чим далі я слухав реєрі, тим більше розумів, що сервіс в них такий саме холодний, як лід та сніг. Снігова планета в моїх очах впала в рейтингу курортів міжгалактичного масштабу до самих низів.

– Насправді, ми дуже гостинні, просто для чужинців на нашій планеті є багато пасток. В одну з них Христина вже втрапила – то озеро, де вона мало не потонула, – почав говорити реєрі та подивився на нас. – Крім нього є й багато інших небезпек, як в горах, так в долинах та поселеннях…

– Купити какао теж пастка? – запитав я, не стримавшись. – Це небезпечно?

– Може стати пасткою, – спокійно промовив реєрі. – Не забувайте, що всі реєрі гарні менталісти. Деякі з нас не лише відчувають думки та емоції інших, але й можуть певним чином впливати на вас, змушуючи робити те, чого хочеться їм, – дивлячись мені в очі відповів Ліадіс. – Особливо, якщо вам трапиться хтось принциповий. Сподіваюся, серед вас немає охочих стати маріонетками? В Інігрім знають про прибульців, тут й до вас бували гості з різних планет, тому ставляться до інших грошей у більшості випадків спокійно. Ми не знаємо цін та валют вашої планети, не можемо порівняти, тому приймаємо один до одного. Але так не всюди. Наприклад, біля океану все інакше. Я планую відвести вас туди за кілька днів. Одразу наголошую та прошу там так не робити. Нічого не купляти без мого дозволу й краще взагалі не підходити до місцевих без перекладачів. Там живуть переважно рибалки. І вони мають свої традиції та особливості. Рибалки не люблять, коли порушують їх особистий простір, не діляться зі сторонніми секретами свого ремесла.

– Чому? – тихо запитала Ніна, що сиділа позаду нас.

– Так склалося, – знизав плечима реєрі. – Вони живуть дуже відокремлено. До того ж саме рибалки вважаються аборигенами планети, першими мешканцями Етел’яру. Подейкують, що вони можуть не тільки бачити, а й спілкуватися з духами планети.