Розділ 12. Христина. Приємний вечір та несподіване зізнання

Христина.

Завірюха за вікном не вщухала вже кілька годин. За цей час, здавалося, намело кучугури по самий дах нашої хатинки. Але розгледіти щось за вікном було неможливо. Чути було лише вітер, що гуляв назовні та свистів, зазираючи у труби від камінів та грубок.

Ми сиділи в кімнаті за столом та відпочивали після вечері, проводячи час за розмовами та гарячим вином з прянощами. Звісно, винограду на Етел'ярі не росло, тут навіть у зимових садах було холодно для нього. Але були ягоди, з яких реєрі й готували настоянки, що нагадували наші вина. Про це нам розповіли місцеві служниці, які опікувалися нашою групою, прибирали в хатинці й готували для нас їжу та напої.

В каміні потріскували дрова. Хлопці, Віллі та Еміль, принесли гітари. Вони почали грати як давно забуті мелодії, так й сучасні пісні. Дует в них вийшов дуже гармонійним. Ніна та Анжея, що сиділи поруч з ними, вгадували знайомі пісні та співали разом із хлопцями. Таким чином їх дует перетворився на квартет.

Імпровізований концерт всі слухали не відволікаючись від своїх справ.

Так, Сержіо, Ігор та Річард занурилися у свої планшети, де вони вже другу годину моделювали план майбутнього курорту враховуючи нові дані, отримані сьогодні. Деякі моменти треба змінювати кардинально.

А я вирішила намалювати те, яким мені бачився зимовий курорт. Точніше його обладнання та інфраструктура. Спуск на санчатах вийшов веселим й трохи мокрим. Мені сподобалося, хоча я дещо інакше це уявляла. Мені хотілося зробити спуски по схилах більш сучасними та безпечними. Малювати, попри наявність сучасних технологій та програм, я любила у своєму блокноті, який завжди носила з собою. Як й олівці. І ось коли вже було зроблено половину начерків, заграла мелодія, від якої у мене завжди на очі наверталися сльози.

– ...Вийди, кохана, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай... – приєдналася до групи виконавців і я.

Це була одна з моїх улюблених пісень. Вдома й бабуся, й мама часто її співали, коли ми збиралися разом на сімейних святах. Я чудово знала слова напам'ять.

– Емілю, а звідки ти знаєш нашу народну пісню? – звернулася я до хлопця, коли вони закінчили грати.

– Пф, – фиркнув він. – Здивував? – в очах хлопця блиснула гордість, а ще тепло та ніжність. В цей момент я бачила, що він наче сам прожив цю пісню.

– Ще б пак, – не стала приховувати я. Не думала, що в Німеччині так гарно знають нашу народну спадщину.

– Ти ж не дивуєшся, звідки я знаю українську, – посміхнувся хлопець.

– Ну, українською зараз багато хто володіє, тож це дійсно не така вже дивина. Але не всі знають добре культуру нашої країни. То що, поділишся?

– Все просто, – хлопець посміхнувся. – Моя бабуся – українка. Вона була ще молодою дівчиною, коли тікала від війни у 2022 році. Згодом залишилася жити та працювати в Берліні. Бабуся Наталі вийшла заміж за мого діда й в 2025 році на світ з’явилася моя матір. Я зростав в родині, де говорили двома мовами. Бабуся постійно повторює, що не можна забувати своє. Де б не довелося жити – рідна мова, культура, традиції та пісні повинні передаватися наступним поколінням. В нашій родині дотримувалися традицій та звичаїв двох країн завжди. Та і я часто бував в Києві та Львові. Ми їздили відпочивати на Чорне море в Одесу та Ялту...

– О, то ти частково українець? – ще більше здивувалася я. Нова інформація про колегу шокувала мене.

– Якби ти більше часу проводила за мною, то може б дізналася раніше, – розвів руками парубок.

– А що ще можеш зіграти? «Червону калину» можеш? – згадала я наш другий гімн, народний, так би мовити.

Замість відповіді Еміль торкнувся струн гітари та заграла ритмічна мелодія, й тут вже підспівувати почали мало не всі присутні науковці. Цю пісню ще багато років після Перемоги співали по всьому світові.

– Христя, схоже ти недооцінила його. Не такий він вже й пихатий, – шепотіла мені на вухо Анжея. – Ще й частково твій по менталітету, ну, тобто українець.

– Анжея, я не хочу обговорювати цю тему! – відповіла я та поглянула на подругу. – І взагалі не треба мені нікого нав'язувати. Кохання прийде тоді, коли настане час.

– Головне, не впусти той час та момент. А то будеш чекати й думати, що не час. Це не він й так далі. А насправді кохання прийшло й втекло, так й не дочекавшись від тебе кроку на зустріч. Пам’ятай про цей крок на дорозі до свого особистого щастя. Ти теж маєш його зробити.

– Це на тебе так місцевий глінтвейн вплинув, що на філософію потягнуло? – кивнула я на бокал з червоним вином та прянощами, що подруга тримала у руках. – Треба дізнатися, як називаються ці ягідки…

– Це життєвий досвід, – Анжея отсалютовала мені бокалом. – А у тебе зараз навіть вибір є. Тільки подумай добре, що тобі треба. Льодяний, але гарний реєрі, чи трохи ревний й напористий німець українського походження.

– Добре, що хоч Ліадіс тебе зараз не чує. Мені так незручно перед ним…

– Незручно має бути йому, що він тебе нахабно зваблює, – за моєю спиною виявився Еміль. – Шкода, що я не можу його думки читати. Хотів б я знати, що насправді він про тебе думає! І взагалі, це я мав вчити тебе кататися на сноуборді. А він притягнув якісь санчата. Невже ти так легко йому довіришся?