Розділ 15. Христина. Поїздка в Інігрім

Христина.

Вчинок Еміля неабияк розхвилював мене та розчулив до глибини душі. Ще ніхто не зізнався мені у коханні, тим більше за допомогою романсів. А якщо взяти до уваги, що сталося це напередодні Різдва, то чи можна вважити це різдвяним дивом? 

 Я не боялася пліток, які вже точно з’явилися та поповзли серед учасників нашої групи. Мене бентежило те, що я дійсно нічого не відчувала до цього хлопця й не знала як себе поводити з ним далі. Я не могла дати йому того, що він очікує – взаємності. І не хотіла завдавати йому болю.

Ще й увага Ліадіса, який наче навмисно опиняється поруч зі мною. Ну, він-то точно мене вперше бачить – як пояснити його інтерес до мене? Ох, ніколи не думала, що за мною одночасно будуть бігати двоє привабливих чоловіків. Хоча до реєрі у мене дійсно встигла сформуватися деяка довіра та симпатія. Мене тягнуло до нього, й опиратися цьому було вкрай важко. Мені кортіло пізнати його краще – чим він живе, окрім своєї роботи, чи є в цьому сніжному царстві щось по-справжньому цікаве, як взагалі тут все влаштовано?

Після сніданку я швидко поскидала речі в свій наплічник та рушила до автобуса, вкотре проігнорувавши погляд Еміля.

Звісно, реєрі вже був на місці та перевіряв налаштування всіх приладів. Мою увагу привернула система навігації.

– А покажеш мені як тут все працює? – запитала у нього, роздивляючись панелі.

– Працює комп’ютер, я лише скеровую його час від часу. От бачиш, – Ліадіс ткнув в монітор, де зараз миготіли два червоних вогники, – це наш маршрут. Ми зараз тут, – я вказав пальцем у нижню крапку. – А це кінцева.

Карта маршруту виглядала зовсім інакше, точніше кажучи, на приладах навігації взагалі не було доріг. Я вже подумала про те, чи не може наш скібас пересуватися повітрям чи щось таке. Реєрі до пуття так й не пояснив як саме система навігації працює та будує маршрути, але охоче погодився приїхати в гості на моє запрошення подивитися на наші технологічні розробки та досягнення.

Ліадіс допоміг мені влаштуватися на передньому сидінні й сам сів поруч, коли вся наша група зібралася в скібасі. Я відчувала на собі пронизливий погляд Еміля. Хлопець знову ревнував, але на цей раз мовчав, чим неабияк мене здивував. 

Дорога до Інігріму дійсно зайняла не більше як годину. Ми їхали крізь сосновий ліс, запорошений снігом. Траса теж була вкрити кучугурами, що й не дивно після такої заметілі вночі. Я вже хотіла розпитати реєрі яким чином ми здолаємо ці замети, як помітила, що попереду нашого автобуса на лижах, висунулася спеціальна снігоприбиральна чи то лопата, чи то ківш, й впродовж всього шляху саме за допомогою цього інструменту розчищалася дорога. Дуже зручно, й не треба спеціальну техніку пускати.

Я раділа тому, що весь шлях минув без пригод. Скібас опинився на доволі жвавих вулицях. Будинки тут були точно такими як й в столиці – напівкруглі в один або кілька поверхів. На вулицях можна було побачити дорослих та дітей, що спішили по своїх справах. Молоді мамочки прогулювалися з візочками, які, так само як й наш автобус, мали лижі замість коліс. Дітлахи бавилися зі снігом, ліпили сніжні кульки та весело перекидалися ними один в одного.

– Ліадісе, а чому тут більше народу, чим в столиці? В Нугрімі я не бачила стільки різних реєрі, – запитала я, спостерігаючи за містянами.

– В столиці ми переміщалися вулицями в ті часи, коли ще всі зайняті домашніми клопотами, навчанням або роботою. До того ж сьогодні вихідний день, тому реєрі проводять час за розвагами.

– У вас є школи? – спитала я.

– Школи є. Початкові та вищі… – почав розповідати Ліадіс.

Я не встигла розпитати детальніше, адже наш скібас виїхав на центральну площу та зупинився.

Прямо перед нами на невисокому плато розташувалася велика будівля, що, на перший погляд, складалася наполовину чи то із льоду, чи то зі скла. Адже ця споруда просто виблискувала під впливом променів сонячного світла.

– Вау! – лише скрикнула я, роздивляючись цей архітектурний шедевр.

Будівля насправді була складена із плит, подекуди обрамленими прозорим жовтим камінням, на кшталт тих, що я бачила на дні озера, і являла собою напівкруглу одноповерхову будівлю з куполоподібним дахом. Фасад було прикрашено дивовижними фігурами птахоподібних звірів, що ніби розправляють свої крила й ось-ось злетять у небо. Біля вхідних дверей я помітила реєрі. Він привітно помахав нам рукою та посміхнувся.

Крім того, мою увагу привернули чудернацькі вогники, що були зосереджені на даху. Але це були не ті вогники, з яких складаються гірлянди для прикраси фасаду, ті виглядали наче живі істоти, схожі на великі кульки. Вони мали очі та рот. У мене з’явилося відчуття, що вони бачать нас, спостерігають за кожним кроком. Я відсахнулася від власної уяви. Це ж треба такому привидітися! Я вже хотіла розпитати когось ще, але тут за моєю спиною пролунав впевнений голос нашого провожатого.

– Ласкаво прошу, дорогі гості, – махнув рукою Ліадіс. – Це головна льодова арена Інігріму, та, мабуть, всього Етел’яру. Вона найбільша за розмірами.

– Я думав, льодова арена буде на вулиці. Що ще цікавого є в окрузі? – спитав Еміль.

– Льодова арена потребує догляду, а просто неба з частими вітрами та снігопадами доглядати за льодовою ареною доволі складно. Тому над нею побудований свого роду купол та стіни навколо.